Виховний захід "Т.Г.Шевченко - великий син України"

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Ведуча: Сьогодні наш святковий захід присвячена великому поету України Тарасу Григоровичу Шевченку, творчість якого знають і люблять всі народи світу.  Духовним батьком, творцем і ратівником української мови й всієї нації став Великий Кобзар! Ми пропонуємо вам пройти разом із нами життєвими шляхами великого Кобзаря.

Ведуча: Україна… В одному вже тільки цьому слові бринить музика смутку і жалю. Україна-країна смутку і краси, країна, де найбільше люблять волю і найменше мають її. Україна-це тихі води ї ясні зорі.

Україна-це край, де широка і довга стрічка Дніпра оперізує  жовті лани пшениці, де бездонна блакить неба купає золотосяйне сонце. Хто бував в Україні? Хто знає Україну? Хто бував і знає, той нехай згадає, а хто не бував і не знає, той нехай собі уявить, що там скрізь білі хати у вишневих садах, і весною там дуже гарно, як усі садочки зацвітуть, і усі соловейки защебечуть.  (Пісня)_______

Учениця . Щовесни, коли тануть сніги  

І на рясті засяє веселка,  

Повні сил і живої снаги

 Ми вшановуєм пам'ять Шевченка

Ведуча: Весна-весняночка… Це вона привітна і щедра подарувала Україні Пророка. Ім’я  дала йому рідна мати - Тарас, що означає бунтар.Є у нашій українській літературі імена, що увібрали в себе живу душу народу, стали часткою його життя. Таким ім’ям для нас, українців, стало ім’я Тараса Григоровича Шевченка, чия поезія от уже понад сто років викликає в людях почуття гордості і захоплення красою, своєю силою і народною мудрістю.

Ведучий:  І став для нас Шевченко заповітом,  Безсмертним, як саме людське життя.

Ми будем славить перед цілим світом   Живе й святе Шевченківське ім’я!

 Учениця . Ти, Тарасе, сьогодні    Нас зібрав докупи.  І зійшлися у цій школі   Шевченка онуки.

Учень читає вірш Л. Храпливої

До мене сьогодні всміхнувся Шевченко    З картини, що там на стіні.

 Читає пісні його залюбки ненька,   Розказував батько мені:

Як вівці він пас — ще малий був хлопчина,  А виріс — великий дав дар:

 Для всіх поколінь, для всієї Вкраїни,  Цю книгу, що зветься "Кобзар".

Як книгу святу берегли ми завзято,  З собою забрали у світ,

 Як слово Тараса завжди зберігати,  Великий усім заповіт.

Буду й я любити Вкраїну рідненьку, То може й мені ще не раз

 З картини ласкаво всміхнеться Шевченко, Наш Батько, великий Тарас.

ВЕДУЧА         2014 рік – проголошено Роком Тараса Шевченка.

9 березня 2014 року український народ відзначає 200 років від Дня народження Т.Г. Шевченка. Ім’я, святе для кожного українця. Ця людина залишила нам свої неоціненні духовні надбання – твори і світлу пам'ять про себе. Він пробуджував любов до своєї Батьківщини, кликав сильних на подвиги, вселяв у слабких надію і віру. Т.Шевченко був не тільки філософом, фольклористом, поетом, політиком, істориком, письменником, етнографом, а також був великим художником.З чого ж  все починалося?...

Учень.  В похилій хаті, край села
Над ставом чистим і прозорим
Життя Тарасику дала
Кріпачка – мати, вбита горем  

Учениця :  Не на шовкових пелюшках.    Не у величному палаці –  В хатині бідній він родивсь   

                  Серед неволі, тьми і праці.  Нещасна мати сповила.   Його малого й зажурилась…

      І цілу ніченьку вона –  За сина – кріпака молилась.

Ведуча: Тарас Григорович був четвертою дитиною у родині. Усього їх біло шестеро. Коли маленькому Тарасові виповнилося 2 роки, родина Шевченків переїхала до сусіднього села – Кирилівки. Тут, у Кирилівці, в убогій хатині й минуло безрадісне дитинство поета. Ось так пізніше він намалював свою хату. Коли Тарасові було 8 років, його віддали в науку до дяка.

Учень: Ти взяла мене, маленького, за руку   І в школу   хлопця одвела    До п’яного дяка в науку.

- Учися, серденько, колись     З нас будуть люде, - ти сказала. 

Ведуча: Вчитися йому подобалося. Та недовго тривала ця наука. Коли хлопцеві сповнилося 9 років, від важкої праці померла його мама.

Учениця : Там матір добрую мою    Ще молодую -  у могилу    Нужда та праця положила.

Ведуча: Щоб якось упоратися із сім’єю, батько Тараса одружився знову. Мачуха виявилася жінкою сварливою, недоброю. Вона зненавиділа «чужих» дітей, а особливо Тараса. Щоб хлопець менше був на очах лихої мачухи, батько брав Тараса чумакувати. Та скоро помер і батько.

Учень:Там батько, плачучи з дітьми    (А ми малі були та голі),   Не витерпів лихої долі, 

Умер на панщині!... А ми    Розлізлися межи людьми,   Мов мишенята.

Ведуча.Осиротівши, Тарас пішов у найми.  Тяжко жити сиротою, в наймах. Ким тільки він небув: і пастухом,  і погоничем, і нянькою, і воду носив школярам.
Учениця.  «Не називаю її раєм,
                  Тії хатиночки у гаї
Над чистим ставом край села
Мене там мати повила,
І, повиваючи, співала
В свою дитину.
Учениця.  За що, не знаю, називають
                 Хатину в гаї тихим раєм.
Я в хаті мучився колись,
Мої там сльози пролились
Найперші сльози.
Учень.  Кобзарем ми його звемо
Так від роду і до роду
Кожен вірш свій і поему
Він присвячував народу
Учениця.  Благословен той день і час
Коли прослалась килимами,Земля, яку сходив Тарас
Малими босими нагами.Земля, яку скропив Тарас
Дрібними росами – сльозами.

Ведуча. Багато віршів Шевченка стали народними піснями. Український композитор Лисенко написав музику більше ніж на 100 творів Кобзаря. Ось послухайте одну з них. 

 

ПО ДІБРОВІ ВІТЕР ВІЄ

По діброві вітер віє, Гуляє по полю,
Край дороги гне тополю До самого долу.

Стан високий, лист широкий
Марно зеленіє, Кругом поле, як те море
Широке, синіє.

Чумак іде, подивиться Та й голову схилить,
Чабан рано з сопілкою Сяде на могилі.

Подивишся — серце ниє,
Кругом ні билини!
Одна, одна, як билина,
На чужині гине.

 

Сценка

 Заходить жінка, одягнена в селянський одяг, ставить на столик квіти біля портрета Т.Шевченка. До неї підходить хлопчик.

 

Хлопчик Матусю, а правда, що небо на залізних стовпах тримається?

Мати Так, синочку, правда.

Хлопчик А чому так багато зірок на небі?

Мати Це, коли людина на світ приходить, Бог свічку запалює, і горить та свічка, поки людина не помре. А як помре, свічка гасне, зірочка падає. Бачив?

Хлопчик Бачив, матусю, бачив. Матусечко, а чому одні зірочки ясні, великі, а інші ледь видно?

Мати Бо коли людина зла, заздрісна, скупа, її свічка ледь-ледь тліє. А коли добра, любить людей, робить їм добро, тоді свічечка такої людини світить ясно і світло.

Хлопчик Матусю, я буду добрим. Я хочу, щоб моя свічечка світила ясно-ясно.

Мати Старайся, мій хлопчику…

Ведучий 3. Все цікавило малого Тараса: чому і як ростуть дерева, відки птахи прилітають, куди сонце ховається ввечері. Обходив він ма­лими босими ніжками навколишні стежки і дороги, яри і степи.

Ведуча 1. Мріяв хлопець побачити і далекі землі. Чумакуючи разом з батьком, слухав пісні, казки, легенди про скрутну чумацьку долю і про тих, хто не скорявся гнобленню. Майбутній поет відкривав собі світ. Підрос­тав, і в ніжній душі починали бриніти струни майбутньої музи, яка готувала його до великого подвигу

Ведуча 2. Хлопчик йшов шукати тих стовпів, що підпирають небо. Не дійшов, бо сонечко сховалось за обрій. Бо побачив з високої чорної могили лише сади і церкви. Бо втомленого його посадили на воза чумаки і привезли до рідної домівки. І, мабуть, ще тоді, впала у серце Тарасове зірка, що запалила його любов’ю до поневоленого люду, до прекрасної, хоча й убогої, України.

 

Читець 1. Вірш “І виріс я на чужині”.

І ВИРІС Я НА ЧУЖИНІ

І виріс я на чужині,  І сивію в чужому краї:

То одинокому мені     Здається — кращого немає

Нічого в бога, як Дніпро  Та наша славная країна...

Аж бачу, там тільки добро,   Де нас нема. В лиху годину,

Якось недавно довелось    Мені заїхать в Україну,

У те найкращеє село...  У те, де мати повивала

Мене малого і вночі   На свічку богу заробляла;

 Поклони тяжкії б’ючи,   Пречистій ставила, молила,

Щоб доля добрая любила її дитину... Добре, мамо,

Що ти зараннє спать лягла,

А то б ти бога прокляла За мій талан.

Аж страх погано У тім хорошому селі:

 Чорніше чорної землі Блукають люди; повсихали

 Сади зелені, погнили Біленькі хати, повалялись,

Стави бур’яном поросли. Село неначе погоріло,

 Неначе люди подуріли,Німі на панщину ідуть І діточок своїх ведуть!..

 

СЦЕНА

ТАРАС: Вірш «Мені тринадцятий минало» (під звук співаючих птахів)

Мені тринадцятий минало,

Я пас ягнята за селом.Чи то так сонечко  сіяло,

Чи так мені чого було?Мені так любо, любо стало,

Неначе в бога….Уже прокликали до паю,

А я собі у бур’яні

Молюся богу… І не знаю,Чого маленькому мені

Тоді так приязно молилось,Чого так весело було?

Господнє небо, і село,Ягня, здається, веселилось!І сонце гріло, не пекло!

 ОКСАНА: Чом же плачеш ти? Ох, дурненький,Тарасе. Давай я сльози витру. Не сумуй, Тарасику, адже кажуть, найкраще від усіх ти читаєш, співаєш, ще й, кажуть, малюєш. От, виростеш і будеш малярем. Еге ж?  ТАРАС: Еге ж, малярем.

ОКСАНА: І ти розмалюєш нашу хату?

ТАРАС: Еге ж…  А всі кажуть, що я ледащо і ні на що не здібний… Ні, я не ледащо. Я буду таки малярем.

ОКСАНА: Авжеж ж, будеш! А що ти ледащо, то правда. Дивись, де твої ягнята! Ой, бідні ягняточка, вони пити хочуть! (схопились за руки і побігли до ягнят)

СЦЕНА

ВЕДУЧА: Не дивлячись на те, що народився поет у бідній кріпацькій сім’ї і  дитинство його  було тяжким і безрадісним, малий Тарас ріс допитливим і розумним хлопчиком . Тарас наймитував, а у вільний час читав і малював. Особливо Тарас любив малювати вугіллям по стінах. Думка знайти людину, яка б навчила його малювати не покидає хлопчика.

ТАРАС: Буду зносити всякі прикрощі аби тільки  навчитися цього мистецтва і стати «хоч абияким малярем».

Слава Ісусу Христу! Отче, чому ваші святі у мундирах ходять?

ДЯК-МАЛЯР:  Усі святі ходили в мундирах. А тобі що до цього? Іди воду носити!

ТАРАС:  Я не наймався воду носити. Я малювати хочу!

ДЯК:  Покажи мені, хлопче, долоню лівої руки. (дивиться, дивиться) Нічого путнього з тебе не вийде. Не придатний ти ні до малювання, ні до бондарства, ні, навіть, до шевства. Іди собі геть від мене!

Ведуча 1 . Крутою, тернистою була його життєва дорога. У кріпацькій хатині, де він народився, над ним тяжіли тисячі нещасть, тисячі напастей. Чи могли захистити від біди змучені недолею батько-нетяга чи мати- кріпачка, яку “ще молодою — у могилу нужда та праця положила".

Ведуча 2 . Безрадісне, рясно зрошене слізьми дитинство протупотіло босоніж колючою стернею в голоді, холоді і хворобах. Жадібно вбирало чуле до людських страждань Тарасове серце розповіді-леге-ли старого

дідуся про героїчне і страдницьке минуле рідного краю, думи кобзарів, розпач покриток.

 

Сценка

(Тарас розмахує прутом, як шаблею.)

Тарас. Ти пан Дашкевич? Ти з народу знущався. А тепер просиш прощення? (Рубає голову. Звертається до іншого).

Тарас. Ти пан Висоцький? Онімів від страху? Одержуй кару. (Рубає голову і тому. Дивиться на найбільшого будяка).

Тарас. О, який чорний будячище, аж світ затьмарює. Та це ж їхній цар. Просись! Не хочеш? Зараз злетить з пліч і твоя голова, як голка. (Рубає голову).

Ведучий . Важке життя людей, сповнене поривань до світлого майбутнього — оце той університет, який припав на долю молодого Шевченка. Кожна кривда людини лишала пекучий слід у його серці.

Ведучий . Битий панським осавулом кріпак і голодне байстря, що ниділо попідтинню, відданий у довічну солдатчину вдовиний син і знева­жена паничем дівчина вражали поетову душу і згодом зринали піснею- протестом проти людського горя.

 

Сценка

Оксана. Тарасе, що ти робиш?

Тарас. Який я Тарас? Я — гайдамака!

Оксана. Що ж ти робиш?

Тарас. Не заважай! Бач — панам голови рубаю.

Оксана. І я! І я!

Тарас. Ну, добре, хай і ти будеш гайдамачка. На рушницю, стріляй. (Оксана цілиться в будяка).

Оксана. Бу-бух!

Тарас. Трах! Бах! Рубай! Бий! Жени панів! (Біжить, за ним вибігає Оксана).

 

Читець . Вірш “Ми вкупочці колись росли”.

МИ ВКУПОЧЦІ КОЛИСЬ РОСЛИ

Ми вкупочці колись росли   Маленькими собі любились.

А матері на нас дивились Та говорили, що колись Одружимо їх. Не вгадали. Старі зараннє повмирали,

А ми малими розійшлись Та вже й не сходились ніколи. Мене по волі і неволі Носило всюди. Принесло На старість ледве і додому. Веселее колись село Чомусь тепер мені, старому, Здавалось темним і німим, Таким, як я тепер, старим.

І бачиться, в селі убогім (Мені так бачиться) нічого Не виросло і не згнило,

Таке собі, як і було.

І яр, і поле, і тополі,

І над криницею верба. Нагнулася, як та журба Далеко в самотній неволі. Ставок, гребелька, і вітряк З-за гаю крилами махає.

І дуб зелений, мов козак Із гаю вийшов та й гуляє Попід горою; по горі Садочок темний, а в садочку Лежать собі у холодочку,

Мов у раю, мої старі.

Хрести дубові посхилялись, Слова дощем позамивались...

І не дощем, і не слова Гладесенько Сатурн  стирає... Нехай з святими спочивають Мої старії...— Чи жива

Ота Оксаночка? — питаю У брата тихо я.— Яка?

Ота маленька, кучерява,

Що з нами гралася колись.

Чого ж ти, брате, зажуривсь?

Я не журюсь. Помандрувала Ота Оксаночка в поход

За москалями та й пропала. Вернулась, правда, через год,

Та що з того. З байстрям вернулась, Острижена. Було, вночі Сидить під тином, мов зозуля,

Та кукає; або кричить,

Або тихесенько співає Та ніби коси розплітає.

А потім знов кудись пішла,

Ніхто не знає, де поділась, Занапастилась, одуріла.

А що за дівчина була,

Так-так, що краля! і не вбога,

Та талану господь не дав...—

А може й дав, та хтось украв І одурив святого бога.

Ведучий . Та дівчина, Оксана Коваленко, друг його дитинства, милий просвіток серед слізного життя. Очі її світили, як дві зорі на сумному небі, кликали його думки, отерплу душу з убогого горища маляра, в степи під високе небо.

Читець . Вірш “Сестрі”.

СЕСТРІ

Минаючи убогі села Понаддніпрянські невеселі,

Я думав: — Де ж я прихилюсь? І де подінуся на світі? —

І сниться сон мені: дивлюсь,

В садочку, квітами повита,

На пригорі собі стоїть,

Неначе дівчина, хатина.

Дніпро геть-геть собі розкинувсь! Сіяє батько та горить!

Дивлюсь, у темному садочку,

Під вишнею у холодочку,

Моя єдиная сестра! Многострадалиця святая!

Неначе в раї, спочиває Та з-за широкого Дніпра Мене, небога, виглядає.

І їй здається — виринає З-за хвилі човен, доплива...

І в хвилі човен порина.

— Мій братику! моя ти доле! — І ми прокинулися. Ти...

На панщині, а я в неволі!..

Отак нам довелося йти Ще змалечвіу колючу ниву! Молися, сестро! будем живі,

То бог поможе перейти.

Ведучий 1. А ще святим для нього залишилось ім’я його матері. І її ласка. Коли приїздив на її могилу після викупу з кріпацтва, побачив лапатий мак, барвінок.

 

Читець 1. “Добридень, мамо, — мовив беззвучно серцем — ось я прийшов. Пробачте, що забув обличчя. Я, мамо, вільний, вільний, як запорожець! Можна я сяду тут скраєчку. Як ви померли, мамо, я рідко ласку бачив. Люди такі жорстокі, мамо...

Жорстокий світ. Минуло стільки років, як вас не стало, а усе довкіл змінилося. Неволя тане і біда тане. Я вирвався, а інші ваші діти й онуки, мамо, там у тому ярмі. Я жив по правді і житиму... Не задля себе, мамо, а задля них, моїх братів знедолених по всій Україні.

Воля серед неволі — біда також, бо знаєш, що втрачають люди, у чому їх окрадено. Так, мамо, це нелегко і небезпечно... Мабуть, мій хрест такий... Ще доки у наших думках жевріють останні зблиски пам’яті, мене почують, вийдуть мені назустріч. Бо потім буде пізно”.

 

Читець . Вірш “Не молилася за мене”.

 НЕ МОЛИЛАСЯ ЗА МЕНЕ

Не молилася за мене, Поклони не клала Моя мати; а так собі Мене повивала, Співаючи: «Нехай росте Та здорове буде!»

І виріс я, хвалить бога, Та не виліз в люди. Лучче було б не родити Або утопити,

Як мав би я у неволі Господа гнівити.

я так мало, небагато Благав у бога. Тільки хату, Одну хатиночку в гаю,

Та дві тополі коло неї,

Та безталанную мою,

Мою Оксаночку ’, щоб з нею Удвох дивитися з гори На Дніпр широкий, на яри,

Та на лани золотополі,

Та на високії могили; Дивитись, думати, гадать: Коли-то їх понасипали?

Кого там люди поховали?

І вдвох тихенько заспівать Ту думу сумную, днедавну, Про лицаря того гетьмана, Що на огні ляхи спекли.

А потім би з гори зійшли; Понад Дніпром у темнім гаї Гуляли б, поки

І, розмовляючи, пішли б Вечеряти в свою хатину.

Даєш ти, господи єдиний, Сади панам в твоїм раю, Даєш високії палати.

Пани ж неситії, пузаті,

На рай твій, господи, плюють І нам дивитись не дають З убогої малої хати.

Я тільки хаточку в тім раї Благав, і досі ще благаю,

Щоб хоч умерти на Дніпрі, Хоч на малесенькій горі.

 

Звучить запис пісні “Садок вишневий коло хати”.

Садок вишневий коло хати, Хрущі над вишнями гудуть,

Плугатарі з плугами йдуть, Співають ідучи дівчата,

А матері вечерять ждуть.

 Сім’я вечеря коло хати, Вечірня зіронька встає.

 Дочка вечерять подає,

А мати хоче научати,Так соловейко не дає.

 Поклала мати коло хати Маленьких діточок своїх;

Сама заснула коло їх. Затихло все, тільки дівчата

Та соловейко не затих.

Ведуча  1. Чарівна українська природа! Широкі і безмежні лани, степові дороги, що ген повилися від села до села, тихий гай, садок вишневий коло хати. Український вечір... А чому ж він так вражає серце, чому на очі набігають сльози? Мабуть тому, що під ним напис 1847 р. Петербург. Чужина, байдужі люди, самотність, туга.

Ведуча  2. Там далеко-далеко Тарас мріяв про своє пристановище, про хатинку на Україні, благав у Бога тільки хату, одну хатиночку в гаю. А ще, молився на чужині, в незамкненій своїй тюрмі, зорі Вкраїнській. Бо ж їм веселим, літнім зорям звіряв свої печалі й радості.

 

Звучить запис пісні “Зоре моя вечірняя”.

ЗОРЕ МОЯ ВЕЧІРНЯЯ

Зоре моя вечірняя,
Зійди над горою,
Поговорим тихесенько
В неволі з тобою.

Розкажи, як за горою
Сонечко сідає,
Як у Дніпра веселочка
Воду позичає.

Як широка сокорина
Віти розпустила...
А над самою водою
Верба похилилась -

Аж по воді розіслала  Зеленії віти,  А на вітах гойдаються  Нехрещені діти.

Учень

Вірш «Мені однаково..»

         Мені однаково, чи буду

Я жить в Україні, чи ні.

Чи хто згадає, чи забуде

Мене в снігу на чужині -

Однаковісінько мені.

В неволі виріс між чужими,

І, не оплаканий своїми,

В неволі, плачучи, умру,

І все з собою заберу,

Малого сліду не покину

На нашій славній Україні

На нашій - не своїй землі.

І не пом'яне батько з сином,

Не скаже синові: "Молись,

Молися, сину: за Вкраїну

Його замучили колись".

Мені однаково, чи буде

Той син молитися, чи ні...

Та не однаково мені,

Як Україну злії люди

Присплять, лукаві, і в огні

Її, окраденую, збудять...

Однаковісінько мені.

Ведуча 1. Посилав на Вкраїну Тарас всі свої думи. “О, думи мої, о славо злая”.

Звучить запис пісні “Думи мої, думи мої’.

Ведуча 2 . Зустріч з Вкраїною після стількох років розлук! Він так довго і боляче марить цією зустріччю стільки літ. Люті виродки, кати бездушні. Нівечити, топтати людську душу за те, що прагне волі й долі своїй землі, своєму народові.

Ведуча 1 . А скільки років неволі. Ціла вічність. Вони не минули безслідно. Підірвано здоров’я, але не дух.

 

Читець . Вірш “Не гріє сонце на чужині”.

НЕ ГРІЄ СОНЦЕ НА ЧУЖИНІ

Не гріє сонце на чужині,

А дома надто вже пекло.

Мені невесело було

Й на нашій славній Україні. Ніхто любив мене, вітав,

І я хилився ні до кого,

Блукав собі, молився богу Та люте панство проклинав.

І згадував літа лихії,

Погані, давнії літа,

Тоді повісили Христа,

Й тепер не втік би син Марії! Нігде не весело мені,

Та, мабуть, весело й не буде І на Украйні, добрі люди;

Отже, таки й на чужині. Хотілося б... та й то для того, Щоб не робили москалі Труни із дерева чужого,

Або хоч крихотку землі Із-за Дніпра мого святого Святії вітри принесли,

Та й більш нічого. Так-то, люди, Хотілося б... Та що й гадать... Нащо вже й бога турбувать, Коли по-нашому не буде.

Ведуча 1. Україна так недалеко, недалечко, біля самого серця. Його Україна. З білими лілеями, тихими, чародійними ставами, з тополями, які були колись дівчатами, з зеленокосими русалками.

 

Читець . Вірш “Гомоніла Україна”.

Гомоніла Україна,  Довго гомоніла,

Довго, довго кров степами   Текла-червоніла.

Текла, текла та й висохла,Степи зеленіють;  Діди лежать, а над ними

Могили синіють. Та що з того, що високі? Ніхто їх не знає,Ніхто щиро не заплаче,

Ніхто не згадає.Тільки вітер тихесенько  Повіє над ними,Тільки роси ранесенько

Сльозами дрібними  Їх умиють.Сонце зійде,

Осушить, пригріє.  А онуки?.. Їм байдуже,

Панам жито сіють.

Вірш Тараса Шевченка “Розрита могила” читає  …

Світе тихий, краю милий,

Моя Україно!

За що тебе сплюндровано,

За що, мамо, гинеш?

Чи ти рано до схід сонця

Богу не молилась?

Чи ти діточок непевних

Звичаю не вчила?

«Молилася, турбувалась,

День і ніч не спала,

Малих діток доглядала,

Звичаю навчала.

Виростали мої квіти,

Мої добрі діти,

Панувала і я колись

На широкім світі,—

Панувала... Ой Богдане!'

Нерозумний сину!

ІІодивись тепер на матір,

На свою Вкраїну,

Що, колишучи, співала

Про свою недолю,

Що, співаючи, ридала,

Виглядала волю.

Ой Богдане, Богданочку!........

 

Читець . Вірш “Минають дні, минають ночі”.

МИНАЮТЬ ДНІ, МИНАЮТЬ НОЧІ

Минають дні, минають ночі, Минає літо. Шелестить Пожовкле листя, гаснуть очі,

Заснули думи, серце спить,

І все заснуло, і не знаю,

Чи я живу, чи доживаю,

Чи так по світу волочусь,

Бо вже не плачу й не сміюсь... Доле, де ти! Доле, де ти?

Нема ніякої;

Коли доброї жаль, боже,

То дай злої, злої!

Не дай спати ходячому, Серцем замирати І гнилою колодою По світу валятись.

А дай жити, серцем жити І людей любити,

А коли ні... то проклинать І світ запалити!

Страшно впасти у кайдани, Умирать в неволі,

А ще гірше — спати, спати,

І спати на волі —

І заснути навік-віки,

І сліду не кинуть Ніякого, однаково,

Чи жив, чи загинув!

Доле, де ти, доле, де ти?

Нема ніякої!

Коли доброї жаль, боже,

То дай злої! злої!

Ведуча 1 . А Україна була так недалеко, біля самого серця. Його Україна — убога, сплюндрована, знівечена, скривджена.

 

Читець . Вірш “В неволі тяжко, хоча й волі...”

В неволі тяжко, хоча й волі, Сказать по правді, не було.

Та все-таки якось жилось,

Хоть на чужому, та на полі... Тепер же злої тії долі,

Як бога, ждати довелось.

І жду її, і виглядаю,

Дурний свій розум проклинаю, Що дався дурням одурить,

В калюжі волю утолчть. Холоне серце, як згадаю,

Що не в Украйні поховають, Що не в Украйні буду шь, Людей і господа любить

Ведуча 2 . Він так любив Україну все життя, він линув до неї душею, їй віддав себе, їй присвячував твори, задля неї пішов у безсмертя.

 Учениця. Дуже любив поєт свою Україну, порівнював її з образом матері.
Україно! Україно!
Серце моє, ненько!
Як згадаю твою долю,
Заплаче серденько.
Народжений матірю – кріпачкою, і сам кріпак, він пізнав гіркотужиття, розуміє і відчуваєдушу людей, їхнє тяжке становище. Тому з болем і сумом він пише:
Учениця. Аж страх погано
У тім хорошому селі
Чорніше чорної землі
Блукають люди...
Село неначе погоріло,
Неначе люди подуріли,
Німі на панщину ідуть
І діточок своїх ведуть!...
Ведуча 1 Але Шевченко хоче бачити україну вільною, а людей – веселими і щасливими.
Учениця.А як не бачиш того лиха,
То скрізь здається любо, тихо,
І на Україні добро.
Між горами старий Дніпро
Неначе в молоці дитина,
Красується, любується на всю Україну
Апонад ним зеленіють
Широкії села,
А у селах у веселих
І люди веселі.
Ведуча 2.  Тарас Шевченко лишив нам свіої слова – заповіти, які допомагають нам жити. Їх називають золотими словами Шевченка.
Учениця. Свою Україну любіть,
Любіть її во время люте.
В останню тяжкую минуту
За неї Господа моліть.
Учениця. Не цурайтесь того слова,
Що мати співала,
Як малого сповивала,
З малим розмовляла.
Учениця. Любітеся, брати мої,
Вкраїну любіте.
І за неї, безталанну,
Господа моліте.
Обніміте ж брати мої,
Найменшого брата, -
Нехай мати усміхнеться,
Заплакана мати.
Учениця. І на оновленій землі
Врага не буде супостата,
А буде син, і буде мати,
І будуть люде на землі ...
Ведуча.  10 років заслання підірвали здоров’я Шевченка. А 10 березня 1861 року перестало битися серце Кобзаря.
Багато літ минуло з того часу,
Праправнуки вивчають «Заповіт»,
У Каневі вклоняється Тарасу
Не тільки Україна – цілий світ!!!
І сьогодні ми виконуємо ще один заповіт Шевченка.
І мене в сім’ї великій
В сімї вольній, новій,
Не забудьте помянути
Незлим, тихим словом!
10 березня – день пам’яті Шевченка.
Учень. Поховали ... Тихесенько Україна плаче.
Поховали дух великий
І серце гаряче
Поховала, наша мати
Найкращого Сина –
«Вічну пам’ять» заспівала
Уся Україна!

Ведуча. 

«МОЛИТВА»

Отче наш, Тарасе всемогущий,

Що створив нас генієм своїм,

На моїй землі, як правда сущий,

Б’ющий у неправду, наче грім.

Ти, як небо, став широкоплечо,

Над літами, що упали в грузь;

Віку 21-го предтечо,

Я до тебе одного молюсь.

Да святиться слова блискавиця,

Що несе у вічну далечінь    Нашу думу й пісню…  Да святиться між народами твоє ім’я. Амінь.

 

Прислів’я про Т. Шевченка.
-Шевченко для людей — це безсмертний Прометей.

  - Шевченкове слово в віках не старіє.
- Сяє геній Кобзаря, мов у темряві зоря.

   - Шевченкові думи переживуть віки.
- Нове життя будуємо — Кобзаря голос чуємо. 

  - Шевченкові пісні — наша сила.
- Хто з Шевченком знається, той розуму набирається. 

 -Шевченко Тарас наче сонце для нас.

 Ведуча. 

І доки в римах «Заповіту»

Бентежить кожне слово нас,

Той рух до сонця не спинити, Бо зветься сонце те – Тарас.

 

«ЗАПОВІТ»

Як умру, то поховайте Мене на могилі,Серед степу широкого, На Вкраїні милій,

Щоб лани широкополі, І Дніпро, і кручі Було видно, було чути, Як реве ревучий.

Як понесе з України У синєє море Кров ворожу... отоді я І лани і гори —

Все покину і полину До самого бога Молитися... а до того Я не знаю бога. Поховайте та вставайте, Кайдани порвіте І вражою злою кров’ю Волю окропіте.

І мене в сім’ї великій, В сім’ї вольній, новій, Не забудьте пом’янути Незлим тихим словом

 

ПІСНЯ «Реве та стогне Дніпр широкий»

Реве та стогне Дніпр широкий, Сердитий вітер завива,

Додолу верби гне високі, Горами хвилю підійма.

І блідий місяць на ту пору Із хмари де-де виглядав, Неначе човен в синім морі,

То виринав, то потопав.

Ще треті півні не співали, Ніхто ніде не гомонів,

Сичі в гаю перекликались,Та ясен раз у раз скрипів.

В таку добу під горою,Біля того гаю,

Що чорніє над водою,Щось біле блукає.

Може, вийшла русалонька Матері шукати,

А може, жде козаченька, Щоб залоскотати.

Не русалонька блукає:То дівчина ходить,

Й сама не зна (бо причинна), Що такеє робить.

Так ворожка поробила, Щоб менше скучала,

Щоб, бач, ходя опівночі, Спала й виглядала Козаченька молодого,

Що торік покинув. Обіщався вернутися,

Та, мабуть, і згинув!

Не китайкою покрились Козацькії очі,

Не вимили біле личко Слізоньки дівочі:

Учень. Шануючи Кобзаря, вклоняємося до землі за його безсмертне слово, за віру, за надію, що над Україною ще зійде світанкова щаслива зоря волі й добробуту, зоря свободи і розквіту.

Пошли нам, Боже, Шевченкового полум’яного духу, мудрості, віри у щасливе майбутнє рідної України.

Ведуча1. Ми, учні, повинні дорожити Шевченком. Любити Україну, як любив її поет. Берегти її, як берегли наші діти і прадіди.
Ведуча2. Ми повинні читати його твори і наша мова буде гарною, чарівною, барвистою, бо українська мова – одна з найкращих мов світу.
Учітеся, шануйте батьків, живіть дружно – учив Тарас Грогорович Шевченко.   

 І це сьогодні головне наше завдання.

 

  Здійснить Тараса заповіт

Ніхто з нас не забуде,

І хоч минуло 200 літ,

Він завжди з нами буде!

“В наш чудовий час вічно житиме Тарас”