Виховний захід до Дня рідної мови "Мова має значення"

Сценарій до Міжнародного дня рідної мови «Мова має значення»

(Звучить лірична мелодія. Виходить дівчина-мова)

Мова: Я– духовний скарб нації. Я не просто засіб людського спілкування, я те, що живе у ваших серцях. Я великий дар природи, розвинутий i вдосконалений за тисячолiття з того часу, як людина стала людиною. Я вдосконалюю серце і розум народу, розвиваю їх.

Ведуча:  Найбільше і найдорожче добро в кожного народу — це його мова, ота жива схованка людського духу, його багата скарбниця, в яку народ складає і своє давне життя, і свої сподіванки, розум, досвід, почування. Ці слова належать письменникові Панасу Мирному. Запашна, співуча, гнучка, милозвучна, сповнена музики і квіткових пахощів – скількома епітетами супроводяться визнання української мови... Той, хто зневажливо ставиться до рідної мови, не може й сам викликати поваги до себе.
          Мова: тяжко від того, що мене цураються власні діти-українці. Вони віддають перевагу чужинкам. Але ж я достойна того, щоб бути на вустах у мільйонів людей, жити у їхніх думках. Я пройшла довгий і непростий шлях. За  мене змагалися, мене відстоювали і виборювали. Мене хотіли знищити, але ті, хто став на мій захист, хто поклав своє життя, варті, щоб про них згадали.

Ведуча: ЯК В НАЦІЇ ВОЖДІВ НЕМА -ТОДІ ВОЖДІ ЇЇ ПОЕТИ!.Ці слова належать нашому поетові-земляку Євгену Маланюку. Дійсно, поети – одні з перших, хто став на захист рідної мови. Вони вели за собою націю, не давали народу стати на коліна. Їхні твори варті того, щоб бути цитованими, відомими, щоб їх декламували.

Мова: я знову хочу лунати із їхніх вуст. Хочу пронестися повз століття, звучати, звучати, звучати…

Ведуча: Тож нехай знову зазвучить українська мова із вуст неперевершеної, геніальної Лесі.

Леся Українка: Слово, чому ти не твердая криця,
Що серед бою так ясно іскриться?
Чом ти не гострий, безжалісний меч,
Той, що здійма вражі голови з плеч?

Ти моя щира, гартована мова,
Я тебе видобуть з піхви готова,
Тільки ж ти кров з мого серця проллєш,
Вражого ж серця клинком не проб’єш…

Вигострю, виточу зброю іскристу,
Скільки достане снаги мені й хисту,
Потім її почеплю при стіні
Іншим на втіху, на смуток мені.

Слово, моя ти єдиная зброє,
Ми не повинні загинуть обоє!
Може, в руках невідомих братів
Станеш ти кращим мечем на катів.

Брязне клинок об залізо кайданів,
Піде луна по твердинях тиранів,
Стрінеться з брязкотом інших мечей,
З гуком нових, не тюремних речей.

Месники дужі приймуть мою зброю,
Кинуться з нею одважно до бою…
Зброє моя, послужи воякам
Краще, ніж служиш ти хворим рукам!

 

Ведуча: Дивний мрійник з очима дитини і розумом філософа. Поет, мабуть, світового масштабу, глибоко національний, бо зумів у своїй творчості використати все багате попередніх поколінь надбання. Він наче випив увесь чар народної мови і вміє орудувати нею з великим смаком і майстерністю…І всі ці слова сказано, про Павла Тичину.

Павло Тичина:
А Вкраїни мова —                     
Мов те сонце дзвінкотюче,        
Мов те золото блискуче,            
Вся і давність, і обнова —         
Українська мова. 

Розцвітай же, слово,
І в родині, і у школі,
Й на заводі, і у полі
Пречудесно, пречудово
Розцвітай же, слово!

Хай ізнов калина
Червоніє,  достигає,
Всьому світу заявляє:
Я — країна Україна —
На горі калина!
Мова: зі мною боролися століттями, але я не здавалася. Загалом за три століття я пережила близько п’ятдесяти заборон. Але були й ті, хто став на мій захист, адже мова, нація, народ – це поняття нерозривні. Ми – одне ціле. Борці за волю, за Україну відали свій спокій, свободу, а декотрі поклали власне життя. Яскравим прикладом героїв, що не побоялися піти проти тоталітарного режиму, були шістдесятники.

(за столом сидять Ліна Костенко, Василь Симоненко)

Ліна Костенко: Нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову. Ми повинні бути свідомі того, що мовна проблема для нас актуальна і на початку ХХІ століття, і якщо ми не схаменемося, то матимемо дуже невтішну перспективу”.

Страшні слова, коли вони мовчать,
коли вони зненацька причаїлись,
коли не знаєш, з чого їх почать,
бо всі слова були уже чиїмись.

Хтось ними плакав, мучивсь, болів,
із них почав і ними ж і завершив.
Людей мільярди і мільярди слів,
а ти їх маєш вимовити вперше!

Все повторялось: і краса, й потворність.
Усе було: асфальти й спориші.
Поезія – це завжди неповторність,
якийсь безсмертний дотик до душі.

Василь Симоненко: Все в тобі з’єдналося, злилося —
Як і поміститися в одній! —
Шепіт зачарований колосся,
Поклик із катами на двобій.

Ти даєш поету дужі крила,
Що підносять правду в вишину,
Вченому ти лагідно відкрила
Мудрості людської глибину.

І тобі рости й не в’януть зроду,
Квітувать в поемах і віршах,
Бо в тобі — великого народу
Ніжна і замріяна душа.

Ліна Костенко: “Глуха ворожість оточує нашу мову, навіть тепер, у нашій власній державі. Ми вже як нацменшина, кожне мурло тебе може образити. Я ж не можу кроку ступити, скрізь привертаю увагу, іноді навіть позитивну, але від цього не легше. Бо в самій природі цієї уваги є щось протиприродне, принизливе. У всіх народів мова — це засіб спілкування, у нас це — фактор відчуження. Не інтелектуальне надбання століть, не код порозуміння, не першоелемент літератури, а з важкої руки Імперії ще й досі для багатьох — це ознака націоналізму, сепаратизму, причина конфліктів і моральних травм. Людина розмовляє рідною мовою, а на неї озираються”.

(На сцену виходить Василь Стус)

Василь Стус: я політичний інакодумець, тому був не вигідний владі. Через це мене позбавили волі, а в результаті і життя. Але рідна мова і мій народ завжди були і є.

Сто років як сконала Січ.
Сибір. І соловецькі келії.
І глупа облягає ніч
пекельний край і крик пекельний.

Сто років мучених надій,
і сподівань, і вір, і крові
синів, що за любов тавровані,
сто серць, як сто палахкотінь.

Та виростають з личаків,
із шаровар, з курної хати
раби зростають до синів
своєї України-матері.

Ти вже не згинеш, ти двожилава,
земля, рабована віками,
і не скарать тебе душителям
сибірами і соловками.

Ти ще виболюєшся болем,
ти ще роздерта на шматки,
та вже, крута і непокірна,
ти випросталася для волі,

ти гнівом виросла. Тепер
не матимеш од нього спокою,
йому ж рости й рости, допоки
не упадуть тюремні двері.

І радісним буремним громом
спадають з неба блискавиці,
Тарасові провісні птиці —
слова шугають над Дніпром.

Ведуча: країнська мова – одна з наймилозвучніших мов світу. 1934 року в Парижі на лінгвістичному конгресі провідні фахівці визнали українську мову третьою з-поміж усіх мов (після французької та фарсі) за мелодійністю, лексичним і фразеологічним багатством, величезними словотвірними можливостями, синтаксичною гнучкістю. На аналогічному форумі мовознавців у Швейцарії, де головними критеріями оцінки були евфонічна система мови, її мелодійність і милозвучність, українську мову було названо другою після італійської. Давайте вкотре переконаємося у чарівності нашої мови, послухавши твори відомих поетів.

Максим Рильський: Як парость виноградної лози,
Плекайте мову. Пильно й ненастанно
Політь бур'ян. Чистіша від сльози
Вона хай буде. Вірно і слухняно
Нехай вона щоразу служить вам,
Хоч і живе своїм живим життям.

Прислухайтесь, як океан співає –
Народ говорить. І любов, і гнів
У тому гомоні морськім. Немає
Мудріших, ніж народ, учителів;
У нього кожне слово – це перлина,
Це праця, це натхнення, це людина.

Не бійтесь заглядати у словник:
Це пишний яр, а не сумне провалля;
Збирайте, як розумний садівник,
Достиглий овоч у Грінченка й Даля,
Не майте гніву до моїх порад
І не лінуйтесь доглядать свій сад.

 

Володимир Сосюра: О місячне сяйво і спів солов’я,
Півонії, мальви, жоржини!
Моря бриліантів, це – мова моя,
Це – мова моєї Вкраїни.

Яка у ній сила – і кличе, й сія,
Яка в ній мелодія лине
В натхнення хвилини! О мово моя!
Душа голосна України!

Ти – сурми на сонці, ти – стягів гаї,
Ти – вибухів огненних повна.
Це – матері мова. Я звуки твої
Люблю, наче очі дитини…

О мово вкраїнська! Хто любить її,
Той любить мою Україну.

Л. Забашта: Пролетіли роки, ніби білі лелеки
Від того озеречка, від моєї ріки,
І кохання далеко, і юність далеко,
А вони все у небо летять з-під руки.
Білокрилі мої, ви лелеки чи, може,
Мені суджені, мабуть, іще з пелюшок
Мого серця вкраїнського дикії рожі,
Що засіяли стільки життя сторінок?
Прийняла я дарунок від нені — то мова,
Тому скарбу ніколи не скласти ціни,
Моє серце вона осява барвінково,
Будьте вдячні матусі, і дочки, й сини!
Будьте вдячні народу, бережіть теє слово.
Що гранилось віками у битвах, в трудах,
Воно визріло вже і співа колосково —
Синя птиця народу — на буйних вітрах.

Андрій Малишко: Буду я навчатись мови золотої...
У трави-веснянки, у гори крутої,
В потічка веселого, що постане річкою,
В пагінця зеленого, що зросте смерічкою.
Буду я навчатись мови-блискавиці
В клекоті гарячім кованої криці,
В корневищі пружному ниви колоскової
В леготі шовковому пісні колискової.
Щоб людському щастю
дбанок свій надбати;
Щоб раділа з мене
Україна-мати…

Дмитро Павличко: Спитай себе, дитино, хто ти є,
І в серці обізветься рідна мова;
І в голосі яснім ім'я твоє
Просяє, наче зірка світанкова.

З родинного гнізда, немов пташа,
Ти полетиш, де світу далечизна,
Та в рідній мові буде вся душа
І вся твоя дорога, вся Вітчизна.

У просторах, яким немає меж,
Не згубишся, як на вітрах полова.
Моря перелетиш і не впадеш,
Допоки буде в серці рідна мова.

Мова: я цілюще джерело, з якого п’є народ. Я сформована віками. І все, що вам залишається, просто берегти мене. Дякую тим, хто не забуває, яким був мій тернистий шлях. 

Ведуча: рідна мова лунає з вуст сучасних письменників. Вона й досі актуальна.

Оксана Забужко:

Мова кожного народу
неповторна і – своя;
в ній гримлять громи в негоду,
в тиші – трелі солов'я.

На своїй природній мові
і потоки гомонять;
зелен-клени у діброві
по-кленовому шумлять.

Солов'їну, барвінкову,
колосисту – на віки –
українську рідну мову
в дар мені дали батьки.

Берегти її, плекати
буду всюди й повсякчас,
бо ж єдина – так, як мати,
мова в кожного із нас!

Ведуча: особливо приємно, що і на Кіровоградщині є чудові письменники, які не забувають про тебе, наша прекрасна мово.

Мова: безмежно пишаюся тим, що наша степова Еллада, Кіровоградщина, так цінує і поважає мене. Тішуся з таких прекрасних поезій, як творять сучасники.

А. Царук:

ВИШНЕВА МОВА

Матусине слово –

як вишні пелюстка.

Вишневою мовою

Богу молюсь я.

Вишневу сторінку

гортаю у школі,

виспівую дзвінко,

мов жайвір у полі.

Виспівую слово,

росою умите,

звеличую слово,

китайкою вкрите.

Матусина мова –

то тиха молитва,

матусине слово –

то заклик до битви,

то очі бездонні

моєї Вкраїни.

Слова ніжнотонні

для тебе, єдина!

Вишнева галузка

сік-зав’язь колише

із грому і тиші,

із грому і тиші.

 

О.Юхименко:

Кажеш, мова не має значення?
Хто надав їй якісь привілеї?
Попрошу я щире пробачення
У тих, хто колись помирав за неї!

У карцерах темних щурячі овації
Дух не зламали в кляту руїну
Тим, що творили історію, націю,
Тим, хто всім серцем любив Україну.

Кажеш, мова не має значення?
Українська тепер не в моді?
Попроси найщиріше пробачення
У тих хлопців, які на Сході!

Маєш зброю - слово гартоване.
Так чому ж ти безсилий знову?
Мій народе, ніким не скорений,
Поважай українську мову!

 

(На сцену виходять усі учасники)

Ведуча: наш обов’язок як громадян держави України – не забувати, що ми – нація. А головною ознакою нації є її рідна мова. Тож пам’ятаймо свої історію, людей, які її творили.

Чи в радості, а чи в журбі,

Ти поклонишся знову й знову

Тому, хто виплекав в тобі

Оцю співучу рідну мову.

Народ цю мову прикрашав,

Беріг від роду і до роду.

І в ній відбилася душа

Мого великого народу.

(Звучить пісня про мову гурту «5-ий океан»)

0:45 / 3:25