Виховна година "Вчись у природи творчого спокою"

Тема: Вчись у природи творчого спокою. Вір і наслідуй…

 

Мета: Привернути увагу до проблеми збереження природи України через поетичні твори українських письменників. Виховувати любов до природи, естетичні почуття.

 

Обладнання: мультимедійні засоби, уривки з відеофільму ,,Софіївка” 

                                             Земля не належить нам

                                             Це ми належим землі

                                                                      Вождь племені індіанців Сіу

 

Вступне слово викладача

Добрий день, дорогі друзі!

Наш захід присвячений Дню довкілля (17 квітня) та Міжнародному дню Землі (22 квітня).

У наш час людство переживає надзвичайно важливий, критичний період своєї історії – період небаченого досі, загрозливого для існування цивілізації зростання негативних факторів: деградації природи, деградації людської моралі, зростання бідності, поширення хвороб, злочинності, агресивності, зростання до критичного рівня конфлікту між техносферою і біосферою.

Ми отримали у спадок невимовно прекрасний і багатообразний сад, але біда наша в тому, що ми погані садівники, що не засвоїли правил садівництва.

Зверніть увагу на слова вождя індіанців сіу, сказані у 1854 р: (1 слайд)                                                        ,,Земля не належить нам,

Це ми належимо Землі”.

Вам, молодим, прийшов час діяти – рятувати свою матір-годувальницю Землю.

 

Ведучий: 

        Прекрасна наша голуба планета. Єдина жива серед мертвих світів.Космонавт Юрій Гагарін, що перший із людей побачив рідну планету з висоти космічної орбіти не міг стримати свого захвату, вигукнувши: ,,Яка прекрасна наша Земля!”

Окутана тонким блакитним серпанком атмосфери, як коштовний діамант, сяє вона на фоні чорного вакууму Космосу.

Американський астронавт Джім Урвінг, що побував на Місяці, згадував: ,,Глянувши вниз, я побачив свої сліди на місячному пилу, коли ж підняв голову вгору, то побачив Землю. Вона виявилася зовсім маленькою. Коли відлітали від Землі, вона ставала все меншою й меншою. Вигляд рідної Землі вразив нас. Вона була схожа на різдвяну іграшку, підвішену в Космосі. Така незахищена – здавалось, досить лише доторкнутись – і вона розсиплеться”.

 

Читець І:

Ми живемо отут, на Землі…

                              Край Чумацького Шляху,

на узбіччі, де пахне полин

                              і блакитний чебрець,

де глуха кропива поросла

                              із космічного праху,

де на пил обертається місяця

                              срібний вінець.

Край Чумацького Шляху живемо –

У зорях живемо, у весняних ячмінних

                              та житніх зірках.

Із блакиті небесної маємо рубані лиця.

Вони, наче пороги дніпровські,

                              гудуть на руках.

Наша мить – це краплина,

           в якій віддзеркалюється вічність.

Вічність – присуд природи,

                              якому підвладні усі.

Край Чумацького Шляху жили і живем

                              на узбіччі,

В галактичному просторі,

                              на галактичній росі.

 

Ведуча:

Українська природа. Всього два слова, за ними вишневі сади, над цвітом яких гудуть веселим роєм бджоли та хрущі, веселі білі хати, що замріяно виблискують склом; а ген левада, що манить своєю прохолодою і срібне дзеркало ранить серце…

 

Читець ІІ:

- Любіть природу рідну, завжди милуйтеся нею:

Ранковими світанками, вечірньою зорею.

- Любіть дерева голі, любіть дерева в шатах.

Вони, ніби колиска, неначе рідна хата.

- Не спричиняйте болю, не рвіть природні коси,

А щоб росли густії, споліскуйте у росах.

- Із трепетом великим підходьте до природи,

Вслухайтесь у гармонію, в її чарівні оди.

- Все на землі, все треба берегти:

І птаха, й звіра, і оту травинку.

Не чванься тим, що цар природи ти,

Бо врешті ти – лише її частинка.

Так, частка – невеличка і залежна –

Цю істину сприймай беззастережно.

Якщо береш, то треба віддавати,

Коли й надалі хочеш царювати.

 

Ведучий:

Щастя – це бути з природою, бачити її, розмовляти з нею. Ми зв’язані з усім живим у природі. Краса її Величності Природи не може не бентежити душу людини.

 

(Уривок) з драми – феєрії Лесі Українки ,,Лісова пісня”

 

Мавка.    Не руш! Не руш! Не ріж! Не убивай!

Лукаш.  Та що ти, дівчино? Чи я розбійник? Я тільки хтів собі вточити               соку з берези.

Мавка.    Не точи! Се кров її. Не пий же крові з сестроньки моєї!

Лукаш.    Березу ти сестрою назаваєш? Хто ж ти така?

Мавка.     Я - Мавка лісова.

Лукаш.    (не так здивовано, як уважно придивляється до неї).

                 А, от ти хто! Я від старих людей про мавок чув не раз, але ще зроду не бачив сам.

Мавка.     А бачити хотів?

Лукаш.     Чому ж би ні?.. Що ж, - ти зовсім така, як дівчина… ба ні, хутчій, як панна, бо й руки білі, і сама тоненька, і якось так убрана не по-наськи… А чом же в тебе очі не зелені?

                (Придивляється.)

                Та ні, тепер зелені… а були, як небо, сині… О! Тепер вже сиві, як тая хмара… ні, здається, чорні, чи, може, карі… Ти таки дивна!

Мавка.    (усміхаючись). Чи гарна ж я тобі?

Лукаш.   (соромлячись). Хіба я знаю.

Мавка.    (сміючись). А хто ж те знає?

Лукаш.   (зовсім засоромлений). Ет, таке питаєш!..

Мавка.    (щиро дивуючись). Чому ж сього не можна запитати? Он бачиш, там питає дика рожа: ,,Чи я хороша?”

                А ясен їй киває в верховітті: ,,Найкраща в світі!”

Лукаш.   А я й не знав, що в них така розмова. Я думав – дерево німе, та й годі.

Мавка.    Німого в лісі в нас нема нічого.

Лукаш.    Чи то ти все отак сидиш у лісі?

Мавка.    Я зроду не виходила ще з нього.

Лукаш.    А ти давно живеш на світі?

Мавка.    Справді, ніколи я не думала про те…

                (Задумується.)

                 Мені здається, що жила я завжди…

Лукаш.    І все була така, як от тепер?

Мавка.     Здається, все така…

Лукаш.    А хто ж твій рід? Чи ти його зовсім не маєш?

Мавка.     Маю. Є Лісовик, я зву його: ,,дідусю”, а він мене: ,,дитинко” або ,,доню”.

Лукаш.   То хто ж він – дід чи батько?

Мавка.    Я не знаю. Хіба не все одно?

Лукаш.   (сміється.) Ну, та й чудні ви отут у лісі! Хто ж тобі тут мати, чи баба, чи вже як у вас зовуть?

Мавка.    Мені здається часом, що верба, ота стара, сухенька, то – матуся. Вона мене на зиму прийняла і порохном м’якеньким устелила для мене ложе.

Лукаш.    Там ти й замувала? А що ж ти там робили цілу зиму?

Мавка.    Нічого. Спала. Хто ж зимою робить? Спить озеро, спить ліс і очерет. Верба рипіла все: ,,Засни, засни…” і снились мені все білі сни: на сріблі сяли ясні самоцвіти, стелилися незнані трави, квіти, блискучі, білі… Тихі, ніжні зорі спадали з неба – білі, непрозорі – і клалися в намети… Біло, чисто попід наметами. Ясне намисто з кришталю грає і ряхтить усюди… Я спала. Дихали так вільно груди. По білих снах рожевії гадки легенькі гаптували мережки, і мрії ткались золото-блакитні,спокійні, тихі, не такі, як літні!..

Лукаш.    (заслухавшись). Як ти говориш… Чи тобі так добре?

Мавка.     Лукаш потакує головою.

                    Твоя сопілка має кращу мову. Заграй мені, а я поколишуся.

 

Ведуча:

Природа! З дитячих років ми звикаємо до навколишнього матеріального світу. Любимо бувати в лісі, полі. Радіємо спілкуванюю з природою, милуємось її красою.

 

Ведучий:

Прийду, впаду у трави росяні,

Ромашку ніжно обійму.

Її – невістку златоокую

До серця ніжно пригорну.

Білява, в хусточці. Вразливая

Незаймана її краса,

Від нас у травах загубилася

І задивилась в небеса.

 

Ведуча:

Ти всю красу землі ввібрав у себе,

Ти – кров загиблих в полум’ях атак,

Червоний мак, що дивиться у небо,

Як гордий воїн степу серед трав.

Жаріють полум’ям його п’янкі пелюстки,

Не палять його сонце й суховії,

Корінням в рідну землю він зануривсь,

Як виклик долі, смерті і стихії.

 

Читець ІІІ:

Вийду в поле, стану серед жита,

Задивлюся в небо голубе.

Земле рідна, скільки буду жити,

Стільки і любитиму тебе.

 

А коли проб’є моя година,

І прийде прощатися пора,

Поховайте мене, як мати сина,

Вмивши тіло водами Дніпра.

 

Кров свою віддам твоїй калині,

Пісню – травам, птицям і лісам,

Плоть – піску червоному і глині,

А високі думи – небесам.

 

Я тебе, кохаю і єдину,

Навіть після смерті не покину.

 

Ведуча:

Людина – це частина природи. І саме природі ми зобов’язані своїм існуванням, своєю досконалістю, своєю могутністю. У природі ми шукаємо захисту, рівноваги, спокою.

 

Уривок з поеми ,,Тополя” Т. Шевченко.

 

Читець:

По діброві вітер виє,

Гуляє по полю,

Край дороги гне тополю

До самого долу.

Стан високий, лист широкий –

Нащо зеленіє?

Кругом поле, як те море

Широке, синіє.

Хто ж викохав тонку, гнучку

В степу погибати?

Постривайте, все розкажу,

Слухайте ж дівчата.

Полюбила чорнобрива

Козака дівчина.

Полюбила – не спинила,

Пішов та й загинув…

Якби знала, що покине, -

Була б не любила;

Якби знала, що загине, -

Була б не пустила;

Якби знала, не ходила б

Пізно за водою,

Не стояла б до півночі

З милим під вербою;

Якби знала!..

І то лихо –

Попереду знати,

Що нам в світі зустрінеться…

Не знайте, дівчата!

Любилася, кохалася,

А серденько мліло:

Воно чуло недоленьку,

А сказать не вміло.

Не сказало – осталася,

День і ніч воркує,

Як голубка без голуба,

А ніхто не чує.

Минув і рік, минув другий –

Козака немає;

Сохне вона, як квіточка, -

Ніхто не питає.

 

У світлиці за столом сидять мати й дочка і вишивають рушник.

 

Мати:

Чого в’янеш, моя доню? –

Іди, доню за старого

Не вік дівовати.

Він багатий, одинокий –

Будеш панувати.

 

Дівчина:

Не хочу я панувати,

Не піду я, мамо!

Рушниками, що придбала,

Спусти мене в яму.

Нехай попи заспівають,

А дружки поплачуть:

Легше мені в труні лежать,

Ніж його побачить.

 

 

Читець:

Не слухала стара мати,

Робила, що знала, -

Все бачила чорнобрива,

Сохла і мовчала.

Пішла вночі до ворожки,

Щоб поворожити:

Чи довго їй на сім світі

Без милого жити?

 

Дівчина у хатині старої ворожки. На столі багато горняток із зіллям.

 

Дівчина:

Бабусенько, голубонько,

Серце моє, ненько!

Скажи мені щиру правду –

Де милий – серденько?

Чи жив, здоров, чи він любить,

Чи забув – покинув?

Скажи ж мені, де мій милий?

Край світу полину!

Бабусенько, голубонько,

Скажи, коли знаєш!

Бо видає мене мати

За старого заміж.

Любить його, моя сиза,

Серце не навчити.

Пішла б же я утопилась –

Жаль душу згубити.

Коли не жив чорнобривий,

Зроби, моя пташко,

Щоб додому не вернулась…

Тяжко мені, тяжко!

Там старий жде з старостами…

Скажи ж мою долю.

 

Ворожка:

Добре, доню; спочинь трошки…

Чини ж мою волю.

Сама колись дівовала,

Теє лихо знаю;

Минулося – навчилася,

Людям помогаю.

Твою долю, моя доню,

Позаторік знала,

Позаторік і зіллячка

Для того придбала.

 

Пішла стара, мов каламар. Достала з полиці, подає зілля дівчині.

 

Ворожка:

Ось на тобі сего дива!

Піди до криниці;

Поки півні не співали,

Умийся водою,

Випий трошки сего зілля –

Все лихо загоїть.

Вип’єш – біжи якомога;

Що б там не кричало,

Не оглянься, поки станеш

Аж там, де прощалась.

Одпочинеш; а як стане

Місяць серед неба,

Випий ще раз; не приїде –

Втретє випить треба.

За перший раз, як за той рік,

Будеш ти такою;

А за другий – серед степу

Тупне кінь ногою.

Коли живий козаченько,

То зараз прибуде.

А за третій… моя доню,

Не питай, що буде.

Та ще, чуєш, не хрестися,

Бо все піде в воду.

Тепер же йди, подивися

На торішню вроду.

 

Дівчина:

Спасибі, бабусю! (роздумує)

Чи йти, чи ні?

Ні, вже не вернуся!

 

Дівчина вийшла з хати ворожки, пішла, вмилась, напилася, мов не своя стала, вдруге, втретє, та, мов сонна, в степу заспівала:

 

Плавай, плавай, лебедонько,

По синьому морю,

Рости, рости, тополенько,

Все вгору та вгору!

Рости тонка та висока,

До самої хмари,

Спитай бога, чи діжду я,

Чи не діжду пари?

Рости, рости, подивися

За синеє море:

По тім боці – моя доля,

По сім боці – горе.

Там десь милий чорнобривий

По полю гуляє,

А я плачу, літа трачу,

Його виглядаю.

Скажи йому, моє серце,

Що сміються люде;

Скажи йому, що загину,

Коли не прибуде.

Сама хоче мене мати

В землю заховати…

А хто ж її головоньку

Буде доглядати?

Хто догляне, розпитає,

На старість поможе?

Мамо моя, доле моя!

Боже милий, боже!

Подивися, тополенько,

Як нема – заплачеш

До схід сонця ранісінько,

Щоб ніхто не бачив.

Рости ж, серце – тополенько,

Все вгору та вгору;

Плавай, плавай, лебедонько,

По синьому морю!

 

Читець:

Таку пісню чорнобрива

В степу заспівала.

Зілля диво наробило –

Тополею стала.

Не вернулася додому,

Не діждала пари;

Тонка-тонка та висока –

До самої хмари.

По діброві вітер виє,

Гуляє по полю,

Край дороги гне тополю

До самого долу.

 

 

Ведучий:

Ми живемо на Поліссі. Це надзвичайно живописний куточок української землі, де близько 100 років діє наш навчальний заклад – НАК.

Тінисті соснові бори, світлі березові гаї, чисті плеса річок і озер, духмяні луки, що горнуться до горизонту, так і просяться на полотно, на папір або в об’єктив. Серед такої неперевершеної краси народжуються справжні митці. Гордість Бородянського краю поети: Михайло Сіренко, Анатолій Камінчук, Віктор Лупейко. Пропонуємо їх вірші про Бородянщину.

 

Читець IV:

А. Камінчук ,,Поїзди біжать на Бородянку”

 

Поїзди біжать на Бородянку,

В сосняку віддзвонює луна,

Даленіє голос на світанку:

-Здрастуй, жайворова сторона!

Синій гай, зелена руть озимих,

Річка Здвиж – древлянська далина

Постає в уяві повнозримо.

-Здрастуй, жайворова сторона!

Райдуга цвіте на оболоні,

У пташинім гомоні весна.

Притуляю до грудей долоні:

-Здрастуй, жайворова сторона!

Доле моя, земле заповітна,

Все віддам до капельки сповна,

Тільки б чути дороге і рідне:

-Здрастуй, жайворова сторона!

 

Читець V:

А. Камінчук ,,Здвиж”

 

Дивне слово, гостре, наче ніж,

І жалюче ніби осока.

Споконвіку тут воркоче Здвиж –

Наших предків – житичів ріка.

Не глибока і не гомінка.

Має чисті і зелені береги.

Над водою вишитий рукав

Полісянки – дівич – райдуги.

Ронить жайвір дзвони на ріллю,

Лине пісня до гаїв, дібров.

Тихий Здвиже, я тебе люблю,

Я тобі вклонитися прийшов.

Впізнаю твої стежки, сліди,

Ось вони сховалися в траву,

Зачерпну джерельної води,

Оновлюсь неначе оживу.

 

Читець VІ:

М. Сіренко ,,Вишні”

 

В Пилиповичах наливались вишні

Медвяним соком, як вуста дівочі.

Мені ж згадались дні мої колишні

Й хмільні з любові парубочі ночі.

Отут в бентезі, в круговерті все

Цвіло, буяло, солодко бродило.

А час несе… А час усе несе.

Його прибій шумить вишнево – біло.

Прибою піна та на скронях в нас

Не гасить й досі помисли високі.

Найкращу вишню хоч надклюнув час

Та в ній такі п’янкі зробились соки.

Я спрагло мед той, захмелівши, п’ю.

Я повертаюсь в молодість свою.

 

Ведучий:

Ми живемо в неосяжному, розмаїтому, чарівному світі. Життя починається з Сонця, Повітря, Води, Землі. Вони основа всієї безконечної краси, всього багатства природи і охоронці її вічності.

 

Ведуча:

Тільки люди, як варвари, знищують цю основу.

Повітря України забруднено викидами з заводів і фабрик, бо 40% їх потрапляє в атмосферу без будь-якого очищення. Внаслідок цього зростає онкозахворюваність.

Природа хороше ,,потрудилася”, щоб забазпечити планету вологою. Але запаси питної води стрімко зменшуються. Через заходи міліорації замулено багато малих річок. Колишні, багаті рибою, українські ставки забруднились через недогляд та байдужість.

В Україні затоплено 1мл га земель. Страшною невигойною раною пече Чорнобильська трагедія. 190 000 га втрачено внаслідок радіоактивного забруднення.

 

Ведучий:

Чорнобиль дав жахливий урок всій планеті. Найбільше потерпіли ті, хто мешкав поблизу й не знав про небезпеку.

 

Уривок з поеми ,,Чорнобильська мадонна”.

 

Ведучий:

Ніколи раніше наш земний дім не зазнавав таких політичних і фізичних перевантажень, ніколи людина не брала від природи стільки данини і ніколи не була такою вразливою перед міццю, яку сама ж створили. Це підтверджують події в Японії на атомній станції Фокусіма, рівень аварії на якій досяг найвищої шкали – 7 балів. Скільки ж було 25 років тому і в Чорнобилі.

 

Ведуча:

Людська діяльність настільки змінила природу, що це вже загрожує існуванню самої людини.

 

Читець VII:

Подумай про час – про все, що було.

Подумай про день сьогоднішній і віки.

Що прийдуть за ним.

Прости нас, Земле, нас, людей століття,

Яке надбало стільки лиходій, що

                 вистачить на кілька поколінь.

А може й ні… Не буде поколінь

Унаслідок людської перемоги над

                усім живим, що просить допомогти.

Прости нам, Земле, спалені ліси.

Прости грунти збіднілі й неродючі,

І атом той, що вирвався на волю,

Перевернув людську нелегку долю.

Прости нас, Земле, все ж таки прости,

Бо голова всьому живому - ти.

Можливо, розум людства не засне,

І він проснеться, і тебе спасе.

 

Ведучий:

Щедра Земля на хліб, добро, пісні і ласку. Тож бережімо найпрекраснішу з планет. Наш спільний земний дім потребує постійної турботи світу, бо втрата зв’язку людини з природою може обернутися серйозними незворотними наслідками.

 

Ведуча:

Бережімо, люди, землі, води,

Кожну квітку в лузі, деревце,

вбивцею не стань краси – Природи,

Пам’ятаймо й ми про це.