Виховний захід "Кохання - вічна таїна"

Мостиська загальноосвітня школа №1 І-ІІІ ступенів Літературно-музичну композицію підготували учителі української мови та літератури Савчин Наталія Ярославівна Кміть Наталія Михайлівна за драмою-феєрією “Лісова пісня” Лесі Українки та повістю “Тіні забутих предків” Михайла Коцюбинського

Цілі: долучили глядачів до високого Мистецтва - поетичного слова двох геніальних митців – Лесі Українки та Михайла Коцюбинського, - котрі дали нам яскраві приклади високої любові у своїх творах: драмі-феєрії «Лісова пісня» та повісті «Тіні забутих предків». ; провести паралель між історією кохання Івана та Марічки і Мавки з Лукашем; відчинити двері у дивовижно яскравий світ героїв, торкнутися серцем і душею високого почуття, яке змінює цілий світ і нас у ньому, робить нас кращими, добрішими й благороднішими. Необхідне обладнання: проектор, комп’ютер, відеосюжети про Лесю Українку та Михайла Коцюбинського, природу Полісся та Гуцульщини, музичний супровід. На шлях я вийшла ранньою весною І тихий спів несмілий заспівала. А хто стрічався на шляху зі мною Того я щирим серденьком вітала. Леся Українка Хто щасливий? Той, хто дає багато, а бере найменше. На чиїх слідах виростають найкращі квітки, хто по своїй дорозі розкидає для вжитку всіх самоцвіти. Михайло Коцюбинський Хід заходу Пісня. Святослав Вакарчук. «Така, як ти».

Інсценізація. (Відбувається діалог між дівчиною та матір′ю).  Дівчина.  Мамо, від чого сонце в небі сяє,  Чому так скрипка ніжно грає?  Скажи, матусю, для людини,  Що є незвідані глибини?  Мати.  Звичайно, доню, є одна  Таємна, чиста глибина.  Це ніжність лугу, шум дібров.  Це дар небесний, це любов.  Дівчина.  А що таїться в цьому слові?  Мати.  Все починається з любові: І зір бентежне мерехтіння,  Душі до ніжності стремління,  Людини кожної буття  Й твоє, дитинонько, життя...  Ведучий. Любов… Кохання… Що це? Казка? Вигадка? Мрія? Чи все ж таки реальність? Ведуча. Для когось, можливо, і казка, і вигадка, а мені здається, що - мрія, яка іноді переходить у реальність. Саме любов спонукає чинити добрі справи, надихає поетів, змінює саму людину, робить її піднесеною, гарнішою, сильнішою, добрішою. Ведучий. Так, саме кохання, любов – джерело творчого натхнення багатьох поколінь. До цієї одвічної теми завжди зверталися художники, композитори, скульптори, філософи, поети й письменники. Ведуча. Минуще все, любов лиш вічна. Міліють ріки, душі і слова. І лиш любов пронизує сторіччя, Перецвітає й знову ожива.

Відеосюжет. «Кілька кадрів про любов». Ведучий. Отож, звернімося сьогодні до творчості українських письменників Лесі Українки та Михайла Коцюбинського, які дали нам яскраві приклади високої любові у своїх творах: драмі-феєрії «Лісова пісня» та повісті «Тіні забутих предків». Ведуча. Долучімося до високого Мистецтва – поетичного слова двох геніальних творців. Відчинімо двері у дивовижно яскравий світ художнього слова цих видатних українських письменників. Ведучий. Вслухаймося в їхнє Слово, вдумаймося у його глибокий зміст – і нам відкриється багато таємниць, життєвих і поетичних. Ведуча. Це допоможе нам розібратися у власних душах і зрозуміти, що попри всі біди, злигодні, попри всі катаклізми, у світі володарює чистота, честь, гідність і Любов. (Виходить Леся Українка) Леся Українка На шлях я вийшла ранньою весною І тихий спів несмілий заспівала. А хто стрічався на шляху зі мною Того я щирим серденьком вітала.

(Виходить Михайло Коцюбинський) Михайло Коцюбинський. Хто щасливий? Той, хто дає багато, а бере найменше. На чиїх слідах виростають найкращі квітки, хто по своїй дорозі розкидає для вжитку всіх самоцвіти. Леся Українка. Я - Леся Українка. Михайло Коцюбинський. Я – Михайло Коцюбинський. Леся Українка. Мене називають квіткою ломикаменем. Я – дочка Волині. Михайло Коцюбинський. Дозвольте представитися вам, мої друзі із двадцять першого століття. Мене називають Сонцепоклонником, Соняхом, бо у моїх творах багато сонця. Я є співцем краси природи і людської душі гуцулів. Веснянки з Колодяжного. Відеосюжет. “Кана-Веснянка”.

Леся Українка. Я – видатна українська письменниця Леся Українка. Сміло чи зухвало Себе святим іменням нарекла, Аби його навік не поховала Покори та безпам’ятства імла. Справжнє моє прізвище – Косач Лариса Петрівна. Народилася 25 лютого 1871 року в м. Новограді-Волинському. Мати – теж письменниця, відома під ім’ям Олена Пчілка, батько - юрист. Я жодного дня не сиділа за шкільною партою, не відповідала біля дошки, не бігала з ровесниками лункими коридорами. Моїми учителями були мати, батько, а також книги і життя. Дитинство моє пройшло в мальовничому селі Колодяжному на Волині, серед розкішної природи. Я була веселою дівчинкою, любила співати і танцювати, грати на фортепіано, пробувала писати музику, у 4 роки вже читала, у 8 - власноруч вимережила батькові сорочку, у 9 - написала перший вірш «Надія». У 10 років дуже застудилася і хвороба переслідувала все моє життя. Мріяла стати художником, бо гарно малювала, музикантом, бо мала неабиякий хист до музики. І не здогадувалась я, що в серці вже поселилася муза, що моїй поезії в майбутньому судилося стати окрасою української літератури. Відеосюжет. «Леся Українка. Цікаві факти про письменницю».

Відео «Полісся». Читець 1. Вдихни повітря матінки – Волині І ти відчуєш, як бринить твоя душа, Як у лісах Полісся трелі солов’їні Співають нам про Мавку й Лукаша. Читець 2. Торкнися хвиль озер, що, наче небо, сині, Та зачерпни в долоні їх нектар, І Світязь подарує тобі сили, Запалить знову в твоїм серці жар. Читець 3. Сягнеш своєю думкою до неба І усвідомиш, що Волинь – це рай. Вона мов створена для тебе, Волинь моя, краса моя, мій край. Ведучий. Природа Волині надихнула Лесю Українку на написання невмирущої драми – феєрії «Лісова пісня». Цей шедевр виник усього лише за три тижні у м. Кутаїсі, що на Кавказі. Ідея створити «Лісову пісню» була навіяна спогадами дитинства. Ведуча. Ще п’ятирічною дівчинкою вона почула з маминих уст розповідь про мавку, а легенди про озеро Нечимне вона пам’ятала все життя.

Леся Українка. У цей твір я вклала «цвіт душі» і вилила зі свого серця «те, що не вмирає». Це не звичайна драма, це не тільки драма-поема, а драма-пісня, ніжна, як голос сопілки, пісня волинського замріяного лісу, зворушлива, глибока й мудра. Я хочу відкрити перед вами чари Полісся у шумах і тінях лісових, у веселкових барвах квітів, у зітханні вітру, гомоні весняної ночі, у буйних, «безупинного руху жагучих» силах природи. Це жагуча й пристрасна пісня про велику любов і жорстоку зраду. Дитина лісу Мавка, розбуджена голосом сопілки сільського парубка Лукаша, прокидається од зимового сну. Вони закохуються. Багато випробувань доводиться пройти їм, аби засвідчити своє кохання. Але, на жаль, не всі в змозі подолати перешкоди на шляху любові та взаєморозуміння. Справжнє щастя здобувається нелегко. За нього треба боротися, його треба захищати. Не кожен здатен на це. Кохання - це постійна готовність до жертовності заради коханої людини, це щонайтонше відчуття її душі, це вбачання сенсу свого життя в її щасті. Відеосюжет. «Природа весною». Сповідь Мавки. Ох, як я довго спала, Вже сон-трава перецвітати стала. Ах, я спала, дихали так вільно груди. По білих снах рожевії гадки Легенькі гаптували мережки. І мрії ткались золотоблакитні, Спокійні, тихі, не такі, як літні.

Підходить до берези. Чом ти, березо, така журлива? Глянь, моя сестронько, та ж я щаслива. Не рони, вербо, сліз над водою. Буде, матусенько, милий зо мною. Батьку, мій рідненький, темненький гаю, Як же я ніченьку сюю прогаю? Нічка коротка, довга розлука, Що мені суджено: щастя чи мука? Мавка перевтілюється у матір Лукаша. Чого, чого ти все розпатлана така. Як відьма ходиш, нечупарно. Нема, щоб причесатись чепурненько. І що це за манаття на тобі? Воно ж і не вигідне при роботі. Я маю дещо там з дочки-небіжки, Піди вберися, там, на жердці висить. Принаджуй ту погань лісову, То ще діждешся добра. Знову перевтілюється у Мавку. А в лісі, в лісі в нас нема свекрух ніяких. Навіщо, навіщо ті свекрухи, невістки? Не розумію. Якби воно такеє говорило, що тямить, То й слухала б, а то відьма з лісу. Відьми всі живуть по селах.

О, коли б ти знав, як страшно то було. Я спала сном камінним у печері, Глибокій, чорній, вогкій та холодній. Коли спотворений пробився голос Крізь неприступні скелі і виття, Протягле, дике, сумно розіслалось По темних, мертвих водах і збудило Між скелями луну давно померлу. І я прокинулась. Вогнем підземним мій жаль палкий Зірвав печерний склеп, І вирвалась я знов на світ, і слово Уста мої німії оживило. І я вчинила диво: я збагнула, Що забуття не суджено мені. О, не журися за тіло, Ясним вогнем засвітилось воно, Чистим, палючим, мов добре вино, Вільними іскрами вгору злетіло. Легкий, пухкий попілець ляже. Вернувшися в рідну землицю. Вкупі з водою там зростить вербицю. Стане початком тоді мій кінець. Будуть приходити люди, Вбогі й багаті, веселі й сумні, Радощі й тугу нестимуть мені. Вам промовляти душа моя буде.

Я обізвуся до вас Шелестом тихим вербової гілки. Голосом ніжним тонкої сопілки, Смутними росами з вітів моїх. Я вам тоді проспіваю все, Що колись ти для мене співав, Ще як напровесні тут вигравав, Мрії збираючи в гаю. Грай же, коханий, благаю. Бо я жива, я буду вічно жити, Я маю в серці те, що не вмирає. Ведучий. Чи не власну драму кохання описала Лариса у «Лісовій пісні»? Ведуча. У драмі, як і Лесиному житті, дівчина не змогла поєднати долю з простим сільським парубком. … Саме у чарівному куточку Полісся, серед замріяних верб на березі спокійного озерця, прийшло до юної поетеси перше світле почуття. Максим Славінський – виходець з освічених селян – зазнайомився з Ларисою влітку 1886 року в Колодяжному, де її батьки мали чималий маєток. Максимові було вісімнадцять, Лесі – п’ятнадцять. То було перше, ще дівоче кохання волинянки. Так чи не так, а з іменем Славінського пов’язано чимало перлин Лесиної інтимної лірики: «Горить моє серце», «Стояла я і слухала весну», «Хотіла б я піснею стати»…

Читець 1. Горить моє серце, його запалила Гаряча іскра палкого жалю. Чому ж я не плачу? Рясними сльозами Чому я страшного вогню не заллю?  Душа моя плаче, душа моя рветься Та сльози не ринуть потоком буйним, Мені до очей не надходять ті сльози Бо сушить їх туча вогнем запальним. Хотіла б я вийти у чистеє поле, Припасти лицем до сирої землі І так заридати, щоб зорі почули, Щоб люди вжахнулись на сльози мої. Читець 2. Стояла  я  і  слухала  весну,   Весна  мені  багато  говорила,   Співала  пісню  дзвінку,  голосну,   То  знов  таємно-тихо  шепотіла.   Вона  мені  співала  про  любов,   Про  молодощі,  радощі,  надії,   Вона  мені  переспівала  знов   Те,  що  давно  мені  співали  мрії. Читець 3. Хотіла б я піснею стати У сюю хвилину ясну. Щоб вільно по світі літати, Щоб вітер розносив луну. Щоб геть аж під яснії зорі Полинути співом дзвінким, Упасти на хвилі прозорі, Буяти над морем хибким. Лунали б тоді мої мрії І щастя моє таємне, Ясніші, ніж зорі яснії, Гучніші, ніж море гучне. Ведучий. Віра в людей, у добре і прекрасне - як її не вистачає у наш час, складний, суперечливий та жорстокий… Не вистачає так само, як свіжого повітря або чистої води. Може, саме тому варто, як до цілющого джерела, припасти до сторінок нашого класика Михайла Коцюбинського.

Ведуча. Любов та прагнення до світла, ненависть до усього темного у людській душі, пристрасні пошуки гармонії у світі хаосу та прекрасного серед потворного - ось що характеризує Коцюбинського як письменника і людину. Михайло Коцюбинський. Незважаючи на тяжкі умови життя… я зажди є великим оптимістом і не втрачаю віри в людей, у перемогу всього світлого над темрявою і злом. Народився я у м. Вінниці 17 вересня 1864 року в сім'ї дрібного службовця. Вихованням моїм в основному займалася мати, «добра, надзвичайно любляча, здатна на самопожертву...». Саме завдяки її старанням я мав можливість долучитися до зразків високого мистецтва. Вона сформувала мій добрий естетичний смак, прищепила «нахил до всього гарного та любов і розуміння природи». Знав дев’ять мов – три слов’янські: українську, російську, польську; три романські: французьку, італійську, румунську; і три східні: татарську, турецьку та циганську… Щойно мені виповнилось 11 років, я по-дитячому сильно закохався у 16–річну дівчину, яка не звертала на мене найменшої уваги. Поклавши будь-що стати великою людиною і тим завоювати серце своєї коханої, я накинувся на книжки. Прочитане покликало мене у письменницьку дорогу. Дебютом у літературі стали дитячі оповідання «Харитя», «Ялинка», «Маленький грішник». Сонце, людина, природа - три кити моєї творчості. У своїх творах я оспівав цвіт яблуні, жайворонкову пісню, дитячі очі, намалював словом людську біду і красу. Через образ квітки, рослини, комахи навчився передавати людські почуття, вир пристрастей, надій, потяг до ідеалу. Зобразив природу так, що вона постає перед читачем, наче жива. Читець. Добився верхи на полонину, Оглянув поспіль кошари й граджи. Кує зозулечка без упину, Ставна смерека шумить, як завжди. … Як супокою прагнемо й тиші, Ладу! А більше нам ніц не треба! Хмаринка навіть на темнім узвишші — Немов цілунок ясного неба… Відеосюжет. «Карпати».

Ведучий. Коли ми вимовляємо "Тіні забутих предків", то в уяві постають сині Карпати, дзвінкі чисті потоки, пахне  смереками й гірськими травами. А серед цього дива живуть лісовики й нявки, щезники й чугайстри. А поряд - люди, що вміють вірити в казку, любити і вірно кохати. Відеосюжет. «Живий дух старовини». Михайло Коцюбинський. Написанню твору передувала велика, напружена робота: я вивчав фольклорно-етнографічні матеріали про карпатський край, наукові статті, монографії, неодноразово гостював у Криворівні, особисто знайомився з місцевою природою та жителями. Але «Тіні забутих предків» — це не художньо-етнографічний твір, не тільки переспів вічного сюжету про Ромео та Джульєтту. Серед народу, відрізаного горами від широкого світу, збереглися ті давні звичаї і вірування, давнє світосприймання і світовідчуття, коли природа і людина зливалися в одне нероздільне ціле. Малюючи непереборну силу кохання, я віднайшов його джерела в таїнстві природи, таїнстві життя, таїнстві людської душі, яка зберігає у своїх глибинах весь віковий досвід далеких предків. Ворожнеча між родами (звідки вона пішла — ніхто не знає!), бажання помститися (за що?), криваве побоїще… і чорноока дівчинка, яка замість того, щоб образитися, потішає свого кривдника і «повним довір’я рухом» подає йому половинку цукерки… Головні герої повісті - незвичайні, вони протиставлені обставинам і оточенню. Кохання Іванка й Марічки зароджується на тлі споконвічної ворожнечі родів, родової помсти і, зрештою, протиставляється цій ворожнечі. Інсценівка. (Іван наскочив з розгону на маленьке дівча, що тряслось з жаху біля самого воза). Іван: Ага! Се, певно, Гутенюкова дівка!

(Ударив її в лице. Вона скривилась, притулила руками до грудей сорочку і почала тікати. Іван зловив її , шарпнув за пазуху і роздер. Звідти впали на землю нові кісники, а дівчинка з криком кинулась їх захищати. Але він видер і кинув у воду. Тоді дівчинка, зігнута вся, подивилась на нього спідлоба якимсь глибоким зором чорних матових очей і спокійно сказала): Марічка: Нічьо... В мене є другі... май ліпші. (Вона наче його потішала. Здивований лагідним тоном, хлопець мовчав). Мені неня купила нову запаску... і постоли... і мережані капчурі... і... Я си обую файно та й буду дівка... (Тоді йому заздрісно стало). Іван: А я вже вмію грати в денцівку. Марічка: Наш Федір зробив си таку файну флояру... та й як зайграє... (Іван надувся). Іван: Я вже щезника бачив. (Вона неймовірно подивилась на нього). Марічка: А наш о ж ти б'єш си? Іван: А ти нашо коло воза стояла? (Вона подумала трохи, не знаючи, що одповісти, і почала шукать щось за пазухою. Витягла врешті довгий цукерок). Марічка: Ади! (Половину вкусила, а другу поважним, повним довір'я рухом подала йому). На! (Він завагався, але узяв).

Ведучий. Тепер вони вже сиділи рядочком, забувши про вереск бійки й сердитий шум річки, а вона оповідала йому, що зветься Марічка, що пасе вже дроб'єта (вівці), що якась Марцинова -- сліпа на одно око -- покрала у них муку... і таке інше, обом цікаве, близьке і зрозуміле, а погляд її чорних матових очей м'яко поринав у Іваново серце... Ведуча. Іванові й Марічці – головним героям повісті - судилось стати українськими Ромео і Джульєттою, утілити в своїх долях гармонію людських душ. Збагнути, відчути високе почуття кохання - значить наблизитися душею до розуміння любові як  великої таїни буття. Ведучий. Удалині синіли гори, щедро залиті сонцем, а тут, у лісі, на закоханих спадала прохолодна тінь вікових дерев. І їм, схованим від сторонніх очей, було так добре вдвох, так радісно і прекрасно. До щему в грудях, до незвичної млості в руках, в усьому тілі. Забувалося все: і щоденна важка робота, і ворожнеча родів, і та чорна прірва, яка через це стояла між ними. Нічого зараз для них не існувало, крім цієї короткої й щасливої миті їхніх нечастих зустрічей.  Ведуча. Здається, так має бути завжди... Та ось із далеку прилинув сумний, протяжний плач трембіти. Чому вона плаче, коли їм зараз так добре вдвох? А трембіта тужила дедалі голосніше.  Звучить трембіта. Відеосюжет. “Я піду в далекі гори”.

Ведучий. З дитячої дружби маленьких пастушків у пору юності Івана й Марічки розквітло їх ніжне і глибоке кохання, яке спалахнуло, як блискавка, і трагічно обірвалося. Ведуча. Повість «Тіні забутих предків» Михайла Коцюбинського має дуже багато спільного із драмою-феєрією «Лісова пісня» Лесі Українки. Ведучий. Так, ми можемо провести паралель між історією кохання Івана та Марічки і Мавки з Лукашем. І в "Лісовій пісні", і в "Тінях забутих предків" почуття героїв розгортається на тлі прекрасної природи, і музика стає тим струменем, тим поштовхом, завдяки якому кохання зароджується і міцнішає. Ведуча. Кохання героїв переборює не тільки відстань, але й час, переборює смерть, межі людського існування. Воно не розвіюється попелом, а живе скрипкою, словом, подихом вітру, адже кохання і любов - категорії вічні. Попри всі біди, злигодні, попри всі катаклізми, у світі володарює чистота, честь, гідність і Любов. Ведучий. Чи існує у нашому житті таке кохання, про яке розповіли нам Леся Українка та Михайло Коцюбинський? Ведуча. Так, існує. Герої цього сюжету - наші сучасники. Вони не журяться на долю. Живуть своїм життям. Цінують кожну хвилину, проведену разом. Кохають, знаючи, що невблаганні обставини вимагають їх неминучої розлуки. Відеосюжет. “Історія кохання”.

Ведучий. Істинну любов віншує вірність і пам'ять серця. Людина, скінчив­ши свою життєву дорогу, перетворюється на жменьку земного пороху, її ж кохання продовжує жити, воно безсмертне - і в цьому сила і краса величного почуття любові. Ведуча.  Хвала тобі, о любове! Зігрівай наші заморожені душі і входь яскравою зіркою в наше життя. Благословляємо тебе! Ведучий. Любов -  найбільше багатство людського духу. Уміймо ж берегти і звеличувати це найтендітніше і найміцніше, наймудріше і найблагородніше почуття, осяяне Божим духом. Читець. Серед безлічі думок, В океані суму й щастя, Через терни до зірок, Дивна стежка простяглася. Хтось її мина зумисно, Хтось на неї й не ступа, Комусь іти було вже пізно, На півдорозі хтось зверта. Але боятися не треба, Твій шлях підкажуть почуття, Й душа злітатиме до неба, Бо назад немає вороття. Про цю стежину чули всі, Вона - не зрада, не провалля. Хай знає кожен в майбутті, Що ім'я її - КОХАННЯ!!! Пісня “Знайди мене”. Відеосюжет. Ролі виконували. Тунель кохання.

Минуще все, любов лиш вічна. Міліють ріки, душі і слова. І лиш любов пронизує сторіччя, Перецвітає й знову ожива.   Кохання, любов – джерело творчого натхнення багатьох поколінь. До цієї одвічної теми завжди зверталися художники, композитори, скульптори, філософи, поети й письменники. 04.03.15 року у Мостиській ЗОШ №1 І-ІІІ ступенів учителями української мови та літератури, Н. Я. Савчин та Н. М. Кміть, була проведена літературно-музична композиція «Кохання – вічна таїна» за творчістю українських письменників Лесі Українки та Михайла Коцюбинського, котрі дали нам яскраві приклади високої любові у своїх творах: драмі-феєрії «Лісова пісня» та повісті «Тіні забутих предків». Учні провели паралель між історією кохання Івана та Марічки і Мавки з Лукашем, долучили глядачів до високого Мистецтва - поетичного слова двох геніальних митців, відчинили двері у дивовижно яскравий світ цих видатних українських письменників, торкнулися серцем і душею високого почуття, щоб ми змогли розібратися у власних душах і зрозуміти, що попри всі біди, злигодні, попри всі катаклізми, у світі володарює чистота, честь, гідність і Любов, яка змінює цілий світ і нас у ньому, робить нас кращими, добрішими й благороднішими. Ведучими заходу були учні 8-А класу: Ю. Гамбуль та М. Кміть. Ролі Лесі Українки та Михайла Коцюбинського виконали М. Сіромська (10-А клас) та Д. Остріков (8-Б клас). Поезії декламували учні 6-8 класів: З. Дьолог, С. Климовець, А. Лопушинська, О. Шелест, С. Хомик, О. Похила, Р. Муха, О. Іванейко, А. Козоріз, В. Петрика. Веснянки з Колодяжного співали учні 5-6 класів: Н. Жмут, І. Когут, О. Гнира, В. Брода, В. Солодкевич, І. Сенів, О. Чайковський. Сповідь Мавки прозвучала у виконанні А. Мелешко (10-Б клас), а ролі малих Іванка Палійчука та Марічки Гутенюк зіграли А. Заяць (5-А клас) та В. Солодкевич (6-Б клас). На заході прозвучали пісні у виконанні Святослава Вакарчука, Ніни Матвієнко, Квітки Цісик, Кузьми Скрябіна. Учениця 11-Б класу, В. Костецька, та учень 10-Б класу, І. Бонк, виконали пісню «Знайди мене».   Н. Я. Савчин учитель української мови та літератури