Виховний захід із народознавства « І на тім рушникові…»

ВИХОВНИЙ ЗАХІД З НАРОДОЗНАВСТВА

 Свято « І на тім рушникові…»

 

 

Святково прибрана зала, вишиті рушники висять на стінах, прикрашають ікону. З боку зали стоїть стіл, лава. На столі хлібина на білому рушнику.  На задньому плані зали записані народні прислів’я:

Хата без рушників — родина без дітей.

Рушники на кілочку — хата у віночку.

Не лінуйся, дівонько, рушники вишивати,

буде чим гостей шанувати.

 

ХІД ЗАХОДУ

Звучить пісня на сл. А. Малишка «Пісня про рушник»

Неподалік мисника на дерев'яному гачкові завше висів лляний рушник. Свіжий, щойно вийнятий зі скрині й випарений у золі, він віддавав тонким запахом деревного вугілля і пересипом рути-м'яти. На подвір’ї син та мати. Парубок щойно повернувся з далекої дороги. Вмивається та миє руки. Його рука мимоволі тягнеться до витканого   полотна.

Мамин голос призупинив порух:

—Зачекай, я зараз тобі лавошного рушничка дам. ( І вона по­спіхом  подає фабричний виріб.) Ти ж, очевидно, одвик користуватися домороб­ним…

Син:

— Ну що ви. Подивіться, який рум'янець з'явля­ється на щоках!

Мама удоволено дивилася на сина.

Мати:

— Краще  від доморобного немає, ніяк не можу до купованих звик­нути. Та не всі ж так думають. Минулого тижня Купріянчикова дівка привезла в гості хлопця з міста. Мати подала йому лля­ного рушника, то він погордував, а витерся носовиком...»

Син:

— Буває.  Люди, зосібно міські, котрі не користу­валися домашніми виробами, не завжди зна­ють принади рукотворних речей.

Мати.

—Якби-то городські їм і дива немає, але й наші, котрі виросли в селі, нерід­ко нехтують такими виробами. Скажи, чи в багатьох оселях побачиш рушник на стіні?..

Ведучий.

Рушник на стіні. Давній наш звичай. Не було, здається, жодної на Україні оселі, котрої не прикрашали б рушниками. Хоч би яке убоге судилося їм життя, а все ж есте­тична принада за всякчас знаходила місце в помешканнях — хай то була одинока хатина вдови чи затісна багатодітна оселя, призем­кувата мазанка на півдні України або курна хата  — всюди палахкотіли багат­ством кольорів рушники.

Ведуча.

Хата без рушників, казали в народі, що родина без дітей. Рушник з   давніх-давен   символізував   не   тільки естетичні смаки, він був своєрідною візиткою, а якщо точніше — обличчям оселі, відтак і господині. По тому, скільки і які були рушники, створювала­ся думка про жінку, її дочок. Ніщо, здається, так предметно й наочно не характеризувало жіночу вправність, майстерність, зрештою, охайність і працьовитість, ніж ці вимережані руко­твори. Вони завжди були на людях, розкривалися мистецьким багатством, оцінювалися   справжніми  по шанувальниками.

Ведучий.

Вишитий рушник створював настрій, формував естетичні смаки, був узірцем людської працьовитості. Згадаймо про його утилітарне призначення: з руш­ником, як і хлібом, приходили до породіллі, ушановували появу не­мовляти в родині, з ним виряджали в далеку дорогу батька-сина, чоловіка й коханого, шлюбували дітей, зустрі­чали рідних і гостей, проводжали лю­дину в останню путь, ним прикривали хліб на столі.

Ведуча.

Хліб і рушник — одвічні людські символи. Хліб-сіль на вишитому рушникові були високою ознакою гостинності українського, як й інших сусідніх народів. Кожному, хто приходив з чистими помислами, підносили цю давню слов'янську святиню. Прийняти рушник, поцілувати хліб символізувало духовну єдність, злагоду, глибоку пошану тим, хто виявив її. Цей звичай пройшов віки, став доброю традицією і в наш час.

Інсценівка «Зустріч дорогих гостей»

Звучить пісня «Зеленеє жито, зелене». У її супроводі виходять господар та господиня (хлопець та дівчина, перевдягнені в українські костюми) тримають на білому рушнику хліб-сіль. До їх хати входять гості (два-три чоловіки). Господарі кланяються в пояс гостям дорогим зі словами:

- Просимо до нашої господи гостів дорогих!

 В свою чергу запрошені цілують хліб і кланяються господарям. Всі заходять до світлиці.

У ч е н ь

Хліб на столі, запашні паляниці,

хліб на столі осяйний,

пишний, високий, як крила жар-птиці,

гріє хрещатий рушник.

Все є на ньому: стигле колосся,

Кетяги хмелю, спів солов 'я,

Те, що прибуде, і те, що збулося,

доля Вкраїни й моя.

Вже коли совість, як хліб, зачерствіла,

в двері постука біда,

ненька Ісусова — мати Марія

під рушниками рида.

Ведучий.

Здається, жоден обрядовий елемент не відігравав у традиційному весіллі такої символічно-етичної ролі, як руш­ник. Він утверджував не тільки працьо­витість матері-дочки, але й чистоту почуттів між подружжям, з'єднував у родинні стосунки сім'ї молодого й мо­лодої, стелився, образно кажучи, жит­тєвою доріжкою, котрою мали пройти юні з високим відчуттям відповідаль­ності перед суспільством.

Інсценівка фрагменту сватання (За твором Г. Квітки-Основ'яненка «Маруся»)

Дійові особи:

Автор

Наум Дрот – батько

Мати – його дружина

Маруся – їхня дочка4

Двоє старостів

Василь – коханий Марусі (наречений)

 

Автор. Отже, і вівторок настав. Ік вечеру стали дожидати ста­ростів: прибрали хату, засвітили свічечку перед богами; старі нарядилися, як довг велить, а що Маруся прибралася, так вже нічого й казати. От постукали і раз, і вдруге, і утретє, і ввійшли старости, і подали хліб, і говорили старости законні речі про куницю. Зараз Наум — а раденький же такий — і каже, буцім-то з серцем:

Наум — Та що се за напасть така? Жінко! Що будемо робити? Дочко, а ходи-ке сюди на пораду!

Автор. Маруся, вийшовши із кімнати, засоромилась

 — Господи! почервоніла, що твій мак; і, не поклонившись, зараз стала біля печі та й колупа її пальцем.

 Наум. — Бачите, ловці-молодці, що ви наробили? Мене з жінкою смутили, дочку пристидили, що скоро піч зовсім повалить, мабуть, дума тут більш не жити! Гай, гай! Так ось що ми зробимо: хліб святий приньмаємо, доброго слова не цураємося, а щоб ви нас не порочили, що ми передержуєм куниці та красні дівиці, так ми вас пов'яжемо і тогді усе добре вам скажемо. Дочко! прий­шла й наша черга до прикладу казати: годі лишень піч колупа­ти, а чи нема чим сих ловців-молодців пов'язати?

(Іще не час було Марусі послухати, — знай колупа.)

 Мати — Чи чуєш, Марусю, що батько каже? Іди ж, іди та давай, чим людей пов'язати. Або, може, нічого не придбала та з соро­му піч колупаєш? Не вміла матері слухати, не вчилася прясти, не заробила рушників, так в'яжи хоч валом, коли і той ще є.

(Пішла Маруся у кімнату і винесла на дерев'яній тарілочці два рушника довгих та мудро вишитих, хрест-нахрест покла­дених, і положила на хлібові святому, а сама стала перед обра­зом та й вдарила три поклони, далі отцю тричі поклонилася у ноги і поцілувала у руку неньці так же; і, узявши рушники, піднесла на тарілочці перше старшому старості, а там і друго­му. Вони, уставши, поклонилися, узяли рушники й кажуть:)

Староста 1 — Спасибі батькові і матері, що своє дитя рано будили і доброму ділу навчили. Спасибі і дівочці, що рано уставала, тонко пряла і хорошенькі рушнички придбала.

Пов'язавши собі один одному рушники, от староста й каже:

Староста 2— Робіть же діло з кінцем, розвідайтесь з князем-молодцем: ми, приведені, не з так винуваті; в'яжіте приводця, щоб не втік з хати.

Маруся.  То спасибі тобі, ненько,
                Що будила раненько
                Та рушників напряла,
                 По тихому Дунаю білила,
                 На сухому бережку сушила.

Старости Ой стелися, рушничку, стелись,
                Щоб на тобі дві долі зійшлись.
                А ви, молодята, станьте на рушник,
                Щоб прожити разом довгий вік.

Ведуча.

 Рушники в українських обрядах, побуті та звичаях детермінували певні сфери суспільного життя, узаконювали мистецькі уподобання народу, були своєрідними посвідками. При зведенні житла цими виробами застеляли під­валини, рушниками піднімали сво­локи, котрі потім дарували майстрам. Весною, коли заврунювалися жита, люди виходили в поле і родиною тричі обходили лан, несучи на рушниках хліб-сіль. Ними скріплювали купівлю-продаж домашніх тварин,— «щоб ве­лись у господарстві»,— та багато ін­шого.

Ведучий.

Рушники за своїм практичним й естетичним призначенням досить ужиткові атрибути. Крім обрядової, вони виконують і побутову функцію. Відповідно до цього утвердилися і їх назви: утирач (для рук та обличчя), стирок (для посуду, стола й лави), покутник (ними обвішували стіни, ікони й фотокартки), плечовий (пов'язування сватів) подарунковий, обрядовий.

Ведуча.

Відповідно до призначення вони різнилися й технікою виготовлення: утирачі й стирники переважно ткали з цупких валових ниток «у хвійки» мелосі, утверджував народження нової родини.

Ведучий. Вірш «Балада про рушник».

В тітки Василини
Рушники на стінах.
Ще в літа дівочі вишивала їх —
Пестила в долонях
Півників червоних,
З ними розмаїття квітів запашних.
На свята в світлиці
Пахли чорнобривці,
Півники співали — всі на полотні
Ще як Василина
Чоловіка й сина
Ждала-виглядала довго на війні.
Гей від самотини
Посмутніли стіни,
На обличчя тітки борозни лягли.
Не співають в хаті
Півні патлахаті
Навіть чорнобривці — й ті перецвіли.
Одкропили роки
Долю одиноку —
Удовину долю, як вода в грозу...
Тими рушниками
Дві старенькі рами
Вкотре пов ‘язала, витерши сльозу.

 

Ведуча. І вірш «Рушник» В.Рисцова.

Він причаївся на бильці мого ліжка —
Вишиваний із країв пташками та вишнями.
Увесь білий, а впоперек — червона стрічка,
Наче сонця схід над криницею...
Вишивала бабуся його молодою,
Тягнула голкою радість і біль.
І вплітався рушник цей в щербату долю,
А на ньому — хліб і сіль...
Крізь сторічну даль,
Крізь журбу і печаль
Він до мене прийшов.
І мені приніс щебетання птахів,
Мрії жагу, солоність бабусиних сліз
І народного генія невмирущу печаль.

 

Ведучий.

 Хоч у цілому для українських ви­шиваних рушників характерні спільні ознаки, проте кожен регіон мав свої відмінності, як за формою, так і спо­собом виготовлення, сюжетним оздоб­ленням, кольоровою гамою. У пере­важній більшості це були рослинні, геометричні та геометризовані орна­менти, вишиті низзю, гладдю або хрес­тиком. 

Ведуча.

Кожен район мав і свої кольорові гами. Якщо для Галичини, Буковини та Закарпаття властиві яскраво-бар­висті відтінки, то на Київщині, Полтавщині, Чернігівщині переважали рослинні орнаменти червоного, чорного та синього кольорів, для корінного По­лісся здебільшого характерний черво­ний та чорний. У зв'язку з цим варто згадати досить цікаву історію.

Ведучий.

 Для Полісся, як уже мовилось, най­характерніші два кольори, котрими стилізували на рушниках дерево життя й фігурки оберегів. Одначе на умовно древлянській землі домінував лише чорний, з невеликими додатками чер­воного відтінку.

Ведуча.

Дехто з  дослідників пояснював це географічними умовами, оскільки тут, мовляв, усвоївся про­мисел по виготовленню фарб лише з чорних та червоних барвників. Проте цей аргумент не витримував критики — древляни з давніх часів уміли одержу­вати з лісових рослин найрізноманіт­ніші гамові відтінки і широко користу­валися ними в повсякденних потре­бах. Тільки ось на рушниках та деяких інших ужиткових вишиванках утради­ційнився лише чорний колір. В одному давньому рукописі було написано невеличке повідомлення, де мо­вилося, що чорний колір був наслід­ком трагедії після повстання 945 року.

Ведучий.

  Місцеві краєзнавці, літні інформаторки схо­дилися на думці, обґрунтовуючи її давніми переказами й легендами, що чорна гама символізувала жіночу тугу за своїми вірними охоронцями—упро­довж століть вишивка древлянок но­сила однотонність з додатком незнач­них червоних відтінків. І що цікаво: найживучішою ця традиція виявилася саме в названих вище трьох селах. У та­кий спосіб народні майстрині не одне століття відтворювали на рушниках «долю життя», «життєву стежину», «дерево життя». Як тут не згадати поетичний образ з відомої пісні Д. Павличка: «Два кольори мої, два кольори: Червоне — то любов, а чор­не— то журба...»

Звучить пісня «Два кольори».

Ведуча.

(Учні демонструють рушники з відповідними символами)

Калина — символ невмирущості роду, краси.

Дуб і калина — мотиви, що найчастіше зустрічаються на парубочих

сорочках і поєднують у собі символ сили і краси, але сили

незвичайної, а краси — невмирущої.

Дуб здавна вважався священним деревом, що уособлював

Пе­руна, бога сонячної чоловічої енергії, розвитку життя.

Ведучий..

Символіка винограду — радість і краса створення сім'ї, добробут, це символ життєвої ниви, на якій чоловік є сіячем, а жінка має обов'язок ростити й плекати дерево їхнього роду.

Барвінок — символ немеркнучого життя.

Яблуко — символ кохання.

Ведуча.

Мак — ніжна й трепетна квітка, що несе в собі не­знищенну пам'ять роду.

Лілія — символ дівочих чарів, чистоти та цноти. В ор­наменті літію неодмінно доповнює знак, що нагадує со­бою хрест. Він — магічний, тому й благословляє пару на утворення сім'ї, бо хрест — це прадавній символ поєднан­ня сонячної батьківської та вологої материнської енергії (давня назва лілії — крин: мабуть, звідси — криниця).

 Ведучий.

Рожа (ружа) — безперервний сонячний     рух з вічним оновленням.

Хміль належить до молодіжної (весільної)

символіки, несе в собі значення розвитку, молодого буяння та ко­хання.

Ведуча.

Берегиня — образ-символ дивовижних квітів, що ви­ростають

 із єдиного начала, мають симетричну будову букетів, гілок,

 невеликих дерев тощо.

Соловей і зозуля — дівочі рушники, вони сумують, якщо їх вишили не парно.

Ведучий.

Пави — полюбляють весільні рушники, над ними часто є Боже благословення — вінець або вінок. Це та­кож символ жар-птиці, що несе в собі сонячну енергію і символізує сімейне щастя.

Соколи, голуби, півні — символи шлюбної пари, тому їх вишивають повернутими голівками одна до одної.

Ведуча.

Рушник. Він пройшов крізь віки, він і нині усимволізовує чистоту почуттів, глибину безмежної любові для своїх дітей, до всіх, хто не черствіє душею, він щедро простелений близьким і далеким друзям, гостям. Хай символ цей завше сусідить у нашій добрій хаті як ознака великої любові й незрадливості!

Учениця.

Пісня про рушник

Дивлюся мовчки на рушник,

Що мати вишивала,

І чую: гуси зняли крик,

Зозуля закула.

Знов чорнобривці зацвіли,

Запахла рута-м’ята.

Десь тихо бджоли загули,

Всміхнулась люба мати.

І біль із серця раптом зник,

Так тепло-тепло стало…

Цілую мовчки той рушник,

Що мати вишивала.

Усі разом виконують  пісню на сл. А. Малишка «Пісня про рушник»