Сценарій музичного вечора, присвяченого річниці від дня народження українського композитора В. Івасюка (1949-1979),
присвячений творчості Володимира Івасюка, автора славетної «Червоної рути», композитора, чиї пісні стали музичними символами нашої держави.
Мета заходу: Ознайомити учнів із життєвою долею Володимира Івасюка, його пісенною творчістю; виховувати свідомого громадянина України на прикладі життя композитора, розвивати почуття патріотизму; виховувати любов до рідної землі, української пісні; розвивати естетичні почуття.популяризувати українське мистецтво; прищеплювати любов до рідної культури.
ВЕЧІР ПАМ’ЯТІ
"НЕДОСПІВАНА ПІСНЯ ВОЛОДИМИРА ІВАСЮКА"
Вечір проходить у актовій залі. На передньому плані портрет Володимира Івасюка, прибраний вишиваним рушником і гронами калини,скрипка, біля неї - дві червоні троянди, перев’язані чорною стрічкою , розкриті ноти. підсвічник із запаленою свічею Оформлена виставка з фотографій родини В. Івасюка, виконавців його пісень – ансамблю «Смерічка», Софії Ротару, Василя Зінкевича, Назарія Яремчука, платівок та дисків із піснями.
ЗДВР: Шановні друзі! Зараз ми хочемо вам запропонувати одну із багатьох форм виховної роботи. Вона називається : «Музичний салон як музей одного дня». Тема нашої розмови: "НЕДОСПІВАНА ПІСНЯ ВОЛОДИМИРА ІВАСЮКА"
Чому ми взяли цю тему? Тому, що ми не можемо мовчати про те, що знаємо… Знаємо, яке воно жорстоке наше життя… Знаємо, яке воно прекрасне наше життя… Прекрасне тому, що в ньому є такі люди… Були такі люди…
Звучить музична фонограма пісні "Червона рута",
На сцену виходять ведучі :дівчина в українському строї та юнак у вишиваній сорочці.
ВЕД.: Сьогодні ця мелодія щемна,
Що людей зачаровує звично,
Що нікому в житті зроду-віку не була чужа...
Відспівала душа і в піснях залишилась навічно. Стала піснею віку Володина світла душа.
ЗДВР: Така музика може бути створена лише від серця, від любові до життя, до людей, до матері. Вона така довірлива і щира, природна, справжня, вона стукає у двері кожної української родини. Прислухайтесь, скільки первозданної краси в цій чарівній мелодії, скільки мудрості у простих словах.
ВЕД.: Червоная руто, чого ти зів'яла,
Молоденька дівчинонько, чого ж заплакала?
Ти не смійся хоч раз, не кажи, що забула,
А згадай про той час, як ти мавкою була,
Як ночами в лісах ти чар-зілля шукала,
Як з вітрами, мов птах, ти колись розмовляла.
Бачив я тебе в снах, у дібровах зелених.
По яких же шляхах ти вернулась до мене?
ЗДВР: /На фоні мелодії/ Так, ще й досі в Карпатах побутує легенда про диво-квітку - червону руту. Квітку ніжну, чарівну, що росте високо в горах і цвіте жовтим суцвіттям. І тільки раз в десятиліття спалахує вона червоно. Якщо під час того чудодійного цвітіння будь-яка дівчина знайде той цвіт, то візьме у нього всі чари і причарує до себе свого легеня
ВЕД.: Упродовж багатьох років рута жила в легенді, чекаючи, щоб хтось молодий і сміливий відкрив і оспівав її. І нарешті - сталося! "Червона рута" стала улюбленою піснею мільйонів людей. Навіть тих, хто не знав імені її автора - Володимира Івасюка.
ВЕД: Саме ця пісня принесла всесвітню популярність цьому самобутньому композитору і стала тим повноводним джерелом, із якого бурхливою рікою розіллється українська естрада.
ЗДВР: Фантастична “Червона рута”! Навіть ті, хто ніколи не розмовляв українською, не цікавився українською культурою, з великим задоволенням співали і співають в усіх куточках Землі цю пісню мовою оригіналу.
ВЕД.: Володимир Івасюк… Сонце його життя зійшло 4 березня 1949 року в мальовничому буковинському краї, наповненому запахом пахучих смерек, що своїм верховіттям торкаються синього неба, духмяних гірських трав і розкішних квітів на схилах кришталевих потоків, а над Прутом і Черемошем торжествують музи.
ВЕД.: Саме тут в привітній хатині, захованій серед кущів пахучого бузку, в родині вчителів Михайла та Софії Івасюків народився і виростав Володя.
Читець: /”Монолог перед портретом сина” М.Г. Івасюк/
“Зима, здається немає кінця. Уже початок березня, а сніги метуть, як навіжені. Наше районне містечко Кіцмань погрузло до самого пояса. З хати не хочеться носа висунути. Та я з легкістю проходжу по кучугурах – ніби лечу, ледь торкаючись їх черевиками. Я молодий, збентежений, щасливий - чекаю ж сина.
Бігаю по тих снігах до лікарні, а в голові весь час зринає гарне, мелодійне ім’я - Володимир, Володько…
Я викладаю французьку мову в кіцманській середній школі. У мене перший урок. Я трохи розсіяний. Мені причувається крик дитини, і я усміхаюся до класу.
Чую стук у двері.
- Чому ви ще тут? – запитує вчителька, - у вас народився син.
Не пам’ятаю, як я йшов по високих завіях, здається, що вони розступились переді мною. На мене нап’яли якийсь халат і впустили до палати. Торкаюся устами зблідлого чола втомленої матері і стою, зачарований перед сином.”
ЗДВР: Уже в перші години появи Володі на землі люди заподіяли йому зло: через недогляд новонародженому закапали очі двадцяти – а не двопроцентним розчином ляпіса. І якби не вчасна допомога професора Чернівецького медичного інституту Бориса Радзиховського, а також не захисний рефлекс, дарований природою (дитя інстинктивно закрило повіки, тож ляпіс не обпік очних яблук), міг би стати Володя “сліпим музикантом”.
ВЕД.: Щедрість землі увійшла в душу дитини. Блакитне небо оселилося в його очах. Музика зеленого краю лагідно торкнулася поетичного серця хлопця і залишилася з ним назавжди.
ВЕД.: Вже п'ятилітнім Володя взяв до рук скрипку з поміткою "від Страдіварі", ще й читати не вміючи. Полюбив її з першого доторку до мелодійних і чутливих, як і його юна душа, струн.
Батько згадував, як у дощ, сніговиці носив малого Владка на руках до музичної школи на заняття. Працьовитість хлопчика вражала всіх: і рідних і знайомих. ВЕД.: Такий приклад: за порадою вчителів батьки віддали сина до Києва, у школу для обдарованих дітей при Київській консерваторії. Але незабаром змушені були його звідси забрати, бо він приїжджав додому з чорною від синців шиєю: грав по шість - сім годин на добу.
Звучить пісня "Дві скрипки"
ВЕД.: Спливали за водою весни. Закінчивши музичну семирічку, Володя вступив до Київської середньої музичної школи ім. М.Лисенка, але через хворобу змушений був покинути навчання. Ще в шкільні роки почав записувати народні пісні, складати власні мелодії, етюди, імпровізації. Знаходив час грати на віолончелі, гітарі, захоплювався віршами французьких поетів-символістів, цікавився історією, хімією.
ВЕД.: Уже будучи 15-річним, Володимир Івасюк створив вокально-інструментальний ансамбль „Буковинка" - один із перших молодіжних колективів України, а через два роки, працюючи слюсарем на заводі "Легмаш", організував робітничий хор. А далі – навчання в Чернівецькому медичному інституті, Львівському медінституті, консерваторії ім. Лисенка. І завжди поруч з ним була пісня.
ВЕД.: Володя був прекрасний у всьому: синьоокий, широкоплечий, дотепний, вимогливий у творчості до себе, поетів і виконавців. Люблячим, щирим, щедрим, чесним, шляхетним.
Вед.: Осінь 1970 року щедра на події. Володимир здобуває друзів. Зав”язується міцна дружба з солістами «Смерічки»: Василем Зінкевичем, Назарієм Яремчуком. При Чернівецькій філармонії створено вокально-інструментальний ансамбль «Червона Рута». До цього колективу запросили випускницю Чернівецького музичного училища , співачку Софію Ротару.
Вед.: Володимир Івасюк — лауреат Всесоюзних телевізійних конкурсів «Пісня — 71», «Пісня — 72». Його пісні звучать у Києві. 1971 року знято фільм «Червона рута». Це був перший музичний фільм.
1975 року — фільм «Пісня буде поміж нас», складений із пісень В. Івасюка.
ВЕД.: Все співало у його устах,
Скрізь встигав, уперто йшов угору,
Шлях йому стелився у зірках,
Думка рвалась в далеч неозору.
ВЕД.: І, здавалось, для таких нема
Ні проблем, ні перешкод, ні втоми.
Сили духу, волі і ума
Досконало поєднались в ньому.
ВЕД.: Був місяць травень. Народжувалися нові пісні Івасюка: "Стожари", "Два перстені", "Мальви", "Лиш раз цвіте любов", "Жовтий лист", "Водограй"...
Вони, немов птахи, що відчули силу крил, здіймалися з гнізда і летіли у світ, а їх кришталеві звуки злітали до самого неба.
«Балада про мальви»
ВЕД.: Водограїв криштальні дзвони Б'ють по струнах минулих весен. Пам'ять пісню твою боронить, Піднімає з розбитих весен.
ВЕД.: Пам'ять пісню до серця горне
І несе над бурхливим Прутом,
Колір смутку - багряно-чорний
Затуляє червона рута.
ВЕД.: Володимир не зупиняється на досягнутому: згодом з’являється пісня “Водограй”, яку навіяв карпатський водоспад Гук. Ця пісня разом із осяйною “Рутою”, стала візиткою Івасюка.
/Звучить “Водограй”/
ЗДВР: Пісні Володимира Івасюка… Ні, не було в них ідеології, не було в них заклику до “бур і повстань”, але була Україна! Був подих слави нашої козацької, височінь неба нашого синього, і жовтизна золото-пшеничних ланів, було рокотання Дніпра і гомін гір Карпатських… Як він умів це вловити, як зумів це перелити у свої мелодії – Таїна.
ВЕД.: Висока, вічна таїна таланту. І, здається, підписаний вирок… бо тоді якраз “саджали Івана Світличного, Михайла Гориня, Михайла Осадчого та інших…”
ВЕД.: У Володимира Івасюка не було жодної російської пісні, жодної пісні про «світле майбутнє». Це був виклик режимові, якого йому не пробачили.
ЗДВР: Говорити про творчість В.Івасюка і не згадати про Софію Ротару - це все одно, що говорити про птаха у польоті з одним крилом. Це була дивна, платонічна любов, де переплелись шляхи двох великих талантів. Вона відчувала дух його пісень, вона - теж буковинка. Може, тому ні на похорони в Львів, ні на відкриття пам'ятника йому в Кіцмані не приїхала. Може, їй, кому він своїм душевним рушничком вистелив дорогу в широкі пісенні світи, просто неможливо змиритися з цим. Скажіть, будьте добрі, кому зігріє серце така зустріч?
(персонажі: Володимир Івасюк, Софія Ротару)
С.Р. Скоро вечір...
Одинокий лист, гнаний вітром, пролітає повз мене. Він більше сюди не повернеться...
Не повернусь, мабуть, і я, бо навіщо?
Моє кохання - як той жовтий лист. Він може впасти тільки до твоїх ніг.
В.І. Сюди я більше не прийду.
Та залишаю замість себе Червону руту, що знайшов Для тебе я, для тебе, лиш для тебе.
С.Р. Вже зів'яла вона і замовкла струна,
Щастя випита крапля остання.
В.І. І душа - мов труна, кришталева труна,
У якій спить колишнє кохання.
С.Р. Пише осінь дощами холодні листи,
З неба зоряні впали корали,
В.І. І палають мости, і палають мости
Між серцями, що вже відкохали.
С.Р. Сонце сяде за обрій і день промайне,
Пройде ніч і зажевріє ранок.
В.І. Через рік,через два… ти забудеш мене,
С.Р. Та в душі не загоїться рана.
В.І. Ти почуєш у сні дикий поклик весни.
Ти почуєш небесні хорали.
С.Р. Та не зможе ніхто збудувати мости
Між серцями, що вже відкохали.
В.І. Не обіцяй мені вернутись,
Не обіцяй мені прийти.
Не треба слів, щоби забути:
Колишнє - ми, лиш - я, лиш - ти.
С.Р. Чужі. Віддалені. Незнані.
Хоч нас ніхто не розлучав.
Лиш бачу я: в однім світанні
Торкнешся ти мого плеча.
В.І. Я стоятиму оддалік окрай твого неба,
Щоби на впала і тінь сльози моєї на тебе.
С.Р. Я стоятиму, з горя німа, окрай твоєї пісні,
Щоби не стало від слів моїх крилонькам її тісно.
Я стоятиму цілий вік окрай твоєї долі,
О мій Орфею молодий українського поля.
В.І. В нічному світлі свіч стікає віск, як сльози,
Лише на тридцять літ ромашкових. О Боже!
Горять, течуть свічки, багряні квіти – пишні:
То подихом важким вже ніч у вічі дише.
Темніє чад свічок над безпросвіттям ночі.
Вогонь, земний вогонь...Ти плачеш, свічко? Боже.
С.Р. Чекай… Іще не всі слова знайшли свої серця,
Не всі серця почули їх.
В.І. Чекай… А, може, ця дорога без кінця,
Я ж сам її віддав тобі…
С.Р. І ось пройшло вже стільки літ -
Без тебе світ - зів'ялий квіт,
Без тебе спів гірських вітрів
Журбою в серці забринів.
В.І. Та в днину сонця і тривог –
Одна любов у нас на двох,
Одна любов, одна печаль
І стежка в синю даль.
С.Р. Можливо, завтра ти пройдеш біля місця наших зустрічей, Можливо, побачиш мій останній дарунок нашому коханню.
І якщо вітер не розвіяв ті квіти –
Не чіпай їх...
Вони мертві...
Нехай вони лежать, викликаючи хвилинки суму у закоханих,
Що проходять поруч.
Не знаю я, чи знов сюди прийду,
Та залишаю замість себе
Ті квіти, що знайшла в саду для тебе,
Для тебе я, для тебе.
А, може, завтра ти пройдеш ось тут,
Де вітер пелюстки колише,
Так знай: я щастя своє тут
Лишила, лишила я, лишила.
Звучить пісня "Жовтий лист"
Ведуча….У 1979 році Володимирові Івасюкові було всього 30, а його пісні вже перемагали на міжнародних фестивалях, величезними тиражами виходили його платівки – його талант і його слава були у розквіті. У його творчому доробку 16 пісень на власні слова, понад 50 пісень на слова інших поетів, музика до спектаклів, сюїта на тему народної пісні «Сухая верба».
ЗДВР: Був місяць травень. Українська земля, вмита теплим весняним дощем, одягала свої найновіші і найрозкішніші шати. Сонце золотило ясну голубінь неба і щедро обдаровувало барвисті квіти, що рясно закосичили буковинський край. Та несподівано прийшла страшна біда - вона завжди приходить несподівано. Всю Україну, весь світ облетіла чорна звістка, що пекучим болем розривала груди, - не стало молодого талановитого поета і композитора - В. Івасюка. І почорніло українське небо, замовкли сині Карпати, сумом оповилися смерекові ліси, сутінки вкрили гірські стежини, зів’яла на високій полонині червона рута, навіки замовкла співуча струна Генія - і заридала уся Україна…
ВЕД.: Автор “Маленького принца” Антуан де Сент Екзюпері сказав: “Льотчики ніколи не гинуть, вони летять і не повертаються”. Це можна сказати і про композитора Володимира Івасюка.
ВЕД.: 24 квітня 1979 року в обід задзвонив телефон. Дзвонили з консерваторії. Володимир швидко зібрався і пішов… Пішов назавжди, пішов, щоб більше не повернутись… Батьки відразу повідомили про зникнення сина в міліцію, вели пошуки рідні і близькі. Але безуспішно…
ЗДВР.: Несподівана смерть В.Івасюка - то суцільна загадка. І лише через місяць, як він пішов з дому - і не повернувся, серед травневого розмаю у Брюховецькому лісі на околиці Львова на дереві знайшли його понівечене тіло. Рідного батька допустили в морг упізнати тіло лише за кілька годин до похорону. І ніхто довгий час не міг зрозуміти, чому батько, неначе якийсь рефрен, повторював і на цвинтарі, і вдома, і на поминках одну-єдину фразу: «Ой, пальчики мої, пальчики…» Тільки через багато років відкрилася жахлива її суть: у Володі були виколоті очі, поламані на руках пальці, на тілі рани, а в ранах - запхані гіллячки калини…
ВЕД.: 22 травня - переповнений скорботою день, коли Україна проводжала у вічність свого вірного сина.
Звучить «Реквієм» Моцарта. Виходять дівчата у вишиванках із запаленими свічками.
ВЕД.: 22 травня, 22 травня стали друзі сумні, 22 травня він лежав у труні.
Зажурились гори, затужили люди,
Що несли на цвинтар сніжно-білі квіти.
І "Червона рута" линула повсюди,
Щоб землю Вкраїни ніжністю зігріти.
ВЕД.: І лунає пісня понад сивим Львовом,
А каштани рясно осипають цвіт.
Пригадають всюди його щирим словом, Рутою червоною пахне цілий світ.
Декламація вірша Ю. Рибчинського "Пам'яті В.Івасюка"
В терновому вінку мелодій
Навіщо йдеш у небеса?
На кого кидаєш, Володю,
Пісенний наш осінній сад?
Заб’ється мати в дикій тузі,
І сивим левом стане Львів…
На кого кидаєш ти друзів
І потаємних ворогів?
Пішов у синє небо він –
Мій брат по долі і по крові,
І стогне дзвін, сумує дзвін
В душі, і в музиці, і в слові…
Без тебе не квітує квітень,
Без тебе літо, мов зима,
Скажи мені: на тому світі
Є Україна чи нема?
Чи справді там, за небокраєм,
Не знають наших кривд та мук?
Чи там так ангели співають,
Як ми в часи тяжких розлук?
Ти був шаленим і відвертим,
З блакиттю чистою в очах,
Без тебе – всі роялі мертві,
Без тебе – всі скрипки мовчать.
Як важко, брате мій, без тебе
Сучасну пісню колисать!
Не зорі падають із неба –
Ідуть зірки у небеса.
Пішов у синє небо він –
Мій брат по долі і по крові,
І стогне дзвін, сумує дзвін
В душі, і в музиці, і в слові…
ЗДВР.: Упродовж наступних років влада робила все, щоб стерти пам’ять про Володимира Івасюка. Навіть мертвому йому не могли простити його таланту, бо й мертвим він затьмарював своїм талантом живих. І справді, його ненавиділи живим, його боялися мертвим. Могилу тричі підпалювали, а одного разу в зливу горіли квіти. Влада заборонила виконувати його пісні, навіть встановити надгробок на могилі. Пам’ятник на Личаківському цвинтарі постав лише через 10 років після смерті митця. І через 10 років у 1989 «Червона рута» стає назвою однойменного пісенного фестивалю.
ВЕД.: Як мало прожито, як багато не сказано. Того, що не встиг сказати Івасюк за тридцять своїх літ, вистачить нам для осмислення на довгі-довгі роки.
ВЕД.: Він просто мало жив, він тільки віть
Людських шукань, врожаїв та політь,
Він тільки іскра ватри молодої,
Буремний крик у сніжному завої,
Клітина вибуху нових століть.
Він просто мало жив. Мені повір.
ВЕД.: Пройшли роки. Пломеніють завжди на могилі композитора живі квіти. Не заростає дорога всенародної любові до великого українця . І як гірко вражають слова Ліни Костенко: «Слава – це прекрасна жінка, що на могилу квіти принесе». ВЕД.: 3 березня 1994 року перший президент незалежної України Леонід Кравчук підпише Указ про присудження Володимиру Івасюку Державної премії України ім.. Т.Г. Шевченка. Посмертно…
ВЕД.: У 1999 році 4 березня у Чернівцях відкриють Меморіальний музей Володимира Івасюка.
ВЕД.: У 2001 році на П’ятій Ювілейній Церемонії нагородження лауреатів Всеукраїнської премії у галузі музики та масових видовищ «Золота Жар-птиця» Володимира Івасюка нагородять у номінації «За внесок у розвиток музичної культури України XX століття». Посмертно…
ВЕД.: У 2003 році виходить компакт-диск «Наш Івасюк» у виконанні Тараса Чубая та групи «Плач Єремії».
ВЕД.: У березні 2009 Указом Президента України В. Ющенка Володимиру Івасюку присвоєно звання Герой України. Посмертно…
Мати:
Ледь рипнула хвіртка і серце кольнуло,
Немов би злякалось якої біди.
Я білу фіранку з вікна відгорнула —
О, Боже, впізнала…
О, саде, здригнулась…
З якого ж він світу вернувся сюди!
Прийшов невридимий не з болісних марень,
Спокійний і мудрий в навчанні,
Не міф.
Стояв біля груші. Рука на гітарі,
У місячнім сяйві висріблював гриф.
Син:
Я звідти, де сонце захмарене світить.
Я звідти, де трави згорілі цвітуть.
Я звідти, де пісня жива, хоч убита.
Я звідти…
Мати: І більше нічого не чуть.
Стояв, і незрушно дивився на віти.
Гукнула б, та голос відтерпнуть не міг.
Над ним пролітав листопадовий вітер,
І падало листя зіркове до ніг.
Подумалось: хоч би одненьку впіймати.
Пустила фіранку і вибігла з хати —
Нікого, нічого…
Лиш музики такти, Й на зламанім дереві
Зоряний знак.
ЗДВР.: Сьогодні, як і тридцять чотири роки тому, знову глибоким сумом оповитий Брюховецький ліс, гіркими сльозами плаче українське небо, голосно бамкають кіцманські дзвони. Вони, як і більше ста його пісень, вістять, що Володимир Івасюк - живий, що він завжди йтиме по землі із сонцем в душі, в долонях, бо пелюстки з троянд його пісень упали в наші серця навічно.
Його "Пісня завжди буде поміж нас", і вічно "У Карпатах ходитиме осінь" й встелятиме нам шлях "Жовтим листом", ми ще довго триматимем в руці "Два перстені", щоб подарувати один "Золотоволосці", віритимемо, що „Лиш любов цвіте один - єдиний раз", подумки разом стоятимем біля "Водограю" чи „Ітимем в далекі гори" шукати "Червону руту".
ВЕД.: Тож хай ці зболені рядки Хоча би стрічкою тонкою Вплетуться в пам'яті вінки Над ранньою співця труною.
ВЕД.: Щоби палало невгасимо Нам у віках ім'я його,
Орфеєм ніжним України Назвав народ співця свого.
ВЕД.: І вірю я, що у висотах, Де чистих душ слід не зника, На чарівній космічній ноті Бринить Зоря Івасюка.
ВЕД.: Яка б нас не гнітила скрута, Та виживе наш рідний край,
Бо в нім цвіте "Червона рута" І грає в горах "Водограй".