Виховна робота "Незламний герой"

Про матеріал
Військове загарбання наших кордонів, антитерористична операція, кровопролиття, біль, сльози і це далеко не всі ті слова які можна застосувати дивлячись на те, що відбувається в нашій рідній неньці Україні. Море сліз, безодня втрат - є початок, але таке захмарне майбутнє. І саме наші брати, сусіди чи просто жителі стоять там на рубежах, оберігаючи наш спокій. Як не написати про цих людей, які відважно бережуть спокій центральної та західної України? Коли в країні йде війна, то ми, як її діти можемо молитися та всіляко вболівати про закінчення розбрату, кровопролиття та втрат. Останні роки в нашій державі підняли хвилю патріотизму не лише серед старшого покоління, але , зокрема і серед молоді. На всіх виховних заходах викладачі підводять нас до дружності, злагодженості, відваги і любові до рідної землі, закликають бути патріотами своєї держави - України. І ми, як справжні патріоти, повинні знати свою історію і тих людей які будують і відвойовують наше майбутнє. Навчаючись у Багатопрофільному регіональному центрі професійної освіти у Черкаській області ми, першокурсники, всіляко намагаємося пізнати і заклад, і місто де здобуваємо освіту. Серед стін закладу часто чуємо розмови від старших з повчальним контекстом, про тих учнів та працівників яких зростив цей заклад, які вони мають досягнення і як цього досягли. А під час проведення патріотичних заходів, таких як «Пам’ять поколінь», «Герої не вмирають», або просто коли до нас приходять волонтери і розповідають як там….і що таке війна, то мимоволі хочеться забути все як страшний сон. Заплющити очі ніби спиш, розплющити, а навкруги мир і злагода, але ж ні. І це правда сьогодення і це не просто АТО – це війна де гинуть невинні. Під час таких зустрічей згадуються і ті,що вже полягли, і ті що повернулися живими, а серед них і учні центру. Тому наша група вирішила дослідити цю сторону і написати про ту людину яка пішла з власної волі на захист держави, яка зробила свій вклад в історію і цілісність нашої України, вклала свої знання і вміння і повернулася живою, незламною, сильною особистістю, сили волі якої треба вчитися кожному з нас. Наш класний керівник Тарнавська Л.П. часто наголошує що патріотизм це стан душі і поклик серця, і як приклад приводе прізвища наших захисників, один з них Ковтун Антон. Він житель м.Ватутіне і колишній учень центру, про його військові здобутки писала місцева газета «Місто робітниче», на місцевих заходах мерія висловлювала йому свою вдячність за відвагу і ми теж вирішили не стояти осторонь і познайомитися з Антоном особисто, розпитати в нього оте сокровенне і перейняти сміливості і незламності. Шкода що ми не знаємо усіх цих сміливців, але прагнемо віддати їм шану та вдячність. І саме тому наша група вирішила написати про Ковтуна Антона, - звичайного хлопця з нашого рідного міста Ватутіного. Хлопця який має величезне серце, відвагу і мужність. Об’єднавши зусилля учні групи почали досліджувати життя Ковтуна Антона: запрошувала його на бесіди до класу, брали інтерв’ю як в Антона, так і його майстра виробничого навчання, друзів, знайомих, сусідів. Зверталися до місцевої газети, яка люб’язно надала свої матеріали про Антона. Також , сам Антон поділився з нами своїми фотоматеріалами та спогадами. На нашу думку героїзм і патріотизм, незламність і відвага, а ще людяність після всього пережитого – це і є те, що заслуговує уваги і визнання кожного з нас, бо саме це робить Ковтуна Антона для нас - «Незламним героєм» нашого дослідження.
Перегляд файлу

БАГАТОПРОФІЛЬНИЙ РЕГІОНАЛЬНИЙ ЦЕНТР

ПРОФЕСІЙНОЇ ОСВІТИ У ЧЕРКАСЬКІЙ ОБЛАСТІ

 

 

 

«Незламний герой »

 

Розробила група № 17/2

класний керівник :

L:\АТО інтервью\Герої\фото\O41MNA0hjL8.jpgТарнавська Людмила Петрівна

Вступ

Військове  загарбання наших кордонів, антитерористична операція,  кровопролиття,  біль, сльози і це далеко не всі ті слова  які можна застосувати дивлячись на те, що відбувається в нашій рідній неньці Україні.

Море сліз,  безодня втрат - є  початок,  але таке захмарне  майбутнє. І  саме наші брати,  сусіди чи просто жителі стоять там  на рубежах,  оберігаючи  наш спокій. Як не написати про цих людей, які відважно бережуть спокій центральної та західної  України?

Коли в країні йде війна, то ми,  як її діти можемо молитися та всіляко вболівати про закінчення розбрату, кровопролиття та втрат. Останні роки в нашій державі підняли хвилю патріотизму не лише серед старшого покоління, але , зокрема і серед молоді. На всіх виховних заходах викладачі підводять нас до дружності, злагодженості, відваги і любові до рідної землі, закликають бути патріотами своєї держави  - України. І ми, як справжні патріоти,  повинні знати свою історію і тих людей які будують і відвойовують наше майбутнє.

Навчаючись у  Багатопрофільному  регіональному  центрі  професійної освіти у Черкаській області ми,  першокурсники, всіляко намагаємося пізнати і заклад, і місто де здобуваємо освіту. Серед стін закладу часто чуємо розмови від старших з повчальним контекстом, про тих учнів та працівників  яких зростив цей заклад, які вони мають досягнення і як цього досягли. А під час проведення патріотичних заходів, таких як «Пам’ять поколінь», «Герої не вмирають», або просто коли до нас приходять волонтери і розповідають як там….і що таке війна, то мимоволі хочеться забути все як страшний сон. Заплющити очі ніби  спиш, розплющити, а  навкруги мир і злагода, але ж ні. І це правда сьогодення і це не просто АТО – це війна де гинуть невинні.

Під час таких зустрічей згадуються і ті,що вже полягли, і ті що повернулися живими, а серед них і учні центру. Тому наша група вирішила дослідити цю сторону і написати про ту людину яка пішла з власної волі на захист держави, яка зробила свій вклад в історію і цілісність нашої України, вклала свої знання і вміння і повернулася живою, незламною, сильною особистістю, сили волі якої треба вчитися кожному з нас.

Наш класний керівник Тарнавська Л.П. часто наголошує що патріотизм це стан душі і поклик серця, і як приклад приводе прізвища наших захисників, один з них Ковтун Антон. Він житель м.Ватутіне і колишній учень центру, про його військові здобутки писала місцева газета «Місто робітниче», на місцевих заходах мерія висловлювала йому свою вдячність за відвагу і ми теж вирішили не стояти осторонь і познайомитися з Антоном особисто, розпитати в нього оте сокровенне і перейняти сміливості і незламності.

Шкода що ми не знаємо усіх цих сміливців, але прагнемо віддати їм шану та вдячність. І саме тому наша група вирішила написати про Ковтуна Антона, - звичайного хлопця з нашого  рідного міста Ватутіного.  Хлопця який має величезне серце, відвагу і мужність.

Об’єднавши зусилля учні групи почали досліджувати життя Ковтуна Антона: запрошувала його  на бесіди до класу,  брали інтерв’ю як в Антона, так і його майстра виробничого навчання, друзів, знайомих, сусідів. Зверталися до місцевої газети, яка люб’язно надала  свої матеріали про Антона. Також , сам Антон поділився з нами своїми фотоматеріалами та спогадами.

На нашу думку героїзм і патріотизм, незламність і відвага, а ще людяність після всього пережитого – це і є те,  що заслуговує уваги і визнання кожного з нас, бо саме це робить Ковтуна Антона для нас -  «Незламним героєм»  нашого дослідження.

 

 

 

 

 

Основна частина

 

Хто повернувся зі сходу України має різний багаж  побаченого і пережитого без цензури. Ми не будемо заглиблюватися в політичне життя України, про перебіг події 2013-15 років  знає  увесь світ. Україна здригалася від втрат, розбратства,   варварського відношення влади до населення, що призвело до кровопролиття  на  Євромайдані.

Війна на Донбасі  військовий конфлікт, розпочатий російськими загонами вторгнення у квітні 2014 року на території українського Донбасупісля захоплення Росією Криму, серії проросійських виступів в Україні і проголошення «державного суверенітету» ДНР. Конфлікт має характер міжнародного  і став продовженням російської збройної агресії проти України. [2]

Одна за одною розпочалися хвилі призовів наших мужів на оборону держави. Канали всього світу транслювали події на Україні, місія ОБСЄ але то лише початок. А проміж тим народ почав ставати на захист. Україна почала оборону, хто йшов до збройних сил за призовом військкоматів, хто не чекав і звертався сам, як доброволець, а були і ті що тікали, переховувалися, але у кожного своя правда на ті дії.

Та повернемося трохи назад…

В нашому місті живе два товариша Максим Козловський та Ковтун Антон. Разом навчаються  у школі, а потім мимоволі опиняються в одному училищі, щоправда, навчалися за різними спеціальностями.

Максим отримує  робітничу професію раніше Антона і йде служити до армії. Пройшовши  службу в ВДВ і був  взірцевим прикладом для Антона.  Аналізуючи всі ці події Антон не довчившись йде до армії, проте за фахом виходе з її лав зв’язківцем. 

Відслуживши строкову службу  хлопці працюють на будівництві, в різних містах але підтримують тісний зв'язок. Якось під час  зустрічі між ними  зав'язалася розмова про військовий конфлікт  теренах нашої неньки України.

Під час розмови  постає той факт що Максим був у першій хвилі призовників стояв  на захисті кордонів східної України.  Він встиг потрапити до шпиталю, бо його  БТР був підбитий під Донецьком, а  він сам прийшов до тями  вже у госпіталі  і  на   цей час  саме повернувся по ротації додому.  Антон зрозумів,  що не має сили  відсиджуватися  дома, образа   за скривдженого друг,  за державу та побратимів вже не могла втримати його дома і він рішуче йде до воєнкомату. 

Для Антона все почалося з військової частини  3990  м.Полтава  у  2015 році в березні місяці.  В лавах наших військ саме  постала проблема зв’язку. Бо на початку операції набирали не зв’язківців, а штурмовиків. Але все по порядку….

В військові частині де проходило навчання Антона було майже 40% добровольців, пройшла вже ІІІ хвиля призову.

По строковій службі Антон мав звання командир відділення начальник багатоканальної тропосферної  радіоролейної станції що не аби як полегшувало навчання і розуміння того що від нього хоче керівництво.  [4]

Ми мали можливість поспілкуватися особисто з Антоном, і ось що він нам розповів….

То вас в АТО відправили зв’язківцем?

D:\класне керівництво\класне керівництво 2017-18\фото групи\2017\20180208_115840-1.jpg

Так я по службі йшов за фахом -  зв’язківцем, мені  пропонували їхати в  Десну або на Полтаву для проходження навчання, проте, так як,  я до цього служив у м.Полтаві то мій вибір був однозначним. Я потрапив вже в свою знайому частину. В моєму військовому білеті було написано по  ВОСу спеціаліст, а я по ньому був командиром відділення, під моїм керівництвом була станція. Тому я  обрав Полтаву бо дуже хотів побачити свого командира роти, старшину і врешті воно так і сталося, що правда в званні вони вже були вищому з посмішкою пригадує Антон. Так після нашої останньої зустрічі з ними пройшло 5 років,  і вже не капітан-лейтенант, а майор.

Там ми вивчали станцію дальнього зв’язку Р414,  нові супутники  «Дувейс» - на той час це був один з найкращих типів зв’язку. Бо якщо навіть «Мотороли» не брали у хлопців,  покриття не було на 15-20 км., через що на горі ставили «Тувей»,  обслуговувала її «Дата Груп» завдяки якому був і кабельний зв'язок, який йшов через свічі. Саме тут ставала в пригоді робітнича хватка, бо Антон працював на гражданці в провайдерів Інтернет зв’язку, саме  налагоджувачем сіток. І тому не складало ніяких зусиль налаштовувати всі ці системи. Трохи налаштувань в чіткості на супутник і солдати могли дзвонити своїм матерям, тримати зв'язок з Україною, заспокоювати родини, що дуже важливо в житті кожного з нас. Проблема в зв’язку виникала тоді коли «Тувеї» що стояли на передках після обстрілів доводилось підправляти, та  налаштовувати бо вони дуже чутливі до відхилень і чіткі до налаштувань, а взривна хвиля  дуже збивала все.

Після навчальної частини  всіх розподілили, на загальному фото є навіть дівчина, яка була куратором всього відділення.

В навчальній частині я знайшов справжнього бойового товариша на все життя - Артема, на фото він поруч, і ми тримались один одного. Всю службу ми пройшли разом, товаришуємо сім’ями і зараз. Толик сам з м.Черкаси на даний час живе в с.Бузуків.

З усіх частин України зібрали  хлопців після навчання і почалося розподілення. Нас відправили на Суми в артилерію. Коли ми їхали електричкою,  поїздом та автобусами  то  просили нашого супроводжуючого  щоб ми йшли по службі разом, щоб не роз’єднали.

Добиралися ми десь біля доби, безкоштовні державні квитки і різний контингент, деяких називали «Аватари» , за декого було навіть соромно, але ж ти у формі і хтілося щоб все було по людські. Деякі люди навіть боялися нас, тому  ми боролися з порушниками дисципліни всілякими методами,  для плідної і результативної роботи.

Мене  назначили  командиром станції Р 414, саме її ми вивчали в навчальній частині. Всі машини бажали ліпшого, але було з чим працювати. При великому бажанні можливо було поліпшити все.  Проте всі  ми заручники обставин в які потрапили. Правильним рішенням було, що нам давали сектора і ми вже на місцях як командири приймали рішення де будемо розташовуватися, що зменшувало виток інформації.

Ми потрапили в частину Б1060, на «Польову пошту» приходили листи від мами.

Вся наша бригада гарно зарекомендувавши себе, до нас прислухались , під нашим керівництвом були люди, один ставив зв'язок, інший ремонтував транспорт а разом ми були горючою сумішшю.

Наш комбат був «Золотий мужик», під його керівництвом ми могли працювати і не боятися висловлювати свою думку.

Провівши в частині 4 місяці під осінь, разом з дощами нас відправили на АТО.

Перед нашою хвилею була розбита 9 батарея, смерчами. Україна несла великі втрати. І треба було швидко, точно і правильно все робити, шукали толкових хлопців для такої роботи, тож обрали нас.

Комбат став як рідний батько. Було багато людей які не проходили навчання і нічого не вміли, тому контингент різний а воювати і перемагати  треба було. Приїхали ми і після розподілення утворилося 2 батареї, нашу батарею розбивали смерчі – красна зона. Було багато нюансів, але я не маю права говорити про такі деталі,  з сумом і болем пригадує Антон.

Команда що приїхала була налаштована працювати одним колективом. Щодня були навчання і виїзди. Місцеве  населення було дуже налякана. Були випадки коли ти охороняєш, ведеш караул місцеві розпитували хто ти і що. Люди лякались коли бачили що ми їхали «Ураганами», 5м довжина ракети, довжина машини 10м., вага 6,8 тротилу в ракеті, ураження  44 га залп.

Люди дуже боялися, плакали,  просили не стріляти бо в них родини, діти, бо не розуміли що ми мирно налаштовані і берегли їх сон. Багато було проведено роз’яснювальної роботи з місцевим населенням.

Та попри все ми  намагалися товаришувати з людьми, навідували школи.

Це ми їхали до м.Вознесенська «Кладовище техніки» як ми його називали. Везли ПРП, на фото друзі які нас проводжали. Їхали в останньому вагоні, спали на сіні, трусило нас дуже добре.

Я б дуже хтів щоб ви написали, що от коли ви приїздите в Америку ти розмовляєш на англійській мові та і в будь якій іншій державі, хто в неї приїздить вчить мову тої держави де знаходиться, а в нас кожен говорить  як хоче. В нас багато було шкіл на російській мові, але не всі ми українці зараз навіть розуміємо один одного через те, що вони російськомовні, а я україномовна людина. Тож були різні хлопці з якими ми служили з окупованої території, вони приїздили їм казали навіщо ви «щьете» укропи… Ми сприймали ці шиврони як визнання, що ми українці, а вони сприймали як образу в нашу сторону, та ми цим пишалися.

Служба постійно проходила на «СТРЕМІ», жили разом з сепаратистиами, служба була важка і на караулі і від дзвоника до дзвоника.

На посаді командира бойової машини я віддавав  накази  по наводці вистрілів, а вже потім я став командиром відділення управління і  віддавали наводки на машини для хлопців, як командир. «Поправка» на вітер, куди і кому, чи на «босоліс» наводжу і кажу командиру і хлопцям. По підрахунку робили правильні вирахування згідно наводки. Були бойові виїзди. На територію  тебе проводжав  то «Щит»,  то «Правий сектор»,  були ситуації що по дзвонику в нашому секторі була Мар’янка і аеропорт, було багато тяжких бойових ситуацій, дуже тяжких. Виніс багато друзів, де підтвердився вислів – « друзі пізнаються в біді»!. Я обрів свого бойового батька – Івановича, він не раз рятував мені життя. 

14 місяців з 12 які обіцяла держава тривала служба. Та попри все чекали нових мобілізованих, які готові до служби і пройшли бойові навчання для гідної заміни. Дома чекали рідні, хвилювалися, масла в  вогонь підливало телебачення, яке постійно показувало погіршення ситуації на сході.

Під час служби мріяти боявся, нічого не планував. А вже по закінченню йшли мрії, 100 днів по приказу, називали один одного «Дембіль». Дуже багато спогадів.

Всі чекали коли їхати додому, і пролунав дзвінок з іншої частини, значить в нас буде ротація. І дійсно в кінець  січня 2016 року  нам повідомили, що наша служба скоро закінчиться і на квітень місяць я вже їхав додому.

Були люди з окупованих територій які навіть повернутися додому у формі не могли., бо територія окупована. Ось так герої таємно повертаються додому. Коли приїхав додому місцева влада написала про мене в газеті і вручили грамоту на день міста, зустрічати не зустрічали, приїхав додому по тихому. Не охоче погодився на інтерв’ю  в газеті бо вважаю що це обов’язок кожного українця стояти за цілісність держави, бо патріотизм це не гучне слово – це стан душі.

D:\класне керівництво\класне керівництво 2017-18\фото групи\2017\20180208_102618.jpg

D:\класне керівництво\класне керівництво 2017-18\фото групи\2017\20180208_102627.jpg

 

 

 

 

Як дома поставилися до того що ти на війні?

Була дорога серцю людина, яка чекала і підтримувала. Була матуся яка постійно тримала зв'язок зі мною і ви друзі дома.. які писали в соц. мережах і всіляко підтримували моральний дух.

Після мого призову призвали і брата, по 6 ліній мобілізації, він ще досі служить по контракту.

Замінована територія, саме на караулі. Ходило багато мисливців, місцевих жителів людей і треба було їх попереджати про небезпеку.

Це наш Болт, була ще гайка та не потрапила на фото. Без собаки на війні нікуди, це найвірніші друзі. Був випадок коли зривали склади в Артемівську то ми змінювали дислокацію і разом з нами їздили і наші собаки – бойові товариші.

 

 

Це караул біля наших машин.

Малюнки дітей що  передавали нам волонтерами.

Помічник  начальника варти, караул.

Школа, с.Березове – налагоджували відносини з місцевим населенням.

 

Перший час перед АТО я їздив і у відпустку… Знайомі які зустрічали тебе як вони реагували… Бачили, обіймали і плакали.

Під всю цю хвилю загострились дитячі потяги і я знову почав писати вірші, збірки я не видав, та є таке потаємне для родинного альбому.

А як у вас проходило дозвілля, як ви заставляли себе відключатися від війни: в нас був і Інтернет,  нарди і карти, телефони і сон.

 

 

D:\класне керівництво\класне керівництво 2017-18\фото групи\2017\20180208_102553.jpg

 

В свої 28 років Антон каже про себе – «Я молодий». Будує  плани на майбутнє. Висловлює занепокоєння про всю ту складну воєнну ситуацію в нашій державі та каже «Дайте лише команду,  і ми все зможемо».

На разі набирають здебільше воювати на контракт, це вже коли людина йде служити розуміючи куди і для чого, вміє і може стояти на кордоні, що не аби як зміцнює наші позиції. І ми всі щиро віримо що так і буде. Бо з нами Бог і такі відважні незламні герої.

 

 

 

 

D:\класне керівництво\класне керівництво 2017-18\фото групи\2017\20180208_102657.jpg

 

 

 

Висновок

 

Тихо,  зима навкруги, сніг і  тиша, подекуди  цвірінькають горобці, а там на сході летять  гради,  іде війна,  і не питає чи чекає хтось цього хлопчину, які в нього мрії і сподівання, плани на майбутнє,  вона просто йде забираючи життя,  ламаючи,  знищуючи все на своєму шляху . Сумно і боляче втрачати і віддавати найдорожче ,  та серце зігріває сподівання що ці втрати недаремні,  що саме в цих умовах дійсно зроджується  майбутнє нашої незламної,  непереможної України.

Проаналізувавши життєвий шлях Антона, стає очевидним, що за свої 28 років  він є дійним патріотом України. Саме Антон є прикладом для наслідування як гарний порадник і наставник, командир  і товариш. Він людина з великої літери, його вчинки заслуговують визнання, похвали і наслідування для нас,  молодих,  для покоління, яке зростає на цих прикладах.

Працюючи над цим проектом, ми всією групою ввібрали весь той позитив, що випромінює ця людина, всю ту міць, гарт і відданість, що йде від нього.

Не кожен  у нашому світі здатен на таку самовіддачу.  Ковтун Антон  - це воїн - зв’язківець, за покликанням душі, це люблячий патріот, який своїм прикладом  доводить міць і витривалість всім  нам. Це неоціненний приклад того, на що здатна проста людина.. Це - наша гордість, наш приклад для наслідування. Наш незламний герой.

 

 

 

 

Список використаних джерел :

 

  1. Газета «Місто робітниче» м.Ватутіне
  2. https://uk.wikipedia.org
  3. Інтерв’ю Ковтуна Антона
  4. Свідчення очевидців

 

1

 

docx
Додано
30 березня
Переглядів
93
Оцінка розробки
Відгуки відсутні
Безкоштовний сертифікат
про публікацію авторської розробки
Щоб отримати, додайте розробку

Додати розробку