28 вересня о 18:00Вебінар: Формування навичок розв'язування задач із хімії засобами дистанційного навчання

Виховний захід на тему «Голодомор 1932-1933 років – геноцид проти українського народу»

Про матеріал
Виховний захід на тему «Голодомор 1932-1933 років – геноцид проти українського народу»
Перегляд файлу

Виховний захід для учнів 7-х класів на тему «Голодомор 1932-1933 років – геноцид проти українського народу»

Мета: розкрити суть трагедії голодомору 1932-1933 рр. та його вплив на долю українського народу, вшанувати пам'ять померлих від голоду; виховувати  повагу до історичного минулого свого народу

Обладнання: проектор, ноутбук, презентація, аудіо-та-відео записи

Хід заходу:

Демонстрація кліпу Остапа Гавриша «Голодомор»

 Ведучий (учитель):

Світ знає багато трагедій, які забирали життя людей. Коли гинуть люди від стихійного лиха, аварії літака чи потягу, виверження вулкану – це одне. Коли люди гинуть на війні, захищаючи свою Батьківщину від ворогів, - це друге. А коли люди гинуть від голоду – це зовсім інше. Особливо – голоду, який створили навмисно. Ви вже знаєте, що в Україні родючі землі і вона багата хлібом.  Україну називали «житницею Європи». Хіба можна уявити, що народ – хлібороб помирає від голоду?

Хіба можна уявити, що людина збирала урожай, радувалась, що зможе прокормити свою родину, своїх дітей, а на наступний день влада все забирала, не лишаючи ані зернини, ані картоплини???

Учні читають вірш

Учень 1.

Ти кажеш, не було голодомору?

І не було голодного села?

А бачив ти в селі пусту комору,

З якої зерно вимели до тла?

Як навіть вариво виймали з печі

І забирали прямо із горшків,

Окрайці виривали з рук малечі

І з торбинок нужденних стариків?

Учень 2.

Ти кажеш, не було голодомору?

Чому ж тоді, як був і урожай,

Усе суціль викачували з двору,-

Греби, нічого людям не лишай! 

 

Я бачив сам у ту зловісну пору

І пухлих, і померлих на шляхах.

І досі ще стоять мені в очах…

  А кажеш – не було голодомору!

Ведучий: В ті часи жертвами ставали не окремі люди, винищувались цілі села. Від голоду помирали і старі, і молоді. Найстрашніше – помирали діти. У вересні 1933 року за шкільні парти не сіли близько 2/3 учнів. Вони не дожили до свого першого дзвоника. Саме так влада поступила з мільйонами українців у ті далекі 30-ті роки минулого століття. Людей свідомо морили голодом. Це злочин проти людини. Це злочин проти народу. Це злочин проти усього людства.

Ведучий демонструє презентацію про голодомор

ГЕНОЦИД означає будь – яке з діянь, що здійснюються з наміром знищити повністю або частково, яку – не будь  соціальну,  національну, етнічну, расову групу як таку.

ВИНИЩУВАННЯ включає умисне створення  умов життя, зокрема позбавлення доступу до продуктів харчування і ліків, розрахованих на те, аби    знищити частину населення…

В Україні в 1932 -1933 роках вмирало 17 людей щохвилини, 1000 – щогодини,  25 000 – щодня.
        З урахуванням непрямих жертв, за приблизними підрахунками, голодомор забрав 14 мільйонів людей.

Найбільш постраждали від голоду Полтавська, Сумська, Харківська, Черкаська,  Київська,  Житомирська  області. 

На  них  припадає  52,8% загиблих. Смертність населення тут перевищувала середній рівень у 8-9 і більше разів.

У  Вінницькій,  Одеській,  Дніпропетровській  областях  рівень смертності був вищий у 5-6 разів. У Донбасі – у 3-4 рази.

Фактично, голод охопив весь Центр, Південь, Північ та Схід сучасної України. В таких же масштабах голод спостерігався у  тих районах Кубані, Північного Кавказу та Поволжя, де жили українці.

Причини Голодомору:

  1. Війна влади з українським селянством, яке не хотіло вступати в колгоспи
  2. Величезні плани хлібозаготівель з України
  3. Експорт хліба владою за кордон, коли Україна помирала від голоду

Ведучий: В 1927р. влада починає в СРСР і на Україні процес колективізації, тобто створення колгоспів-колективних господарств,головним завданням яких ставала здача хліба державі.

В 1929р. року влада розгортає тотальну колективізацію.  У селянина забирать найдорожче – батьківську землю. Селяни втрачають власність.  Влада отримує можливість повністю вилучити зерно.

 

Ведучий: Перед Україною влада ставила кожен рік плани хлібозаготівель. Так, у 1930 році в Україні було заготовлено 400 млн. пудів хліба, у 1931 р. – 380 млн. пудів., які вивозилися до різних регіонів СРСР. Проблема виникла в тому, що українські селяни відмовляються вступати в колгоспи, так як не хотіли втрачати своє майно та землю, адже в колгоспах все було спільне. Між селянством і владою починається «неоголошена війна» , а голод стає зброєю цій війні.

Насильно забирали всі продовольчі припаси.

Якщо селянин чи колгоспник не виконав план здачі зерна, у нього забирали усе: картоплю, зерно, корову, хату.

Люди розуміли, навіть тим, хто переживе голодну зиму, сіяти навесні не буде чим. Люди починають втікати з села.  Щоб перешкодити втечам голодних людей за межі України, на її кордонах були розміщені загороджувальні загони внутрішніх військ, які нікого не випускали. Прагнучи врятувати хоч дітей, селяни часто везли їх до міста і там залишали в установах, лікарнях, на вулиці.

7 серпня 1932 р. влада прийняли постанову «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів та кооперації і зміцнення громадянської (соціалістичної) власності», який в народі прозвали «законом про п’ять колосків». Якщо тебе ловили на колгоспному полі - розстріл, а як виняток – 10 років ув’язнення з конфіскацією майна.

Голод, який поширювався протягом 1932 року, набув найстрашнішої сили на початку 1933 року. Першими, як правило, гинули чоловіки, пізніше – діти, і останніми – жінки.

Найстрашніше було дивитися на маленьких дітей, висохлі, як у скелета, кінцівки яких звисали з роздутого живота. Голод стер з їхніх облич усі сліди щасливого життя.
Наприкінці зими 1933 року  голод  на  Україні  набув  велетенських розмірів. Люди в селах їли мишей, щурів, горобців, траву, кісткове борошно і кору дерев. Намагаючись урятуватися, тисячі селян ішли в міста, де навесні скасували хлібні карточки і можна було купити хліб. Проте сільським жителям хліб не продавали. Дороги, що вели до міст, були заблоковані, проте тисячі селян усе ж пробирались туди та, не знаходячи довгожданого порятунку, вмирали прямо на вулицях.

Але, перш ніж померти, люди часто божеволіли, втрачаючи своє людське єство. Голод притуплював моральність.  Доведені до відчаю, люди їли жаб, трупи коней, вбивали і їли один одного, а найстрашніше – батьки їли своїх дітей. Так на Україні було зареєстровано 10 тисяч судів над людоїдами. А в цей час на залізничних станціях, в елеваторах, під охороною армії, зберігалось зерно, передбачене для вивезення за кордон.

Ведучий: Фотоматеріалів  можна показувати дуже багато, вони є німими свідченнями тих подій. Але є ще спогади людей, які змогли пережити це жахіття. Надамо і їм слово.

Виступи дітей зі спогадами очевидців.

Зі слів Гапки Галушко з с. Кам՚яногірка Вінницької області:

Три квасолини в день і один огірок в день смерті - це те, чим вона вижила, і завдяки чому є я, моя мама, моя донька…В 1933 у прабабці Гапки була 5-річна дочка Маруся. І не було чоловіка. Вони вдвох старанно щодня працювали на городі і потім ще більш старанно ховали викопані рослини: картоплю, буряки, гарбузи… Вночі, аби ніхто не бачив. Під підлогу в хаті. Бо корову вже вкрали, і курей…
Але і овочі вкрали. Всі. До останньої цибулини. Прабабця лазила по деревам, і збирала яйця птахів. Копала корені рослин. Але врятувало лише те, що її дочку Марусю взяли в садок. А в садку годували.  П՚ятирічній дитині давали малесенький шматок хліба та суп, в якому було 5 квасолинок на порцію. П”ятирічна дівчинка ховала дві квасолини як могла і щоденно несла мама. Але це було категорічно заборонено! Далі молода жінка Гапка і її донечка Маруся придумали хитрість - знизу, зі зворотнього боку, на платтячку прабабця пришила малесеньку кишеньку і 5-річна Маруся ховала туди вже три квасолини. І так щовечора Прабабця Гапця мала бодай щось їсти, аби вижити.
… А далі в селі почалися справжні страхіття. Дітки, які поверталися з садочку, почали зникати… А потім двох з них знайшли в котлі, на печі в одній хаті… Тоді Прабабця нагострила ніж і ходила зустрічати п”ятирічну Марусю, яка була і дочкою, і виживанням… Бо внизу під платтячком в неї були ті три квасолини.
 

Зі спогадів Маляренко Олени Тихонівни с.Ольгополь

В сім'ї було семеро дітей. Двоє з них, трьох і п'яти років, вмерли, не витримавши голоду. Осінь ще якось пережили. Збирали насіння лободи, перетирали на муку і пекли перепічки, збирали суху траву, ловили котів, горобців, їли равликів, але розпочалось страшне - випадки людоїдства. Голод доводив людей до відчаю. Голодна зима 1932-1933рр.забрала життя більшої половини односельців. Вимирали вулиці, вимирали села. Трупи лежа­ли під відкритим небом, там, де людей застала голодна смерть. Існували спеціальні команди, які збирали ці трупи, звозили їх на цвинтар, скидали в яму, обробляли мертвих розчином вапна і засипали. Один   за   одним   ходили   змучені    голодом   жінки,   діти,   старики, простягаючи руки за крихтою хліба, але мало хто їм міг допомогти. І тисячі людей вмирали, шепочучи останнє слово „ Хліба, хоч крихітку хліба..."

Зі спогадів Дістрянова Андрія Андрійовича с.Малодворянка.

В ці роки недороду не було. Збіжжя вродило непогано, але у людей забирали все зерно. В центрі села стояли великі амбари, повні зерна. Але людям не давали нічого. Дехто з односельців вночі ходив до амбарів, продовбував в стінах невеличкі отвори і «виціджував» зерно. Тих, кого ловили сторожі, судили і садили до в'язниці. За 500-700 грамів давали від двох до п'яти років.

Розповідала, зі сльозами на очах, Садовніченко Жанна Михайлівна з міста Гребінка
"Я народилася в с. Черкаські Тишки, Харківської області, в 1930 році. В сім´ї нас було четверо: я, мати, батько і брат Михайло. Коли почався голодомор, у нас забрали майже все, зоставивши худу корівку, що ледь не здохла і давала тільки одну літру молока в день. Батько заховав трохи картоплі та інших харчів на городі, там вирили погріб і кожен день розривали та засипали землею, щоб ніхто не помітив сховища. Жили бідно, бо все забирали до останньої крихти, нікого не шкодували. Вночі нас з Михайлом мати годувала, варила суп який-небудь, щоб з голоду ми не попухли. Голод в селі призвів до страшних речей, вдень ми їли: лободу, листя, траву, навіть якихось собак, котів – все,а на краю нашого села – жінка зварила своє дитя і з'їла, а з часом – збожеволіла. В селі загинуло більше третини мешканців, з яких більшість дітей. Всіх хто вмирав вивозили за село і ховали в спільній канаві, яку прикопували.
До весни 1933р. з'їли всі запаси. Їли шкурки з картоплі, які викидали з військової столової, а ми їх збирали і варили. А мама вирішила їх ще й посадити. Ми спахали коровою землю на городі і посадили ті шкурки. Врожай був на диво чудовий. Так ми і змогли вижити.

 

Зі слів Бичової Євдокії Григорівни з м.Гребінка про спогади її батька:

"Крім батька, у родині було ще восьмеро дітей, він був найстаршим. Їхній батько помер. Бідна мати, вона з розпачу і безнадії не знала, що й робити. Але найстаршого сина, тобто мого батька, вона таки врятувала від голодної смерті. Вона привезла його до станції, посадила на перший же поїзд... Вона дуже вірила, що десь далеко, у великому місті, йому легше буде пережити ці лихі дні. Так і сталося. Мій батько доїхав до Ленінграду. Його найбільше вразило те, що у магазинах вільно продавалася їжа, і було повно хліба. А в цей час, у цій же самій державі люди пухнуть від голоду, вмирають цілі родини, села без хліба, без їжі...Батько одразу ж зібрав посилку і відправив своїм рідним, у далеке українське село. Та посилка не знайшла адресата. Ні ця, ні наступні всі. З дітей вижили тільки старші, ті, котрі могли вже їсти листя, бур'янець, а менші – померли страшною, голодною смертю на руках у матері. Уже згодом, коли я підросла, моя бабуся часто брала до рук їхню спільну велику фотокартку, яка дивом дожила до наших днів. Вона, зі сльозами на очах, розповідала: "Це – Андрюшка, а це Марфуша – вони померли в один день, а цей – наступного..."

Демонстрація відеофільму

Ведучий: З 1998 року, згідно з Указом Президента, щороку останньої суботи листопада в Україні відзначається День пам’яті жертв голодомору .

23 жовтня 2008 року Європарламент визнав Голодомор в Україні злочином проти людства і висловив співчуття українському народу. Про те, що світ визнає цей жах, свідчать меморіали, які є не тільки в містах України, але й поза межами нашої Батьківщини.

Ведучий :

Пекельні цифри і слова

У серце б’ють, неначе молот,

Немов прокляття ожива,

Роки ті чорні, голод...голод...

У люті сталінській страшній

Тінь смерті шастала по стінах.

...І сім мільйонів. Боже мій!

Недолічилась Україна.

В історії ж пером швидким

Писались гімни і хорали,

А ці пекучі сторінки

З історії повикидали.

В руках, що виростили хліб,

Не залишили і зернини.

Ні, рід наш в горі не осліп,

Ти все згадаєш, Україно!

Згадай усе ти, щоб воздать

Близьким і дальнім людоморам.

Хоч радість легше пам’ятать,

Та треба пам’ятать і горе.

 

Наш найсвятіший обов’язок сьогодні – зберегти пам’ять про всіх, хто не дожив, недолюбив, пам’ять про живих і ненароджених. Ніхто не має права про це забути. Хвилиною мовчання вшануємо пам'ять жертв  голодомору.

 

Ведучий : Дякуємо всім за увагу.

 

 

 

 

 

docx
Додано
8 травня
Переглядів
148
Оцінка розробки
Відгуки відсутні
Безкоштовний сертифікат
про публікацію авторської розробки
Щоб отримати, додайте розробку

Додати розробку