Виховний захід "І генії були дітьми..."

Про матеріал

В "шевченківські дні" варто згадати про неповторний світ Тараса Григоровича Шевченка та його творчість. Сценарій виховного заходу для учнів початкової школи.

Перегляд файлу

               Спогади про Шевченка

     «  І ГЕНІЇ БУЛИ ДІТЬМИ …»

Мета: Виховати в учнів глибоке почуття любові і годості за Україну; готовність бути причетним до її великих звершень, бути гідним славного минулого українського народу, у якого були такі генії як Тарас Шевченко. Розкрити неповторний світ Тараса Григоровича Шевченка, поглибити та розширити знання учнів про його творчість, виховувати в учнів прекрасні людські риси, почуття любові до рідної землі.

Наочне оформлення: портрет Т. Шевченка, вишиті рушники,квіти,макет тополі, ягнят

Музичне оформлення: фонограми пісень на  слова Т.Шевченка, пташині співи

Обладнання: музичний центр

 

Ведуча:  Березень благословив народження Шевченка. Квітень землю уквітчав зеленим рястом і приніс на веселих крилах молодому кріпакові вистраждану волю. Травень квіти зібрав зі всієї країни, сльозою скропив, вірою повив та встелив Кобзареві останню путь з Петербурга до його вічного і тихого дому – на Чернечу гору, що стала Тарасовою горою. Серед травневого розмаю за труною поета, покритого козацькою червоною китайкою, йшла за своїм Шевченком вся Україна. І поки є Україна, поки сонце світить, на Чернечу гору з оберемками квітів йтимуть малі та дорослі, наша юнь, щоб вклонитися своєму батькові, повідати йому свої думи, сказати, що пісня поета не обірвалася, що його дух живе в серці кожного українця.
У глибокій шані і ми схиляємо голови перед величчю українського Пророка, який на століття став незмінним провідником свого народу.  

 

Звучить пісня "По діброві вітер виє..."

 

За сценою лунає пісня  

Краєчок мальовничого села. З-за тину виглядає Оксана.

Оксана: Тарасе, чуєш, Тарасику! Виходь сюди.

Виходить син мачухи озирається довкола, помічає Оксану.

Степан: Се ти, чого тут галасуєш?

Оксана: А де Тарас? Пішов кудись?

Степан: Скажу ось нині, дадуть Тарасові й тобі!

Оксана: А як же ж, далебі. Так я й далася їй у жмені! Хіба Тараса там нема? 

Степан: Ще зрання від нені з'їв він прочухана, і скнариться десь крадькома.

Оксана: Ще зрана? Га?

Степан: А як додому він вернеться, то й ще дадуть.

Оксана:За що?

Степан: Ага. За що? Дурна ти. За чуба вхоплять і наб'ють. Щоб він не смів (поважно)мене займати.

Оксана:Овва! Великі ви пани!

Степан: А нащо ж він займає?

Оксана: Займає? Боже сохрани!

Степан: А ти не Боже сохрани!..

Оксана: А Катрі в хаті теж немає?

Степан: Вона все плакала, пішла. Пішла шукать десь розбишаку. (Витягає з пазухи бублика, хвалиться) Ага!

Оксана: Хто, мати дала?

Степан: Атож, коли він утік із ляку.

Оксана: А в мене стрічка ось нова. Ага! А що!

Степан: Дурниці! (дістає ще один бублик) А он іще, а що, аж два!

Оксана: А-а аааа... А в мене глянь яка спідниця! Усюди мак, червоний мак. А поле бач яке зелене? Ага, а що?

Степан: А в мене, а в мене. А до нас сьогодні прийде дяк. Ага, а що?

Оксана: П'янюга, сміється з нього все село...

Степан: Ну-ну, не дуже...

Оксана: Ось піде помело, ось піде помело, ось піде помело. І зовуть усі: ха-пу-га.

Степан: А я скажу, а я скажу. Ось мати йдуть, та ще й сердиті. Бісенюку у світі не подарують.

Оксана: Ой, біжу, ой лелечко, як страшно...

Степан: То-то...(йдуть геть обоє) ходімо ліпше заспіваємо.

 

Звучить пісня "Зацвіла в долині..."

Зацвіла в долині червона калина,
Ніби засміялась дівчина-дитина.


Любо, любо стало, пташечка зраділа

Пташечка зраділа і защебетала.
 

Почула дівчина і в білій свитині
З біленької хати вийшла погуляти.
І вийшов до неї з зеленого гаю
Козак молоденький; цілує, вітає.
 

Як діточок двоє, під тую калину
Прийшли, посідали і поцілувались.


Травневе сонце високо в небі. Під  тополею сидить старий, але ще міцний селянин – кріпак Іван Шевченко, поруч нього – онук-підліток Тарас. Дід Іван дошиває бриля, час від часу приміряючи його на голову. Тарас малює.

Тарас побіг. Тим часом з’являється дівчинка Яринка. Вона з вузликом у руках. Придивляється стурбовано навкруги. Від сонця долонею прикривається, когось пильно шукає

 

Яринка. (Голосно). Тарасику – у!

Дід Іван. (Лагідно). І чого б ото зненацька горло дерти на всенький степ.

Яринка. Ой, це Ви, дідусю?

Дід Іван. Та вже ж не тінь.

Яринка. А я й не помітила відразу   (Біжить до діда)

Дід Іван. Не помітила. Коза!

Яринка. Здрастуйте, дідусю!    (Б’є дідові чолом)

Дід Іван. Здорова була, онуко!

Яринка. Чи не приходив часом до Вас Тарасик?

Дід Іван. А навіщо тобі братик Тарасик отак раптом знадобився?

Яринка. Ой дідусю, мені лячно за нього. (Сідає біля діда). Мачуха казали (таємниче), що Тарасик таке наробив, таке наробив! І лають його, і клянуть, аж страх бере (удаючи репетування розлюченої мачухи). "Де це видано, де це чувано!!! Отак поглумитися над божим чоловіком! Нехай-но тільки навернеться до хати отой шибеник, я на ньому всі рогачі поб’ю!.. "

Тарасик з’являється за спиною Яринки та ззаду затуляє їй очі руками

Яринка. Ой, хто це?

Дід Іван. А ти вгадай.

Яринка. Оксанка!

Тарас. От і не вгадала.

Яринка. (Радо). Тарасик! (Приймає його руки з своїх очей). Хай тобі абищо, налякав. (Тарас сідає поруч). Оце з раннього рання блукаю. Усе розшукую, та дарма. Їсти ось принесла. (Подає братові вузлик).

Тарас. От за це ти, Яринко, молодчина! (Бере вузлик, розв’язує. У вузлику окрайчик житнього хліба. Тарас розламує навпіл, подає сестрі). На! Ти ж і сама вже, певно, їсти хотіла! Сонце ген високо (Яринка бере хліб. Тарас подає шматок, розламавши навпіл, дідові). Їжте, діду.

Дід Іван. Спасибі. Сам їж. Я вже поснідав. (Яринка і Тарасик починають смачно їсти черствий хліб).

Тарас. Діду, ви якось обіцяли про гайдамаків розповісти.

Дід Іван. Та якось і розповім, коли пообіцяв. Щось охоти нема сьогодні.  

Яринка.  Оце ж забігла до тебе (розв'язує вузлик). На ось тобі свитку. Полатана.

Тарас (бере свитку). Гей, як гарно полатана! Яриночко, ти вже як велика дівка шиєш. Спасибі тобі, сестричко. Хоч ти мене не забуваєш...

Яринка. І це ось тобі...  (дає двоє великих яблук).

Тарас (зрадівши). Ой які гарні!.. Певно, смачні. Чиї це? У нас таких немає. (Кусає яблуко.) Ой, добре!.. На, покуштуй (дає Яринці).

Яринка. Не треба. Я ще їстиму такі...

Тарас. А де ж ти їх візьмеш?

Яринка. Оксанка дасть.

Тарас (вражено). Оксанка?.. Коваленкова?..

Яринка. Ой!.. (Закриває рот.) Ми з нею отару пасемо разом...

Тарас. То це Оксанчині яблука?

Яринка. Угу... Тільки ти не скажеш їй? Кажи - не скажеш? Вона дала для тебе і просила...

Тарас. Мовчати?

Яринка. Атож...

Тарас (дивиться на свитку). І це, певно, її робота?

Яринка. Ні, рукав і я зашивала!.. Тільки мовчи. Не скажеш?..

Тарас (задумливо). Не скажу. Пасе з тобою. А чому вона просила мовчати?

Яринка. Я не знаю. Чомусь зобиджається...

Тарас. Зобиджається? На мене? Хіба казала?

Яринка. Казала, що ти обминаєш її чомусь, як зустрічаєшся... А чого ти, Тарасику, на неї? Вона лагідна така. Помагає мені отару пасти...

Тарас. Вона добра... А ще що вона казала?

Яринка. Казала, що осавул вже загадував їй на панщину.

Тарас. Так, а про мене що?

Яринка. Про тебе? Казала, що жаль їй тебе, бо бачила худим, нестриженим...

Тарас. Ще й обдертим...

Яринка. Соромишся її?   Тарас киває головою. Давай я тобі й сорочку полатаю, виперу...

Тарас. З Оксанкою?.. Не треба...

Яринка. А чому?

Тарас. Я сам... (Сумно.) Вона вже помічає...

Яринка. Вона мені розказувала, як ви торік пасли разом ягнята... Говорила, що ти їй книжечки читав, малював... А в тебе є той малюнок? Покажи...

Тарас. Є десь... захований. Не варто показувати.

Яринка. Тарасику, покажи мені...

Тарас. А навіщо? Він ще незакінчений.

Яринка. Все одно, покажи, Тарасику, мені цікаво.

Тарас. Добре, тільки тобі одній... (Дістає з торби) Ось мої малюнки...

Яринка (дивиться). Оксана... похожа... Як жива!.. І хата наша... Невже це ти?

Тарас. А то ж хто! Якби дяк учив, то ще краще було б. А то ж - п'є.

Яринка. Я візьму й покажу Оксані.

Тарас (забирає малюнки). Ні, Яринко, нехай іншим разом. Пізніше. Я сам їй покажу. Ось справлю чоботи, розживусь на нову свитку і тоді... Тоді я її ще краще намалюю. Фарбами. Як ікону! Не пропаду! Піду в люди.

 

З'являється хлопчик-пастушок.
 

Хлопчик: Тарасе,сонце заходить! Женімо отару в село!

Тарас: Я заночую тут. Мене й так ніхто не чекає. Мачуха ненавидить,

щовечора битий…
Хлопчик: А вівці?
Тарас: Жени й моїх овець,а у селі вони й самі дорогу до двору знайдуть.
Хлопчик: А вечеряти? Ти ж голодний….
Тарас: Вечеря! Була вечеря, коли мати жила. Тепер мене годують штовханцями... А тоді,кожен вечір був святом! А ще як навесні вишні зацвітуть, як сядемо вечеряти надворі,як соловейко защебече-защебече! Катерина вечерю подає,а мама на нас дивиться і посміхається…
Садок вишневий коло хати,
Хрущі над вишнями гудуть,
Плугатарі з плугами йдуть,
Співають ідучи дівчата,
А матері вечерять ждуть…
(Замовкає,а через хвилину продовжує):
А спали ми під відкритим небом,на подвір'ї, а над ним роїлися зорі, і тато казав, що десь там сяє і моя зірка(Плаче).
Хлопчик: Не плач, Тарасе. Женімо, Тарасе,отару! Поночіє…
Тарас: Не пожену. Заночую отут під зорями в полі. Може, хоч мама присниться або козаки. Козаки мені часто сняться, особливо один, старезний і сивоусий.
Хлопчик: Тоді добраніч,Тарасику! Я тобі вранці хліба принесу!

 

Звучить пісня "Зоре моя вечірняя...".

Зоре моя вечірняя,  зійди над горою, 

Поговорим тихесенько  в неволі з тобою.

Розкажи, як за горою  сонечко сідає, 

Як у Дніпра веселочка  воду позичає. 

Як широка сокорина  віти розпустила... 

А над самою водою  верба похилилась; 

Аж по воді розіслала  зеленії віти, 

А на вітах гойдаються  нехрещені діти.

 

Як у полі на могилі  вовкулак ночує,

А сич в лісі та на стрісі  недолю віщує.

Як сон-трава при долині  вночі розцвітає...

А про людей... Та нехай їм!  Я їх, добре, знаю.

Добре знаю. Зоре моя!  Мій друже єдиний!

І хто знає, що діється в нас на Україні...

А я знаю і розкажу  тобі й спать не ляжу,

А ти завтра тихесенько  Богові розкажеш...

 

(Тарас вкладається, вкривається свиткою, засинає. З глибини сцени виринає старезний запорожець. У руках у нього дві великі книги. Запорожець сідає коло Тараса, гладить його по голові і сам до себе промовляє):
Було колись - в Україні ревіли гармати;
Було колись – запорожці вміли панувати.
Панували, добували і славу,і волю;
Минулося – осталися могили на полі.
(Тарас прокидається, здивовано дивиться на козака, котрий наче не помічає хлопчикового здивування і продовжує):
Не вернуться сподівані,
Не вернеться воля,
Не вернуться запорожці,
Не встануть гетьмани,
Не покриють Україну
Червоні жупани!

Обідрана, сиротою
Понад Дніпром плаче;
Тяжко-важко сиротині,
А ніхто не бачить…
Тільки ворог,що сміється…
Смійся,лютий враже!
Та не дуже,бо все гине,-
Слава не поляже.
Не поляже,а розкаже,
Що діялось в світі,
Чия правда,чия кривда
І чиї ми діти.
Наша пісня,наша дума
Не вмре,не загине…
От де,люди,наша слава,
Слава України!
(Пригортає Тараса і наче показує хлопчика глядачам, продовжуючи):
Без золота,без каменю, без хитрої мови,
А голосна та правдива, як Господа слово…
Тарас: Ви знову прийшли? Ви мені принесли ці грубезні книги?
Козак: Коли б волею якоїсь казкової сили наш народ постав перед необхідністю з-поміж усіх людських книг вибрати дві, то мав би узяти Біблію та «Кобзар». Без першої він би неповноцінний морально, без другої - немислимий і недолугий як народ. "Кобзар" - це Євангеліє від Тараса.
Тарас : Від Тараса? Але мій дідусь ніколи не читав Євангеліє від Тараса. Читав від Івана,Луки,Матвія, Марка…
Козак: Євангеліє від Тараса напишеш ти!

Тарас: Я! Але ж я не апостол! Я-кріпак. Я-сирота, козаче, і в мене нема нікого-нікого, хто б вивів мене в люди…
Козак: Нікого? В тебе є Україна. У тебе є Бог. У тебе є народ. Це багато, хлопчику, дуже багато. Україна стане твоєю Голгофою, воля - твоїм хрестом. Ти будеш розіпятий за свою Вітчизну і воскреснеш через неї… Сила твого слова,Тарасику, буде божественною. Цим словом ти врятуєш народ від німоти. Кожне твоє слово підтримуватиме волю, наше національне небо.
 

 " Тяжко-важко в світі жити"

Тяжко, важко в світі жити сироті без роду:

Нема куди прихилиться,— хоч з гори та в воду!

Утопився б молоденький, щоб не нудить світом;

Утопився б,— тяжко жити, і нема де дітись.

 

В того доля ходить полем — колоски збирає;

А моя десь, ледащиця, за морем блукає.

Добре тому багатому: його люди знають;

А зо мною зустрінуться — мов недобачають.

Багатого губатого дівчина шанує;

Надо мною, сиротою, сміється, кепкує.

"Чи я ж тобі не вродливий, чи не в тебе вдався,

Чи не люблю тебе щиро, чи з тебе сміявся?

 

Люби ж собі, моє серце, люби, кого знаєш,

Та не смійся надо мною, як коли згадаєш.

А я піду на край світа... На чужій сторонці

Найду кращу або згину, як той лист на сонці".

 

Пішов козак сумуючи, нікого не кинув;

Шукав долі в чужім полі та там і загинув.

Умираючи, дивився, де сонечко сяє...

Тяжко-важко помирати у чужому краю!

 

Козак виходить. З'являється Оксана, оглядається.

Оксана. Уже смеркає... Пізній час... Та де ж це справді той Тарас?...

Іще хвилинку почекаю, а потім... спать?...Сама не знаю.

Сідає співає:

Ой ти ніченько, чарівниченько

Не смути моє біле личенько.

Ой ти дівчино, весна красная...

(Угледівши Тараса ще за ворітьми, тихим голосом) Тарасе, гей! Іди сюди!

Та швидше ж, швидше-но іди!

(Тарас перескакує через пліт і біжить до неї).

Тарас.  Оксано, ти? Мене чекаєш?

Оксанка. Ну, й наробив же ти біди! Кажи хутенько, де блукаєш?

Тарас. Біди? Якої?

(Сідає на перелазі біля Оксанки).

Оксанка. Де ти був? Гармидеру було багато: Тут мати лаялась, а тато

Пішли тебе шукати... Чув? І Катря теж...

Тарас (сміється). А я приїхав. Оце що тільки...

Оксанка. Звідкіля? Ти дуриш? Га?

Тарас (хреститься). Бодай так дихав, коли дурю!... (махає рукою на захід)

Ген звідтіля!... Ходив побачити край світа.

Оксанка. А де ж той край? Далеко?

Тарас. Так. Пройти тра вам великі жита, а потім гай, а там байрак, а далі

поле до могили, а там уже і світа край.

Оксанка. І ти дійшов?

Тарас (зам’явшись). Ні... ні... через гай вже перейшов був і щосили шляхом був далі припустив, та пострічався з чумаками... Такі смагляві з батогами.. Передній з них мене спитав: "Куди мандруєш проти ночі? Ти ж малий. Ще в полі, каже, заночуєш і вовк із’їсть тебе страшний”.

Оксанка (із жахом). Ой, лелечко, як лячно!

Тарас (сміється). Що? Лячно? Тільки не мені!

Оксанка. Чумак пустив тебе, чи ні?

Тарас. Ходить так пізно необачно, - він каже. - Хлопче, ти звідкіль?

З Кирилівки, – кажу. Ну, маєш. Та се ж за двоє миль назад. Ти , каже, - тут блукаєш? Ні, йду туди, де світа край.

Чумак у регіт, каже: Чий ти. Коли з Кирилівки, сідай. На світа край тобі не вийти сьогодні вже. Не ба, он ніч! Ми ж підвезем тебе до хати. Це буде ліпша, хлопче, річ.

Я сів на віз. Воли здорові та круторогі, а чумак розпитує: і що, і як, сміється все на кождім слові, жартує, люльку запалив, давав мені теж посмоктати. Гірке,- кажу, - і не схотів. Аж ось село, городи, хати. А онде й наша, - я кажу, - уже тут сам я добіжу.

- Ну, що ж, як ваша - час вставати, - сказав чумак. Спинив волів, мене погладив по голівці, а потім з воза ізсадив.

- Ходи здоров по сій мандрівці, - гукнув мені, - і засміявсь. А я подякував чемненько і через вулицю швиденько до хати нашої подавсь.

Оксанка. Який ти сміливий! І вовка тобі не страшно?

Тарасик (байдуже ніби). Звісно, ні.

Оксанка. А мандрувать - то штука ловка! Хотілося б хоч раз мені піти з тобою...

Тарас. То ходімо... Лиш треба встати на зорі. До ранку будем на горі аж за селом...Виходять

 

З'являються ведучі.
Ведуча: 

« Він був сином мужика – і став володарем в царстві духа. Він був кріпаком – і став велетнем у царстві людської культури. Він був самоуком – і вказав нові, світлі і вільні шляхи професорам і книжним ученим. Десять літ він томився під вагою російської солдатської муштри, а для волі Росії зробив більше, ніж десять переможних армій.
Доля переслідувала його в житті, скільки лиш могла, та вона не зуміла перетворити золота його душі у ржу, ані його любові до людей в ненависть і погорду, а віри в Бога у зневіру і песимізм. Доля не шкодувала йому страждань, але й не пожаліла втіх, що били зі здорового джерела життя.
Найкращий і найцінніший скарб доля дала йому лише по смерті – невмирущу силу і всерозквітаючу радість, яку в мільйонах людських сердець все наново збуджуватимуть його твори. Отакий був і є для нас, українців, Тарас Шевченко».       І. Франко

 

Ведучий: 

На 47 років його життя випало 24 кріпацькі роки під рабовласницьким доглядом,10 каторжних років солдатчини - під доглядом фельдфебеля,4 останні роки - на поруках і під опікою жандармів. Тільки 9 років волі - учнем Академії мистецтв у Петербурзі і три літа пекучих дум на рідній землі.
 

Ведуча:

Над широким Дніпром у промінні блакить

І висока, і тиха могила.

В тій могилі співець незабутній лежить,

Що народу віддав свої сили.

Що народу віддав своє серце й пісні,

Свої мрії про зорі досвітні.

А навколо лани вдалині, вдалині

Розлетілись, як птиці блакитні.

 

Учень

Це хто сказав, що вже помер Тарас,

Мовляв, сто літ минуло, навіть більше,

Неправда, ні! Він завше серед нас,

По всіх світах його лунають вірші.

 

 

Учень

Це хто сказав, що одлунав акорд

Його пісень – і вже не воскресити?

Неправда, ні! Шевченко – це народ,

І, як народ, він буде вічно жити!

 

Учень

Він зорею сіяє в прийдешнім віку,

Сходить хлібом духовним на яр–рушнику,

У розкриллі зелених й заобрійних трас

Височіє над світом Великий Тарас.

 

Учень

Ми народились не в одній порі,

До тебе йдемо, як до свого дому,

Витьохкують і мертвому, й живому

Ті солов’ї на Канівській горі.

 

Ведучий :

Цілий світ задивлений на Канів,
Дивне місто - що не говори.
Скільки чути – шириться осанна
З висоти Чернечої гори.
День у день – хурделиця чи спека -
З різних сіл, з містечок і країн
Ідуть до неї люди,наче в Мекку,
Ідуть з усього світу на поклін.
Ідуть,хоч стежка стелиться терново,
Ідуть та йдуть – без ліку і числа,
Щоб вогнем Тарасового слова
Очищати душу і тіла.

Звучить пісня " Бандуристе, орле сизий!".

Бандуристе, орле сизий! Добре тобі, брате:

Маєш крила, маєш силу,є коли літати.

Тепер летиш в Україну — тебе виглядають.

Полетів би я з тобою, та хто привітає.

 

Я й тут чужий, одинокий, і на Україні

Я сирота, мій голубе, як і на чужині.

Чого ж серце б'ється, рветься? Я там одинокий.

Одинокий... а Вкраїна! А степи широкі!

 

Там повіє буйнесенький, як брат, заговорить;

Там в широкім полі воля; там синєє море

Виграває, хвалить бога, тугу розганяє;

Там могили з буйним вітром в степу розмовляють,

Розмовляють сумуючи, отака їх мова:

"Було колись — минулося, не вернеться знову".

Полетів би, послухав би, заплакав би з ними...

Та ба, доля приборкала між людьми чужими.

 

В дні перемог і в дні поразок,

В щасливі дні і в дні сумні,

Іду з дитинства до Тараса,

Несу думки свої земні.

Іду крізь свята, і крізь будні,

Крізь глум юрби, і суєту.

Ні, не в минуле, а в майбутнє,

До тебе я, Тарасе, йду

 

Крізь вітер злий карбую кроки

І чую серцем кожну мить,

«Реве та стогне Дніпр широкий»

Щоб розбудити всіх, хто спить.

Коли в душі моїй тривога ,

Коли в душі пекельний щем,

Іду до нього – до живого –

У Всесвіт віршів і поем.

 

Я не один іду до нього –

Ідуть до нього тисячі,

Неначе грішники –  до Бога,

Свої печалі несучи.

І доки в римах «Заповіту»

Бентежить кожне слово нас,

Той рух до сонця не спинити,

Бо зветься сонце те – Тарас.

 

Скиньте з Шевченка шапку.

Та отого дурного кожуха.

Відкрийте у нім академіка.

Ще одчайдуха-зуха.

Ще каторжника роботи.

Ще нагадайте усім:

Йому було перед смертю всього лише 47.      І. Драч

Учень

Чернечу гору зеленить трава,
І оживає Канівська могила….
Безсила смерть, коли живуть слова,
І вічно житиме його поезій сила.

Учень

Шануйте коми кожної пір’їну

В розкриллях білих ста його томів,
Що зносили до сонця Україну,
Яку лиш він до слова розумів.
Він був поетом волі в час неволі,
Поетом доброти в засиллі зла.
Була у нього незвичайна доля,
Та доля Україною була.

Звучить пісня "Тече вода в синє море..."
Тече вода в синє море, та не витікає;

Шука козак свою долю, а долі не має.

Пішов козак світ за очі; грає синє море,

Грає серце козацькеє, а думка говорить:

Куди ти йдеш не спитавшись? На кого покинув

Батька, неньку старенькую, молоду дівчину?

 

На чужині не ті люде,– тяжко з ними жити!

Ні з ким буде поплакати, ні поговорити!

Сидить козак на тім боці – грає синє море.

Думав, доля зустрінеться,– спіткалося горе.

А журавлі летять собі додому ключами.

Плаче козак – шляхи биті заросли тернами.

 

Ведуча: 

Завірюха стугоніла, вила,
А мороз гострив свій білий ніж,
А Земля, од ляку задубіла,
На вітрах крутилася скоріш.
Щулились дороги, мерзли хмари,
В сіру безвість зносило міста,
А дуби стругалися на мари,
На труну, на віко, на хреста.
 

Ведучий:

Петербурзьким шляхом по коліна
Грузнувши в заметах, боса йшла
Заморена, полатана Вкраїна,
Муку притуливши до чола.
Хурделяє хуга хуртовинна,
Засипає очі вщерть.
І біжить до сина Україна
Одганяти знавіснілу смерть.
 

Ведуча: 

Цілу ніч надворі виє хуга,
Плаче, деренчить в віконнім склі.
Ні дружини, ні дітей, ні друга –
Тільки гілка вишні на столі.

Учень 

На горі Чернечій, попід самій кручі,
Де сумують трави, сизий степ мовчить,
Сяють тихо зорі, мов свічки блискучі –
Там у домовині наш Шевченко спить.


Учень 

Поклонися, Дніпре, передвічний, дужий,
Тій святій могилі з-між розлогих нив.
Хай озветься хвиля, задзвенить, затужить –
Він тебе, Славуто, міцно так любив!


Учень 

Поклонися, степе, сивий ти козаче,
З-за могил високих , кучерявих трав –
Він же тую славу, що її ти бачив,
Як ніхто ніколи славно оспівав!


 

Учень 

Поклонися, земле, низько поклонися
Пам’яті Тараса, славного співця,
До могили тої серцем пригорнися,
Де ж бо більші скарби, як могила ця?


Учень 

Поклоніться низько, українські діти,
Тій горі, що гордо над Дніпром стоїть,
І Тараса – батька віщі заповіти
У життя з собою в серці пронесіть!

 

Учень 

Встань, Тарасе, подивися на свою Вкраїну,

Плаче мати в чорній хустці, хоронить дитину...

Плаче сива над синочком, що вмер за свободу!

Щоб ми жили й не забули козацького роду!

Встань, Тарасе, і вдар словом врага-супостата,

Що прийшов з землі чужої воювати з братом!

Помолімось щиро Богу, в єдиній родині!

З нами Бог, за нами правда, слава Україні!

 

(діти, вклоняючись, кладуть квіти біля портрета Т. Г. Шевченка)
 

Вчитель 

Життя Т. Г. Шевченка таке дивовижне, що, слухаючи про нього, можна було б сказати, що це – легенда, коли б усе те не було правдою. Пам’ятники великому Кобзареві стоять у далекій Канаді, Америці, Франції, Угорщині, Аргентині. Його ім’ям названо вулиці в багатьох містах світу. Вірші поета перекладено 150 мовами світу. Його поезія – це вогник, схожий на полум’я свічки, що запалює душу людини. Тож пронесімо, діти, у своєму серці пам’ять про Тараса Григоровича Шевченка крізь все своє життя!

 

Ведуча: 

Жива душа поетова святая,
Жива в святих своїх речах,
І ми, читая, оживаєм,
І чуєм Бога в небесах.

 

Ведучий: 

Весь світ читає Кобзаря

і ми не будем відставати.

На честь сьогоднішнього свята

Згадаємо його слова.

 

(Учениця читає "Кобзар"- вірш за вибором дітей)

docx
Додано
14 січня 2018
Переглядів
511
Оцінка розробки
Відгуки відсутні
Безкоштовний сертифікат
про публікацію авторської розробки
Щоб отримати, додайте розробку

Додати розробку