Виховний захід "Душа народу в пісні забриніла"

Літературно-музичне свято

«Душа народу в пісні забриніла»

Мета: відроджувати звичаї, традиції та обряди нашого народу; збагачувати знання дітей про народну пісню; виховувати любов до народної творчості, гордість за український народ, який має славне героїчне минуле і багату творчу спадщину.

Наочне оформлення: вишиті рушники, українські народні костюми, керамічні вироби з українським орнаментом, вислови відомих людей про пісню.

Музичне оформлення: фонограми українських народних пісень.

 

Хід свята

Звучить мотив української народної пісні

Вихованець:

Україна! Наша рідна земля, наша Батьківщина.

Вона для всіх, хто її поважає і любить,

Вона – колиска найкращих у світі пісень,

Вона – вічна надія на волю і кращу долю.

У рідному краї серце співає –

Одна Україна і двох не буває

Місця, де вродились ми, - завжди святі

Хто рідну оселю свою забуває,

Той долі не знайде в житті.

Без рідної мови, без пісні, без мами

Збідніє земля назавжди.

Тож припадімо до неї устами

І серцем вбираймо, як спраглий води…

 

Ведучий:

Добрий день вам, гості любі!

Хай вам щастя-доля буде,

Не на день, і не на рік,

А на довгий-довгий вік.

Ведуча:

Гостей дорогих

Ми вітаємо щиро. Стрічаємо хлібом,

Любов’ю і миром!

Хай ясниться в хаті.

Сяють очі щирі,

Щоб жилось по правді,

Щоб жилось у мирі.

Привітальний танок

Ведуча:

Хлібом-сіллю вас вітаємо

І здоров’я всім бажаєм,

Під веселий рідний спів

Посилаєм вам уклін.

Ведучий:

Святою для кожної людини є земля, де вона зробила перший крок, вимовила перше слово, почула мамину пісню-колисанку, пішла стежиною до школи. Ці почуття вічні.

Ведуча:

Є щось святе в словах «мій рідний край»:

Для мене – це матусі пісня ніжна

І рідний сад, від квіту білосніжний,

І той калиновий у тихім лузі гай

Для мене – це твої стежки й мої,

В містах і селах стоптані любовно,

Й пісень людські прозорі ручаї,

Усе, що серцю рідне невимовно.

Ведучий:

У всіх людей одна святиня,

Куди не глянь, де не питай,

Рідніше нам своя святиня,

Аніж земний в чужині рай.

Нема без кореня рослини,

А нас, людей, без Батьківщини.

Пісня «На нашій Україні»

Ведучий:

Батьківська хата, мамина пісня, бабусина вишиванка, старі жорна, що годували в тяжке лихоліття дітей, портрет на стіні найдорожчої людини – усе це наші непересічні самоцвіти землі української.

Кожна нація, кожен народ мають свої звичаї, що виробились протягом багатьох століть і освячені віками.

Як коштовні самоцвіти виграють розмаїттям кольорів, так і українська пісня виблискує багатством найрізноманітніших тем і мотивів. У цих невеличких за розміром перлинах вмістилася вся велич народного досвіду і мудрості. І тому пісня народу, як і його душа, невмируща.

Ведуча:

Пишається український народ милозвучними піснями, в яких джерельною водою струменять почуття радості, смутку, гумору, любові. Краса пісень сприймається душею. У цих словах втілено глибокі почуття любові до Батьківщини. І саме тому народна пісня є безсмертною, як і сам народ.

Минають віки, змінюються покоління, а пісня залишається, через усі поневіряння проносить вона свої чари.

Вихованець:

З народного напившись джерела,

Як із Дніпра бере веселка воду.

О рідна пісня, знову ти прийшла

До матері, до батька – до народу.

О пісне! Від народу кров і плоть

Ти узяла, щоб лиш йому служити.

Тебе ніхто не може побороть,

Бо вільний дух твій – правдою повитий.

Звучить пісня «Давайте, браття, заспіваєм»

Ведуча:

Відома українська письменниця Марко Вовчок відзначала, що «…краще від українських пісень нема ж в усьому світі великому». Бо в них струменить світлий оптимізм, властивий народній творчості. Пісні були складені кобзарями, що закликали воїнів на боротьбу із загарбниками, творили славу їхній хоробрості. М.Рильський писав у поезії про вічність історичної пісні:

   Линуть звуки благовісні,

   В’ється радість, наче птах.

   Наша дума, наша пісня

   Не загине у віках.

Ведуча:

А зараз до вашої уваги пропонуємо послухати легенду про дівчину-Україну, яку Господь обдарував піснею.

Ведучий:

Якось Господь Бог вирішив наділити дітей світу талантами. Французи вибрали елегантність і красу, угорці любов до господарювання, німці дисципліну і порядок, поляки здатність до торгівлі, італійці одержали хист до музики… Обдарувавши всіх, підвівся Господь Бог зі святого трону і раптом побачив у куточку дівчину. Вона була боса, одягнута у вишиванку, руса кома переплетена синьою стрічкою, на голові мала вінок із червоної калини.

•          Хто ти? Чого плачеш? – спитав Господь.
•       Я – Україна, а плачу, бо стогне моя земля від пролитої крові й пожеж. Сини мої на чужині, на чужій роботі, вороги знущаються з удів та сиріт, у своїй хаті немає правди й волі.
•       Чого ж ти не підійшла до мене раніше? Я всі таланти роздав. Як же допомогти тобі?

Дівчина хотіла вже йти, та Господь Бог, піднявши правицю, зупинив її.

•       Є у мене неоціненний дар, який уславить тебе на цілий світ. Це – пісня.

Узяла дівчина-Україна дарунок і міцно притиснула його до серця. Поклонилася низенько Всевишньому і з ямним обличчям і вірою понесла пісню в народ.

Звучить пісня «Україночка»

Ведучий:

Пісня! Як багато вона важить у житті людини. Пісня – це голос народу, це трепетне серце народу, його душа і йог окрила. Вона пахне весняними дощами, синіми льонами, запашними чорнобривцями, материнськими теплими долонями.

Ведуча:

Не цурайся пісні,

Яку чув од мами,

Не згуби. То мова

Прадідів твоїх.

Бо зректися пісні

Що цвіла вікнами, -

Мов забуть народ свій,

Даль його доріг.

У народу й пісні

Є святі спільноти.

Є земля єдина,

Доля віща є.

А народ свій втратиш –

Хто ти є і що ти?

Мов пора смеркання,

День тоді стає.

У яких би барвах

Небо не світилось –

Збережи кровинку

Рідного тепла.

Тільки б вічні зорі

В криниці дивились,

Тільки б наша пісня

Нас пережила.

Ведуча:

Українська пісня… Вона є однією із святинь нашого народу, його найціннішим духовним скарбом, гордістю і красою, геніальною поетичною біографією.

Михайло Стельмах писав, що пісня супроводжує українця від колиски до могили, бо не було значної події в житті народу, нема такого людського почуття, яке б не озвалося в українській пісні чи ніжністю струни, чи рокотанням грому. Український народ створив так багато пісень, що, якби кожного дня вивчати одну нову пісню, на вивчення усіх не вистачило б людського життя.

З давніх-давен славилася Україна не тільки піснями, які дбайливо, як найдорожча реліквія, передавалися від покоління до покоління, а й веселощами та жартами.

 

 

Інсценівка українських вечорниць

Господиня:

Оце втомилась, оббігала весь базар, сьогодні ж у нас вечорниці. Все закупила, буде чим гостей пригощати. Степане, чого це ти тут розлігся? Хіба ж так годиться: скоро хлопці й дівчата на вечорниці прийдуть, а ти…

Степан:

А що нам, хай приходять, тільки не торохти. Годі вже, розкричалася…

Чути спів дівчат і хлопців

Господиня:

А славно співають… Я страх люблю співати!

Господар:

Славно, славно. Поспати б оце, а вони гукають.

Господиня:

А щоб вони ще робили, коли б їм ще погуляти, як не на вечорницях? За будні наробляться….

Господар:

То й розходились би спати, а то й самі не сплять, і іншим не дають.

Стукіт у двері

Господиня:

Господи, дівчата й хлопці прийшли, а у нас ще не все готово! Вставай, що розсівся, не чуєш, чи що?

Дівчина:

Добрий вечір у вашій хаті.

Хлопець:

Уклін господині. Чи веселі вечорниці у нас на Україні?

Господиня:

Добрий вечір, добрий вечір, любі гості просимо.

Дівчина:

Гей на наших вечорницях

Хто сумний – розвеселися.

Співи, танці, небелиці –

Гарні будуть вечорниці!

Танок

Хлопець:

Стрічайте пирогами

Смачними та м’ясними,

Бо ми прийшли з піснями,

Піснями голосними!

Господар:

Ой дівчата мої ж ви гарнесенькі, мої ви хлопці-красені, заходьте, порадуйте мене, старого. А які ж ви гарні! Де мої літа молоді, ох… Просимо, просимо, сідайте.

Хлопець:

Сядем, сядем, заспіваєм

Аж усе, що тальки знаєм.

Дівчина:

Чи пристало нам сідати?

Ми прийшли потанцювати

І пісні співати!

Пісня «Ой на горі два дубки»

Господиня:

І як літа швидко минають. І ще самій дівування перед очима згледілось, як і діти виросли.

Господар:

Ой старенька моя, шкода вже нам молодіти. А пам’ятаєш, що мені тоді казала?

Господиня:

 Бо дурна була. Дивися, що вигадав, старе луб’я.

 

Господар:

Тепер луб’я, а колись був голуб’я. пам’ятаєш оту калину на леваді…

Господиня:

Було, одшуміло, одгриміло та й затихло. Пішли наші літа, як вітри кругом світу…. А як же ми любили співати…

Господар:

Така вже наша вдача… Не може душа наша без пісні: народжуємося – співаємо, закохуємося – співаємо, одружуємося – співаємо.

Господиня:

Без пісні, як і без любові, нема життя. Українці – співучий народ. Кажуть, де три українці – там цілий хор.

Господар:

Українська пісня – рай,

Хоч ти слухай, хоч співай.

Заспівайте, дівчата,

Щоб гостей всіх привітати.

Господиня:

Ну де ще є така чарівна пісня,

Серед яких на світі славних мов?

То серце від журби неначе стисне,

А то навіє радість і любов.

Під хатою сидить Василини і Оленка

Оленка:

Мамо, мамо, я хочу вам щось сказати.

Василина:

То й кажи.

Оленка:

Може, вже мені на вулицю ходити можна?

 

 

Василина: (сміється)

Бач, куди вона хилить, а я собі байдуже. Хай же тобі, дочко, про це й не сниться.

Оленка:

Чого, мамо?

Василина:

Батько не пустить – того.

Оленка:

А тато про це й знати не будуть. Мамонько, голубонько, пустіть. Он Маруся й Одарка ходять вже, а я ж однолітка з ними. Уже й парубки починають з мене сміятися. Кажуть, що мене й досі годують кашею молочною.

 

Василина:

Ну , та нехай же, побачимо.

Оленка:

Сьогодні пустіть.

Василина:

Та чого це тобі так приспіло?

Оленка:

Бо вже мені переказували й вчора, і сьогодні, щоб виходила. Кажіть, мамо, можна. Пустили, пустили (віддихує з полегкістю; після паузи жартівливо). Мамо, мамо, навчіть мене чарувати!

Василина: (здивовано)

Як ти сказала? Чи в своїй льолі, дівко? Дітись, що вигадала, вражого виводу дитина. Ось іде батько, нехай розкаже як.

Із-за хати виходить Савка в кожусі наопашки

Савка: (швидко)

 Олено, загнала корову?

 

Оленка:

Загнала, тату.

Василина:

Та не дери рота, іди сядь сюди!

Голос:

Олено! Олено! Вийди мерщій, щось скажу-у!

Олена швидко підбігає до матері, щось шепоче на вухо

Василина: (голосно)

Спитайся в батька.

Савка:

А що там таке?

Василина: (сміється)

Та я вже не знаю, як і казати. Нашій дівці, бач, забажалося на колодку, так оце ждемо, щоб ти старий, поблагословив дочку на дівування.

Савка:

Коли ж вона в нас іще дитина, у петрівку, мабуть. Й сімнадцять буде. Ти поглянь на неї: рученята, як цівки, сама, як скрипка, а почне ще на вулицю ходити, то й зовсім знидіє. Почнеться оте вечірнє стояннячко та північне обніманнячко, а світовеє прощаннячко, то й зовсім здурить воно собі голову.

Василина:

Дівчина, як теє пиво, почало шумувати – не борони. Швидше вишумує.

На вулиці сміх, грають скрипки, чути спів.

До хати підкрадається Тиміш із кіткою на шапці, кашляє.

Савка:

Чи не застудився ти, Тимоше, що кашляєш раз по раз?

Тиміш: (придивляється)

Либонь, дядько Сава. Добривечір, дядюшко! Зі святим вечором!

 

Савка:

Дякую, дякую. Кажу, чи не задужав оце ти, Тимоше, що так гірко кашляєш?

Тиміш:

Та трохи. Може, дядьку, покуримо, ось у мене свіженький тютюнець.

Савка:

Сховай, козаче, свій тютюнець, бо не буде діла.

Тиміш:

Як саме?

Савка:

А так, дочку з хати не пущу.

Тиміш:

Про що це ви? Мабуть, краще я піду собі! Добраніч!

Чути співи на вулиці

Оленка: (сама)

Мала ще! За плугом ходити не мала, а на вулицю погуляти – мала. Бач, яка правда на світі. Одягнуся в чорне, піду в черниці або простуджуся тай кашляти буду. Буду кашляти марніти, а далі умру.

Оленка підходить до вікна, Тиміш махає рукою, манить, вона хитає головою, що не може вийти

Тиміш: (тихо)

Ходім.

Оленка: (тихо)

Не можна.

Тиміш:

Чому?

Оленка:

Не пускають.

Тиміш підходить до Оленки

Оленка:

Ти скучав за мною?

Тиміш:

А то хіба ні? Третій вечір, як не бачив.

Оленка:

А дуже скучив?

Тиміш: (зазирає в хату)

У вас сплять?

Оленка:

Сплять.

Тиміш:

Ось як я скучив.

Оленка:

Ой, лишенько! Тимоше, це ти вже й цілуєш мене?

Тиміш:

А хіба не можна?

Оленка:

Бач, який ти…

У хаті щось тріснуло. Виходить Василина

Василина:

А трясця ж вашій мамі з такою роботою

Оленка:

Мати проснулася. Тимоше, тікай швидше.

Тиміш сховався, але тримає Оленчину руку

Василина:

Хто тут цілувався?

Оленка:

Цілувався… то, може, вітер, мамо, вітер листом має.

 

 

Василина: (вихилилась через вікно)

А де це тут той вітер, що дівчині не дає спати? О, а це що за почвара сидить під хатою?

Тиміш:

Та я собі прохожа людина, сів спочити.

Василина:

А пішов би ти, прохожа людино – парубче, з-під вікна під три вітри. Бо як візьму рогача (хапає рогач). Чого тобі тут треба (лускає рогачем, вбігає Савка, на вулиці чути пісню «Ой, що ж то за шум учинився?»)

Тиміш хапає Оленку, втікають на вулицю,

Василина із Савкою ідуть в обнімку, узявшись за руки, сідають під хатою.

Чути парубоцькі співи

 

Ведучий:

Україна – це немовби вінок з стрічками, це і батьківська хата, і хліб-сіль на вишитому рушнику, і кали, і колосся, і криниця, це в вишита сорочка. Скажімо, найпершу у віночок, посередині, в’яжуть світло-коричневу стрічку – символ землі-годувальниці. Пообіч від коричневої – жовті стрічки – символ сонця, за ними світло-зелені – символ краси і молодості. Потім голубі, сині – символ неба і води, що дають силу й здоров’я, далі в’яжуть жовтогарячу – символ хліба, фіолетову – символ мудрості людини, малинову – символ душевності, щирості, рожеву – символ достатку. В’язали до строю й білу стрічку, але тоді, коли кінці її були розшиті сріблом і золотом. На лівому кінці вишивали сонце, а на правому – місяць. Якщо стрічка не була вишита, то її не пов’язували, бо це – символ пам’яті про померлих.

Ведуча:

Подивись на квіти України.

Скільки квітів у її саду!

Кожна квітка – справжняя перлина.

Як намисто я вінок сплету.

Виберу найкращі з усіх квітів,

Душу квітів зможу прочитати

І вінок найкращий в світі

Буде ненька-Україна мати.

Ведучий:

Українська пісня – це поетична біографія українського народу. Виринають із сивої давнини Байда Вишневецький, славний козак Морозенко, Іван Богун і кличуть до бою за Батьківщину, за її свободу.

Ведуча:

Про що б не співалося в піснях, завжди відчуваєш велику силу почуттів: щастя чи горя, туги чи радості.

Ведучий:

Пісня – наш паспорт,

Пропуск у білий світ…

Ми не ховали обличчя,

Гордо йшли сотні літ.

Завжди ми накривали

Дружби ячні столи.

Нас по піснях впізнавали,

Де б ми таки не були

Райдуга в небі висне,

Граючи в плесах вод.

Доки живе наша пісня,

Доти живе народ.

Звучить пісня «Україна»

Ведуча:

І на цьому наше свято завершується. Дякуємо всім за увагу. До нових зустрічей.