Виховний захід: «Видатний живописець Криворіжжя – Григорій Синиця»

Розробка виховного заходу «Видатний живописець Криворіжжя – Григорій Синиця»

Мета заходу: ознайомити студентів із особливою сторінкою художньої культури – творчістю криворізького художника-колориста, послідовника школи бойчукістів, засновника нового напрямку у сучасному монументальному мистецтві – «української національної колористичної школи монументального мистецтва» Г. І. Григорія Івановича Синиці; донести інформацію про існування зовсім нового жанрово-тематичного відгалуження – українською колористичною школою; виховати у студентів повагу до народних традицій та збереження вивчення та популяризації творчості визнаних майстрів-художників України та Криворіжжя.

Обладнання: мультимедійна дошка, презентація із ключовим матеріалом заходу, ілюстрації найбільш визначних робіт художника Г.І.Синиці.

План проведення:

1.               Вступне слово ведучої
2.               Міні-гра «Про кого мова?»
3.               Біографія та життєвий шлях Г.Синиці
4.               Особливості художньої мови митця-колориста Г. І. Синиці
5.               Пiдведення пiдсумкiв

Зміст виховного заходу

1. Вступне слово ведучої

Українське художнє мистецтво посідає гідне місце у палітрі європейських художніх шкіл, має свій неповторний образ і своєрідну привабливість. Твори відомих українських художників прикрашають фонди провідних музеїв світу, високо цінуються шанувальниками мистецтва. Споглядаючи творіння митців з України, вкотре переконуєшся в тому, що прекрасне зароджує і зберігає тепло людських сердець, несе у світ любов і злагоду. Перш ніж розпочати наш захід, я пропонує спробувати відгадати про яких саме художників України я розповідаю. На екрані будуть зображені одні з найвідоміших картин тієї людини, про яку я буду говорити. Впевнена, більшість зможе назвати ім’я просто поглянувши на картину. Розпочнемо?

2. Міні-гра «Про кого мова?»

1. Художник і педагог, засновник самобутньої національної школи монументального живопису, що існувала в Україні в першій третині 20 століття. Був одним з професорів-засновників Української державної Академії мистецтв у 1917 р. Лідер групи «бойчукістів» (Михайло Бойчук).

2. Українська народна художниця, представниця «наївного мистецтва». 2009 рік – за рішенням ЮНЕСКО – визнано її роком. «Звірина серія» майстрині явище унікальне і не має аналогів ні у вітчизняному, ні у світовому мистецтві (Марія Примаченко).

3. Майстриня декоративного розпису родом з с. Скопці (нині Веселинівка) на Київщині. Її динамічні композиції асиметричні за формою, з довільним, повним фантазії малюнком рослинно-квіткових мотивів і птахів, з буйним колоритом. Анрі Матіс відвідавши виставку цієї худржниці у 1916 році сказав: «Не вам, а нам у вас треба вчитися, адже ви маєте велике національне мистецтво, ікони і унікальне народне мистецтво...» (Ганни Собачко-Шостак).

4. Заслужений художник України – 1996, лауреат Шевченківської премії 1992 року – за відродження української колористичної школи. Винайшов нову монументальну техніку і дав їй назву – «Флоромозаїка» (Григорій Синиця).

Що чи хто об’єднує цих відомих художників? У 1960-х Григорій Синиця з народними майстрами започаткував новий напрям – «Українська колористична школа» — шанування народної культури кольору як естетичного образу, материнської мови, національної та історичної категорії. До їх числа входили Марія та Федір Примаченки, Ганна Собачко-Шостак.

Ці слова належать Григорію Синиці. Мабуть, краще про острів його життя, про долю його спадщини й не скажеш:

“Я безповоротно зрозумів і засвоїв: народне мистецтво – першоджерело художніх форм… Воно відоме давним-давно, воно жило, набиралося сил у народі, в його надрах. Етнографічні, сюжетні, інші ознаки – це ще не народність. Йдеться про систему мислення, де колір виступає як образ, про глибинне явище самобутнього в палітрі художника”.

Григорій Іванович Синиця – митець, який у своїх творах випередив час. Йому судилося створити новий живопис, збудований на колористичній основі, тобто на діалектичному розумінні єдності протилежних кольорів: холодних і теплих, темних і світлих. Винайшов нову монументальну техніку і дав їй назву – Флоромозаїка. Вражають його епічні живописні й мозаїчні композиції “Ярослав Мудрий”, “Нестор літописець”, “Бабин Яр” та інші.

Кажуть, що подібних мозаїк у світі немає. Мабуть, так воно і є. Звичайні собі каштани, але з них створено князівське вбрання, зображення буйвола, коней. Звичайнісінькі й жолуді, очерет, фруктові кісточки, перламутрові мушлі. Та під руками майстра, який вирізнив естетичну сутність предметного світу природи, народилися дивовижні художні образи.

Неможливо також залишити без уваги монументальність творів, їх історичну спрямованість та патріотизм. Вражає титанічна робота над творами, бо мозаїки створювалися роками. Григорій Іванович Синиця не тільки створив прекрасні мозаїки, а й безліч робіт у техніці акварелі і темпера: в жанрах пейзажу і натюрморту та в абстракції.

 Але сталося так, що Синицю важко назвати відомим художником. Його твори знає порівняно невелике коло любителів мистецтва. Ще менше тих, хто до кінця усвідомлює звершення майстра.

3. Біографія та життєвий шлях Г.Синиці

 Григорій Іванович народився 17 січня 1908 року в м. Одесі у простій сім’ї. В 1914 році захворів на анкілоз тазостегнового суглоба, потім на зворотний тиф. Вийшов з лікарні інвалідом дитинства (одна нога була майже на 20 см коротшою через деформацію тазостегнової частини скелету). Після смерті батьків родичі передали десятирічного хлопчика на виховання в один із дитячих притулків Єлисаветграда. Тяжка хвороба, голодне та забите дитинство, відсутність розуміння й підтримки у прагненні стати художником не зломили його.

Навчався в Кіровоградському художньо-промисловому училищі, потім в Одеській середній художній школі, де одразу потрапив до талановитого викладача Гершенфельда. У вчителя та учня виявились спільні інтереси – любов до національного народного мистецтва. Гершенфельд, виявивши незвичайний талант, завзятість і працьовитість Синиці, порадив йому вступати до Київського художнього інституту. Послухавшись поради, Григорій Іванович потрапив у Києві до майстерні Миколи Ракитського – одного із талановитих учнів і соратників професора Михайла Бойчука. Синицю захопили ідеї школи Бойчука з відродження українського стінопису, розквіт якого був за часів Київської Русі.

 Та у 1934 році живописний факультет було оголошено “розсадником формалізму” і всім студентам-“бойчукістам” запропонували залишити навчання. Синиця знову за конкурсом вступив до інституту і навчався один рік у майстерні живопису професора Падалки. Та восени 1936 року Михайла Бойчука та ряд його найближчих учнів і соратників було звинувачено в “націоналізмі”, репресовано як “ворогів народу” та розстріляно. Студентів факультету було скорочено до двох груп. Григорію Синиці пощастило залишитись в їх числі. Проте, не бажаючи зраджувати школу Михайла Бойчука, будучи студентом п’ятого курсу, Григорій Іванович залишає інститут і починає займатись самоосвітою. Тобто, фактично, він навіть не мав вищої художньої освіти. Попри це, колеги по Спілці художників вважали його найосвіченішою людиною у своєму колі.

 Григорій Синиця не зрікся ідей Бойчука, а прагнув творчо розвинути їх. Для цього із самого початку 60-х років він працює з найталановитішими народними художниками, зокрема, такими як Марія та Федір Приймаченки, Ганна Собачко-Шостак та Іван Шостак (народний розпис), Ганна Верес та Анна Василащук (ткацтво), Федір Олексієнко (кераміка), Євмен Повстяний (вибійка) та Олександр Саєнко (інкрустація соломкою). Він допомагав їм у творчості й водночас навчався у них. Розглядаючи народне мистецтво як першоджерело кольору, композиції, малюнка, Григорій Синиця у творчій співдружності з народними митцями започаткував новий напрям у сучасному монументальному живописі, який дістав назву “українська колористична школа”. Ознакою цієї школи є, передусім, шанування народної культури кольору як естетичного образу, як материнської мови, як національної та історичної категорії, які свідчать про належність художника до рідної землі, до свого народу.

 У середині та наприкінці 60-х років Григорій Іванович передає свої знання і досвід молодим художникам, своїм учням, разом із ними створює ряд монументальних ансамблів, зокрема, мозаїчний стінопис у Донецьку та Олександрії. Під керівництвом Синиці працювали О.Якименко, А.Горська, Г.Зубченко, В.Зарецький, Г.Марченко, Л.Тоцький, М.Шкарапута. Найближчі учні й соратники – Галина Зубченко та Григорій Пришедько – у 70-х роках створили в Києві славнозвісні мозаїчні композиції – “Перемога” (Інститут рентгенорадіології та онкології), “Ковалі сучасності” (Інститут ядерних досліджень), “Тріумф кібернетиків” (Інститут кібернетики), “Рух” (палац спорту Академії наук).

 Григорій Синиця пережив революцію, війни, два голодомори. Його теж гнали до Бабиного Яру, та йому дивом вдалося врятуватись. Тому численну кількість своїх робіт він присвятив цій трагедії.

4. Особливості художньої мови митця-колориста Г. І. Синиці

З початку ХХ століття європейська культура звертається до інтуїтивного та дологічного і позасвідомого. Увагу професійних художників займають наївне малярство, дитяча творчість, малюнки психічно хворих. Стилі ар-нуво (модерн) та ранній модернізм звертаються до різних форм мистецтва національних шкіл, неєвропейських культур та до докласичних образотворчих форм. Крім того, у культурі минулого століття відродилося відчуття умовної природи, специфічної мови мистецтва. Бойчукісти, як художники складної, багатогранної художньої доби, тяжіли до декоративізму та стилізацій, узагальнень і спрощень, іконопису та давньої національної спадщини у малярстві, створюючи сучасне українське національне мистецтво. Поєднуючи у своїй творчості неопримітивізм і неовізантинізм, Михайло Львович Бойчук особливо важливим завданням вважав відродження живого зв’язку мистецтва з плинним життям і працею простих людей. Митцеві вдалося знайти власні способи осучаснення традиційних форм селянського фольклору. Тяжіючи до відмежування від натуралістичної оповідності, бойчукісти та їх послідовники усе більшої значущості надавали примітиву. Заради створення відчуття гармонії та цілісності вони спрощували сюжети, намагаючись через примітив виявити внутрішню суть явища чи форми, використовували метафори та гіперболи.

Дослідження мистецького доробку учня та послідовника бойчукістів Григорія Івановича Синиці засвідчує, що у своїй творчій діяльності він спирався на основні принципи, закладені М. Л. Бойчуком на початку минулого століття. Вивчаючи історію та теорію національного й закордонного мистецтва, Синиця намагався використовувати як підґрунтя для створення сучасного українського мистецтва народну творчість та національні традиції. Таке прагнення митця нерозривно пов’язане з провідною ідеєю бойчукізму – ідеєю відродження національного мистецтва.

Хоча Г. І. Синиця відходить від стильових особливостей неовізантинізму, що поєднувався у Бойчука із неопримітивізмом, риси останнього притаманні більшості монументально-декоративних творів художника. Стилізація форми, пошук декоративного рішення композиції, символічна трактовка сюжетів, спрощене відображення простору й відмова від реалістичного зображення на користь розбудови суб’єктивної образотворчої мови була не менш важливим завданням митця, аніж прагнення віднайти український національний колорит через первинне народне мистецтво. Творчі пошуки у цьому напрямку відповідали основним принципам бойчукізму.

Подібно до М. Л. Бойчука Синиця важливу роль у своїх декоративних композиціях покладав на лінію. Колористичне вирішення полотна органічно пов’язане із лінійними та площинними ритмами, при чому всі виражальні засоби спрямовані на виявлення головного, розкриття ідеї того чи іншого пластичного мотиву. Перейнявши у Бойчука експресивний характер побудови композиції, Григорій Іванович надає так само важливого значення довкіллю, простору, ритмічній організації форми. Означений синтез виражальних засобів чітко простежується, зокрема, у флоромозаїках як київського, так і криворізького періоду («Хортиця», «Половецькі мадонни», «Волхви», «Поляни», «Тарас Шевченко - царський в’язень», «Гульбище», «Байда»), у створених у 1965-1966 роках разом із Г. Зубченко, В. Зарецьким, Г. Марченком та А. Горською донецьких мозаїках, у виконаних 1968-го року в співавторстві із молодими майстрами, учнями художника Л. Тоцьким та М. Шкарапутою монументальних мозаїках центрального гастроному м. Олександрії й абстрактних творах живописного циклу «Україна, життя моє».

Особливе місце у творчості Г. Синиці належить саме «флоромозаїкам». Згодом до неї зверталися Алла Горська, а також деякі інші художники-шестидесятники. Ці твори вирізняються виразною монументальністю, досконалістю задуму та виваженою композицією. Усього було створено 29 флоромозаїк, над кожною з яких художник працював від 2-х до 3-х років. Також у Кривому Розі він завершив свою фундаментальну теоретичну і естетично-філософську працю “Колорит в образотворчому мистецтві”.

У 1992 році Григорію Синиці було присуджено Державну премію України ім. Тараса Шевченка – “за відродження Української колористичної школи монументального живопису і твори останніх років”. У 1996 році його було удостоєно почесного звання “Заслужений художник України”. 10 жовтня того ж року внаслідок інсульту він помер.

5. Пiдведення пiдсумкiв

Загалом творчість Григорія Івановича Синиці важко віднести до якогось певного напряму – до примітивізму, реалізму чи абстракціонізму. Він віддавав належне кожному з них у певний творчий період, змінюючись, вдосконалюючи власну техніку, обираючи ту чи іншу тематику, виявляючи власне бачення сучасного йому світу. З усією впевненістю художника можна вважати колористом національного спрямування, адже ним із усіх виражальних засобів живопису було обрано саме колорит, а провідною ідеєю його композицій є національна ідея та ідея відродження національного мистецтва. Небезпідставно художня громадськість України вважає його засновником нового мистецького руху сучасного монументального живопису – «української національної колористичної школи монументального мистецтва».

 Григорій Синиця був людиною дуже скромною. Свідченням цього є його квартира в Кривому Розі, що збереглась і донині. У ній створено музей, завідувачем якого є його учениця Олена Якименко. Мабуть, її справедливо було б назвати прийомною дочкою митця, бо саме вона в останні роки його життя самовіддано за ним доглядала. Вона ж береже пам’ять про нього і тепер. На стінах музею гордовито розмістились картини художника, що не дають забути про незламно сильну особистість, яка їх створила. А про відданість національному, українському свідчать вишиті сорочки, які Григорій Іванович носив за життя. Старенький мольберт так і стоїть одиноко посеред кімнати, а на ньому – остання робота художника.

Г. Синиця все своє життя, незважаючи на трагізм військових лихоліть, десятиліть невизнання і обвинувачень в «формалізмі» та «націоналізмі», був вірним високій меті, якій присягнув ще змолоду: створення сучасного монументального національного українського живопису.

Список використаних джерел:

1. Гусейнов Г. Каталог выставки Григория Синицы: Кривой Рог 1989.

2. Маричевський М. Пильнуймо: час такий// Образотворче мистецтво. - 2002. - № 4. - С. 1, 89-90

3. Медведева Л. В. Віктор Зарецький. Митець, рокований добою. - К.: Оранта, 2006. - 432 с.

4. Новітня історія України (1900 - 2000): Підручник/ А. Г. Слюсаренко, В. І. Гусєв, В. П. Дрожжин та ін. - К.: Вища шк.., 2000. - 663 с.

5. Ольга Лагутенко. Українська графіка першої третини XX століття. - К.: Грані - Т, 2006. - 240 с.

6. Пам’яті Григорія Синиці// Образотворче мистецтво. - 1996. - №2 - С. 62

Додатки: