Сценарій до дня народження Т.Г.Шевченка

Шевченкова вітальня

 

Дія перша
На фоні шевченківської хати у сутінках весняного неба на стільці сидить, схиливши зажурену голову у солом’яному капелюсі, немічний старець, одягнений у вишиванку, широкі штани. Похнюпивши голову, з протилежної частини зали повільно наближається хлопчик у вишиванці, полотняних штанях, босоніж. (Слайд 1)

Д і д: Де ти вештався, горе моє?
Х л о п ч и к:  мовчить, однією рукою розмазує по обличчю сльози, іншою - показує назад.
Д і д: За село бігав?
Х л о п ч и к (заперечуючи головою): Ні... (Протяжно): Далі...
Д і д: Ой горе моє, горе...
Х л о п ч и к (виправдовуючись): До могили! За нею, кажуть, залізні стовпи, що підпирають небо. Хотів просто подивитись на них... А чом би й ні?!
Д і д: Ой -ой -ой...
Х л о п ч и к (не зважаючти): Побіг. Видряпався на могилу... По цей бік село, і по той бік село, а там, із-за темних садків визирає церква з банями й бляшаним дахом... Я обов’язково дійду до тих залізних стовпів!
Д і д: Мати який раз гукала вечеряти... Битий будеш.
Х л о п ч и к (крізь сльози): Заблудився я!

На сцену виходить жінка, висока, струнка, у вишиванці, спідниці, фартусі, стара хустка пов’язана назад кінцями. Бачить хлопчика й кадається до нього, обіймає його, цілує.

М а т и: Прийшов, прийшов! Тарасику, синочку мій, дитя моє кохане...
 

Дід  зажурено хитає головою, витираючи немічною рукою старечі сльози. Біля його ніг жінка навколішках обіймає хлопчика.

Учениця декламує поезію  "Садок вишневий коло хати".

В е д у ч и й:  Такою мандрівкою було ціле життя Великої Людини, генія нашої нації - Т. Г. Шевченка, але не до залізних стовпів, що підпирають небо, а до воріт волі, які він радий був на розтвір відчинити перед своїм народом. Мандрував прямо перед себе, не шукаючи хитрих, крутих доріг, без облуди й лукавства, з чистим серцем, як серце дитини. Освітлювала цей тернистий шлях провівдна зірка любові до науки, прагнення до освіти, важка праця здобуття будь-якої можливості знань.

 

Дія  друга

Фон: Розпал літа: квітучі галявини, золота пшениця на полях, родючі дерева у садках (Слайд 2)

На сцені сидить Х л о п ч и н а. Бідно зодягнений й зосереджено змальовує олівцем пейзаж на паперовому клаптику. Зачаровано дивлячись в далечінь, починає декламувати вірш "Мені тринадцятий минало".
 

Мені тринадцятий минало. 
Я пас ягнята за селом. 
Чи то так сонечко сіяло, 
Чи так мені чого було? 
Мені так любо, любо стало, 
Неначе в бога ...... 
Уже покликали до паю, 
А я собі у бур'яні 
Молюся богу... І не знаю, 
Чого маленькому мені 
Тоді так приязно молилось, 
Чого так весело було? 
Господнє небо, і село, 
Ягня, здається, веселилось! 
І сонце гріло, не пекло! 
Та недовго сонце гріло, 
Недовго молилось... 
Запекло, почервоніло 
І рай запалило. 
Мов прокинувся, дивлюся: 
Село почорніло, 
Боже небо голубеє 
І те помарніло. 
Поглянув я на ягнята! 
Не мої ягнята! 
Обернувся я на хати — 
Нема в мене хати! 
Не дав мені бог нічого!.. 
І хлинули сльози, 
Тяжкі сльози!.. 

На сцену виходить Д і в ч и н а у вишиванці, заквітчана віночком. Посміхаючись, йде до хлопця, продовжує декламувати поезію.
 

Д і в ч и н а:

А дівчина 
При самій дорозі 
Недалеко коло мене 
Плоскінь вибирала, 
Та й почула, що я плачу. 
Прийшла, привітала, 
Утирала мої сльози 
І поцілувала ..... 
 
В е д у ч и й:
Неначе сонце засіяло, 
Неначе все на світі стало 
Його... лани, гаї, сади!.. 
Й вони, жартуючи б, погнали 
Чужі ягнята до води. 

О к с а н а: Ти розсердився, Тарасе? Я, дурна, змолола щось, а потім самій стало соромно. Як пішов, то мені так стало жаль... А як почула, що ти співаєш, то ще стало жальчіше... Аж сюди оце прибігла.
Т а р а с: Я, Оксано, не ледащо! Хіба в цьому є щось недобре, що тихцем поспіваю собі у бур’янах та помалюю?
О к с а н а: Ні! Звичайно - ні. То люди кажуть. Хай їм грець.
Т а р а с: Знаєш, я кидаю нашого дяка та піду в Лисянку, буду вчитися на маляра.
О к с а н а (кокетуючи): А що вже, як маляр?
Т а р а с: Як що? Що схотів, те й намалював. Схотів - дерево, схотів - хату, а схотів - козака! Зароблю грошей - поставлю хату з віконницями, розмалюю їх лілеями або барвінком, а на дверях козака... Тебе змалюю та й приб’ю в хаті. Хочеш?
О к с а н а: Таке ти й вигадаєш!
Т а р а с: Ось подивись, що я намалював вже...

Голови дітей схиляються над малюнком. Звучить мелодія до пісні "Думи мої, думи мої, лихо мені з вами". Пісню виконуює тріо.

 

Думи мої, думи мої, 

Лихо мені з вами! 
Нащо стали на папері 
Сумними рядами?.. 
Чом вас вітер не розвіяв 
В степу, як пилину? 
Чом вас лихо не приспало, 
Як свою дитину?..
Квіти мої, діти! 
Нащо ж вас кохав я, нащо доглядав? 
Чи заплаче серце одно на всім світі, 
Як я з вами плакав?.. Може, і вгадав... 
Може, найдеться дівоче 
Серце, карі очі, 
Що заплачуть на сі думи,— 
Я більше не хочу. 
Одну сльозу з очей карих — 
І пан над панами! 
Думи мої, думи мої, 
Лихо мені з вами! 

В е д у ч и й: Тернистим був шлях  до визнання таланту Художника! Україна... Польша... Столиця Російської імперії Санкт-Петербург... Кріпак! Але відкривається спраглому до знань серцю й інший світ. Світ мистецтва. Шевченко милується картинами, які прикрашають панські покої. Енгельгардти, помітивши незвичайні здібності козачка до малярства, віддають в науку. Лекції Франческо Лампні, майстерня Ширяєва!.. Жадібний до знань юнак оволодів азами живопису й незабаром перевершив самих майстрів. Це стало переламним моментом  у долі Тараса Шевченка.

Дія третя
Картини "Катерина", "Циганка-ворожка", "Селянська родина".
Збоку стоїть молодий чоловік одягнений в костюм, тримаючи в руках книжечку. Їз неприхованим захопленням на полотна дивляться троє чоловіків - Карл Брюллов, Іван Сошенко, Євген Гребінка, в руках кожного така ж книжка як у чоловіка біля картини (Слайд 3).
 

Б р ю л л о в (російською мовою): Тарас, вы будете иметь славу всемирно известного художника. Я горд тем, что вы мой лучший ученик.
Ш е в ч е н к о: Благодарю, учитель.
Г р е б і н к а (гортаючи сторінки книжки): Порадував ти нас, Тарасе. Перше видання "Кобзаря" розлетілось серед стужавілими за щирим рідним словом читачами. Парадував! Читаєш і не відірватися!
Ш е в ч е н к о: Дякую, Євгене Павловичу.
С о ш е н к о: Любі мої, дорогі, рідні серцю люди, спасибі вам за хліб-сіль, доземний уклін за науку, за дружбу... Мушу відкланятись... Повертаюсь в Україну. А ти, Тарасе, вчись, малюй, пиши! "Кобзаря" везу з собою, щоб історія твоя допомогла народові нашому знедоленому підвестися з колін й запалила дух віри й надії у серцях щирих.
Ш е в ч е н к о: Дай Боже, брате мій.

Розступаються від картини, Шевченко ніби залишився сам. Поглядом оглянувши залу, декламує вірш "Доля..."
 

Ти не лукавила зо мною,

Ти другом, братом і сестрою

Сіромі стала. Ти взяла

Мене, маленького, за руку

І в школу хлопця одвела

До п’яного дяка в науку.

— Учися, серденько, колись

З нас будуть люде, — ти сказала.

А я й послухав, і учивсь,

І вивчився. А ти збрехала.

Які з нас люде? Та дарма!

Ми не лукавили з тобою,

Ми просто йшли; у нас нема

Зерна неправди за собою.

Ходімо ж, доленько моя!

Мій друже вбогий, нелукавий!

Ходімо дальше, дальше слава,

А слава — заповідь моя.

Учасники залишають свої місця, виходять на центр сцени, тримаючись за руки, кланяються.

 

 

ЗВУЧИТЬ  пісня «РЕВЕ ТА СТОГНЕ ДНІПР ШИРОКИЙ»

 

СЛОВА ВЕДУЧОГО: З цих слів: «Реве та стогне Дніпр широкий» з поеми «Причинна» розпочинається «Кобзар» великого Тараса. З цих слів йде початок Шевченка, як поета. Такі прості, доступні і водночас геніальні рядки стали і відомою народною піснею, (але її написав український композитор Д. Крижанівський)  і символом України, її другим гімном, яку знають у Європі і в усьому світі.

 

СЛОВА ВЕДУЧОГО2Наш  урочистий  вечір  ми присвячуємо генію українського народу, великому патріоту України, її Пророку. Пошана і вдячність наповнюють серця усього людства, бо Тарас ШЕВЧЕНКО – не тільки співець України, він митець на всі часи, на всі віки для всіх людей на землі. Ми пишаємось тим, що він – наш земляк,  а ми прагнемо бути достойними його нащадками. У багатьох оселях наших земляків і сьогодні можна побачити портрет ШЕВЧЕНКА, заквітчаний вишитим українським рушником.

 

Мелодекламація

 

До мене сьогодні всміхнувся Шевченко

З картини, що там на стіні.

Читає вірші його залюбки ненька,

Розказував батько мені:

Як вівці він пас – ще малий був хлопчина,

А виріс – великий дав дар:

Для всіх поколінь, для всієї Вкраїни,

Цю книгу, що зветься «Кобзар»

Буду й я любити Вкраїну рідненьку,

То може й мені ще не раз

З портрету ласкаво всміхнеться Шевченко,

Наш батько, великий Тарас.

 

Дитинство Тараса було невеселим, кріпацька доля, рання смерть батьків, прислужування в пана-кріпосника Енгельгарда, злидні, голод. Та навіть терплячи велику нужду, юний Тарас був цілеспрямованим. В лихолітті не огрубіла душа Тараса, а навпаки – проймалася любов’ю та співчуттям до знедолених земляків. Це – чи не найбільша його наука, урок для всіх нас і для прийдешніх поколінь.

 

(Звучить вірш «Не називаю її раєм»,

на музичному фоні «Садок вишневий коло хати»)

 

Не називаю її раєм,

Тії хатиночки у гаї

Над чистим ставом край села.

Мене там мати повила

І, повиваючи, співала,

Свою нудьгу переливала

В свою дитину… В тім гаю,

У тій хатині, у раю,

Я бачив пекло… Там неволя,

Робота тяжкая, ніколи

І помолитись не дають.

Там матір добрую мою,

Ще молодую, у могилу

Нужда та праця положила.

Там батько, плачучи з дітьми

(А ми малі були і голі),

Не витерпів лихої долі,

Умер на панщині!.. А ми

Розлізлися межи людьми,

Мов мишенята. Я до школи —

Носити воду школярам.

Брати на панщину ходили,

Поки лоби їм поголили!

А сестри! сестри! Горе вам,

Мої голубки молодії,

Для кого в світі живете?

Ви в наймах виросли чужії,

У наймах коси побіліють,

У наймах, сестри, й умрете!

 

НА ЕКРАНІ: бандура, кобза і сліпий кобзар

 

НА ЕКРАНІ ВІРШ:               (Звучить пісня «Думи мої…)

Думи мої, думи мої,

Лихо мені з вами!

Нащо стали на папері

Сумними рядами?..

Чом вас вітер не розвіяв

В степу, як пилину?

Чом вас лихо не приспало,

Як свою дитину?..

 

ВЕДУЧИЙ: Життєвий шлях Шевченка був дуже важким. Ви тільки вдумайтесь у ці цифри!: із прожитих ним 47 літ він 24 роки був кріпаком, 10 років провів у засланні, у військовій муштрі, без права писати і малювати.

3 роки з гаком поет провів під постійним наглядом поліції, і лише 9 років – він прожив вільною людиною. Все життя його – то важкий труд, де було так мало місця для щастя. Але великий поет понад усе любив свою Україну.

 

НА ЕКРАНІ: № 13                «Я так її, я так люблю,

Мою Україну убогу,

Що прокляну святого Бога,

За неї душу погублю…»

 

ВЕДУЧИЙ: Доля Тараса і доля України – невіддільні. Шевченко жив Україною, за неї страждав, для неї гартував свою волю, для її пробудження і визволення писав своє неопалиме безсмертне пророче слово, утверджуючи віковічне прагнення українського народу до волі.

Шануючи сьогодні Кобзаря як символ українства, вклоняємось йому за те, що він – єдиний поет-художник в усій світовій культурі, який врятував націю від виродження в умовах колонізації російською імперією. Сьогоднішня Україна, без перебільшення, постала завдяки шевченківському незламному духу, його думкам і українському слову.

«Свою Україну любіть,

Любіть її …

Во время люте,

В остатню тяжкую минуту

За неї Господа моліть!»

(Виконується українській танок з рушниками)

НА ЕКРАНІ:№ 7, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25

 

ВЕДУЧИЙ: З дитячих років у Тараса прокинувся талант художника. Це було незвичайне дитяче захоплення. Вугіллям, крейдою, олівцем він малював скрізь, де тільки міг. Ходив по селах в пошуках учителя. То було важке навчання у дяках, малярах. Але сталося так, що пан Енгельгард все ж таки відсилає Шевченка до Петербурга на навчання.

 

«Застав при малюванні раз

У Літньому саду Сошенко,

Поміг, щоб вільним став Тарас,

Щоб вчитись став Шевченко».

 

ВЕДУЧИЙ: Українські та російські діячі мистецтва і літератури Іван Сошенко, Євген Гребінка, Аполлон Мокрицький, Василь Григорович, Василь Жуковський, Олексій Венеціанов та Карл Брюллов відчули його не аби який творчий потенціал і викупили Тараса з неволі (25.IV.1838). З цією метою Карл Брюллов написав портрет Василя Жуковського – вчителя і вихователя царських дітей. Цей портрет купила цариця – дружина Миколи I, яка дуже поважала Жуковського. На ці гроші було викуплено Шевченка у пана Енгельгардта.  Це дало можливість талановитому юнакові вчитися в Академії мистецтв, де він здобув великих успіхів.

Спливав третій рік, як він жив вільною людиною – один з кращих років його життя. Як художник, він нагороджений двома срібними медалями Академії мистецтв. Тарас Шевченко зумів піднятися від раба-кріпака до академіка гравюри Петербурзької академії мистецтв.

 

НА ЕКРАНІ:  фото № 22, 26, 27, 28 – 38, 39-45.

 

ВЕДУЧИЙ: Його мистецька спадщина як художника вражає! Вона  налічує 835 творів: живописних полотен, рисунків, офортів та ескізів. Із них 270 не знайдено. Шевченко був першокласним акварелістом – відомо його 210 акварелей-пейзажів, які за рівнем досконалості  стоять у ряду світових здобутків художньої культури; він також був блискучим портретистом-психологом, про це свідчать написані ним 150 портретів.Переважну більшість своїх творів Шевченко намалював не в Україні, але маючи з дитинства феноменальну пам’ять, зумів і на чужині виразити, відтворити духовний стан свого народу на важкому драматичному етапі української історії.

Навчаючись в академії до нього вперше прийшла слава і як  поета: тут у Петербурзі, явився світові найперший  його «Кобзар» 1840 року, в який спочатку увійшли всього 8 його творів. А взагалі творчий спадок Шевченка — поета налічує 240 віршів, балад, поем, драму, 9 повістей, Щоденник, автобіографію, археологічні замітки. Повне зібрання творів Шевченка це 12 великих томів.

 

НА ЕКРАНІ: фото № 46-56

(Звучить музикальний супровід бандури, кобзи)

 

ВЕДУЧИЙ: «Кобзар» в нашій історії – це не просто книга, це сплав непримиренності до катів і неприйняття духовного рабства. Вона призначена «для пробудження усіх синів у всі століття», як сказав поет. Недарма її називають українською Біблією, яка створює навколо себе таку духовність, в якій мають виростати всі покоління народу. Сам народ визнав «Кобзаря» своєю безсмертною книгою. У творах поета переплелися долі кріпачок з долею неньки – України, боротьба гайдамаків та козаків з боротьбою народу за щастя і волю. Духовну велич і красу Кобзар підніс на найвищу височінь, чим збагатив увесь світ.

 

«Там найдете щире серце

І слово ласкаве,

Там найдете щиру правду,

А ще, може, й славу…»

 

НА ЕКРАНІ: фото № 57-67

(Звучить музика «Така її доля»)

 

ВЕДУЧИЙ:  Особливо вражає в творчості Шевченка тема жіночої долі. «Наймичка», «Катерина», «Тополя», «Відьма», «Сова», «Слепая», «Мар’яна — черниця», «Марина», «Титарівна» — самі назви говорять про трагічні образи жінок-страдниць. Великий Кобзар бачив у жінці духовну красу, обожнював материнство, уславлював вірність і щирість, не прощав аморальності і жорстокості.