виховний захід "Дорогою болю" (До 80-річчя від дня народження Василя Стуса)

Дорогою болю

(До 80-річчя від дня народження  Василя Стуса)

Учень:Згадаймо всіх, хто вмер за Україну,
Всіх тих, хто не дожив, недокохав,
Кого везли в вагонах на чужину,
Хто в більшовицьких таборах копав.
Хто день у день ніс хрест важкий до скону,
Хто йшов і падав, але знов вставав,
Хто не вернувся й досі ще додому,
Хто край свій ні на мить не забував.
Згадаймо мертвих і живих ще нині,
Хто Україну над усе кохав,
Усіх, хто в дальній і близькій чужині
Про неньку пам’яті не розтоптав.

Кліп Тартак «Мене вже немає»

Ведучий: Його серед нас уже немає, він не ходить  по своїй землі, але пам'ять живе  у наших серцях, його дух поміж нами. Слова, такі болючі, тривожні, налиті вірою  в перемогу над ворогами українського народу. Його уже нема серед нас, та ми пам’ятаємо  його, пам’ятаємо те життя, яке він прожив гідно.  він мріяв, щоб україномовні школи і наш народ, як і всі народи у світі, мав свою мову, історичну пам’ять і гідність

1 учень. Я – українець. Я знаю, хто мої герої. Незалежно від того, хто при владі.

2 учениця. Я – українка. Я обираю героїв серед найкращих представників моєї нації. Незалежно від того, кому ці звання дає офіційна влада. Незалежно від того, в кого їх забирає.

3 . Я пишаюся тим, що є українцем. Мої герої – Степан Бандера, Роман Шухевич, Євген Коновалець.

4  -  Мої герої – Тарас Шевченко, Василь Стус, Іван Мазепа.

5 – Мої герої – Олена Степанівна, В’ячеслав Чорновіл, Ліна Костенко.

6 – Я пишаюся тим, що я українець. Бо саме так називав себе той, що словом вбивав ворогів України. Він – Українець. Оце і вся його біографія.

Ведучий: Цьогоріч В. Стусові мало би виповнитися 80. Він же вибрав собі яскраву й коротку долю: «Коли життя забрано – крихт не потребую!»

Ведуча: Епоха не цінує геніїв за життя - вона згадує про них надто пізно. Якась жорстока закономірність: час палить, нищить генія невблаганними вироками, а коли збагне, що дух його - безсмертний, схиляється в пошані і каятті.

Не пройти нам повз трагедію знищеного таланту, повз трагічну долю замордованого в концтаборах видатного нашого поета-сучасника Василя Стуса.

Стус. Довкола мене цвинтар душ

На білім цвинтарі народу

Бреду в сльозах. Шукаю броду…

Свіча горить. Горить свіча –

А спробуй відшукай людину

На всю велику Україну…

 (Звучать різдвяні дзвіночки, тиха коляда).

Ведуча. А розпочався життєвий шлях поета-борця Василя Семеновича Стуса під час різдвяних свят 7 січня 1938 року в селі Рахнівка Гайсинського району на Вінниччині. Дата народження, яка збігалася з днем народження Ісуса Христа, могла стати приводом для насмішок над дитиною в її шкільні роки, а в дорослі – стати поштовхом для цькування чи навіть перешкодою для здобуття вищої освіти. Мама побоялась записувати 7-го січня, записала 6-го.

Народжений на велике свято, мав мати велике щастя. Хтозна, що думав Василь про своє щастя-нещастя…

Учень-В.Стус. Мені здалося – я живу завжди.

Неначе в сні було моє дитинство.

Неначе в казці я пройшов цей вік,

і мій вінок, де квітло двадцять весен,

уже пожовк, осипався, опав.

Ведуча. Раннє дитинство В.Стуса припало на роки війни. Незагойною раною стала для нього смерть 15-річного брата:

« Пам’ятаю, як 1944 року ми садили кукурудзу на полі, викопуючи полин по цілині. Я накидав зерня в ямки, а мама і брат Іван копали…

Пам’ятаю, як поранило брата Івана. Як він лежав – з відбитою ніжкою лівою і вирваною осколком лівою щічкою. Спав наче, коли ми з мамою знайшли його…

Ведучий. Із листів В.Стуса до сина про 1946-1947 рр.

( Посередині стіл, за столом сидить учень – В. Стус, пише, болісно пригадуючи щось. Учні розповідають, підходячи до столу, стаючи навколо поета )

1 учень. Коли мені було 9 літ, ми будували хату. І помирав тато – з голоду спухлий. А ми пхали тачку, місили глину, робили саман, виводили стіни. Голодний я був, як пес. Пам’ятаю коржі зі жмиху, які пекла мама, а мені від них геть боліла голова. То був мій 3-4- клас. Тоді, на тій біді, я став добре вчитися. 

2 учень. Усе дитинство моє було з тачкою. То везли картоплю з поля, то з мішком я ходив на городи – рвав траву – чи то для корови, чи то для кози, то возив вугілля, збираючи на териконі.

3 учень. Пам’ятаю, як 1946-1947 рр. пас чужу корову – за це мене годували. Я знав, що мама голодна – і не міг їсти сам, просив миску додому, аби поїсти з мамою разом. Колись поніс миску, а мама стала сварити мене дуже тяжко, плакала, казала, аби я так не робив більше.

4 учень. Пам’ятаю, як 1951 року я їздив у село, до бабуні. Збирав колосся – по стерні. За мною гнався об’їждчик – я втікав, але він – верхи на коні – наздогнав мене, став видирати торбинку, а я кусав його за його гидкі червоні руки. І таку злість мав, що одібрав торбу. А другого дня стерню зорали.

    Учень  - В.Стус встає і говорить: „Дорогий сину, таткові нелегко нині, може, не скоро вдається і звидітися. Отож – рости добрим козаком, чесним і правдивим, не потурай злу і знай, що твій батько відвідав усе своє життя, аби людям жилося краще – всім людям, на всій землі”.

 Синочку мій, ти мами не гніви
і не збавляй їй літа молодії.
Мене ж – не жди. Бо вже нема надії
схилитись голова до голови
на щиру радість. Більше не чекай.
Я вже по той бік радісного світу.
Закрию скоро погляд сумовитий,
хіба що з того світу виглядай –
і я тебе почую…
„Синочку мій, ти мами не гніви”

Ведуча. Василь мав напрочуд сильну волю, вмів досягати поставленої мети. Згадував, що після прочитання книжки «Мартін Іден» Джека Лондона  світ йому «перевернувся»: « Як мучилася людина, а змогла перевершити всіх, хто купався в молоці!» У 4-6 кл. знав увесь «Кобзар» напам’ять. У 9 класі прочитав «Мойсея» і вирішив стати літератором.

Ведучий. Потім були Донецький педінститут, літературна студія, вчителювання на Кіровоградщині.  І з 1963 розпочинається київський період життя і творчості В.Стуса. Він вступив до аспірантури Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка АН УРСР, працював над дисертацією.

Ведуча. І ось настав ключовий момент у житті поета 13 січня 1972 року разом з іншими інакодумцями Василя Стуса заарештували і засудили на п’ять років примусових робіт і три роки заслання, яке він відбував у Мордовії й на Колимі. Улітку 1979 року Василь Стус повернувся з Колими до Києва.

Ведучий :  Навесні 1980 року його заарештовано удруге. Його визнають вкрай небезпечним рецидивістом і засуджують до десяти років ув’язнення і п’яти років заслання. На заході виходить друком його «Таборовий зошит»; рік одиночної камери. Багато перекладає з німецької, французької, англійської та слов’янських мов.

Та коли 1985 року літературну творчість В. Стуса було висунуто на здобуття Нобелівської премії, та ж радянська влада зробила все, щоб цього не сталося. Стуса перевели до карцера. Поет оголосив голодовку протесту без уживання рідини. В ніч з 3 на 4 вересня його не стало.

Учень  - В.Стус Та сам я єсм! І є грудний мій біль,
І є сльоза, що наскрізь пропікає
камінний мур, де квітка процвітає
в три скрики барв, три скрики божевіль!
Обрушилась душа твоя отут,
твоїх грудей не стало половини,
бо чезне чар твоєї Батьківщини,
а хворе серце чорний смокче спрут.

Ведуча : У ніч з 3 на 4 вересня 1985 року Василя Стуса за досі не з’ясованими причинами не стало. Його поховали на кладовищі таємно, уночі, поставивши на могилі дерев’яний стовпчик із бляшаним номером 9. І це за декілька годин до прибуття дружини і сина, які хотіли забрати тіло. Через рік у цьому карцері було знайдено напис „Господи, дякую”, зроблений дрібним почерком поета схованим грифелем олівця.
Ведуча : Перестало битися серце одного з кращих синів людства…

Ведучий : У наших предків був звичай у день поминання могилу мертвого встеляти квітами і запалювати свічки.

На сцену виходять 6 дівчат, одягнених в чорне, зі свічками в руках.

Хвилина мовчання
Ведуча : О моя незбагненна країно, в якій найкращих синів спершу зневажають, мордують в тюрмах і таборах смерті, а вже потім славлять та шанують як героїв і пророків. Василь Стус жив і загинув, аби український народ мав те, що Богом дане кожному народові – свободу, незалежність, право на рідну мову, історичну пам’ять, самобутню культуру.

Святослав Караванський  „На смерть поета”
Умирають в тюрмі поети …
Умирають в тюрмі пророки …
І ніхто десь на всій планеті
Не зуміє сказати – доки?

Доки будуть молити Бога,
Хоч не жде він нас молитви?..
Те, що жде він – це перемога.
Перемога на полі битви.

Буде Бог не на нашім боці.
Доки ми не йдемо всі разом.
Доки Гриць ворогує з Троцем,
А в чоло дістається блазень.

Тільки де ж того слова взяти,
Що єднає вогонь і воду,
Що до брата зближає брати
І сварню обертає на згоду?

Хтось забрав нам слова високі
Й дав їх іншим на цій планеті…
Умирають в тюрмі пророки,
Умирають в тюрмі поети…

Поетовбивці, вольностей кати,
Що стали пострахом навколо Кремлю,
Ви осквернили благодатну Землю,
І чисте Небо, й зоряні Світи!

Ведучий: Життя Василя Стуса - це дорога через терни до зірок, до посмертного повернення до рідного народу. Пророчими виявились його слова:

Учень  - В.Стус  Народе мій, до тебе я ще верну,

Як в смерті обернуся до життя.

Своїм стражденним і незлим обличчям,

Як син, тобі доземно уклонюсь,

І чесно гляну в чесні твої вічі,

І в смерті з рідним краєм поріднюсь.

Ведуча : Посмертним виданням Василя Стуса в Україні є збірка «Дорогою болю», за яку його посмертно відзначили Державною премією ім.. Т.Г.Шевченка і присвоїли звання «Герой України»