Виховний захід "Народе мій, до тебе я ще верну"

Усний літературний журнал

«Народе мій, до тебе я ще верну…»

(пам’яті Василя Стуса)

У центрі сцени портрет В.Стуса, прикрашений кетягами калини з чорними стрічками, крізь них видніється колючий дріт. Ліворуч і праворуч – рушники, вишиті червоним і чорним. На них дати: 1938-1985. На столі – хліб-сіль і свічки. На фоні музики Й. Баха ведучий починає читати вірш.

 

Ведучий:

Всіх не злічити, всіх не розстріляти!

Але за що? Не можу зрозуміти.

За те, що Україну звали мати,

Що не цуралися її рясних суцвіть?

Любили слово рідне до загину,

Не йшли в мовчальники, в юрбу глухоніму

І боронили рідну Україну,

Немов мадонну – матінку саму.

Ведучий:

Епоха не цінує геніїв за життя – вона згадує про них надто пізно. Якась жорстока закономірність: час палить, нищить генія невблаганними вироками, а коли збагне, що дух його – безсмертний, хиляється в пошані і каятті.

Не пройти нам повз трагедію знищеного таланту, повз трагічну долю замордованого в канцтаборах видатного нашого поета – сучасника Василя Стуса.

І сторінка «Народе мій, до тебе я ще верну…»

(на сцену виходять 6 дівчат, одягнені в чорне зі свічками в руках)

1 дівчина:

Ярій, душе, ярій, а не ридай.

У білій стужі серце України,

А ти шукай – червону тінь калини,

На чорних водах – тінь її шукай.

Бо – горстка нас. Малесенька шопта

Лише для молитов і сподівання.

Застерігає доля нас зарання,

Що калинова кров у наших жилах

У білій стужі наших голосінь.

Це гроно болю, що впаде в глибінь,

На нас своїм безсмертям окошилось.

(дівчата кладуть кетяги калини біля хліба)

2 дівчина:

19 листопада 1989 року. Неділя. Цього дня українська земля прийняла у своє лоно вимучене тюрмами і таборами тіло свого вірного сина – Василя Стуса свічки горіли чистим, мерехтливим світлом, наче зимові проліски. Безкінечна жалобна процесія повільно йшла через місто до Байкового кладовища. Поряд із Стусом у могилі на вічний спочинок лягли його побратими Олекса Тихий і Юрій Литвин. Лягли у рідну землю, щоб хоч цим запізнілим поверненням на батьківщину пригасити на якусь мить тугу ріжних та друзів, а нашу совість розбудити.

3 дівчина:

Три домовини, привезені сином Василя Стуса Дмитром, його друзями – уральцями та поетом Олегом Орачем були поставлені у Свято-Покровській церкві, накриті червоною китайкою. На трунах у головах круглі хлібини х тонкими золотистими свічками. У ногах вінки тернові, з яскравими калиновими кетягами. Сумні обличчя рідних і друзів. Сліз уже немає – виплакано, висушено гірким німим болем, спалено непоправністю втрати.

4 дівчина:

Вітер гойдає пелюстки свічок у руках людей на Софіївському майдані. На катафалку з прахом Василя Стуса – на чорному тлі напис: «Несіть мене, лелеченьки, мертвого додому». І згадуєтсья біля Софії Київської його, Василеве, пророче:

На цей тюремний мур, над цю журу

І над Софіївську дзвіницю зносить

Мене мій дух.

Нехай – но я помру –

Та він за мене відтонкоголосить

Три тисячі пропащих вечорів,

Три тисячі світанків, що збудили,

Як оленями йшли між чагарів

І мертвого мене не розбудили.

5 дівчина:

Верни до мене, пам’яте моя!

Нехай на серце ляже ваготою

Моя земля з рахманною журбою,

Хай сходить співом горло солов’я

В гаю нічному. Пам’яте верни

Із чебреця, із липня жаротою,

Хай яблука осіннього достою

І мої, червонобокі виснуть сни.

Нехай Дніпра уроча течія

Бодай у сні, у маячні струмує.

І я гукну. І край мене почує.

Верни до мене, пам’яте моя.

6 дівчина:

«Ще й до жнив не дожив, зелен – жита не жав, ані не долюбив, і не жив, і не жаль». Ці слова належать Василеві. Його поезія – то сама правда в її істотних і трагічних ознаках, живий нерв України, її безталанна доля.

Господи, гніву пречистого

Благаю – не май за зле.

Де не стоятиму – вистою

Спасибі за те, що мале.

Людське життя хоч надією,

Довжу його в віки.

Думаю, тугу розвію,

Щоб був я завжди такий,

Яким мене мати вродила

Й благословили в світи.

І добре, що не зуміла

Мене од біди вберегти.

Ведучий:

Життя В.Стуса – це дорога через терни до зірок, до посмертного повернення до рідного народу. Пророчими виявилися його слова:

Народе мій, до тебе я ще верну,

Як в смерті обернуся до життя

Своїм стражденним і незлим обличчям.

Як син тобі доземно уклонюсь

І чесно гляну в чесні твої вічі

І в смерті з рідним краєм поріднюсь.

ІІ сторінка. «Хто ж він Василь Стус?»

Ведучий:

Ще недавно ім’я його було відоме хіба що друзям, колишнім побратимам по перу та в’язниці. На Україні Василя Стуса не друкували протягом двадцяти років. Його твори з’явилися лише за межами вітчизни.

Ведучий:

Високий, худорлявий, трішки сутулуватий молодий чоловік, допитливий погляд карих очей, широкі розкрилля темних брів, круте підборіддя людини з міцною волею. Складки, що вляглися з кутків губ униз, свідчили про пережите, переболене.

 

Ведучий:

6 сіня 1938 року в селі Рахнівка Гайсинського району Вінницької області в селянській родині Семене Дем’яновича та Ілини Яківни Стусів у свят-вечір народилася четверта дитина, яку назвали Василем. Перші уроки, які одержав Василь у житті, були мамині. Найбільший слід залишився од маминої колисанки.

(На сцені В.Стус і його мати).

Василь:

Дитинство моє було гарним, я ріс в атмосфері добра і любові, але було дуже важким. Голодним був як пес. Пам’ятаю коржі зі жмиху, які пекла мама, а мені від них геть боліла голова. Усе дитинство соє було з тачкою: то везли картоплю з поля, то з мішком я ходив на городи, рвав траву чи то для корови, чи то для кози, то возив вугілля. Тяжко жили. Перша прочитана книга Василя Стефаника «Кленові листки»

Мати:

Ще до шести років він пішов до школи. Якось приходить до мене вчителька Зоя Петрівна й питає: «Чому Василько ходить до школи босий, уже холодно? – Як? То він до школи ходить? – Не пущу! Малий ще!» Я тоді на заводі працювала, його вдома лишу, якусь роботу загадаю, він зробить, та й до школи. Але вчителька каже, що хай ходить до школи, вона його за приклад іншим ставила. Тільки скаже: «Стусик, ану іди!», а воно вже тягнеться до дошки навдибки і пише. Отак він до шести років став школярем, а до шістнадцяти – студентом.

Василь:

Уже в 5-6 класах знав напам’ять майже весь «Кобзар». У цей час уперше я щось римував про собаку. Жартівливе. Скоро минуло. Відродилось у старших класах, коли прийшла любов. Інститутські роки – трудні. Захоплювався М.Рильським, Верхарном. Учителювати поїхав на Кіровоградщину.

 

Ведуча:

Учителював лише два місяці – до призову в армію. Післяармійський час був часом поезії, бо тоді всі нею жили. Наступила епоха «шістдесятників». Учителює в Горлівці на Донбасі, співробітничає в пресі. У 1961 році встпуає до аспірантури Інституту літератури імені Т.Г.Шевченка. У цей час Василь багато пише. Книжка поезій «Зимові дерева» вже кілька років лежала у видавництві.

Ведучий:

І ось 15 вересня 1965 року. Наказ №180 (під стукіт друкарської машинки) Інституту літератури: «За систематичне порушення норм поведінки аспірантів і працівників наукового закладу аспіранта другого року навчання Стуса Василя Семеновича з 20 вересня цього року відрахувати з аспірантури інституту». Василь Стус на цьому аркуші написав: «Читав, хай це все залишиться на вашій громадській і партійній совісті».

Ведучий:

Безпосереднім приводом для цього став виступ Стуса в кінотеатрі «Україна» під час прем’єри кінофільму режисера Сергія Параджанова «Тіні забутих предків». Поет запропонував встати в залі всім, хто протестує проти арештів, що розпочалися серед київської інтелігенції. Усі встали. Цей випадок і був початком його шляху на табірну Голгофу. Вигнали з аспірантури. Влаштували кочегаром – звільнили, працював в історичному архіві – звідти теж попросили, пішов на роботу в метро – там побоялися приймати.

 

Василь:

Прости, мені, недільний мій Хрещатик,

Що, сівши сидьма, ці котли топлю

В оглухлій кочегарці. Що терплю,

Коли вже ні терпіти, ні мовчати

Не можу, що, читати, люблю

Твоїх Орхана, Незвала і Данте.

Ведуча:

1968 рік. Розпач затис поета у своїх немилосердних лещатах, коли дружина потрапила до тубдиспансеру, а малий син дістав після грипу ускладнення на легені. Василь відвіз хвору дитину в Донецьк до батьків. А сам вирушив назад до Києва, бо там була хвора дружина. І ні копієчки грошей, борги, хвора сім’я, ніякої перспективи. Знервований, знесилений тяжкою життєвою і соціальною боротьбою, Василь починає політичні заяви.

Василь:

Отак живу: як мавпа серед мавп.

Чолом прогрішним із тавром зажури

Вже б’юсь об тверді камінні мури,

Як їхній раб, як раб, як нищий раб.

 

3 сторінка.

«Прощай, Україно, моя Україно,

Чужа Україно, навіки прощай!»

(мелодія М.Огінського «Полонез»)

Ведучий:

7 вересня 1972 року судова комісія в кримінальних справах Київського обласного суду оголосила вирок: «В. Стуса позбавити волі у виправно-трудовій колонії суворого режиму строком на 5 років із засланням на 3 роки».

Ведуча:

Розрадою була поезія. Однак боліло й тривожило сумління, що за кордоном його вірші схвалювали і друкували, висували на здобуття Нобелівської премії, а на рідній землі він – державний злочинець.

 

Ведучий:

Особливо важко переживає Василь розлуку з дружиною і маленьким сином, їхні образи виринають у снах, з’являються у темені безсоння силуетами, простують на холодних мурах, запитують і кличуть. І він звертається до них.

Василь:

Ти є в мені, і так пробудеш вічно,

Свічо моя пекельна. У бід

Вже напівмертвий, я в тобі єдиній

І жив, і житиму, щоб пам’ятати,

Нещастя щасть і злигоднів розкоші,

Як молодість утрачену, свою,

Жоно моя, загублена!

Ведуча:

1979 року він повернувся до Києва після ув’язнення в Мордовії і колимського заслання. Та через півроку судовою колегією в кримінальних справах Київського міського суду йому оголошено новий вирок: 10 років позбавлення волі і 5 – заслання.

Василь:

Народе мій, коли тобі проститься

Крик передсмертний і тяжка сльоза

Розстріляних, замучених, забитих

По соловках, сибірах, магаданах.

Державо напівсонця, напівтьми,

Ти крутишся у годину, відколи

Тобою неспокутий трусить гріх

І докори сумління дух потворять.

Звучить пісня «Виший мені, мамо, сорочку»

 

 

Ведучий:

«…Стус – поет. Невже країна, в якій уже загинули або зазнали репресій і переслідувань численні її поети, потребує нового сорому? Я закликаю колег В. Стуса – поетів і письменників у всьому світі, моїх колег – учених, Міжнародну Амністію, всіх, кому дорога людська гідність і справедливість, виступити на захист Стуса. Вирок Стусові повинен бути скасований, як і вирок усім учасникам ненасильницького правозахисного руху», - писав 12 жовтня 1980 року Андрій Сахаров.

Василь:

Сховатися од долі – не судилось.

Ударив грім – і зразу шкереберть

Пішло життя. І ось ти – все, що снилось,

Як смертеіснування і життєсмерть.

Тож іспитуй, як золото, на пробу.

Коханих, рідних, друзів і дітей:

А чи підуть крізь сто твоїх смертей

Тобі услід? А чи твою подобу

Збагнуть – бодай в кінці життя?

Чи серцем не жахнуться од ознобу

На цих всебідах? О, коли б знаття…

Ведуча:

4 вересня 1985 року. Карцерна камера №3. Тут під час сухої голодівки на знак протесту проти брехливого доносу наглядача, за яким Василя посадили до карцера, проти знущань і катувань, - помер Василь Стус. Йдучи до карцера, він сказав: «Я оголошую голодівку до кінця». І дотримав свого слова.

Ведучий:

Спочатку його поховали на сільському кладовищі в с.Копально. на дерев’яному нашвидкоруч збитому пам’ятнику на написали навіть імені, а вибили табірний номер «9».

Ведуча:

Ось і все. Останній прихисток людини великої і надзвичайно мужньої. Нічого, навіть імені. Тільки №9 та ще чиясь добра душа пов’язала рушника. Ось що заслужив той, хто поклав на терези життя усе, що мав. Тільки в листопаді 1989 року прах поета було перенесено у Київ на Байкове кладовище.

Василь:

Ще вруняться горді, Славутові кручі,

Ще синіє річки замріяна гладь,

Та вже проминув тебе птахом летючим

Твій час, твій останній. Попереду – падь….

Чіпляйся за кручу, як терен колючий,

Чіпляйся за небо, як яблуні цвіт.

 

Бо вже ослонився безокрай чужинний.

Бо вже чужинецький ощирився край.

Прощай, Україно, моя Україно,

Чужа Україно, навіки прощай!

Виконується пісня «Лелеченьки»

Ведучий:

У березні 1991 року постановою Ради Міністрів України Василю Семеновичу Стусу присуджена Державна Премія ім.Т.Г.Шевченка за збірку поезій «Дорога болю» (посмертно).

Ведучий:

Україно, сніги забіліли,

То вина заболіла тобі?

Чи невинні сини заболіли,

Що ти зблідла снігами в журбі!

Україно, ну що ти за мати,

Чи я долю твою не осяг,

Що ти здатна синів убивати

І підносить убитих на стяг?

Ведуча:

Ми перегорнули останню сторінку життя Василя Стуса. Його немає серед нас. Але він живе своїми безсмертними творами, своєю безприкладною стійкістю, своєю беззавітною вірою в нові часи, які зараз настали в Україні і які наближав своїм життям – подвигом В.Стус.