Володимир Романюк - патріарх УАПЦ.

Володимир Романюк – патріарх УАПЦ.

Василь Романюк був одним з перших, хто відроджував у буремні 90-ті роки минулого століття Українську Автокефальну Православну Церкву, а згодом став ініціатором об’єднання УАПЦ з частиною УПЦ, котра підтримала митрополита Філарета, для побудови Київського Патріархату – найвищої форми Автокефалії. На жаль, у наш час намагаються різні проросійські релігійні та політичні сили в Україні викреслити, сфальшувати роль та вагу Патріарха Володимира в історії побудови незалежної української Церкви в новітній період, вихолощують пам’ять про нього, применшують або заперечують заслуги. Тому так хочеться ліквідувати цю несправедливість.

У переломні часи української історії, коли здавалось, що все, кінець, згине наше єство, паде прахом мова, віра, культура і сама Україна, з глибин народу народжувались месники, герої, святі, які своїм словом, діями, життям перекреслювали цю зневіру, не давали згаснути надії. Одним з таких людей був справжній син України – Василь Омелянович Романюк, Патріарх Київський і всієї Русі-України Української православної церкви Київського патріархату, визначний політичний діяч, дисидент. Все його стражденне життя було покладене на вівтар боротьби за волю нашої країни та незалежність Церкви. З юних літ і до самої смерті в стражданнях і муках, але з правдою, пройшов він свою “хресну дорогу”. Ні сталінський ГУЛАГ, ні брежнєвські спецтабори, ні постійне цькування каральних органів СРСР не зломили його.

Народився Василь Романюк 9 грудня 1925 року на Гуцульщині в селі Хімчин Косівського повіту Станіславського воєводства Польської держави (теперішній Косівський район) Івано-Франківської області у простій багатодітній селянській родині Ганни і Омеляна Романюків. За спогадами сусідки Матійчук Анни Михайлівни, в сім’ї Романюків було шестеро дітей – п’ятеро синів та одна дочка. Найстарший – Василь, за ним народилися Іван (помер у дитинстві, бо хворів на “червінку” – черевний тиф), Танасій (замордували в 1947 році енкаведисти), Дмитро (можливо, ще живий), Володимир (його називали Ладусь, помер у 1991 від інфаркту біля свого заводського станка в Харкові) і донька Ярослава (теж, як і брат Іван, померла в ранньому дитинстві від черевного тифу). Тут необхідно зазначити, що дослідники біографії Василя Романюка подають відомості лише про чотирьох дітей в сім’ї Романюків. За свідченням Анни Михайлівни, сім’я майбутнього патріарха жила дуже бідно. Вони мали одну корову, декілька овець, курей та зовсім мало землі – десь 10-15 соток. На той час (за Польщі) в селі була чотирикласна початкова школа, у якій навчання велось польською мовою. Її та рільничу (сільськогосподарську) школу в Косові закінчив Василь Романюк. Діти виховувались в любові до Бога, у повазі та дотриманні релігійних традицій, народних звичаїв, у постійній праці

Ще змалку Василь виявляв живий інтерес до Бога. Ось як згадує про це Анна Матійчук: “Як ми були дітьми, Василько брав якусь пусту “конзерву” (консервну бляшанку – авт.), кидав туда камінці – і це було за кадило. Тоді натягував на себе “верітку” (рядно), як рясу, брав кукурудзяну гичку і вдавав, ніби він ксьондз (так в селі називали священика – авт.), кропив нас водою”. Пізніше цей інтерес переросте в незламну віру в Бога та усвідомлене переконання в необхідності нести слово Боже до людей. А під час ув’язнення в сталінських таборах він приймає одне з найважливіших для себе рішень: “Якщо вдасться вийти живим з цього гулагівського пекла, на волі прислужу себе служінню Богові і Церкві.

Зі спогадів односельця, члена ОУН-УПА, політв’язня Петра Підлетейчука: “Першими членами ОУН в селі були Андрій Стефурак, Василь Романюк та Петро Сеник. Вступили вони до лав ОУН десь у 1942-1943 роках”. Василеві Романюку тоді йшов вісімнадцятий рік. З огляду на розмах національно-визвольного руху на західноукраїнських землях під час та після Другої світової війни, важко було знайти українську родину, яка б не допомагала повстанцям або члени якої не брали б участі в антифашистському й антирадянському русі опору в лавах ОУН-УПА. Тому радянська влада, після повернення на ці терени в 1944-му, продовжила каральну політику, розпочату ще в 1939 році.

Уперше засуджений 19-літнім — за належність до Організації українських націоналістів (ОУН). Восени 1944 засуджений Військовим Трибуналом НКВС Станіславської (нині Івано-Франківської) області до двадцяти років позбавлення волі у виправно-трудових таборах.« У 1944 році мене, сина селян-бідняків, незаконно заарештували у військкоматі. Енкаведисти охарактеризували мене як націоналіста-церковника, і цього було достатньо, щоб мені дали десять років, а моїх родичів заслали до Сибіру, де від непосильної праці та голоду помер мій батько, а малолітнього брата вбили комуністичні карателі тільки за те, що він втік з дому, коли вивозили рідних[1] «— згадуватиме патріарх Володимир. Організація Українських Націоналістів

«Червона мітла»Не оминула “червона мітла” й родину Романюків. У липні 1944 року Василя заарештовують під час проходження комісії у військкоматі. У постанові про арешт від 14 липня 1944 року вказується: “Оперуповноважений 2-го відділення 2 відділу УНКДБ по Станіславській області старший лейтенант державної безпеки Мурашов, розглянувши матеріали про злочинну діяльність Романюка В. О., які поступили в УНКДБ, знайшов, що Романюк є активним учасником ОУН – бандерівського напрямку в с. Хімчин. (В організації виконував обов’язки кур’єра-зв’язківця, займався збором коштів для ОУН і проводив серед населення антирадянську агітацію), постановив піддати його арешту й обшуку”. 26 вересня, після двох місяців допитів, було оголошено вирок Військовим трибуналом військ НКВС Станіславської області: “Піддати висилці на каторжні роботи терміном на 20 років з… конфіскацією усього майна”.

Згодом вирок був пом’якшений до 10 років позбавлення волі. Василя Романюка засудили на основі ст.54-1 “а” та ст. 54-11 КК УРСР, які передбачали відповідальність за “контрреволюційну діяльність”, “зраду батьківщини”, “за пропаганду або агітацію, яка полягає в заклику до повалення, підриву або послаблення радянської влади чи до вчинення окремих контрреволюційних злочинів”. Разом з Василем були засуджені як “буржуазні націоналісти” ще семеро жителів села Хімчин – А. Стефурак, П. Романюк, Т. Підлетейчук, Ф. Скоропанюк, В. Остафійчук, П.Ільницький та М. Солиджук. Ось так чинила “народна” влада першої у світі країни селян та робітників з усіма непокірними, що наважились відстоювати свої національні погляди, віру, свій край.

Згодом, у 1971 році, Василь Романюк напише: “Моє дитинство було настільки пролетарським і архібідняцьким, що ніяким мікроскопом не побачиш в ньому найменшої рисочки буржуазних ознак. І от мене, сина селян-бідняків, що не мав на той час навіть середньої освіти, не був ознайомлений зовсім з радянським законом, арештовують 12 липня 1944 року як буржуазного націоналіста. Не в лісі зі зброєю в руках, а у військкоматі, куди я з’явився добровільно на виклик”.

Батько помер на засланні від непосильної праціАле це було ще не все. Згідно з рішенням Особливої наради при НКВС СРСР від 21 квітня 1945 р.: “Романюк Омелян Семенович, 1894 р.н., його дружина Романюк Ганна Якимівна (1903) разом з двома дітьми Дмитром (1934 р.н.) і Володимиром (1938 р.н.) направлені на спецпоселення в Іркутську область строком на 5 років”. Причиною депортації сім’ї став, звісно, арешт старшого сина Василя. Бо радянський режим карав не тільки члена сім’ї, який брав участь в русі опору, але і його родину, щоб викорінити на Західній Україні оплот визвольної боротьби… Та тільки “коріння” було багато, і росло воно глибоко.

Романюки відбували висилку в селищі Харбатово Качурського району Іркутської області. Ці події стали початком трагедії їхньої гуцульської родини. За словами жителів с. Хімчин, Танасій Романюк, брат Василя, втік із вагона в м. Коломия, коли родину вивозили в Сибір. Повернувшись у рідне село, він деякий час переховувався у родичів. Однак прожити йому судилося недовго. Танасій був убитий у червні 1947 р. органами НКВС. Односельці таємно перепоховали його в Хімчині. Голова родини – Омелян Семенович Романюк – помер від непосильної праці, голоду й холоду на засланні ще у 1946-му“Смерть батька і вбивство брата на все життя залишили відбиток в душі Василя Романюка. І він постійно згадував про це, звинувачуючи саме радянську владу у їхній загибелі, і приводячи при цьому аналогії зі знищенням тією ж владою мільйонів інших людей”, – пише у книзі “Патріарх Володимир, або Спогади про батька” його син Тарас Романюк.

Свій термін ув’язнення Василь Романюк відбував у Кустолівській сільськогосподарській колонії №17 управління НКВС у Полтавській області. Але й тут він не покидав ідеї боротьби за самостійну Україну. Про це свідчать розсекречені в наш час (2006-2007 рр.) архівні документи КДБ. В них зазначається: “18 березня 1946 р. начальник оперативно-чекістського відділення виправно-трудової колонії Управління НКВС Полтавської області капітан Багно прийняв постанову про порушення кримінального переслідування відносно в’язнів Кустолівської сільськогосподарської колонії №17 НКВС М. Редчука, Ю. Рохманейка, Є. Матвєєва, Г. Шостя, П. Мощенця, В. Романюка. Арештанти об’єднались між собою на основі антирадянських поглядів у контрреволюційну групу під назвою “УСС” (Український Січовий Стрілець) і проводили в таборі вербовочну роботу, контрреволюційно-націоналістичну пропаганду, вихваляли ОУН і бандерівський рух, готувались до повстання і втечі з табору з метою вступу в банду УПА для продовження боротьби проти радянської влади”.

Прокурор вимагав розстрілу Василя Романюка. Через “антирадянську” діяльність, як зрозуміло з вищенаведеного, а фактично через правдиві розповіді в’язням про безчинства, які творила радянська влада на західноукраїнських землях і, зокрема, з його родиною, та за заклики до непокори та опору комуністичному режимові, Василь Романюк був знову заарештований (не без допомоги зрадників, як це часто бувало).13 червня 1946 року прокуратура Полтавської області прийняла ухвалу про направлення кримінальної справи в суд. На засіданні спеціального табірного суду виправно-трудових таборів і колоній МВС УРСР 17-18 червня 1946 року прокурор у своєму виступі запропонував відносно М. Редчука, П. Мошенця, В. Романюка застосувати вищу міру покарання – розстріл

Прямий, негнучкий тілом, як і духом»21-річного Василя Романюка після закритого судового процесу етапували до місця відбування покарання – спецтабір “Холодний” на Колимі. У документальному нарисі “Патріарх Володимир, або Спогади про батька” його син Тарас зазначає: “…через весь Союз везли морем, в трюмах, на Далекий Схід (так він вперше побачив море). Там, на Колимі, розпочалася уже нова епопея – в таборах, у постійному протистоянні між кримінальниками, “ворами в законі” і колишніми бійцями ОУН-УПА, що й сприяло остаточному становленню батька як людини й громадянина. “Мої університети” – називав він період 40-х – 50-х років”. Стійкість, незламність духу проявлялися навіть у зовнішності Василя Романюка. Про це свідчать спогади побратима по колимському таборі Івана Гнатюка: “Голодні і виснажені важкою роботою, більшість в’язнів були сутулими, ходили по-старечому зігнутими, байдужі до свого вигляду, а от Василь, як запам’яталося, був завжди зібраний, стрункий, акуратний. Не дивно, що свою гуцульську поставу зберіг він до самої смерті. Був такий же прямий і негнучкий тілом, як і духом”.

1959 року закінчив Вищі богословські курси в Івано-Франківську, згодом — Московську духовну семінарію. З 1964 до 1972 — священик у парафіях Івано-Франківської і Коломийської єпархій Російської Православної Церкви. Десь у цей час хрестив В'ячеслава Чорновола. У зв'язку з арештом історика Валентина Мороза (1 червня 1970 р.) виступив на його захист, унаслідок чого була розпущена церковна громада с. Космач Косівського району, а Романюку заборонили правити службу. У січні 1972 заарештований, у липні 1972 засуджений за ст. 62 ч. 2 КК УРСР («антирадянська агітація і пропаганда») на 7 років таборів особливо суворого режиму і 3 роки заслання; визнаний особливо небезпечним рецидивістом.

Відбував покарання у таборі ЖХ-389/1-8 (села Сосновка в Мордовії). Брав участь у голодуваннях у дні політв'язня і прав людини, у дні початку репресій в Україні та інших акціях протесту.« І вся моя вина була в тому, що я, священик, чоловік інакомислячий, наважився виступити на захист безвинно репресованого історика В. Мороза. Місцеві партійні бюрократи схарактеризували мене як "небажану особу для соціалістичного суспільства", а потім вже працівники КДБ почали збирати про мене різні сміхотворні чутки... і я названий "особливо небезпечним державним злочинцем". Тобто зрівняли мене з убивцями, диверсантами і насильниками[1] « — підсумовує владика.

1 липня 1976 року відмовився від радянського громадянства. У 1976 під час перебування на засланні задекларував свою приналежність до Української автокефальної православної церкви, звернувся до митрополита Мстислава з заявою про перехід в УАПЦ. З листопада 1979 — член Української Гельсінської спілки. У 1984 за самовіддану службу Церкві в Україні єпископ Української православної церкви Америки Андрій нагороджує Романюка вищою священицькою відзнакою — митрою. У червні 1987 виступає з лекціями перед християнськими українськими і англомовними громадами Канади, США та Великої Британії. Перебуваючи за кордоном, мав намір прийняти архієрейську хіротонію УАПЦ, але Патріарх Мстислав відмовив йому, призначивши у 1990 році нових осіб.

Після повернення в Україну 28 квітня 1990 був пострижений у чернецтво і возведений у сан архімандрита з ім'ям Володимир, а наступного дня висвячений у сан єпископа з титулом єпископа Ужгородського і Виноградівського. Хіротонію очолили: митрополит Галицький і Волинський Іоан (Боднарчук), єпископ Василій (Боднарчук), єпископ Андрій (Абрамчук), єпископ Даниїл (Ковальчук). Виступав за створення незалежної Української православної церкви з центром у Києві, піднесеної у статус патріархату. З 1991 очолює місійний відділ Патріархії УАПЦ, виконує обов'язки вікарія Київської єпархії з титулом архієпископ Білоцерківський.

Був одним із фундаторів УПЦ Київського патріархату (заснована у червні 1992). 17 лютого 1993 року призначений архієпископом Львівським і Сокальським[5]. 11 червня — 21 жовтня 1993 р. — митрополит Чернігівський і Сумський[6]. Після смерті патріарха Мстислава став місцеблюстителем Патріаршого престолу (14 червня 1993) із возведенням у сан митрополита. На Всеукраїнському Православному Соборі 21 жовтня 1993 року обраний Патріархом (інтронізований 24 жовтня у Софійському соборі). Святіший виступав з численними проповідями й статтями на богословські, патріотичні й державницькі теми.

Останні місяці життя Володимир (Романюк) провів в постійній напрузі. Йому регулярно погрожували невідомі. Незадовго до смерті Романюк звернувся в Управління по боротьбі з організованою злочинністю із заявою, в якій просив захисту від свого заступника Філарета (Денисенка). Там же він вказував на зв'язок Філарета з кримінальними кланами Києва і просив допомоги в тому, щоб знайти церковну касу УПЦ, присвоєну Філаретом. Михайло Антонович Денисенко Філарет

Патріарх Володимир (Романюк) найближчим часом збирався здійснити комплексну перевірку фінансово-господарської діяльності очолюваної Філаретом Київської Єпархії. Він просив керівництво ГУ МВСУ в місті Києві надати допомогу в проведенні перевірки. Особливо Володимира (Романюка) цікавила доля присвоєної Філаретом каси Київського екзархату, в якій, станом на 1990 рік, перебувало близько 3 млрд рублів. На думку Володимира (Романюка), ці гроші були переведені в вільно конвертовану валюту і вкладені на депозитні рахунки в банки за межами України— Доповідна керівництву МВС начальника II-го відділу УБОЗ в Києві майора міліції І. Т. Загребельного 25 липня 1995 р.[

Незабаром після цього Романюк помер при загадкових обставинах 14 липня 1995 року. В цей день, близько дев'ятнадцяти годин, після якогось телефонного дзвінка патріарх, переодягнувшись в мирську одяг, попрямував зі своєї резиденції в Ботанічний сад Київського університету. Тут, в глибині саду, на одній з лавок, йому була призначена зустріч. На лавці Романюка чекали дві жінки. Згідно з офіційною версією, Романюку стало погано, жінки, які були присутні при зустрічі, протягом двох годин намагалися його реанімувати, можливо, при масажі серця поламали йому ребра, а також робили йому прямі уколи в серце (що зазначено в акті судмедексперта), проте, коли прибула швидка, «реаніматори» зникли. Це був вже четвертий інфаркт патріарха Володимира: з дев'ятнадцяти місяців свого патріаршества сім він провів в лікарні. Відразу після смерті Романюка його син Тарас і ряд експертів, в тому числі Роман Зварич, висловив думку про можливість його насильницької смерті. Однак потім ця тема була поступово закрита.

Помер Володимир від четвертого інфаркту — з дев'ятнадцяти місяців свого патріаршества майже сім провів у лікарні (наслідок 17 років ув'язнення в радянських концтаборах). Згідно з деякими джерелами знайдений мертвим 14 липня 1995 року за нез'ясованих донині обставин[10].18 липня 1995 року спроба поховати тіло у Софійському соборі наштовхнулася на опір з боку духовенства УПЦ Московського Патріархату та силові дії з боку загонів спеціального призначення МВС України. Похований біля брами св. Софії у Києві. За словами професора Київської богословської академії доктора Дмитра Степовика, цей«"чорний вівторок" назавжди залишиться незмивною плямою гріха на тодішньому політичному керівництві нібито незалежної на той час України.