Виховна година "шануймо старість".

Виховна година на тему: « Шануймо старість».                                                                                                                                       Мета: Виховувати повагу до людей похилого віку, любов і шану до бабусь і дідусів, увагу до одиноких, самотніх жителів, почуття чуйності,  доброти та милосердя, поваги до старших .                                                                 Обладнання: святково прибраний клас, застелений скатертиною стіл, на столі у квітах – ікона Божої Матері; на дошці вислів:                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                Кажуть, юність живе лиш майбутнім,                                                                                                                      Кажуть, зрілість цінує лиш мить.                                                                                                                                 Тільки старість живе незабутнім,                                                                                                                                   Тим, чого не вернуть, не спинить.                                                                                    Є закони природи незмінні                                                                                                                                              Для людей, для птахів, для тварин.                                                                                                                                         Ви простіть нас байдужих, ми винні,                                                                                                                                         Будем ми ще старими, як ви.

                                                                                                                                                                                              Хід виховної години:                                                                                                                                           Вихователь: На картах небесних тіл ця планета не позначена, але вона існує. І в свій час кожен із нас, залишаючись жителем Землі, ступає на цю планету. Називається ця планета Старість. Час там протікає повільно - з довгими безсонними ночами.                                                                                                   Люди з цієї планети сприймають життя по-іншому: живуть більше в минулому, ніж у теперішньому. Старість... За енциклопедичним словником старість - це «віковий період від 75 до 90 років».                                                                                                                                                                      Людей похилого віку в Україні близько 2-х мільйонів.                                                                                              Така вже їхня доля – залишитися у чотирьох стінах сам на сам із своїми проблемами, хворобами. Знали б ви, як вони чекають, щоб хто-небудь з нас завітав до них. Ми часто не помічаємо їх – згорблених, зморщених. А вони завжди поруч. В автобусі молодик несамовито штовхає дідуся, який хоче примоститися на краєчку лавки. Як виявилося, це місце він зайняв для свого товариша, що має зайти в автобус. І дідусь ніяково відходить, схиливши голову.                                                            

Стара бабця гірко нарікає на свою долю: «Маю дітей та онуків, а вони відцуралися від мене, кричать, ненавидять, обзивають». І таких прикладів – безліч. Постає запитання: що це? Невихованість? Дефіцит совісті? А, може, ми думаємо, що старість обмине нас?                                                 

Ні! Старість – уперта бестія, що покриває зморшками обличчя, чіпляє на плечі горб і дає кожному костур. Старість потребує більше уваги, любові, турботи та ласки. Але часто так і залишається без цього. Когось вона змушує жебракувати, когось рятуватися від голоду і холоду... Щодня бачимо сумні очі тих, кого в одне ціле об'єднало слово «старість», бачимо безнадію, розпач. І з самого серця виринають слова: «Молодосте, зазирни у вічі старості»...                                                                            Учень:                                                                                                                                                 Живе одинока людина,                                                                                                                                 Чому ж ми проходимо мимо?                                                                                                                                            Живе одинока людина,                                                                                                                                                                          Ніким у житті не любима.                                                                                                                                        Учениця:                                                                                                                                                               І серце у неї відкрите                                                                                                                                        Для ласки людської й привіту,                                                                                                                                          Печальним льодком оповите.                                                                                                                          Віддалене горем від світу.                                                                                                                                          Учень:                                                                                                                                                 Чому ж ми не прийдемо в хату,                                                                                                                               Її не покличем з собою?                                                                                                                                                           Бо буде одна вікувати                                                                                                                                                                    Людина з своєю журбою.                                                                                                                                                   Учениця:                                                                                                                                               Нам легше, бо ми не самотні.                                                                                                                      Ходімо ж до неї в світлицю,                                                                                                                                                  І серце людини з безодні                                                                                                                                               Полине над нами, як птиця.                                                                                              Л. Забашта.                                                                                                                Вихователь: - Ми, онуки, бувши малими, часто забігали до своїх бабусь і дідусів, щоб почути казку. Ось почута в електричці розмова.                                                                                                                                              Молода мама з дівчинкою їхали в село. Поруч з ними сиділа літня жінка і запитала:                                

 - Куди, доню, їдеш?                                                                                                                                                                                                     - По бабусині казки.                                                                                                                                                                       - А ти любиш свою бабусю?                                                                                                                                                 - А хіба бабусю можна не любити? Щасливі ті літні люди, які мають люблячих , дітей та онуків і оточені їхньою увагою.                                                                                                                                                           Учні:                                                                                                                                                                                            - Який струмочок повсякчас співає ніжно коло, нас?                                                                                              - Бабусин голос.                                                                                                                                                                                      - А що солодше знаєш ти, чого в крамниці не знайти?                                                                                                     - Вуста бабусі.                                                                                                                                                                                      - Яке колосся золоте униз вершечками росте?                                                                                                                 - Руки дідуся.                                                                                                                                                                                    - Які сніги постійно йдуть, які сніги не розтають?                                                                                                                              - Сивина дідуся.                                                                                                                                                                                  - Які дві зірки знаєш ти, що завжди нам сяють з висоти?                                                                                                              - Очі бабусі.                                                                                                                                                                                   - Які поля з кінця в кінець зорали зморшки навпростець?                                                                                                   - Лице дідуся.                                                                                                                                                                                  - А що широке, як земля, та не займа чужі поля?                                                                                                              - Душа бабусі й дідуся.                                                                                                                                                  Вихователь: Люди старшого покоління пережили багато випробувань у своєму житті, не завжди доля до них посміхалася.                                                                                                                                             Учень:                                                                                                                                                                          Бабусина доля -                                                                                                                                                                           Як ота тополя,                                                                                                                                                                            Що посеред степу                                                                                                                                                                 В небо порина.                                                                                                                                                                                        Вітер гне тополю,                                                                                                                                                        Заметілі в полі, -                                                                                                                                                                            Так біліє в бабці сивина.                                                                                                                                                  Бабусина доля -                                                                                                                                                                                 Як в степу тополя,                                                                                                                                                                           А над нею - небо,                                                                                                                                                               Як віки.                                                                                                                                                                       Вихователь: - Найвища наука життя – мудрість. А найвища мудрість – бути добрим. Доброта і чуйність, співпереживання і щиросердечність, уміння розділити чужий біль, вчасно підтримати у важку хвилину, розрадити в горі й біді – це завжди було в характері нашого українського народу. У наших традиціях споконвіку зберігалася звичка наділити прохаючого, прихилити подорожнього, надати допомогу немічному, порятувати хворого чи каліку, заступитися за беззахисного і скривдженого. Але що потрібно зробити для того, щоб ці згадані добрі звички і традиції, оте всенародне милосердя, що здавна було властиве нашому народові, зберегти на віки? Напевне, треба менше говорити про добро, а просто виявляти милосердя до тих, хто бажає підтримки.           

Учень:                                                                                                                                                      Не говори про доброту, коли ти сам нею не сяєш,                                                                                                 Коли у радощах витаєш, забувши про чужу біду.                                                                                                   Учениця:                                                                                                                                                            Бо доброта не тільки те, що обіймає тепле слово,                                                                                           В цім почутті така основа, яка з глибин душі росте.                                                                                           Учень:                                                                                                                                                          Коли її не маєш ти, то раниш людяне в людині,                                                                                                 Немає вищої святині, як чисте сяйво доброти.                                                                                                     Вихователь: - Зараз такий розбурханий світ. Наша країна знаходиться в економічній і соціальній кризі. Багато людей сьогодні живуть у злиднях, багато мешкають у напіврозвалених хатинках або й взагалі не мають даху над головою. Деякі жебракують і раді хоч черствому кусочкові хліба.                                                            Учениця:                                                                                                                                            Простягає руку, молиться натхненно,                                                                                                                  У благенькім платті, хусточці рябій,                                                                                                                                        А у шибку вітер стукає студений:                                                                                                                                                  Що, мовляв, бабусю, треба тут тобі?                                                                                                                            Людям на вокзалі клопітно і тісно,                                                                                                                                  Скоро розвезуть їх в далину авто.                                                                                                                                Потемніло небо, хмари сині виснуть:                                                                                                                                          А тебе, бабусю, захистить же хто?                                                                                                                                 Випрошені гроші, дві-чотири гривні                                                                                                                                        На шматочок хліба, може ще й на квас...                                                                                                                  Україно – нене, простягни долоні,                                                                                                                                               Від лихої долі захисти всіх нас!                                                                                                                             Вихователь: - Діти, ми з вами живемо добре, маємо батьків, які дбають про нас, і нам важко уявити, що тисячі людей страждають не тільки від холоду й голоду, а ще й від того, що не чують теплого слова, їм ні з ким поговорити. І якщо матеріально ми не завжди можемо допомогти їм, то що ж перешкоджає нам хоч морально підтримати їх?                                                                                               Учень:                                                                                                                                              Кажімо більше ніжних слів знайомим, друзям і коханим,                                                                             Нехай комусь тепліше стане від зливи наших почуттів,                                                                                              Нехай тих слів солодкий мед чиюсь загоїть рану,                                                                                                             Чи перший біль чи то останній –                                                                                                                                                          Коли б то знати наперед.                                                                                                                                                  Учениця:                                                                                                                                                                  Кажімо більше ніжних слів,                                                                                                                                                             Комусь всміхаймось ненароком,                                                                                                                                                      То не життя людське коротке,                                                                                                                                                  Короткі в нас слова черстві,                                                                                                                                               Кажімо більше ніжних слів.                                                                                                                  Г. Вовк.                                                                                                                        Вихователь: - Потрібно бути уважними до своїх дідусів, бабусь, до своїх батьків, оточувати їх своєю увагою, як вони це робили, коли ви були маленькими. Слід пам'ятати про них, коли вилетите з рідного гнізда - з отчого дому.                                                                                                                                         Учень:                                                                                                                                                                                 Там десь мати одна                                                                                                                                                                                  У далекім селі,                                                                                                                                                                       На родючій землі                                                                                                                                                           Зачарує природа до млості.                                                                                                                                             Там десь мати одна виглядала з вікна,                                                                                                                                        Син писав, що приїде у гості.                                                                                                                                 Килимки, вишивки, про минуле думки...                                                                                                                Запалила в печі на світанні.                                                                                                                                                 Щемний біль, гіркота, пролетіли літа,                                                                                                                                                    Залишились короткі, останні. ..                                                                                                                                                     Пахнув теплий пиріг, ось і син на поріг.                                                                                                          Привітавсь, вніс  до хати гостинці.                                                                                                                                Майже так, як колись, в дім сусіди зійшлись.                                                                                                      Цвіла мама в терновій хустинці.                                                                                                                                            Вже і в сина літа, а душа золота.                                                                                                                                        В нас вродливі ж такі чорноброві.                                                                                                                                     Від стрімких яворів, від струнких матерів,                                                                                                                             Що були повні сил і любові.                                                                                                                                            Він забрав би її у тепліші краї,                                                                                                                                                 Тільки мамі не затишно в місті,                                                                                                                                                      Не поїде вона, не покине села,                                                                                                                                                          Де життя прожила,                                                                                                                                                                   Де калина в червонім намисті.                                                                                                                                      Мить прощання пече, гладив мамі плече,                                                                                                                                    Витирав із обличчя сльозину,                                                                                                                         Пригорнулась вона і спитала сумна                                                                                                                          Лиш одне: «Чи побачимось, сину?»                                                                                                                           Серцю груди тісні:                                                                                                                                                                   «Я примчу навесні, що Ви, мамо,                                                                                                                                                     таке запитали?»                                                                                                                                                                            У дорогу пора, хата й мама стара                                                                                                                                            У холоднім тумані розтали.                                                                                                                                  Вихователь: - На превеликий жаль, є люди на перший погляд виховані, культурні та насправді байдужі до чужої біди і навіть забувають дорогу до рідного дому, де їх чекають батьки.                                                                         Коли людина самотня і за нею нікому доглянути, це одна справа. Коли ж діти відмовляються від своїх стареньких батьків, це - жах.                                                                                                              Вихователь: - Ось послухайте ще одну сумну історію про байдужість до найрідніших людей, яку переповідає Василь Сухомлинський у своєму оповіданні « Дерев'яний лелека».                                                                                                 В одному селі жили собі чоловік і жінка. Був у них маленький син Сергійко. Був у чоловіка і батько - Сергійків дідусь. Жив він у комірчині, яку йому відвели. Наближались Сергійкові іменини: йому сповнювалось п'ять років. Батько і матір вирішили влаштувати вечір. Запросили багатьох гостей. Голову колгоспу й бригадира. Сусідів запросили. Тільки Сергійкового дідуся забули запросити. А він уже давно готував онукові подарунок. Вирізав із дерева лелеку. Ось уже й вечір почався, сходяться гості, подарунки приносять. Тільки дідусь сидить на ліжку в своїй комірчині. Перед ним на столі стоїть де дерев'яний лелека, підняв голову і дивиться у вікно своїм чорним оком, немовби прислухається до музики, що лунає із сусідської кімнати.                                                                                    Так і знайшли його вранці... Схилився на подушки, задивлений на лелеку, сумний, непорушний, а в очах - захололі краплини сліз. А на столі стояв дерев'яний лелека і дивився у вікно.                                                          Вихователь:  - До батьків Сергійка, до дітей бабусі і будинку престарілих та до інших, їм подібних, ми звертаємося зі словами.                                                                                                                                                Учень:                                                                                                                                                                                                       Не говори про доброту, коли сам нею не сяєш,                                                                                                                     Коли у радощах витаєш, забувши про чужу біду.                                                                                                                                   Бо доброта не тільки те,                                                                                                                                                                      що обіймає тепле словом                                                                                                                                                                       В цім почутті така основа,                                                                                                                                                                яка з глибин душі росте                                                                                                                                                      Коли її не маєш ти, то раниш людяне в людині,                                                                                                                   Немає вищої святині, як чисте сяйво доброти.                                                                                                                                  Вихователь: - Наша народна мораль різко засуджує таких пустоцвітів, що цураються батьків, ще великий Кобзар писав:                                                                                                                                                        «...Хто матір забуває, Того Бог карає,                                                                                                                                         Чужі люди цураються в хату не пускають.                                                                                                                                      І немає злому на всій землі безконечній веселого дому».                                                                                                              Вихователь: -  Хоча існує легенда.                                                                                                                                               У давні часи в одній країні немічних старців заводили у неприступні гори і залишали там самотніми на смерть. Якось один молодий чоловік завіз туди свого старого батька. Коли син шукав для нього місця на скелях, батько промовив:                                                                                                                             - Заведи мене трохи вище.                                                                                                                                                            - Чому? - спитав син.                                                                                                                                                                         - Бо тут я залишив свого батька. Не хочу померти в тому самому місці.                                                                                              Син зрозумів, що за якихось тридцять літ із ним станеться те саме.                                                                                        Він обіпер батька на своє міцне плече і повів додому.                                                                                                                                     Ця легенда наводить нас на думку: як ми поводимося зі своїми батьками, так наші діти поводитимуться з нами, адже ми є прикладом для них.                                                                            Вихователь: -  Старість - не радість, ніхто її не чекає. Та вона несподівано підкрадається. Добре, коли поруч діти та онуки, але діти дуже швидко дорослішають. Матерям хочеться бачити їх, погладити по голівці, торкнутися їхніх рук і почути теплі слова любові.                                                             Інсценування вірша: « Розмова з мамою».

Син: -  Розкажіть мені, мамо, про вишні, їх було так багато в саду.                                                                                     Мати: -  Були, сину, морози невтішні, а вони кого хочеш зведуть.                                                                               Син: -  Розкажіть мені, мамо, про зорі, чи такими були і колись?                                                                             Мати: -  А той, сину, хто виріс у горі - не часто на зорі дививсь.                                                                     Син: -  Розкажіть мені, мамо, про долю, чи людині підвладна вона?                                                                                 Мати: - Наша доля, мій синку, як море, той пливе лиш, хто має човна.                                                                     Син: -  Розкажіть мені, мамо, про роки, чи спливають помітно вони?                                                                                                             Мати: - Роки, сину, помітні… допоки... Матерів пам'ятають сини.                      Микола Довнич .                                                                                              Вихователь: -  На жаль, час невпинний, і наші рідні, доживши до певного віку, повільно ідуть із життя, заповідаючи нам жити по совісті.                                                                                                                         «Пісня про матір».                                                                                                                                                           Посіяла людству літа свої літечка житом,                                                                                                                     Прибрала планету, послала стежкам споришу.                                                                                                         Навчила дітей, як на світі по совісті жити,                                                                                                        Зітхнула полегко - і тихо пішла за межу.                                                                                                                              - Куди це ви, мамо?! - сполохано кинулись діти.                                                                                                                 - Куди ви, бабусю? - онуки біжать до воріт.                                                                                                                        - Та я недалечко... де сонце лягає спочити.                                                                                                                    Пора мені, діти... а ви вже без мене ростіть.                                                                                                                       - Та як же без вас ми?                                                                                                                                                                - Та що ви намислили, мамо?                                                                                                                                                   - А хто нас, бабусю, у сон поведе по казках?                                                                                                                                                       - А я вам лишаю всі райдуги із журавлями.                                                                                                                                            І срібло на травах, і золото на колосках.                                                                                                                                    - Не треба нам райдуг, не треба нам срібла і злота,                                                                                                              Аби тільки ви нас чекали завжди край воріт.                                                                                                                             Та ми ж переробим усю вашу вічну роботу,                                                                                                                  Лишайтесь, матусю, навіки лишайтесь.                                                                                                                                 Не йдіть.                                                                                                                                                                                                Вона посміхнулась, красива і сива, як доля,                                                                                                            Махнула рукою - злетіли у вись рушники.                                                                                                                                 «Лишайтесь щасливі», -                                                                                                                                                                     І стала замисленим полем                                                                                                                                                               На цілу планету, на всі покоління й віки.                                                                                                                   Вихователь: -  Будьте добрими, людяними, милосердними, терпеливими, нехай не черствіють ваші душі в щоденних клопотах, бережіть свої серця від усього злого. Хочеться вірити, що ніхто з вас не забуде своїх батьків, бабусь, дідусів тоді, коли до них прийде старість, бо ж усі ми повинні пам'ятати.                                                                                                                                                                                  Учень:                                                                                                                                                                                                     Є закони природи нетлінні                                                                                                                                                             Для людей, для птахів, для трави.                                                                                                                                 Ви простіть нас байдужих, ми винні,                                                                                                                                        Будем ми ще старими, як ви.                                                                                                                                        Вихователь: - А на завершення прислухаймося до слів, і нехай вони назавжди закарбуються у наших душах.                                                                                                                                                                                       Учень:                                                                                                                                                                                            Не зобидь ні старця, ні дитину,                                                                                                                                                     Поділись останнім сухарем,                                                                                                                                                      Тільки раз ми на землі живемо,                                                                                                                                                                          У могилу не бери провину.                                                                                                                                                                Зло нічого не дає, крім зла,                                                                                                                                                            Вмій прощати, як прощає мати,                                                                                                                                        За добро добром спіши воздати -                                                                                                                            Мудрість завше доброю була.                                                                                                                                                              Витри піт солоний із чола                                                                                                                                                                           І трудись, забувши про утому,                                                                                                                                                Бо людина ціниться по тому,                                                                                                                                                                                Чи вона зробила, що могла.                                                                                                                                                       Скільки сил у неї вистачало.                                                                                                                                                               Щоб на світі більше щастя стало.                                                                                                М. Луків.                                                                                                                                       Вихователь: - Бо тільки доброта і милосердя роблять нас справжніми людьми. Хай наше серце завжди відгукується на них і відкривається для добра.                                                                                                                                                     Учень і учениця підходять до ікони Божої Матері, всі діти встають, склавши руки до молитви.                                                                                                                 Учень:                                                                                                                                      Помолимось за тих, хто у розлуці                                                                                                               Помруть, відірвані від рідних хат.                                                                                                                                    Помолимось за тих, хто у розлуці                                                                                                                                 Вночі без мами плачуть і не сплять.                                                                                                                         Учениця:                                                                                                                                  Помолимось за тих, кого лишили мами,                                                                                                       помолимось за одиноких і сиріт.                                                                                                                                                    Над   ними, Господи,  в небесній   тверді                                                                                                                              відкрий    свої   долоні милосердні.                                                                                                                        Підсумкове слово вихователя.                                                                                                                                 Ось і закінчилася наша розмова. Я сподіваюся, що всі ми станемо добрішими, милосерднішими. І ця година доброти переросте у щоденну потребу робити добро. Всім нам нелегко у сьогоднішній скрутний час, але пам'ятаймо, що поруч є люди, яким набагато гірше. А ми можемо хоч на крихту покращити їхнє життя .