Виховний захід "Світлини, що оживають"

Вербівська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів

Балаклійської районної ради

Харківської області

 

 

 

 

 

Виховний захід

«Світлини, що оживають»

 

 

Виховний захід підготувала

учитель української мови та літератури

Стьопіна Н.І.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Мета:

 

• ознайомити учнів із життям і творчістю  Лесі Українки , допомогти усвідомити велич її життєвого подвигу;

 

• розкрити геніальність, самобутність поетеси ;

 

• виховувати життєвий оптимізм, цілеспрямованість, гуманізм, стійкість у життєвих труднощах, цілеспрямованість, прагнення до самоосвіти;

 

• виховувати усвідомлення важливості формування й розвитку індивідуальності, неповторності творчої особистості;

 

• виховувати  любов до художнього слова та почуття прекрасного.

 

•  
• Обладнання:  музичний супровід, презентація

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

  Учитель:

  Дорогі діти! Сьогодні ви познайомитеся з життям і творчістю великої поетеси Лесі Українки.

«Коли б треба було окреслити творчість Лесі Українки одним словом, – писав Максим Рильський, – то найвідповідніше слово було б – боротьба». З’явившись на рубежі двох століть і двох епох, ця творчість стала однією з вершин української літератури. 

Це талант наскрізь мужній,

хоч не позбавлений

жіночої грації і ніжності…

Її поезія – то

огнисте оскарження того

гніту сваволі, під

яким стогне Україна.

 

І. Франко

Довго щирими сими словами 
До людей промовлятиму я…

 

Л.Україна

 

 

Актова зала оформлена як кімната літературного  музею. На великому екрані спроектовано колаж світлин родини Косачів, Лесі Українки.   Екскурсоводи ведуть екскурсію.

 

 

 І екскурсовод:

Підходимо до першого стенда, який присвячено великій українській поетесі Лесі Українці. Дитинство.  Тож 13 лютого за старим стилем (25 лютого) 1871 року старовинний рід Косачів-Драгоманових примножився: у дворянина Петра Косача та його дружини Ольги (уродженої Драгоманової, письменниці Олени Пчілки) народилася друга дитина - дівчинка. Сталося це у древньому місті Новгороді-Волинському в домі «старого добродія Окружного». За 10 днів дитя було охрещене. Дівчинці було дане грецьке ім'я - Лариса. Хрещеними батьками стали полковник Степан Васильківський, дворянка Єлизавета Драгоманова.

Розглянемо одну з перших її світлин.  Маленька Жанна Д Арк.. Жодного дня не сиділа за шкільною партою, не відповідала біля дошки, не бігала з ровесниками гучними коридорами… Вчителями її були мати – письменниця Олена Пчілка, батько – юрист Петро Антонович, книги і життя.

В сім’ї панувало художнє слово. Перекладали, писали твори, переказували історії, записували народні пісні і звичаї, декламували, часто вголос читали.

В чотири роки Леся Українка вже вміла читати. Улюбленими книгами її були фольклорні праці П.Чубинського, «Кобзар» Т.Шевченка, твори Жуля Верна, Даніеля Дефо. Леся з братом Михайлом і однолітками гралися в Жанну Д Арк – дівчину, яка стала на чолі війська і визволила Францію від ворога.

Жила сім’я Косачів на Волині. Дівчинку вражала бідність селян, селянських дітей, з якими вона дружила. Вони були неписьменні. Це дивувало малу Лесю, і вона вчила їх грамоти.

Чужий біль сприймала дівчинка як власний. Несправедливість, неправда її гнітили. Їй хотілося протестувати. Коли Лесі було 9 років, несподівано для неї за революційну діяльність заарештовують її улюблену тьотю Елю, яка навчила грати  її на фортепіано. Страшенно тяжко пережила Леся цю звістку і написала вірш «Надія»

 

Виходить дівчинка, одягнена як дев’ятирічна Леся на фото і читає вірш.

 

        Ні долі, ні волі у мене нема,           

Зосталася тільки  надія одна:

Надія вернутись ще раз на Вкраїну,

Поглянути ще раз на рідну країну, 

Поглянути ще раз на синій Дніпро, -

 Там жити чи вмерти, мені все одно;

        Поглянути ще раз на степ, могилки,

Ні долі, ні волі у мене нема,

Зосталася тільки надія одна.

                                                                                                                                           ІІ екскурсовод:

 

Леся була музично обдарованою. Із захопленням малювала, вишивала. Їй легко давалися німецька й французька мови, пізніше вивчила грецьку і латинську, могла спілкуватися англійською та італійською, глибоко цікавилася європейською літературою.

У Лесі було двоє братів – Михайло та Микола і три сестри – Ольга, Оксана, Ісидора. Діти жили дружно.  На розвиток Лесі особливо впливали стосунки із старшим на два роки Михайлом. Спільні інтереси, ігри, розваги так їх єднали, що малими їх називали одним ім’ям Мишелосією.     

    Усе життя, скільки вона пам’ятає себе , ішло в єдиному потоці з братом, хлопцем щирим і добрим, порадником і захисником.

      Дуже любила Леся бувати на ярмарках, спостерігати народні свята і весілля. Взимку 1881р. на Водохрещі Леся застудилася. З цього часу й починається її тяжка, виснажлива боротьба з хворобою. Операція за операцією. Спершу захворіла нога, потім рука, потім нирки, шлунок. Доводилося ходити в гіпсі зі спеціальним апаратом, на милицях. Батьки докладали всіх зусиль, щоб допомогти дочці: лікування у Києві, на Одещині, в Криму… Проте Леся вже змушена була відмовитися від гри на фортепіано, від малювання.

О. П. Косач повезла Михайла, Лесю, Ольгу до Києва для навчання під керівництвом приватних вчителів. Михайло й Леся почали вчитись за програмою чоловічої гімназії.

 

Виходить дівчинка, одягнена як на фото і читає вірша «До мого фортепіано»,  звучить музика.

         Мені здається, що з мене вийшов би далеко кращий музика, ніж поет,

якби натура не втяла зі мною кепський жарт.  Моїми вчителями музики були тітка Олена, батькова сестра, потім дружина  Лисенка, Ольга О’Коннор, яка мала бездоганний смак і була справжнім професіоналом. Я так зраділа, коли батьки подарували мені фортепіано.

(Гортає ноти).

       Скільки насолоди дала мені музика. Я любила твори Шопена, Бетховена,

Шумана, Гріга. Мене вражала Бетховенова «Місячна соната». В ній було стільки смутку, стільки пристрасті й болю, стільки глибоких незбагненних почуттів.

 

 Мій давній друже! мушу я з тобою

 Розстатися надовго… Жаль мені!

 З тобою звикла я ділитися журбою,

 Вповідувать думки веселі і сумні.

 То ж при тобі, мій друже давній, вірний,

 Пройшло життя дитячеє моє.

 Як сяду при тобі я в час вечірній,

 Багато спогадів тоді встає!

 

 Картина повстає: зібравсь гурточок,

 Провадить речі, і співа, й гука,

 На клавішах твоїх швидкий, гучний таночок

 Чиясь весела виграва рука.

 Та хто се плаче там, в другій хатині?

 Чиє ридання стримане, тяжке?..

 Несила тугу крить такій малій дитині,

 Здавило серце почуття гірке.

 Чого я плакала тоді, чого ридала?

 Тоді ж кругом так весело було…

 Ох, певне, лихо серцем почувала,

 Що на мене, мов хмара грізна, йшло!

 Коли я смуток свій на струни клала,

 З’являлась ціла зграя красних мрій,

 Веселкою моя надія грала,

 Далеко линув думок легкий рій.

 Розстаємось надовго ми з тобою!

 Зостанешся ти в самоті німій,

 А я не матиму де дітися з журбою…

 Прощай же, давній, любий друже мій!

 

 

І екскурсовод:

 

       Коли Лесі було 13 років, у неї назбиралося вже кілька віршів, і мати, порадившись з дочкою, добирає їй псевдонім Українка і публікує в журналі вірш «Конвалія». Відтоді і пішли по всьому світі прекрасні поезії, підписані цим гордим, ніжним і красивим ім’ям – Леся Українка. Чому Українка? Та тому, що в сім’ї панували українські звичаї. Це був своєрідний виклик існуючим порядкам, утвердженням права на функціонування рідної мови в рідному краї. Лесю полонили ідеали волі, рівності, братерства. Особливо вплинула на формування її світогляду Велика французька революція 1789-1794рр.

        Може, тому Леся й обрала собі взірцем для наслідування образи Прометея, Спартака, Жанни Д Арк., Кармелюка.

 

ІІ екскурсовод:

 

       Підходимо до наступного стенда. Юність поетеси. Молоді роки. Кохання. А яке ж кохання без  квітів? Чому волошки? Конвалія? Чому ромашки?  Троянди?

      В особистому житті Лесі Українки було багато страждань. Познайомилася з Сергієм Мержинським у липні 1897 р. в Криму. Їх поєднала чуйність до всього прекрасного, гармонія і краса душ, спільна праця, мрії, навіть хвороба. Останні роки короткого життя Сергія Мержинського були осяяні світлом прекрасної дружби і ніжної турботи друга-поетеси Лесі Українки. Рядки листів Лариси Петрівни звучать невимовною тугою за близькою людиною.

 

                Виходить дівчинка-троянда.

 

«Твої листи завжди пахнуть трояндами, що в’януть, ти, моя бідна, пожухла Квітко! Легкий, тонкий аромат – ніби нагадування про якусь любу, мрію минулого. І ніщо тепер так не ранить моє серце, як ці пахощі; тонко, легко та невідступно, невгамовно нагадують вони мені про те, про що віщим голосом говорить моє серце і чому вірити я не хочу, не можу. Мій друже, любий мій друже, створений для мене, чи можливо, щоб я жила тепер, коли я знаю вже інше життя?»

 

ІІ екскурсовод:

 

     Такою втратою стала для неї смерть коханого — Сергія Мержинського. Але навіть у хвилини найтяжчої душевної муки вона незбагненна у своїй внутрішній силі і величі. У ніч смерті коханої людини розпач поетеси, її нестерпні страждання, напівбожевільний стан несподівано спричиняються до творчого вибуху. Ця дивовижна жінка за один подих пише глибоку драматичну поему «Одержима». Пізніше вона згадуватиме, що якби в ту страшну ніч не вилила свій біль у слові, то, мабуть, могла би збожеволіти.

 

Виходить дівчинка-конвалія.

 

    Один давньогрецький міф говорив, що конвалія виникла із крапель поту богині полювання Діани. Коли богиня під час полювання зайшла в глухий ліс, на неї напали. Вона кинулась тікати. З неї краплями стікав сріблястий піт, який перетворився на квіти конвалії. І в нашому фольклорі теж є перекази і легенди. Ці квіти – як перли щасливого сміху лісової Мавки, яка вперше відчула радість великого щирого взаємного кохання. Конвалія – символ оновлення, вірності, ніжності, чарівності. Леся Українка назвала так свій перший друкований вірш, який написала в 13 років.

 

Росла в гаю конвалія

Під дубом високим,

Захищалась від негоди

Під віттям широким.

 

Та недовго навтішалась

Конвалія біла, –

І їй рука чоловіча

Віку вкоротила.

 

Ой понесли конвалію

У високу залу,

Понесла її з собою

Панночка до балу.

 

Ой на балі веселая

Музиченька грає,

Конвалії та музика

Бідне серце крає.

 

То ж панночка в веселому

Вальсі закрутилась,

А в конвалії головка

Пов’яла, схилилась.

 

Промовила конвалія:

«Прощай, гаю милий!

І ти, дубе мій високий,

Друже мій єдиний!»

 

Та й замовкла. Байдужою

Панночка рукою

Тую квіточку зів’ялу

Кинула додолу.

 

Може, й тобі, моя панно,

Колись доведеться

Згадать тую конвалію,

Як щастя минеться.

 

Недовго й ти, моя панно,

Будеш утішатись,

Та по балах у веселих

Таночках звиватись.

 

Може, колись оцей милий,

Що так любить дуже, –

Тебе, квіточку зав’ялу,

Залишить байдуже!..

 

Виходить дівчинка-волошка

     Існує така легенда:

 "Покохали один одного русалка польова та хлопець Василько. Та не судилося їм щастя: русалка не могла жити без води, а Василько – без землі. І перетворила русалка свого коханого на блакитну квітку. Думала, що підуть дощі і понесуть квітку у водну безодню, але та пустила міцні корені. Так і живе на землі. Вона – символ вірності та постійності, прозріння і краси"

 

Виходить дівчинка-ромашка

 

       Ромашки – квіти миру і кохання. Це улюблені Лесині квіти. Це – лікарська рослина. На її квітах люблять ворожити дівчата, тому її ще називають ворожкою.

 

                  Дівчатка-квітки виконують танок

 

ІІ екскурсовод.

  Останнім коханням Лесі був Климент Квітка.

 

Виходить хлопчик, одягнений як Климент Квітка

 

        В листопаді 1898 року Леся Українська читала своє оповідання "Над морем" у літературно-артистичному гуртку Київського університету. На тих читаннях був і  я, студент-першокурсник, Климент Квітка. Ще з 16 років захоплювався збиранням народних пісень.  

      Незабаром ми вирішили одружитися. Я був молодший від Лесі на 9 років. Повідомлення про  одруження стало великою несподіванкою для родичів. Мати Лесі була категорично проти будь-яких стосунків дочки  «з якимось жебраком», як вона презирливо мене називала  - людину м'якого характеру, замкнуту, сором'язливу, що пережила в дитинстві глибоку особисту драму, бо виріс у чужій сім'ї, куди постійно приходила  рідна мати з погрозами забрати дитину. Мабуть, психологічна травма дитинства все життя не давала мені спокою .Потягнувся  я тільки до Лесі, хворої дівчини, від якої, звичайно, не доводилося чекати обману або зради.

 Незважаючи на негативне ставлення до даного союзу, Ольга Петрівна була змушена погодитися на шлюб дочки. Ми повінчалися в київському Вознесенському храмі на Деміївці.

     Жили  в Ялті.

     Леся Українка померла в 1913 році. Я пережив дружину на 40 років, продовжував музичну та етнографічну діяльність. У 1917 році  видав фотоскопічним способом двотомник «Мелодії з голосу Лесі Українки».

 

         Звучить пісня на слова Лесі Українки

 

І екскурсовод:

 

       Переходимо до наступного стенда, який висвітлює вершину творчості, шедевр української драматургії - «Лісову пісню» — добре знаний улюблений читачами драматичний твір Лесі Українки. На час його написання вже була поставлена на сцені психологічна драма "Блакитна троянда", створені такі шедеври, як "Кассандра", "В катакомбах", "У пущі", "На руїнах", "Камінний господар", "Адвокат Мартіан"... Це ті твори, які дають право поставити ім'я Лесі Українки в один ряд з найвидатнішими драматургами світу.

       І раптом — "Лісова пісня", драма-казка, твір нібито найлегший для сприймання й розуміння. Написала його Леся в 1911 році, коли прогресуюча хвороба забирала останні сили, а натхнення не давало спокою, кликало до творчості, неначе поспішало видобути з її серця "те, що не вмирає". Це була творчість на межі життя і смерті. Праця допомагала боротися "з виснаженням, високою температурою та іншими пригнітаючими інтелект симптомами" (з листа Лесі). "Юрба образів не дає мені спати по ночах, мучить, як нова недуга, — отоді вже приходить демон, лютіший над всі недуги, і наказує мені писати, а потім я знову лежу як порожня торбина. Отак я писала "Лісову пісню" і все, що писала останнього часу",— розповідала, письменниця про стан, який переживала, створюючи драму-феєрію.

        Сама ж історія написання п'єси нерозривно пов'язана з так званим грузинським періодом життя поетеси (1908—1913). Бо свого часу хвороба заставляла Лесю подорожувати світом: Крим, Кавказ, Італія, Єгипет.

       Під впливом розлуки з рідним краєм Леся Українка, не маючи змоги через хворобу відвідати дорогу її серцю Волинь, згадала свої ліси і «затужила за ними». Саме ця туга, за словами самої поетеси, і була справжнім імпульсом до створення «Лісової пісні». П'єсу написано в небачене короткі строки — за дванадцять днів липня.

       Із листа Лесі Українки до сестри: «Писала я її недовго, 10-12 днів, і не писати ніяк не могла, бо такий уже був непереможний настрій».

 

 ІІ екскурсовод:

        Одна з найпам'ятніших подій дитинства — поїздка з матір'ю у Скулин до дядька Лева на прізвище Бас. Після перепочинку з дороги Косачі вирушили на урочище Нечимне неподалік від Скулина. Шість разів відвідувала Леся береги лісового озера, а дядьків небіж Ярмило, вже парубок, катав її по озеру на човні.

       У дядька Лева в Нечимному була хатина і шопа на сіно з трьома стінами і стріхою. З четвертого боку шопа була відкрита якраз у бік озера. У тій шопі на сіні ми ночували тоді саме були місячні ночі, і Леся навіть вночі мала перед очима той краєвид з "Лісової пісні", який був би найдокладнішою декорацією до неї, коли б я була малярем та намалювала його, як пам'ятаю досі...

 У дядька Лева ми пробули три дні і дві ночі, ходили геть скрізь по лісі, в бір, коло озера. Дядько Лев не палив у хаті, а клав огнище надворі... раз у раз наглядаючи свого бидла. Ходячи по лісі та коло озера, надто ж сидячи біля вогнища, почули ми багато, багато оповідань про той ліс, про озеро, про всяку "силу" лісову, водяну, польову та про їхні звичаї і відносини між собою і людьми. Коли перечитую "Лісову пісню" або дивлюся на неї на сцені, зараз мені в уяві стає Нечимне з його краєвидом, з тими людьми, що були там з нами...

      «Лісову пісню» вперше було надруковано в «Літературному віснику» за 1912 рік. Окремим виданням твір вийшов у 1914 році. За життя поетеси драма не була поставлена на сцені. Вперше її поставили у 1918 році.

 

Звучить пісня «Заплету віночок»

 

Інсценізація уривку «Лісова пісня»

 

 Лукаш нахиляється до того місця, що показала Доля, знаходить вербову сопілку, що був кинув, бере її до рук і йде по білій галяві до берези. Сідає під посивілим від снігу довгим віттям і крутить в руках сопілочку, часом усміхаючись, як дитина. Легка, біла, прозора постать, що з обличчя нагадує Мавку, з'являється з-за берези і схиляється над Лукашем.

 

П о с т а т ь М а в к и

Заграй, заграй, дай голос мому серцю!

Воно ж одно лишилося від мене.

Л у к а ш

Се ти?.. Ти упирицею прийшла,

щоб з мене пити кров? Спивай! Спивай!

(Розкриває груди).

Живи моєю кров'ю! Так і треба,

бо я тебе занапастив...

М а в к а

 Ні, милий,

ти душу дав мені, як гострий ніж

дає вербовій тихій гілці голос.

Л у к а ш

Я душу дав тобі? А тіло збавив!

Бо що ж тепера з тебе? Тінь! Мара!

(З невимовною тугою дивиться на неї).

М а в к а

 О, не журися за тіло!

Ясним вогнем засвітилось воно,

чистим, палючим, як добре вино,

вільними іскрами вгору злетіло.

 Легкий, пухкий попілець

ляже, вернувшися, в рідну землицю,

вкупі з водою там зростить вербицю, -  

стане початком тоді мій кінець.

 Будуть приходити люди,

вбогі й багаті, веселі й сумні,

радощі й тугу нестимуть мені,

їм промовляти душа моя буде.

 Я обізвуся до них

шелестом тихим вербової гілки,      

голосом ніжним тонкої сопілки,            

смутними росами з вітів моїх.              

 Я їм тоді проспіваю                    

все, що колись ти для мене співав,            

ще як напровесні тут вигравав,

 мрії збираючи в гаю...

 Грай же, коханий, благаю!              

 

Лукаш починає грати.

Звучить музика

 

І екскурсовод:

 

       Звісно, світлини — це миттєвості, тому не завжди вони фіксують

характерний звичайний вираз обличчя.

    Як багато про людину може сказати її зовнішність: про життєві

обставини, характер, вдачу, моральні якості, тобто внутрішній світ.

Тридцятилітня війна з хворобою Лариси Косач.

       Терплячість, самостійність, витримка, справді залізна сила волі були

потрібні Ларисі Косач в цей період . «Щоб не плакать, я сміялась», — скаже вона в одному з віршів. А чи легко це було тамувати нелюдський біль? Та вона не хотіла, щоб страждали через неї інші, тому, зціпивши зуби, мовчала .

      Леся Українка — високоосвічена обдарована особистість з багатим духовним світом, з високими моральними принципами, шляхетна і благородна натура. Завдяки силі волі, витримці, залізному характеру витримала   випробовування долі і могла підвести підсумок: «Зрештою, життя моє не було убогим, і сором було б мені плакатись на нього».

 

Виходить дівчинка, одягнена як доросла Леся і читає поезію

«Сontra spem spero»

Гетьте, думи, ви хмари осінні!

Тож тепера весна золота!

Чи то так у жалю, в голосінні,

Проминуть молодії літа?

 

Ні, я хочу крізь сльози сміятись,

Серед лиха співати пісні,

Без надії таки сподіватись,

Жити хочу! Геть думи сумні!

 

Я на вбогім сумнім перелозі

Буду сіять барвисті квітки,

Буду сіять квітки на морозі,

Буду лить на них сльози гіркі.

 

І від сліз тих гарячих розтане

Та кора льодовая, міцна,

Може, квіти зійдуть, і настане

Ще я для мене весела весна.

 

Я на гору круту крем'яную

Буду камінь важкий підіймать,

І, несучи вагу ту страшную,

Буду пісню веселу співать.

 

В довгу, темную нічку невидну,

Не стулю ні на хвильку очей,

Все шукатиму зірку провідну,

Ясну владарку темних ночей.

 

Я не дам свому серденьку спати,

Хоч кругом буде тьма та нудьга,

Хоч я буду сама почувати,

Що на груди вже смерть наляга.

 

Смерть наляже на груди важенько,

Сніг застеле сувора імла,

Але дуже заб'ється серденько, —

Може, лютую смерть подола.

 

Так, я буду крізь сльози сміятись,

Серед лиха співати пісні,

Без надії таки сподіватись,

Жити буду! Геть думи сумні!

 

2 травня 1890 р..

 

     У свій час Леся Українка була ідеалом і прикладом для оточення

(особливо, молоді). Вона спромоглася сягнути таких вершин духу, що під

силу лише генієві.  Леся Українка як особистість може бути взірцем і для

 сучасної молоді.

 

ІІ екскурсовод:

 

         Згодом про Лесю Українку скажуть:

   Олесь Гончар:

“ Сорокадворічною пішла вона з життя, пішла не зломлена духом, і образ її таким живе й житиме для нас – сповнений гідності, прекрасний у своїй людяності і великім творчім горінні ”.

 

 Іван Франко:

     “ Від часу Шевченкового «Поховайте та вставайте, кайдани порвіте » Україна не чула такого  сильного, гарячого та поетичного слова, як із уст сеї слабосилої, хворої дівчини.

     Чи не єдиний мужчина на всю соборну Україну ”.

 

 Максим Горький:

     “ Вам, українцям, є чим пишатися у своїй культурі. Яких могутніх людей дала ваша література, яку славну традицію! Шевченко, Франко, Леся Українка – це ж не тільки поети величезного таланту і невичерпної творчої енергії , – вони люди з великим людським серцем і розумом, з героїчною силою духу. У  них є чого повчитися не тільки українцям!”

 

І екскурсовод:

        Творчість Лесі Українки настільки багатогранна й плідна,

що іноді навіть не віриться, що здійснитися вона могла пером жінки, яка

прожили лише сорок два роки. У спадок майбутнім поколінням поетеса

передала велику мудрість справжньої любові до України, яку вона пронесла

через усе своє життя.

       Отже,  нам, дійсно, є чим пишатися, якщо вже більше ніж 140 років минуло з дня народження Лесі Українки, а її життєвий подвиг є прикладом для наслідування не одного покоління українців.

 

ІІ екскурсовод:

     На цьому дозвольте нашу екскурсію закінчити. Сподіваємося, що вам цікаво було переглянути ці світлини з сімейного альбому родини Косачів-Драгоманових.

 

Заключне слово вчителя.