Виховна година на тему: "Становлення українського кіномистецтва"

Про матеріал

Основні етапи становлення та розвитку українського кіномистецтва; розвивати аналітичне мислення, пам'ять, мислення; виховувати інтерес до національного кінематографу, естетичні почуття.

Перегляд файлу

ВП «РЦПО ЛНУ імені Тараса Шевченка»

Старобільське відділення

План-конспект виховної години проведеної

за темою:

Становлення та розвиток українського кіномистецтва

Класний керівник:

Хромова Н.В

Мета: Охарактеризувати основні етапи становлення та розвитку українського кіномистецтва; розвивати аналітичне мислення, пам'ять, мислення; виховувати інтерес до національного кінематографу, естетичні почуття.

Тип уроку: вивчення нового матеріалу

Обладнання: ПК відеоролики з нарізками із фільмів,

Структура уроку:

1. Організаційний момент – 3 хв;

2. Актуалізація опорних знань – 5 хв;

3. Формування нових знань – 25 хв;

4. Застосування знань, формування вмінь і навичок – 7 хв;

5. Підведення підсумків – 3 хв;

6. Домашнє завдання - 2 хв.

Хід уроку:

1. Організаційний момент: привітання з учнями.

2. Актуалізація опорних знань:

а) повідомлення теми, мети, завдання уроку;

б) перевірка умінь, знань, за матеріалами попередніх уроків (бліц-опитування):

Назвіть, які основні творчі професії, задіяні в кінематографі?
Які українські фільми вам відомі?
Яких українських кінорежисерів ви знаєте?
Які українські актори вам відомі?

3. Вивчення нового матеріалу:

Украї́нський кінемато́граф — сукупність усіх компонентів кіноіндустрії та кіномистецтва України в сучасному та історичному розвитку.

Розвиток українського кіно фактично розпочався ще у 1893 році, коли інженер Йосип Тимченко за два роки до братів Люм'єр розробив апарат «кінескоп» придатний для кінознімання та кінопроекції.

У вересні 1896 року в Харкові фотограф Альфред Федецький зняв кілька хронікальних сюжетів. А вже в грудні — майже рік у рік з першим публічним кіносеансом у Парижі — Альфред Федецький влаштував кіносеанс у Харківському оперному театрі. У Львові 13 вересня 1896 розпочались перші регулярні кіносеанси французьких фільмів у Пасажі Гаусмана (проїзд Крива Липа), що тривали декілька днів.

Одним з піонерів українського кінематографу був катеринославський кінооператор і кінорежисер Данило Сахненко. У 1911 році в передмісті Катеринослава (в селищі Лоцманська Кам'янка) він зняв повнометражний німий фільм «Запорізька Січ», що вважається на Україні першим ігровим фільмом національного виробництва.

Піонери українського кінематографу початку 1900-х років віддавали перевагу екранізації популярних українських вистав «Наталка Полтавка» (за участю відомої актриси Марії Заньковецької), «Москаль-чарівник», «Наймичка». Тоді ж мала місце спроба створити фільми на українську історичну тематику, теж на театральній основі («Богдан Хмельницький» за п'єсою Михайла Старицького). З дореволюційним кіно в Україні пов'язана творчість багатьох популярних акторів. Королевою екрану тих часів була Віра Холодна, яка народилася в Полтаві і багато знімалася в Одесі.

З 1919 р. в Радянській Україні починається тотальне одержавлення кіноіндустрії. 1922 року було засновано Всеукраїнське фотокіноуправління (ВУФКУ), організацію, яка монопольно очолила кіновиробництво, кінодистриб'юцію, кінофікацію, кінопресу та кіноосвіту в Україні. ВУФКУ вдалося реконструювати одеське і ялтинське підприємства, а 1928 року ввести в дію київську кінофабрику (майбутню Київську кіностудію ім. О. Довженка) — одну з найбільших та найсучасніших на той час у світі.

Українське ігрове кіно 1920-х намагалося поєднати революційну тематику з традиційною для попереднього періоду мелодрамою та пригодницькими жанрами («Укразія» Петра Чардиніна; «Сумка дипкур'єра», «Ягідка кохання» Олександра Довженка). У цей час в Україні з'явилися також екранізації класичних творів національної літератури — «Тарас Трясило», «Микола Джеря», «Борислав сміється».

У 1925 р. на екрани країни вийшов кінофільм Сергія Ейзенштейна «Броненосець Потьомкін», що увійшов у десяток найкращих фільмів світового кінематографу і став візитною карткою Одеси.

Наприкінці 1920-х рр. в українському кінематографі дедалі гучніше почала заявляти про себе нова модерністська течія, що сформувалася у співпраці режисера Леся Курбаса з письменниками Майком Йогансеном та Юрієм Яновським. Неторовані шляхи долав у кіно самобутній режисер і сценарист, відомий скульптор Іван Кавалерідзе («Злива», «Перекоп»). У цей же час в Україну приїздить працювати Дзиґа Вертов та ставить тут авангардні документальні фільми («Людина з кіноапаратом», «Ентузіазм: Симфонія Донбасу»).

Особливу роль у становленні українського кіномистецтва відіграли фільми Олександра Довженка «Звенигора» (1928), «Арсенал» (1929), «Земля» (1930). Його творчість піднесла вітчизняний кінематограф до світового рівня. Стилістика, створена Довженком, поклала початок напряму, який визначають як «українське поетичне кіно».
У листопаді 1930 року ВУФКУ реорганізовано в «Українафільм», підпорядковане «Союзкіно».

У 1930 р. в Україні з'являється перший звуковий фільм — документальна стрічка Дзиги Вертова «Ентузіазм: Симфонія Донбасу», а наступного року глядачі почули голоси акторів у художньому фільмі О. Соловйова «Фронт».

Наприкінці 1930-х тотальний терор у СРСР поєднується з кон'юнктурним поверненням до національно-історичної тематики. Фільми «Щорс» (1939) Олександра Довженка і «Богдан Хмельницький» (1941) Ігоря Савченка — дивовижне поєднання і очевидної режисерської та акторської обдарованості.

Українське кіно часів Другої світової війни, частково евакуйоване на схід, було переважно підпорядковане ідеологічним завданням воєнної доби. Разом з тим, у цей час були зняті і справжні кіношедеври. До них можна віднести фільм «Райдуга» Марка Донського за сценарієм Ванди Василевської, який з надзвичайною художньою силою передає трагедію окупованого фашистами українського села. Фільм здобув низку міжнародних нагород, але, незважаючи на поширені чутки, так і не отримав «Оскар».

Сценарій Олександра Довженка «Україна в огні», який Сталін спочатку сприйняв схвально, потім було піддано розгромній критиці, а автора — шельмуванню. Одною з причин цього, про що Довженкові натякнули, було те, що у сценарії нічого не було сказано про вирішальну роль Сталіна у перемозі над ворогом. Крім того, у фільмах воєнних років за вказівкою «вождя» пропагувалася ідея швидкої та легкої перемоги над фашизмом.

Українські фільми 1945—1953 рр. пiдпорядковувались канонам «соціалістичного реалізму», їх велику цінність складають високий рівень акторської гри (на екрані в цей час з'являються Михайло Романов, Амвросій Бучма, Дмитро Мілютенко, молодий Сергій Бондарчук) і високофахові роботи кінооператорів («Подвиг розвідника», режисер Борис Барнет, оператор Данило Демуцький; «Тарас Шевченко», 1951, режисер Ігор Савченко, оператор Данило Демуцький та інші).

Перші кінопокази на території українських земель у складі Австро-Угорської імперії відбулися 13 вересня 1896 у Львові. Львів взагалі стає центром розвитку кіноіндустрії Західної України. У 1920-х роках у місті існувало 15 кінотеатрів. Головними осередками формування кінокультури у міжвоєнному польському Львові стали аматорські кіногуртки. зокрема кіноклуб «Авангард» та фотомайстерня «Оріон», група працівників сучасної культури «Група Кавина», мистецька група «Артес».

Соня Куликівна видавала журнал «Кіно» (1930—1936) та створила кіностудію «Соня-фільм», де зняли фільми «Свято молоді», «З кіноапаратом по Львові», «Зелені свята», «Гуцульщина», замовлені до розповсюдження компаніями «Гомон» (Франція), «Фебусфільм» (Німеччина), фірмою Василя Авраменка (США). Також студія займалась прокатом фільмів, знятих в УРСР.

У часи політичної «відлиги» другої половини 1950-х — поч. 60-х рр. стрімко зростає українська кінопродукція. З'являються фільми, які досі користуються великим глядацьким успіхом: «Весна на Зарічній вулиці» (1956, режисери Марлен Хуцієв і Фелікс Миронер), «Спрага» (1959, Євген Ташков), «Іванна» (1960, Віктор Івченко), «Сон» (1964, Володимир Денисенко) «За двома зайцями» (1961, режисер Віктор Іванов).

Український кінематограф 1960-1970-х років представлений іменами світової ваги: режисери Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, Леонід Осика, Микола Мащенко, актори Іван Миколайчук, Гнат Юра, Костянтин Степанков, Микола Гринько, Богдан Ступка.

У цей час з'являються стрічки, які поклали початок унікальному феномену «українського поетичного кіно»: «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова (1964), який отримав другу премію на 7 Міжнародному кінофестивалі в Аргентині; «Криниця для спраглих» Юрія Іллєнка (1965); «Камінний хрест» Леоніда Осики (1968), «Вірність» Петра Тодоровського (1965).

Стрiчка Кіри Муратової «Довгі проводи» (1971) опинилася під забороною. Драматична доля також спіткала фільми Юрія Іллєнка «Вечір на Івана Купала» (1968) та «Білий птах з чорною ознакою» (1971), який тріумфально отримав Золотий приз Міжнародного Московського фестивалю.

Згодом естетика українського поетичного кіно стимулювала режисерський дебют актора Івана Миколайчука («Вавилон XX», 1979), а суттєві елементи поетичного кіно з'являються в стрічках Миколи Мащенка «Комісари» (1971) і «Як гартувалася сталь» (1973).

Попри бюрократизм українського кінопроцесу часів брежнєвської реакції в 1970-1980-х рр. з'являється низка фільмів, створених сильними творчими особистостями. На порозі «застою» Леонід Биков знімає картину «В бій ідуть лише „старі“» (1972), а в 1983 р. Роман Балаян, після кількох високофахових екранізацій російської літературної класики, у фільмі «Польоти уві сні та наяву» точно передає феноменологію того часу.

Українськими кіностудіями було знято також кінострічки, які набули великої популярності у всьому СРСР: «Д'Артан'ян і три мушкетери» (1978, режисер Георгій Юнгвальд-Хилькевич), «Пригоди Електроніка» (1979, режисер Костянтин Бромберг), «Місце зустрічі змінити не можна» (1979, режисер Станіслав Говорухін), «Зелений фургон» (1983, режисер Олександр Павловський), «Чарівники» (1982, режисер Костянтин Бромберг), «Самотня жінка бажає познайомитись» (1986, режисер В'ячеслав Криштофович).

У 1970-80-ті роки справжній розквіт переживало українське неігрове кіно. Київська кіностудія науково-популярних фільмів зняла величезний масив стрічок, серед яких зустрічалися справжні шедеври жанру («Мова тварин», «Чи думають тварини?», «Сім кроків за обрій» режисера Фелікса Соболєва та ін.).
Надзвичайно успішним був цей період і для українського анімаційного кіно. Стрічки режисерів Володимира Дахна (серіал «Як козаки…»), Давида Черкаського («Пригоди капітана Врунгеля», «Крила» та ін.), Леоніда Зарубіна («Солом'яний бичок»), Володимира Гончарова («Чумацький шлях») прославили українську анімацію за межами країни.

За «перебудови» створюється багато фільмів, присвячених гострій соціальній проблематиці — «Астенічний синдром» Кіри Муратової (1989); «Бич Божий» Олега Фіалка (1988); «Розпад» Михайла Бєлікова (1990) та інші. Фільм Юрія Іллєнка «Лебедине озеро. Зона» (1989) здобув широкий міжнародний успіх, ставши своєрідною антитоталітарною кіноемблемою.

У 1990-х з розпадом Радянського Союзу та економічною кризою українське кіно починає переживати занепад. Кількість глядачів у кінотеатрах зменшується від 552 млн щорічно в 1990 році до 5 млн. — у 1999 році. В той же час поступово зростає аудиторія телеканалів. Українське кіно 1990-х намагається комерціалізуватися. Замовниками і спонсорами фільмів часто стають бізнесові структури. Ця обставина впливає на зміст фільмів, їх спроби мати розважальний характер, популярності набувають кримінальні драми, пригодницькі та еротичні фільми.

На початку 1990-х українське телебачення розпочало активно знімати телесеріали, зокрема популярність мали «Роксолана», режисер Бориса Небієрідзе, «Острів любові», режисер Олег Бійма. На рубежі 2000-х р величезний успіх мав фільм польського режисера Єжи Гофмана «Вогнем і мечем», у якому український актор Богдан Ступка зіграв роль гетьмана Богдана Хмельницького. Богдан Ступка стає головним гетьманом українського екрану — йому належать також ролі в історичному серіалі «Чорна рада» Миколи Засєєва-Руденка (2000) та фільмі Юрія Іллєнка «Молитва за гетьмана Мазепу» (2001).

У 2010-х роках відбувається поступове збільшення обсягів кіновиробництва в Україні. Завдяки розвитку технологій та зменшенню витрат на значно збільшується кількість короткометражних фільмів. В український кінематограф прийшло нове покоління кіномитців. З'являються колективні проекти українських режисерів «Арабески», «Україно, goodbye!», «Вавилон'13». Разом з занепадом централізованої кіноіндустрії розпочинається розвиток незалежних кіностудій, фірм-дистриб'юторів та мережі кінотеатрів. Попри збитковість кіногалузі в цей час, ряд українських фільмів має успіх на міжнародних кінофестивалях.

У 2003 році, вже в Основному конкурсі того ж Берлінале отримав «Срібного ведмедя» фільм українського аніматора Степана Коваля «Йшов трамвай № 9». У 2005 році стрічка «Подорожні» молодого українського режисера Ігоря Стрембіцького отримала «Золоту пальмову гілку» кінофестивалю в Каннах за короткометражний фільм «Подорожні». У 2007 році в конкурсній програмі Міжнародного кінофестивалю у Ротердамі відбулася світова прем'єра «Меніни» режисера Ігора Подольчака. Пізніше фільм брав участь у 27 міжнародних кінофестивалях, у 10 з них у конкурсній програмі, в інших в офіційній селекції.

У 2011 році Марина Врода отримала «Золоту пальмову гілку» кінофестивалю в Каннах за короткометражний фільм «Крос». У 2014 році повнометражний фільм Мирослава Слабошпицького «Плем'я» бере участь у конкурсній програмі «Тиждень критики» «Канського кінофестивалю» і отримує одразу три нагороди — приз фонду Ган, приз Відкриття та Гран-прі.

Центральним орган виконавчої влади, який забезпечує реалізацію державної політики у сфері кінематографії є Державне агентство України з питань кіно.

Національна спілка кінематографістів України — громадська організація, метою якої є сприяння розвитку українських екранних мистецтв як органічної складової національної та світової культури, участь у створенні концепцій розвитку та співпраці кіногалузі і телевідеопростору, захист творчо-професійних, авторських і соціальних прав членів Спілки. Щороку Спілка вручає Премію Національної спілки кінематографістів України.

Українська Кіноакадемія — українське об'єднання експертів і професіоналів у галузі кіно та кіновиробництва, засноване 2017 року з метою підтримки та розвитку сучасного українського кінематографа. З 2017 року Українська Кіноакадемія проводить щорічне вручення Національної кінопремії «Золота дзиґа».

У 1994 з нагоди 100-річчя від дня народження видатного діяча української культури Олександра Довженка було засновано Державну премію України імені Олександра Довженка, яка вручається щороку за видатний внесок у розвиток українського кіномистецтва. У травні 2018 року Спілкою кінокритиків України було засновано щорічну премію кінокритиків «Кіноколо».

Збереженням, відновленням, реставрацією українського архівного кіно займається Національний центр Олександра Довженка — державний кіноархів художніх фільмів України, що зберігає Державний фільмофонд України, також включає кінокопіювальну лабораторію, єдиний Асоційований член Міжнародної федерації кіноархівів (FIAF) в Україні. Значну частину українських неігрових та телевізійних фільмів зберігає Центральний державний кінофотофоноархів України імені Г. С. Пшеничного.

4. Закріплення нового матеріалу: