Виховний захід "Голодомор"

Виховний захід

Вечір памяті, присвячений жертвам голодомору.

  Україна:  Хто се? Чий голос щоночі просить?

Дитина: “Хлібця! Хлібчика дай! Мамо, матусю, ненечко! Крихітку хлібця!”

Ведучий : Хто водить за мною запалими очима – криницями, очима, у які переливалися всі страждання, муки й скорботи роду людського, і розпинає душу мою на хресті всевишньої печалі? Чий же це мільйонноголосий стогін у мені? Хто щоночі будить, стогне, квилить, плаче і веде у холодну ріку, де розлилися не води, а сльози мого народу? У ній ні дна, ні берегів…

Ведучий : ( входить із запаленою свічкою):

І знову вони йдуть щодня, щоднини, щоночі, мільйони тіней, мільйони очей, проходять небесним Чумацьким шляхом і повертають до мого серця… Ідуть українські великомучениці, пригортають до грудей немовлят Босоногі Богородиці в домотканих сорочках, пливуть Марії – Оранти, святі Покрови роду нашого. Василі, Івани, Петри, янголи крізь мене летять. Лишають білий крик, білий зойк білих крил, що сходить у мені чорно – пречорною мукою.

Ведучий : ( входить такж із запаленою свічкою):

Йдуть з осінніх боліт, із снігових заметів, із весняних дібров, і в білих розвернених садах на всіяних кульбабою лугах падають. Чи ж то я, чи моя пам’ять, а чи душа летить у ту весну і квилить – голосить у Всесвіт? Кричу до мовчазного неба, до білих садів, схожих на велетенські мари, здіймаю руки до Місяця, схожого на вогник возкової поминальної свічі людського життя… Мільйони погаслих свічок.

Україна: Небо! Поможи! Дай манни небесної погодувати помираючих! Сонце! Сотвори диво! Плоду дай помираючим! Місяцю! Сили дай помираючим! Земле! Земле!Земле!

Ведучий :  Пам’ять – нескінченна книга, в якій записано все: і життя людини, і життя країни. Та й багато сторінок вписано кривавим і чорним! Читаєш подумки і здригаєшся від жаху. Особливо вражають сторінки, де смертним шрифтом вкарбовано слова про голод .

Ведучий : Рано чи пізно, але обов’язково кожна людина і весь народ осмисле своє минуле. Не сьогодні це сказано: Час народжувати і час помирати, Час руйнувати і час будувати, Час розкидати каміння і час збирати, Час мовчати і час говорити. Прийшов час говорити після десятиліть мовчання.

(Звучить класична музика+ вихід учнів зі свічками).

Ведучий :  Голодомор забрав мільйони людей. Невідома навіть точна цифра. Щоб не повторилися такі події, ми повинні знати і пам’ятати про них.

Ведучий : Хай простять нам наше безпам’ятство всі жертви голодомору, що лежать у сирій землі.

Ведучий : З давніх часів люди очищувались вогнем. Запалювали свічку і мовчки клялися, що пам’ятають, що не забудуть. І тягар із душі спадав.

 Відкрийтесь, небеса!

 Зійдіть на землю.

 Всі українські села, присілки та хутори,

 Повстаньте всі, кому сказали: вмри!

 Засяйте над планетою, невинні душі!

 Зійдіть на води й суші,

 Збудуйте пам’яті невигасний собор!

Ведучий :  У 1933 р. був в Україні великий голод. Не було тоді ні війни, ні потопу. А була тільки зла воля одних людей проти інших. І ніхто не знав, скільки живого люду лягло у могили - старих, молодих і дітей, і ще ненароджених у лонах матерів.

Ведучий :  Сонце сходило над вихололими за довгу зиму полями, а сідало за обрій кольору крові й не пізнавало землю. Чорне вороння зграями ширяло над рими, заціпенілими в тяжкому смертному сні.

Ведучий : А чи була того року весна? Чи прилетіли знайомих людських осель довірливі лелеки? Чи зали травневими ночами солов’ї? Ніхто того не бачив і не міг бачити.

Ведучий : На світі - весна, а над селом нависла чорна хмара. Діти не бігають, не граються. Сидить дитина і гойдається всім тілом: назад - вперед. Скільки сидить, стільки й гойдається. І безкінечна пісня напівголосом: їсти, їсти, їсти… Ні від кого не вимагаючи, ні від матері, ні від батька, а так у простір, у світ - їсти, їсти, їсти…

Ведучий :  Світ мав би розколотися надвоє, сонце мало б перестати світити, земля перевернутися від того, що було на землі. Але світ не розколовся, сонце сходить, земля обертається, як їй належить. І ми ходимо по цій землі зі своїми тривогами і надіями. Ми, єдині спадкоємці всього, що було.

Ведучий : Тож пом’янімо хоч сьогодні, із запізненням у кілька довгих десятиліть, великомучеників нашої історії. Пом’янімо і знайдемо в собі сили пройти за ними дорогою їхнього хресного путі. Не їм це потрібно, а нам. Все, що вони могли сказати світові, вони вже сказали. Тепер наша черга.

Ведучий : На вшанування світлої пам’яті жертв голодомору в Україні 1932 - 1933 роках оголошується  хвилина  скорботи.

Хвилина мовчання

Україна:

Спіте, діти, спіте любі!
Спіте і не просинайтесь!
Вже не буде мучить згуба,
Забере вас пташка райська.
Спіте міцно, спіте діти.
Янгол Божий на порозі.
Вже не буде їсти хтітись.
І не будуть пухнуть нозі.
Натопила маковинням…
Затулила лятку й комин
І в тумані темно – синім
Заспівала колискову.
Син, синочку, горе паску.
Засинай, навіки, доню,
То моя остання ласка,
З материнської долоні.
Ще пограймось навперейми,
І піжмурки із бідою,
Заховаємось від неї
У сиру земельку… Лельки.

Ведучий : Хай ця хвилина для всіх людей доброї волі й чистої совісті стане актом поминальним, жестом покаяння і перестороги.

Ведучий : Хай у кожному місті й селі, в кожній оселі, в кожній родині старий і малий схилить голову перед пам’яттю невинно убієнних голодом-геноцидом, уклінно припаде до їхніх могил, поставить свічку перед образом Божим.

Ведучий : Хай ця хвилина увійде в наші серця тихою молитвою, очистить наші душі від зла.