Виховний захід " Тарасові слова - то правда жива!"

 Свято « Шевченкові слова – то правда жива»

Мета: поглибити знання учнів про життєпис сина українського народу – Т.Г. Шевченка; спираючись на слово, домагатися розвитку не тільки інтелекту, а й душі; спонукати учнів до власної творчості; виховувати любов і повагу до спадщини, яку нам залишив поет, традицій нашого народу, бути справжнім патріотом України.

Святково прибраний зал: портрет Тараса Шевченка у рушник, виставка творів Т. Шевченка; мультимедійна дошка з презентацією про життя і творчість   Кобзаря; стіннівки, виготовлені до Шевченківських свят.

Ведуча 1.                                                                                                                             Щовесни , коли тануть сніги
І на рясті просяє веселка,
Повні сил і живої снаги
Ми вшановуєм пам´ять Шевченка.
Провіснику волі , великий титане,
Справдилися думи пророчі твої.
Приймай же данину любові і шани
Од вільних народів нової сім´ї.                                                                   Ведуча 2: 9 березня 1814 року                   
В похилій хаті край села. 
Над ставом чистим і прозорим 
Життя Тарасику дала 
Кріпачка-мати, вбита горем. 

Іде весна, іде ясна,

Мов квітка розвилася,

І спогад нам несе вона

Про віщого Тараса.

Що більше сотні тому літ

Умер в чужій країні,

Та славний він на цілий світ,

Його всі знають нині.

Багато зла перетерпів,

Назнав лихої долі,

Милий остався без батьків

І вівці пас у полі.

Дідусь розказував не раз

Про козаків завзяття,

І слухав залюбки Тарас,

Блищали оченята.

Та пан Тараса в слуги взяв:

Картав, карав щоднини.

Тарас же нишком малював

Із панських стін картини.

Застав при малюванні раз

В саду його Сошенко.

Поміг, що вільним став Тарас,

Що вчитись став Шевченко.

Його пізнали малярі,

Хвалили вдале діло.

Але злякалися царі:

— Він вірші пише сміло!

Бо в віршах пригадав Тарас,

Як нарід жив на волі,

Як козаки в воєнний час

Перемагали в полі.

Бо в віршах тих розповідав,

Як добре вільним бути,

Яка невольникам біда,

Як гнобить ворог лютий.

Які степи, який Дніпро

І українські люди,

Як переможе ще добро

І весело всім буде.

Злякавсь, що пісня голосна,

Московський цар поганий,

Тараса в чужину прогнав,

Закув його в кайдани.

Та ще й писати заказав

Московський цар лукавий.

А все ж таки Тарас писав,

Ховав вірші в халяві.

І так в пустелі, в чужині

У самоті томився,

Писав про Рідний Край пісні

І Богу все молився.

Як проминуло десять літ,

Вернувся він на волю,

Та невеселий був той світ,

Ридало серце з болю.

Замовкло серце Кобзаря

У чужині холодній,

Та слово, ясне, мов зоря,

Нам світить досьогодні.

І кожен раз в весняний час

Всі українські діти

Згадають: нас любив Тарас!

Йому дарують квіти.

Сповнить Тараса Заповіт

Ніхто з нас не забуде!

І хоч минула сотня літ,

Він завжди з нами буде!

Сценка «Тарас і мати» 

Хлопчик: Матусю, а правда, що небо на залізних стовпах тримається? 
Мати: Так, синочку, правда. 
Хлопчик: А чому так багато на небі зірочок? 
Мати: Це коли людина на світ приходить, Бог свічку запалює, і горить та свічка, поки людина не помре. А як помре, свічка гасне, зірочка падає. Бачив? 
Хлопчик: Бачив, матусю, бачив… Матусенько, а чому одні зірочки ясні, великі, а інші ледь видно? 
Мати: Бо коли людина зла, заздрісна, скупа, її свічка ледь – ледь тліє. А коли добра ,любить людей, робить їм добре, тоді свічка такої людини світить ясно, і світло це далеко видно. 
Хлопчик: Матусю, я буду добрим. Я хочу, щоб моя свічечка світила найясніше. 
Мати: Старайся мій хлопчику,(гладить його по голові) 
Мати. 
Як гірко, як нестерпно жаль 
Що долі нам нема з тобою! 
Ми вбогі, змучені раби, 
Не знаєм радісної днини. 
Нам вік доводиться терпіть, 
Не розгинать своєї спини. 
Промовиш слово і нагай 
Над головою люто свисне. 
І так усюди з краю в край. 
Панує рабство ненависне. 

 

Ведуча1: Одного сонячного ранку восени 1822 року, мама, вся святково усміхнена, пригладила Тарасові чупринку, наділа нову шапку, почепила через плече торбинку для книжок, обдарувала його лагідною усмішкою і сказала

Мама: Щасти тобі, синку, може, людиною станеш!

Ведуча 2: Так на восьмому році життя тарас став учнем дяка.

Ведуча1: Та лихо не спало. Коли Тарасові Було 9 років,померла його мати, а в 11 років залишився він круглим сиротою, бо ж і батько помер. Став Тарас пасти Громадську худобу. Він наймитує в школі, а потім пасе громадську череду. Мине 20 років, і він з болем згадуватиме своє дитинство у вірші "Мені тринадцятий минало".

Інсценізація вірша ''Мені тринадцятий минало"

Оксана   Чом же ти плачеш? Ох, дурненький Тарасе, давай я сльози витру. Не сумуй, Тарасику, адже кажуть, найкраще від усіх ти читаєш, ще й ,кажуть, малюєш. От виростеш і будеш малярем. Еге ж?

Тарас  Еге ж, малярем.

Оксана  І ти розмалюєш нашу хату.

Тарас    Еге ж. А всі кажуть, що я ледащо і ні на що не здатний.   Ні, я не ледащо. Я буду – таки малярем.

Оксана   Авжеж будеш! А що ти ледащо, то правда. Дивись, де твої ягнята. Ой, бідні ягняточка, що чабан у них такий - вони ж питочки хочуть! Жени їх до води!

Мені тринадцятий минало.

Я пас ягнята за селом.

Чи то так сонечко сіяло,

Чи так мені чого було?

Мені так любо, любо стало,

Неначе в Бога......

Уже прокликали до паю,

А я собі у бур’яні

Молюся Богу... І не знаю,

Чого маленькому мені

Тойді так приязно молилось,

Чого так весело було.

Господнє небо, і село,

Ягня, здається, веселилось!

І сонце гріло, не пекло!

Та недовго сонце гріло,

Недовго молилось...

Запекло, почервоніло

І рай запалило.

Мов прокинувся, дивлюся:

Село почорніло,

Боже небо голубеє

І те помарніло.

Поглянув я на ягнята —

Не мої ягнята!

Обернувся я на хати —

Нема в мене хати!

Не дав мені Бог нічого!..

І хлинули сльози,

Тяжкі сльози!.. А дівчина

При самій дорозі

Недалеко коло мене

Плоскінь вибирала,

Та й почула, що я плачу. /37/

Прийшла, привітала,

Утирала мої сльози

І поцілувала...

Неначе сонце засіяло,

Неначе все на світі стало

Моє... лани, гаї, сади!..

І ми, жартуючи, погнали

Чужі ягнята до води.

 

Ведуча 2 Та все ж  Тарас мріяв про малювання. Знайшов одного маляра , який погодився взяти його в науку, проте Тарасові треба було отримати дозвіл від пана Енгельгарта.

 

Тарас: Пане управителю я до вас! Я дуже хочу Вчитися малювати і дяк з Хлипнівки погодився взяти мене в учні . Я  прийшов ,щоб ви дозволили й документи дали!

Управитель: А батьки в тебе є?

Тарас: Ні, померли,сам я. Так дасте документа?

Управитель: Якого документа?Дурниці! оце я одержав листа від пана, йому саме таких хлопців, як ти ,треба в козачки набрати.

Тарас: В козачки? Які козачки?

Управитель: А такі козачки, пан уже знає.Так що я тебе до кухаря нашого пошлю

Тарас: Пане управителю, я хочу на маляра вчитися…..

Управитель: Ну годі  там базікати , одведіть його до кухаря!

Ведуча 2:  Проте бажання малювати не покидало Тараса. Пан сварив його, тяжко карав,лютував . Виїжджаючи до Петербурга взяв його зсобою. Там пощастило  Тарасу познайомитись зі славними художниками і письменниками, які зібрали гроші і 22 квітня 1838 року викупили його з кріпацтва .Став Шевченко вільною людиною.

Ведуча1:  Тарас був живою піснею,журбою і плачем. Усе його життя було важке і жорстоке, але він не падав духом і все зміцнював то піснею, то словом , то власним життям свою  безмежну любов до України.  У1840 році світ побачив «Кобзар».

Ведуча 2: Доля готувала Тарасові все нові і нові випробування. Із хлопчика – кріпака  виростає талановитий художник, великий український поет – борець за волю України. Ні царські тюрми, ні солдатчина, ні заслання в далеких степах Казахстану, не зломили його, не перемогли його віри  в Україну в народ! Де він не був, завжди тужив за Україною.

Ведуча 1:

Ось послухайте, як ніжно і тужливо звучать його вірші.

 

"І виріс я на чужині..."

І  виріс  я  на  чужині,  
І  сивію  в  чужому  краї:  
То  одинокому  мені  
Здається  –  кращого  немає  
Нічого  в  бога,  як  Дніпро  
Та  наша  славная  країна…  
Аж  бачу,  там  тілько  добро,  
Де  нас  нема.  В  лиху  годину  
Якось  недавно  довелось  
Мені  заїхать  в  Україну,  
У  те  найкращеє  село…  
У  те,  де  мати  повивала  
Мене  малого  і  вночі  
На  свічку  богу  заробляла;  
Поклони  тяжкії  б'ючи,  
Пречистій  ставила,  молила,  
Щоб  доля  добрая  любила  
Її  дитину…  Добре,  мамо,  
Що  ти  зарані  спать  лягла,  
А  то  б  ти  бога  прокляла  
За  мій  талан...

Доля

Ти не лукавила зо мною,
Ти другом, братом і сестрою
Сіромі стала. Ти взяла
Мене, маленького, за руку
І в школу хлопця одвела
До п'яного дяка в науку.
— Учися, серденько, колись
З нас будуть люди, — ти сказала.
А я й послухав, і учивсь,
І вивчився. А ти збрехала.
Які з нас люди? Та дарма!
Ми не лукавили з тобою,
Ми просто йшли; у нас нема
Зерна неправди за собою.
Ходімо ж, доленько моя!
Мій друже вбогий, нелукавий!
Ходімо дальше, дальше слава,
А слава — заповідь моя.

Садок вишневий коло хати,
Хрущі над вишнями гудуть,
Плугатарі з плугами йдуть,
Співають ідучи дівчата,
А матері вечерять ждуть.

Сімя вечеря коло хати,
Вечірня зіронька встає.
Дочка вечерять подає
А мати хоче научати,
Так соловейко не дає.

Поклала мати коло хати
Маленьких діточок своїх,
Сама заснула коло їх.
Затихло все… Тільки дівчата
Та соловейко не затих.

 

 

Зоре моя вечірняя,
Зійди над горою,
Поговорим тихесенько 
В неволі з тобою.
Розкажи, як за горою
Сонечко сідає,
Як у Дніпра веселочка
Воду позичає.
Як широка сокорина
Віти розпустила...
А над самою водою
Верба похилилась;
Аж по воді розіслала

 

І золотої й дорогої 
Мені, щоб знали ни, ве жаль 
Моєї долі молодої: 
А іноді така печаль 
Оступить душу, аж заплачу. 
А ще до того, як побачу 
Малого хлопчика в селі. 
Мов одірвалось од гіллі, 
Одно-однісіньке під тином 
Сидить собі в старій ряднині. 
Мені здається, що се я, 
Що це ж та молодість моя. 
Мені здається, що ніколи 
Воно не бачитиме волі, 
Святої воленьки. Що так 
Даремне, марне пролетять 
Його найкращії літа, 
Що він не знатиме, де дітись 
На сім широкім вольнім світі, 
І піде в найми, і колись, 
Щоб він не плакав, не журивсь, 
Щоб він де-небудь прихиливсь, 
То оддадуть у москалі.
Зеленії віти,
А на вітах гойдаються
Нехрещені діти...

 

Зацвіла в долині 
Червона калина, 
Ніби засміялась 
Дівчина-дитина. 
Любо, любо стало, 
Пташечка зраділа 
І защебетала. 
Почула дівчина 
І в білій свитині 
З біленької хати 
Вийшла погуляти 
У гай на долину. 
І вийшов до неї 
З зеленого гаю 
Козак молоденький; 
Цілує, вітає, 
І йдуть по долині, 
І йдучи співають. 
Як діточок двоє, 
Під тую калину 
Прийшли, посідали 
І поцілувались. 
Якого ж ми раю 
У бога благаєм? 
Ран у серце лізе, 
А ми в церкву лізем, 
Заплющивши очі,— 
Такого не хочем. 
Сказав би я правду, 
Та що з неї буде? 
Самому завадить, 
А попам та людям 
Однаково буде.

 

 

Ведуча 2: Туга за рідною природою, рідним краєм звучить і в його віршах

 

Він закликає український народ до боротьби за волю за кращу долю.

- Настав 1861 рік, четвертий рік його повернення із заслання, рік який почав підрахунок його останніх років життя. В день народження 9 березня Тараса провідали друзі. Прийшло багато листів, вітальних  телеграм з України.

 

Ведуча 1:Прочитавши їх, Хворий поет проказав: От якби додому, там би я, може одужав. Але не судилося. В ранці 10 березня Тарас Шевченко зійшов у свою майстерню, упав і відійшов у вічність.

 

Тараса Шевченка поховали на Смоленському кладовищі в Петербурзі. У травні цього ж року тіло  Великого Кобзаря було перевезено в Україну. Друзі вибрали для поховання місце на Чернечій горі, звіряючи величність місця з рядками « Заповіту».

Ведуча 2:  Минуло багато років з дня народження Т.Г. Шевченка – славного сина українського народу, але й сьогодні як живий говорить він із своїми  наступниками. Його слово  живе між нами, гнівне і ніжне, полум’яне і міцне.

 

Це був поет,поет з родини бідної

А душу мав розкрилену ,мов птах

Гарячим болем і живою піснею

Його слова  - в народу на вустах

А скільки раз його було розіп’ято

За правду , за Кобзар і Заповіт

В душі народу словом заповітним він

Залишив вічний і глибокий слід.

Ведуча 1:  І на  оновленій землі, над ланами, широкими полями, вільними містами і селами як весняні води могутнього Дніпра лине вічно жива в народі  слава великого Кобзаря.