Віртуальна подорож КРАЙ, ДЕ ЖИВЕМО ТИ І Я

Віртуальна подорож

КРАЙ, ДЕ ЖИВЕМО ТИ І Я

Для ліцеїстів 8 класу

 

Лілія Редька,

вихователь

 

Мета: збільшити обсяг знань про свій край, про історію села та міста, де живуть ліцеїсти, архітектурні пам’ятки, природу  рідного краю; розвивати уміння узагальнювати і порівнювати зібраний матеріал, розвивати  комунікативних умінь ліцеїстів; виховувати людяність, любити  свій край,  шанобливо відноситися до історії свого краю та інших, до старшого покоління, дбайливо ставитися до  природи.

Наочне оформлення: карта України; виставка гербів різних міст; буклети з інформацією про місто чи селище кожного ліцеїста; альбом виготовлений власними руками ліцеїстів; презентація. 

Музичне оформлення: музика і слова Світлани Весни «Мій рідний край».

Обладнання: стенд для виставки книг, мультимедійна дошка, ноутбук, українські рушники.

Хід віртуальної подорожі

Класний керівник:  Україна – багатий, мальовничий, чудовий край. Тут жили наші прадіди, діди, тут живуть наші батьки, тут корінь роду українського. І де б ми не були, скрізь відчуваємо поклик рідної землі, хвилюємось аж до сліз, зачувши рідне слово.

Облітав журавель

Сто морів, сто земель.

Облітав, обходив,

Крила, ноги натрудив.

Ми спитали журавля:

• Де найкращая земля?

Журавель відповідає:

• Краще рідної – немає.

     Ми з вами щасливі люди, адже живемо в чудовому куточку нашої України – Київщині. Ця давня земля споконвіку славилась плодоносними садами, пишнолистими лісами, родючими чорноземами та волелюбними людьми, що боронили свою землю від ворогів, примножували її багатства щоденною працею.                           

     У кожного з нас є своя мала  Батьківщина.  Це край, де ми народилися і живемо. На протязі цього навчального року ми знайомились, пізнавали один одного, і звичайно ж, хто, де живе. Адже, людське життя, цінності, традиції та пізнання світу починається з рідного краю, з батьківської хатини. В нашій групі ліцеїсти з різних міст та сел. Тому, сьогодні ми здійснимо віртуальну подорож містами. Кожен ліцеїст підготував цікаву історію про свій край, про архітектурні пам’ятки та видатних людей, які там народилися та проживали.

Земля моя, земля найкраща в світі!
Я твій маленький, тонкий пагінець.
Без тебе я ніде не зможу жити,
Для мене ти і ненька, і мудрець.

Земля моя, мій милий рідний краю,
Тебе я в щасті й горі пізнаю.
Твою красу всім серденьком вбираю
І хочу знать історію твою.

Класний керівник: І перша зупинка нашої подорожі буде «Край відомих авіаторів та космонавтів – місто Узин», в якому проживають Кавун Тетяна та Панова Катерина.

Розповідь ліцеїстів про свій рідний край

 Ліцеїстка 1: Узин, місто на річці Узинка на Придніпровській височині в Білоцерківському районі Київської області. Населення 13000 мешканців. Місто Узин вперше згадується в історичних документах з 1590 року як Узениця, з 1773 - Тремберщина, а з кінця 18 століття несе свою сучасну назву.

     Радянська влада в Узині закріпилася остаточно у грудні 1919 р. Велику роль у відбудові економіки відігравав цукровий завод, заснований у 1899 р. (діє і нині). У 1923–1930 рр. та у 1934–1963 рр. Узин був районним центром спочатку  Білоцерківської округи, а згодом Київської області.

     Місто було побудоване для розміщення особового складу і службовців стратегічного аеродрому «Узин», який був одним з найбільших в СРСР і міг прийняти навіть космічний корабель «Буран».

     Співробітникам цього аеродрому давали квартири в цьому місті. Також в місті є цукровий завод, який забезпечує населення робочими місцями після закриття аеродрому. Зараз аеродром закритий і практично не охороняється. В місті 3 основні школи: № 1, № 2 і Узинська Гімназія.

Ліцеїстка 2: У центрі міста знаходиться Братська могила, де покояться 19 воїнів, які загинули під час визволення Узина. За роки окупації фашистами закатовано 15 узинців, відправлено в концтабір 44 особи. Загалом за часів війни від рук німецьких завойовників полягло 1660 узинців. А також, пам’ятники  робітникам цукрового комбінату, що загинули під час Другої світової війни, Поповичу Павлу Романовичу, Шевченку Тарасу Григоровичу, воїнам – інтернаціоналістам.

     В Узині народилися:

     Павло Романович Попович - льотчик-космонавт СРСР. Двічі Герой Радянського Союзу. Герой Праці, генерал-майор авіації. П. Р. Попович здійснив перший у світі груповий політ, як командир космічного корабля  «Восток-4». З липня 1974 р. разом з Юрієм Артюхіним  Павло Романович  вдруге здійснив політ на космічному кораблі «Союз-14»  та орбітальній станції  «Салют-3», як командир. П. Р. Попович є автором книг: художньо-документальна повість «Вилітає вранці» (1968 р.). «Поклик Галактики» (1975 р.). повість «Випробування космосом і землею» (1982 р.). 

     Лиховій Дмитро Вікторович - журналіст, заступник головного редактора газети «Україна молода».

     Пилютиков Сергій Юрїйович - український композитор.

     На початку XX ст. в Узині жив і працював відомий садівник Володимир Левкович Симиренко, який створив сорт яблук «симиренків ранній». Симиренків сад існує в місті і нині.

     Кузнєцов Андрій Іванович - радянський і російський волейболіст.

Класний керівник: Наступна зупинка «Багатий та родючий край –

с. Шамраївка», в якому проживають Гребінник Володимир та Севериненко Карина.

Розповідь ліцеїстів про свій рідний край

Ліцеїстка: Шамраївка - це село, яке знаходиться в Сквирському районі Київської області. Населення Шамраївки до 2800 осіб. Село достатньо велике має сільраду і декілька підпорядкованих до неї сіл. За місцевим переказом походження назви села пов'язується з іменем одного з першопоселенців - Шамрою. Шамраївка виникла в кінці ХV століття вихідцями з Волині, які перейшли сюди після нападу татар в 1482 році.

     Шамраївка та інші  прилеглі села належали родині Браницьких. Сильно зросла панщина та гніт на селян. Магнати наказували досить багато роботи. У 1833 році кілька шамраївських селян подали у суд скаргу на графа Браницького, вимагаючи звільнення від кріпосної залежності. Коли ж сенат відмовив селянам у цьому, вони самочинно перестали виконувати панщину в поміщицькій економії. Щоб повернути їх до покори, був викликаний пристав з солдатами. Справа тяглася до 1840 року і закінчилася покаранням селян. Вони так і лишилися кріпаками Браницьких. На кінець XIX та початок ХХ століття населення становило до 7000 осіб з сосідськими селами так звана агломерація. Декіька водяних млинів, олійня, цукровий завод така промисловість давала багато робочих місць.

Ліцеїст: Завітаючи зараз в Шамраївку особливо в  гарну погоду можна побачити багато цікавого на різний смак.    Збереглась до нашого часу Церква Святого Спиридона Тримифунського збудована на кошти Олександри Браницької, початок будівництва 1840 рік, завершено будівництво в 1949 році. Спірідоновська церква мурована має одну баню. Біля церкви знаходиться архітектурна споруда «Скорбна мати». Типовий взірець провінційної класицистичної архітектури. А також, меморіал воїнів ВВВ. Біля річки Роставиця зберігся і водяний млин з олійнею. Поряд з селом знаходиться дубовий та хвойний ліс в лісі знаходиться декілька карьєрів граніту один з них затоплений. Бажаючим відпочити, позбирати гриби чи половити рибу завжди буде цікаво відвідати цю місцевість.

Живу я в гарному селі,
Куточку мальовничому.
Гудуть улітку тут джмелі,
А взимку гостей кличемо!
Яка б пора це не була,
Завжди у нас красиво,
Росте маленька дітвора –
Нова робоча сила.
І так завжди, із року в рік,
Радієм новій зміні,
Яка лишається повік,
В Шамраївці, на Україні.

Класний керівник: Зупинка «Мальовничий край – с. Житні гори», де живе Панкулич Анатолій.

Земля моя, земля найкраща в світі,
Ось тут моє коріння і рідня.
Бо тут мого дитинства сонце світить,
Я тут росту і тут живу щодня.

Розповідь ліцеїста про свій рідний край

Ліцеїст: Село Житні Гори  Рокитнянського району  Київської області. Розташоване  2 км на північ від Рокитного.  Населення - 2347 осіб. В нашому селі протікає р. Рокита.

     Село Житні Гори належало до Білоцерківських володінь польського шляхетського роду Браницьких. За даними Географічного словника Королівства Польського у 1790 році в селі мешкало 616 осіб, у 1863 році — 1351, а наприкінці  XIX ст. - вже 2264 особи.

     Село було засноване у 1864 році. Про виникнення  назви села є легенда. У 1591-1593 рр. в цих місцях відбувалися повстання селян проти польської шляхти, в результаті чого загинуло багато козаків. В пам'ять про цей бій є пагорби, яких  називають «Могили». Одного разу на ньому місцеві жителі посіяли жито, і вродило хлібний урожай на диво для людей, з тих пір пішла назва села - Житні Гори.

     В 1756 р. в селі була збудована церква Йосипа Обручника. Спершу була трьохзрубовою з однією світловою та двома декоративними банями. У 1854 році до неї були добудовані бічні приділи та притвор. Храм є яскравим прикладом дерев'яної архітектури.  Будівля дерев'яна на кам'яному фундаменті. Є один світловий і два декоративних куполи з прибудовами. Пам'ятник має надзвичайну мальовничість форм, злагодженість пропорцій центральній частині. Архітектурний силует церкви відрізняється стрункістю і лаконічністю. В інтер'єрі Осиповської церкви збереглися розписи XIX ст.

Видатні люди селища:

     Танчик Семен Петрович — доктор сільськогосподарських наук, професор, директор НДІ агротехнологій та якості продукції рослинництва.

     Базис Микола Федорович - кандидат економічних наук, професор, академік Міжнародної Кадрової Академії, «Заслужений економіст України», нагороджений почесним знаком «Відмінник освіти України» та відзнакою МВС України «За сприяння органам внутрішніх справ України».

Класний керівник: Зупинка «Моє рідне, пречудове – селище Віта - Поштова», в якому проживає Шаранюк Олександр.

Село моє для мене ти – єдине,

З тобою починаю дні землі.

І кожну мить до тебе серце лине,

Тебе я бачу навіть уві сні.

Розповідь ліцеїста про свій рідний край

Ліцеїст: Віта Поштова – це село, центр сільської ради. Розташоване за 18км на південь від міста Київ серед мальовничої долини, оточеної з усіх сторін сосновими та дубовими лісами. Площа населеного пункту – 504, 5 га. Через село протікає річка Сіверка, яка є протокою великого Дніпра.

Кількість населення – близько 2000 осіб.

     Не зовсім звичайна назва цього села походить від слов’янського слова  «вече», українською – «віче». В деяких історичних довідниках вказується, що цю назву носить село з тих часів, коли в цих місцях, на привільних дніпровських лугах, збиралися дружини на раду, на «віче», щоб іти походами на південь. Минуло багато часу, перш ніж до цієї назви було додано – Поштова, і стало село називатися Віта Поштова.

     В історичних документах зазначається, що складова назви – поштова – приєдналося тому, що на одній із околиць села містилася будівля поштової станції, де зупинилася пошта, яка направлялася з м. Київ до Василькова та Білої Церкви.

     Не можна з упевненістю стверджувати коли було засновано село Віта Поштова, хто були його перші поселенці. В окремих записах істориків вказується, що місце, де нині розміщено село, згадується ще за часів Володимира Мономаха.

     Інші відомості, що йдуть від дідів і прадідів вказують, що село Віта Поштова засновано в кінці  XVIII ст. і першими його поселенцями були козаки, які прийшли сюди із Запорізької Січі, коли остання була розгромлена за наказом Катерини ІІ. Назвали вони себе Січкаренками.

     Напередодні жовтневої революції в селі налічувалося вже 110 сільських дворів з населенням понад 400 осіб. Головним заняттям його жителів було землеробство та садівництво. Кращі землі села належали монахам Києво-Молонікольського монастиря та місцевим заможнім селянам. Село Віта Поштова хоч і розміщувалось в мальовничому місці, але селянам до нового врожаю хліба ніколи не вистачало, багато з них щороку змушений був вирушати на заробітки до Києва або на залізницю – до залізничної станції села Боярка, за 4 км від села.

     Оскільки село Віта Поштова розташоване на центральній дорозі і поблизу м. Києва, то воно  постраждало від німецько-фашистських загарбників набагато більше ніж інші села цієї місцевості. Окрім того, в 1941 році селом проходила лінія оборони м. Києва.

     Під час війни у селі Віта Поштова знищено було майже все, у тому числі колгоспне майно – техніку, худобу, зерно. Залишилося тільки 18 хат.

Переховувалися у лісах та сусідніх селах від німців, які на території Віти-Поштової знаходилися з кінця серпня 1941року по 6 листопада 1943 року.

Мешканці активно допомагали місцевим партизанам в боротьбі з фашистами, викопували біля дотів патрони.

     За роки війни загинуло майже 70 осіб – односельців в тяжких боях за Батьківщину. Також є діюча Церква Різдва Пресвятої Богородиці.

     У селі Віта-Поштова мешкав відомий гончар України – Падалка Яків Іванович. У 2000 році майстер відійшов у вічність, але його чистий талант, безпосереднє світосприйняття залишилися в його численних виробах. Це був неперевершений майстер гончарної справи, дуже розумна і порядна людина, великий трудівник. На честь знаменитого гончара в селі на новому масиві його іменем названо вулицю.

Класний керівник: Зупинка «Маленьке, затишне – селище Микитяни», в якому живе Сластіон Роман.

Люблю тебе я в різні пори року:

Як бурі дмуть у сніговіжолі

Коли у березні в березах повно соку.

Чи восени над хатами курличуть журавлі. 

Розповідь ліцеїста про свій рідний край

Ліцеїст: Микитяни - село, підпорядковане Яхнівській сільській раді Миронівського району, Київської області. У ХІХ столітті село належало до Ольховецької волості, Канівського повіту, Київської губернії.

     Микитяни, село в двох верстах від Яхнів і Вахутинець, розкидано по ярам, нині маловодних, хоча приблизно 40 років  тому тут було 8 великих ставів. Жителів обох статей - 475 осіб. У 1790 році вважалося у 54-х дворах 431 особа. Зараз  населення становить 289 осіб. Село за переказами, засноване вихідцями з містечка Глемязова Полтавської губернії. Але існує легенда, що назване воно на честь хлопця, якого звали Микитою. Була в нього дружина Тетяна. Вони були першими поселенцями цієї території.

У селі є пам’ятник присвячений воїнам Великої Вітчизняної Війни.

Класний керівник: Зупинка «Селище патріотів - Демидівка», в якому проживає Маланчук Лілія.

Розповідь ліцеїстки про свій рідний край

Ліцеїстка: Село розташоване на Південному заході Тростянецького району по течії струмка «Чаплинка» притока річки  Берладинка, яка впадає у Південний Буг. За старим адміністративним поділом село входило до Ободівської волості, Брацлавського повіту, Подольської губернії. Початок зародження села Демидівка припадає на прешу третину ХVІІІ століття. На землях, де в даний час розташоване село, був суцільний ліс, який розмежовував села Баланівка і Тростянець.

     В той далекий час пан Савелій , який жив в Баланівці , захотів поїхати в Тростянець, а перед поїздкою послав своїх слуг розвідати дорогу. Проїзджаючи дорогою, слуги почули спів півнів у лісі, це їх здивувало і зацікавило, оглянувши лісові хащі на поляні знайшли землянку, в якій жив втікач пана -  Демид. Від його імені і пішла назва села - Демидівка. Яке належало Марії Потоцькій. Після розкріпачення, Демидівкою керував пан Лісовський по національності поляк , маєток його зберігся і в даний час.

     Село Демидівка - мальовничий, озеленений, тихий край. В центрі села розміщені всі установи обслуговування населення. Поля всі рівні, оброблені і засіяні, люди довірчиві та працелюбні.

     Справжній час заснування сучасного села - точно невідомий. Відомо що в 1861 році, на час скасування кріпацтва, вже нараховувалось 180 дворів.  Здебільшого християни займалися землеробством, скотарством і мисливством. Землі були родючі, давали високі врожаї.

     За всю історію існування села було побудовано 4 церкви: третю церкву побудовано у 1908 році. А в 1948 році вона була повністю розкидана; четверту нову церкву розпочали будівництво у 1989 році, в 1991 році ввійшла в дію і працює в даний час. У 1929 році в селі створено колгосп, якому дали назву видатного більшовика Петровського, він був створений і після Великої вітчизняної війни.

     Село пишається  своїми людьми, такими як: Героєм Радянського Союзу Іваном Лазаровичем Могильчаком, героями соціалістичної праці Крещенецьким Микитою Оверковичем, Сухиною Мефодієм Дементійовичем та орденоносцями Пукас Ганою Іванівною, Шпортко Тетяною Данилівною, Шепетою Ольгою Тихонівною.

Класний керівник: Зупинка «Біла Церква – місто добра», в якому мешкають Підлипенець Даніїл, Шабалдіна Анастасія, Сломчінський Петро, Фастовец Владислав та Скороход Олександр.

Розповідь ліцеїстів про свій рідний край

Ліцеїст 1: Там де тихо і повільно плине річка Рось, розташоване наше місто.  Біла Церква – друге по величині місто в Київській області. Ми любимо наше місто та пишаємося його історією. Біла церква - культурний та освітній центр Київщини, розташований за 80 км на південь від Києва на річці Рось.

     Місто засноване 1032 року київським князем Ярославом Мудрим.

     На час заснування називалося Юр’їв (Гюргевь) згідно християнським іменем Ярослава Мудрого – Юрій (Георгій).

     Початок ХІ століття позначився безнастанними набігами печенігів на південні окраїни Київської держави. У результаті кордони Русі були відсунуті на північ - до берегів Стугни. В 1017 році київський князь Ярослав Мудрий завдав поразки печенігам і відтіснив їх на південь. Для зміцнення південних рубежів держави вздовж Росі у 1032 році було розпочато будівництво оборонної лінії - системи сторожових фортець, сполучених між собою величезними насипами та ровами.

     Саме у 1032 році з’явились Корсунь, Богуслав, Стеблів, Володарка та інші населені пункти Поросся. І саме в той рік на скелястому лівому березі Росі з'явився військово-феодальний замок, що отримав назву Юр'їв. Замок згодом «обріс» містечком, яке в кінці ХІ століття стало кафедральним центром Пороської єпархії.

     Серцем міста була гора з розміщеним на ній замком. Також на горі стояв білокам'яний собор - обов'язковий атрибут єпархіального центру.

Ліцеїстка 2: Юр'їв жив у постійній напрузі. Набіги печенігів змінились натиском половців, а згодом - монголо-татар. Місто було кочівникам «як кістка у горлі», постійно заважаючи їх походам на північ. Не раз його руйнували вщент. Востаннє Юр'їв пав у руїнах в ХІІІ столітті. Пав для того, щоб відродитися з новою назвою - Біла Церква.

     Спалений кочівниками Юр'їв залишив по собі лише високий напівзруйнований єпископський собор. Ця споруда, збудована з білого каменю, довгий час служила переселенцям орієнтиром серед густих і диких лісів, що вкривали у той час долину Росі. Саме тому місце, де стояв собор, а згодом і місто, що постало з руїн князівського Юр'їва на скелястому березі, отримало назву Біла Церква.

     Собор, якому місто завдячує своєю назвою зник в урагані історичних подій, зараз ніхто, здається, не скаже, ким і коли його було зруйновано. Під час археологічних розкопок, проведених вже у ХХ столітті, на Замковій горі було знайдено залишки цієї споруди.

     Довгий час Біла Церква була звичайним провінційним містечком, аж доки в 1972 році тут не побудували промисловий гігант «Білоцерківшину». Саме тоді в місті почали рости промислові підприємства - воно перетворилося на значний індустріальний центр, один з найпотужніших вузлів хімічної промисловості України. В 70-х роках бурхливо почало зростати населення міста - за два десятиліття воно збільшилось майже на сто тисяч. Після аварії на ЧАЕС місто прийняло понад 1700 переселенців з зони відчуження.

     На даний час населення Білої Церкви  становить - 211 240 жителів.

     Наше місто має багату історію, а тому і багато визначних місць, пам’ятників та споруд.

Класний керівник:  До вашої уваги відео, як ми подорожували вуличками Білої Церкви разом.

Перегляд відеоролику

Класний керівник:  Наші ліцеїсти до того, як прийшли навчатись до ліцею, жили в різних містах та селах  і  зустрілися ми всі тут – в цьому закладі, в цьому місті. Хтось тут відчув нові можливості, хтось знайшов справжніх друзів…

     Як підсумок нашої проектної роботи – виготовлення альбому групи «Нас поєднала Біла Церква».

Перегляд майстер-класу з виготовлення альбому

Класний керівник: Я дякую всім ліцеїстам, які взяли участь у підготовці

нашої мандрівки. І звертаюсь з проханням, бережіть, поважайте та пишайтеся історією свого краю.

     На завершення нашого заходу, для всіх присутніх - музична композиція у виконанні Маланчук Лілії.

Виконується пісня «Мій рідний край»