Виховний захід "Живе під сонцем любові Шевченкова весна"

Сценарій літературно-музичного свята,

присвяченого 210-ій річниці з дня народження Т.Г.Шевченка

«Живе під сонцем любові Шевченкова весна…»

Ведучий І:

Весна… Це вона привітна і щедра подарувала Україні Пророка. Ім’я дала йому рідна мати – Тарас, що означає бунтар.

Ведучий ІІ:

Живе під сонцем любові Шевченкова весна… Тараса прийшов на світ, коли, ще скутий кригою, сивів у берегах Дніпро.

Ведучий І:

Березень благословив кожну сльозу немовляти, що мов із серця, упала Славутичу на груди і розтопила кригу. Перший крик тонесенькою тріщинкою проліг у глибоких льодах, щоб лавиною пустити льодохід весняний надій.

Ведучий ІІ:

Найкращий і найцінніший скарб доля дала йому лише по смерті – невмирущу славу і всерозквітаючу радість, яку в мільйонів людських сердець все наново збуджують його твори. Отакий він і є для нас, українців, Тарас Шевченко (на фоні звучить музика)

Ведучий І:

Тож запрошуємо вас до перегляду кінофільму, присвяченому життєпису поета.

(демонструється кінофільм)

Дикторський текст:

Ти слухав Кобзаря? Ти чув його печаль,

Що піснею лилася з-попід струн?

Горіла, мов зоря, і сяяла, як жар,

Висока пісня кобзаревих дум!

(звучить пісня «Думи мої, думи мої»)

 

Дикторський текст:

Гордий, величний, палкий і нескорений

Наш незабутній Шевченко – Кобзар,

Лине в безсмертя над нивами й горами

Помислів, дум і сердець володар.

 

Ведучий І:

9 березня 1814 року.

В похилій хаті край села,

Над ставом чистим і прозорим

Життя Тарасику дала

Кріпачка-мати, вбита горем.

Ведучий ІІ:

Нещасна мати сповила

Його, малого, й зажурилась,

І цілу ніченьку вона

За сина-кріпака молилась

У тій старій, похиленій хатині.

(Звучить колискова пісня «Ой, люлі, люлі»)

 

Заходить жінка, одягнена в селянський одяг, несе запалену свічку, ставить на столик біля портрета Т.Шевченка. До неї підходить хлопчик.

Хлопчик:

Матусю, а правда, що небо на залізних стовпах держиться?

Мати:

Так, мій синочку, правда.

Жінка сідає на лаву, хлопчик біля неї, кладе голову на коліна матері, вона співає «Колискову»)

 

 

Хлопчик:

А чому так багато зірок на небі?

Мати:

Це, коли людина на світ приходить, Бог свічку запалює, і горить та свічка, поки людина не помре. А як помре, свічка гасне, зірочка падає. Бачив?

Хлопчик:

Бачив, матусю, бачив… Матусечко, а чому одні зірочки ясні, великі, а другі ледь видно?

Мати:

Бо коли людина зла, заздрісна, скупа, її свічка ледь-ледь тліє. А коли добра, любить людей, робить їм добро, тоді свічечка такої людини світить ясно і світло це далеко видно.

Хлопчик:

Матусю, я буду добрим. Я хочу, щоб моя свічечка світила найясніше.

Мати:

Старайся, мій хлопчику. (гладить його по голові)

Звучить музика колискової «Ой люлі, люлі!»

Мати:

Сину мій, прости, що доля твоя буде тяжкою, бо народжений ти невільником – кріпаком. Сину мій, моя дитино! Яким воно буде, твоє майбутнє? Чи матимеш кусень хліба, свою господу, стріху над головою?

Ведучий І:

Він був поетом волі в час неволі,

Поетом доброти в засланні зла,

Була у нього надзвичайна доля.

Та долі Україною була

Ведучий ІІ:

Образ України був центральним у творчості Великого Кобзаря

 

Учень:

Я так її, я так люблю

Мою Україну убогу,

Що проклену святого Бога,

За неї душу погублю.

Учень:

Україно, Україно!

Ненько моя, ненько!

Як згадаю тебе краю,

Заплаче серденько…

Де поділось козачество,

Червоні жупани?

Де поділась доля-воля?

Бунчуки? Гетьмани?

Де поділось? Згоріло?

А чи затопило

Синє море твої гори,

Високі могили?...

Учень:

Було коливсь – в Україні

Ревіли гармати;

Було колись – запорожці

Вміли панувати

Панували, добували

І славу, і волю;

Минулося-осталися

Могили на полі.

 

 

 

Учень:

Село! І серце одпочине.

Село на нашій Україні –

Неначе писанка село,

Зеленим гаєм поросло.

Цвітуть сади; біліють хати,

А на горі стоять палати,

Неначе диво.

А кругом

Широколистії тополі,

А там і ліс, і лі, і поле

І сині гори за Дніпром.

Сам Бог витає над селом.

Учень:

Я так її, я так люблю

Мою Україну убогу,

Що проклену святого Бога,

За неї душу погублю.

Учень:

Дивлюся, аж світає,

Край неба плає,

Соловейко в темнім гаї

Сонце зустрічає.

Тихесенько вітер віє,

Степи, лани мріють,

Між ярами над ставами

Верби зеленіють.

Учень:

Сади рясні похилились,

Тополі по волі

Стоять собі, мов сторожа,

Розмовляють з полем.

І все то те, вся країна

Повита красою,

Зеленіє, вмивається

Дрібною росою,

Споконвіку вмивається,

Сонце зустрічає…

І нема тому почину,

І краю немає!

Учень:

Я так її, я так люблю

Мою Україну убогу,

Що проклену святого Бога,

За неї душу погублю.

Ведучий І:

Нам долю пишуть кожному на небі.

І на землі її не обійти.

Яка вже є… і з тим змиритись треба.

Бо правду кажуть, що від долі не втекти…

Ведучий ІІ:

Доля переслідувала Шевченка скільки лиш могла, та вона не зуміла перетворити золото його душі в щастя для нього самого.

На сцену виходить дівчина Доля в білому одязі. Скраю сцени сидить Тарас

Доля:

Я тиха Доля, доленька Тарасова

У вінку терновім, боса на снігу…

Втирала сльози, зранені завчасно,

Співала «люлі» ще у сповитку,

І проводжала маму Катрю в вічність

Разом з Тарасом свічку їй несла.

Тихенько в бур’яні писала вірші

І малювала мрії крадькома,

Ще з ним ходила тих стовпів шукати,

Що небо підпирають…

Та дарма…

Нема стовпів лише луби на чатах,

Бо світ цей тлінь…

Одна душа жива!

Пісня «Розкажи мені, мамо, про долю»

Тарас:

Ти не лукавила зо мною,

Ти другом, братом і сестрою

Сіромі стала. Ти взяла

Мене, маленького, за руку

І в школу хлопця одвела

До п’яного дяка в науку.

«Учися, серденько, колись

З нас будуть люде», - ти сказала.

А я й послухав, і учивсь,

І вивчився. А ти збрехала.

Які з нас люде? Та дарма!

Ми не лукавили з тобою,

Ми просто йшли; у нас нема

Зерна неправди за собою.

Ходімо ж доленько моя!

Мій друже вбогий, нелукавий!

Ходімо дальше, дальше слава,

А слава – заповідь моя.

Доля і Шевченко виходять.

Звучить музика бандури

Ведучий І:

Доля жінки-матері – окрема сторінка у творчості Кобзаря!

Ведучий ІІ:

Все упованіє моє

На тебе, мій присвітлий раю,

На тебе, мати, возлагаю

Молюся, плачу і ридаю.

Ведучий І:

Яке велике серце треба мати, щоб у ньому палало стільки любові і жалю, стільки ніжності, розуміння до тієї, що зветься ЖІНКОЮ.

Ведучий ІІ:

Він ніби зібрав воєдино у своєму зболеному серці страждання всіх поневолених жінок усіх епох і схвильовано розповів про них цілому світові.

Дівчина-тополя:

Плавай, плавай, лебедлнько,

По синьому морю,

Рости, рости, тополенько,

Все вгору та вгору!

Там десь милий чорнобривий

По полю гуляє,

А я плачу, літа трачу,

Його виглядаю.

Скажи йому, моє серце,

Що сміються люде,

Скажи йому, що загину,

Коли не прибуде

Танець. Музика до танцю «Тополя»

Зілля диво наробило –

Тополею стала.

Не вернулася додому,

Не діждалась пари…

Наймичка:

•         Марку! Подивися,

Подивися ти на мене!

Я не Ганна, не наймичка.

•         Прости мене. Я каралась

Весь вік в чужій хаті…

Прости мене, мій синочку!

Я … я твоя мати.

Лілея:

За що мене, як росла я,

Люди не любили?

За що мене, як виросла,

Молодую вбили?

За що вони тепер мене

В палатах вітають,

Царівною називають,

Очей не спускають

З мого цвіту,

Дивуються,

Не знають, де діти…

Я умерла зимою під тином.

 

Катерина:

«Постривай же, мій голубе!

Дивись – я не плачу.

Ти не пізнав мене, Йване?

Серце, подивися, їй же богу, я

Катруся!»

«Дура, отвяжися!

Возьмите прочь безумную!»

«Боже мій, Іване!

І ти мене покидаєш?

А ти ж присягався!»

«Возьмите прочь! Что ж вы стали?»

«Кого? Мене взяти?

За що ж, скажи, сій голубе?

Кому хоч оддати

Свою Катрю, що до тебе

В садочок ходила,

Свою Катрю, що для тебе

Сина породила?

Ведучий І:

Світ постав із слова, і Україна постала із слова.

Ведучий ІІ:

І те слово Шевченкове.

Звучить музика «Заповіт»

Дівчина-українка:

Я сьогодні Шевченка читаю.

Скільки мудрості в його рядках!

Мов на ангельських крилах літаю,

Як тримаю «Кобзар» у руках…

Мені вчителька подарувала

В день народження книгу святу

Щоб я її щоденно читала,

(душу має й сама золоту…)

І тепер я з любов’ю читаю,

Вчу напам’ять премудрі вірші.

Й дивуються струни в душі

Що за велет! Титан був та й годі!

Він життя нам пророчив нове.

І ходили чутки у народі,

Що не вмер він, а й досі живе….

Хлопець-українець

І він бачить усі наші справи,

Хто є друзі, а хто вороги.

Бачить біди і злети держави,

Й додає нам сили й снаги…

Щоб жили ми і вчились, як тебе,

Й пам’ятали свій корінь завжди,

Щоб любили і землю, і небо,

Й не було щоб чужої біди.

Щоб ми разом ходили на свято,

Вкупі завжди з братами були,

Мали друзів завжди і багато

Щоб боротись уміли й могли

І я вірю! Подякують люди

І згадають, я вірю, про нас.

І тоді нам не соромно буде

За життя, що пророчив Тарас.

Дівчина-українка:

Спасибі, земле, що ти родиш хліб,

Спасибі, земле, що на Україні

Колись давно з убогої хатини

Тарас великий вирушив у світ.

І в слово ніжне й гнівне перелив.

Снагу свою, і віру, і надію,

Пройшов крізь пекло нелюдів-катів,

Та не зломився і не відступив,

А став борцем своєї України.

Хлопець-українець

Ми до сих пір про тебе не забули,

Ми спадщину цінуємо твою.

Бо вірив ти, що стануть вільні люди,

В країні, яка знала лиш журбу.

Ти все життя боровся за свободу.

Ти бачив скарб, де інші – лиш сміття.

Тебе вважали ворогом народу,

А ти любив. Не думав про життя.

Звучить музика «Реве та стогне»

Ведучий І:

Це хто сказав, що одлунав акорд

Його пісень – і вже не воскресити?

Ведучий ІІ:

Неправда, ні! Шевченко – це народ,

І, як народ, він вічно буде жити!