Виступ на МО "Особливості національних систем гімнастики

КЗЛОР ЛЗСШ №1

 

 

 

 

 

Особливості національних систем гімнастики

 

 

 

  Виступ на МО

Інструктор з фізкультури Руденко Е.І.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Львів-2021

 

 

Зміст

1. Вступ.                                                                       1-2ст.

2.Німецька  система гімнастики.                               5-7ст.

3.Французька система гімнастики.                            7- 8ст.                      

4.Шведська система гімнастики.                               8- 10 ст.

5. Сокальска система гімнастики.                             10- 11 ст.

6. Система гімнастики Лесгафта.                               11-12 ст.

7. Розвиток гімнастики в Україні.                              12- 13ст.

8. Висновки.                                                                  14 ст.

9. Аналіз літературних джерел.                                   15 ст.                     

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

    Гімнастика — один з універсальних засобів фізичного виховання.   Це система специфічних вправ і методичних прийомів, які використовуються з метою фізичного виховання, освіти фізичної підготовки, оздоровлення ,виховання, набуття життєвоважливих навичок.

    Завдяки доступності,ефективності,емоційності вправ на заняттях гімнастикою найкращим чином вирішуються завдання, типові для фізичного виховання в цілому.[4]

   Гімнастика як засіб фізичного розвитку, зміцнення здоров'я, військово-прикладної підготовки і лікування була відома ще в далекій давнині. Термін гімнастика з'явився приблизно в V в. до н. е.. в Древній Греції й означав комплекс фізичних вправ для освітніх, військових і оздоровчих цілей. Стародавні греки вважали, що гімнастика додає тілу гнучкість, силу, спритність, стрункість, розвиває почуття краси, хоробрості, шляхетності. Інше значення слова «гімнастика» пов'язується з грецьким словом «гімназіо» - вправлятися, треную. Древні греки використовували гімнастичні вправи не тільки для фізичного розвитку, але й у вишколі воїнів, а також у системі підготовки атлетів-олімпійців.

    У ранній період Середньовіччя церква вважала будь-яку турботу про людське тіло справою гріховним. Поступка була зроблена феодалам. Вони займалися фізичними вправами з тим, щоб виховати себе як воїнів. Основою підготовки була верхова їзда, вольтижування. Для розвитку сили, витривалості та швидкості застосовувалися гімнастичні і акробатичні вправи, підняття і перенесення ваги, вправи в стрибках, лазінні, переповзанні. Підготовленість воїнів перевірялася на лицарських турнірах.

    Кінець XVIII та друга половина XIX віків характеризується виникненням національних систем гімнастики. В Німеччині в педагогіці під впливом ідей гуманістів склався напрямок - філантропістов. У створених ними школах - філантропінах - важливе місце зайняла система фізичного виховання – гімнастика. Засновником німецької гімнастики прийнято вважати Иогана Фрідріха Людвіга Кристофора Яна (1778-1852). 

   Шведська система гімнастики. Її засновником був П'єр Генріх Лінг (1776-1839). Домігся відкриття в Стокгольмі інституту для підготовки викладачів гімнастики. Лінг виділив педагогічну (тепер основну), військову, лікарську і естетичну гімнастики. Класифікував вправи по анатомічній ознаці. Велика увага приділялася точності рухів. Урок гімнастики складався з 16 частин. Шведську гімнастику вигідно відрізняли її оздоровчий характер, підбір вправ залежно від анатомічних можливостей їх виконання.

    Французька система гімнастики. Дон Франціско Аморос (1770-1848) видав «Керівництво до виховання фізичному, гімнастичному і моральному» і атлас з 53 таблицями вправ. Спирався на ідеї Локка і Руссо. Військово-прикладний характер гімнастики.

    Сокільська система гімнастики (друга половина ХІХ до 30-х років ХХ ст.). Виникла у зв'язку з національно-визвольним рухом слов'янських народів, що перебували в цей час під ярмом Австро-Угорщини. Творцем сокільської гімнастики вважається Мирослав Тирш (1832-1884).  [3]

    У ХІХ-ХХ ст. формується напрямок у гімнастиці, який пов’язаний з прізвищем видатного французького вченого-фізіолога Ж. Демені. Його система фізичних вправ була заснована на почутті ритму та гармонії рухів, ритмічному чергуванні  та розслаблення та напруження м’язів.

  В середині ХІХ ст. широкий розвиток отримав ще один напрям в гімнастиці, який сполучав виразність і ритм рухів. Його засновником був Ф. Дельсарт.

    Найбільшої популярності ритміка набула на початку ХХ ст. Термін «ритмічна гімнастика» вперше було застосовано Е.Ж. Далькрозом. Саме йому належить відкриття значення почуття ритму в фізичній діяльності людини. В основі метода Е. Ж. Далькроза лежить органічне поєднання музики та рухів. Теорія Е.Ж. Далькроза складалась з трьох частин: ритмічна гімнастика, розвиток слуху (сольфеджіо), музична пластика та імпровізація.

     У 70-х роках виникає ще одна форма оздоровчої активності – аеробні танці, засновником якої є Дж. Соренсен. Програма аеробних танців включає в себе ритмічний біг, стрибки, нахили, махи, безліч танцювальних кроків та рухів. По змісту занять та структурі аеробні танці нагадують сучасну ритмічну гімнастику та аеробіку.

  Розвиток комплексних програм, які мають оздоровчу спрямованість для різних вікових груп населення пов’язано з появою американської системи фітнес (fitness).  В теперішній час, фітнес розвивається у двох напрямах: спортивному та оздоровчому.

    Сучасні аеробіку та фітнес можна визначити, як мобільні рухові системи, що постійно поновлюються і представляють собою вдале поєднання комерційної та оздоровчої ідей.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Німецька система гімнастики

    Німецька система гімнастики склалася під впливом передовий частини німецької буржуазії. Засновниками німецької системи гімнастики були Йоганн Гутс-Мутс, Фрідріх Ян, Адольф Шписс. Основу цією системою становили вправи на гімнастичних снарядах (поперечина, бруси, кінь, драбини, жердини тощо.), военно-игровие вправи, туризм, екскурсії. Головна мета вважалося розвиток рухових здібностей, складних рухів, витривалості, волі і потрібна дисципліни. Найбільший внесок у розвиток гімнастики внесли вченіФит,Гутс-Мутс, Ян,Шписс.

    Фрідріх Ян (1778 – 1852) в 1811 року на луці Хазен-хайде під Берліном влаштував майданчик гімнастики і розпочав роботі. Молодь з його керівництвом займалася фізичними вправами на гімнастичних снарядах і водночас слухала розмови патріотичного характеру. Ян називав свою систему «>турнкунст» – мистецтво спритності (скорочено –турнен), і учнів називавтурнерами. Він становив перелік вправ на гімнастичних снарядах, перекладині, брусах і коні, які полягали в багаторазовому повторення окремихелементов-подъемов, оборотів, махів тощо.

    Ф. Яном було підготовлено 2 тис. гімнастів. За його прикладу інших містах почали з'являтися ідентичні школи. Прусське уряд, намагаючись призупинити несприятливе собі протягом, в 1819 року заборонило фізичне виховання до шкіл і гімнастичні заняття дорослих на свіжому повітрі. Яна помістили до Петропавлівської фортеці (випустили в 1825 р.). Заборона навчання гімнастикою протривав з 1820 по 1842 рік. У 1842 року королівським указом було знято заборону на той комплекс вправ Яна.[1]

   Систему Яна стосовно школі розвинув швейцарець Адольф Шписс (1810 – 1858) і доповнив вправами з ручними снарядами,перестроениями,висами і упорами. Йому допомагав Ернст Эйзелен, який розробив методику викладання й який виготував наочні таблиці. Система Яна –Эйзелена –Шписса складалася з:

1) порядкових вправ;

2) вільних вправ;

3) вправ зі снарядами – рухливими і нерухомими;

4) масових вправ;

5) ігор.

    Герхард Ульріх Антон Фит (1763- 1836) узагальнив і систематизував усе, що було зроблено на області фізичних вправ перед ним, і викладав у "Опите енциклопедії фізичних вправ". Ця праця складається з трьох часток: "Дані до своєї історії фізичних вправ" (1794), "Система фізичних вправ" (1795), "Додатка до першої та другої частинам" (1819). Він тільки дав визначення поняття "Фізичне вправу": усе це руху, і застосування фізичних сил організму людини, мають на меті вдосконалення останнього. З допомогою гімнастичних вправ, поФиту, педагог може:

а) зберегти й зміцнити здоров'я котрі займаються;

б) розвинути гарні форми тіла;

в) збільшити силу, швидкість рухів;

р) розвинути точність і упевненість у рухах, надати бадьорість і рішучість духу;

буд) розвинути потреба у розумової роботі, в корисному проведенні вільного часу;

е) відвернути від раннього появи статевих потреб.

  Фит запропонував ряд правив і методичних вказівок до проведення занять:

а) необхідність спеціально обладнаних місць занять;

б) висока професійна підготовленість педагога;

до уваги індивідуальних особливостей учнів при доборі вправ (здоров'я, конституціональні особливості, вказівки лікаря).

На високої технічної основі Фит розробив вправи ввольтижировке на дерев'яному коні і брусах.

Він вважає, що шкільні іспити можна було б зробити публічними як змагання у науці, мистецтві та гімнастичних вправах.

    Йоганн Христофор Гутс-Мутс (1759  - 1839) на початку школи намагався пристосувати ідеї Руссо про фізичному вихованні, його заклик для повернення на лоно природи, ідеалізацію первісного дикуна на виховання сильного, мужнього покоління, зразком котрого має стати старий (середньовічний) німець.

    У систему гімнастики Гутс-Мутса входили такі вправи: стрибки завдовжки, висоту, завглибшки і із жердиною, ходьба і біг з перешкодами, метання різних предметів,лазания,перелезания, вправи в рівновазі (колоду, горизонтальний канат та інших.), перенесення тягарів, марширування зі спеціальними військовими вправами, плавання та інших. Навчання проводилося наочним методом, застосовувалися змагання, закладався гімнастичний стиль виконання вправ.

    Засновником шкільної гімнастики у Німеччині вважається Адольф Шписс (1816 — 1858) — викладач гімнастики, відчуття історії і співу. Маючи своїх попередників, він розробив систему шкільної гімнастики та обґрунтував необхідність викладання її як обов'язкового предмета. Учетирехтомном праці «Вчення протурненском мистецтві» дав опис стройових і вільних вправ, розробив вправи ввисах і упорах. Ідею Песталоцці формування здібностей в дітей віком до праці з допомогою гімнастичних вправ він розвинув до необхідності викладаннядисциплинирующих,муштрующих вільних вправ. Основні з них ходьба, біг, стрибки, підскакування, повороти, вправи для рук, тулуба і ніг. Вправи виконувалася під музичне супровід, поєднувалися зі співами і демонструвалися на гімнастичних святах.

     Шписс завершив створення німецької системи гімнастики.[1]

    Теоретики німецькоготурнена зараховували до гімнастики всі сфери фізичної культури. З особливою полюванням він займавсяприжковими видами атлетики. Проте інші види фізичних вправ – атлетика, веслування, біг на ковзанах, велоспорт – розвивалися цілком у інших умовах й на інших законам, ніж руховий матеріал гімнастики. Тож у другої половини ХIХ століття шанувальники цих видів поступово залишили ряди гімнастичного руху.

 

Французька система гімнастики

   

    У період революційно-визвольних воєн, коли реакційні сили Європи загрожували існуванню Французької республіки, у країні виник рух молоді, метою якого було оволодіння військовим мистецтвом і досягнення необхідної для цього фізичної підготовки. З 1791 р. почали створюватися так називані юнацькі команди, що стали праобразом самодіяльного спортивно-гімнастичного руху у Франції. Члени юнацьких команд займалися фізичною і стройовою підготовкою, брали участь у воєнізованих іграх і туристських походах. При Наполеоні юнацькі команди були перетворені в шкільні батальйони, які користувалися підтримкою з боку уряду. Після поразки Наполеона всі громадські організації, створені в ході революції, були розпущені. Нові гімнастичні організації створюються вже в середині XIX сторіччя. Тоді ж фізичне виховання починає вводитися й у деяких навчальних закладах.

    Велика заслуга в створенні системи фізичного виховання у Франції належить полковнику Франциско Аморосу (1770— 1848 р.) і його послідовникам. Ними була складена система гімнастичних вправ військово-прикладного характеру. Ця система мала велике практичне значення для підготовки солдатів і офіцерів. Хоча автори її і намагалися враховувати вплив вправ на організм, проте вони вважали це справою другорядною. Кращі гімнастичні вправи, на думку Амороса, ті, котрі формують навички, необхідні в житті, особливо у військових умовах. Це переважно військово-прикладні вправи: ходьба і біг по місцевості з перешкодами і без перешкод, різні стрибки (у тому числі за допомогою рушниці чи ціпка, зі зброєю і без неї), вправи «на рівновагу», лазіння і перелазіння, перенесення вантажу чи пораненого, плавання і пірнання (в одязі, зі зброєю), боротьба, метання, стрільба, фехтування і вольтижування. Крім того, він включав у свою гімнастику підготовчі вправи, танці і ручну працю, але ці вправи не були основними. Для деяких вправ Аморос застосовував прилади, які відіграють роль перешкод, які потрібно перебороти з найбільшою швидкістю й економією сил. Головними приладами були драбини, канати, шести, забори і т.п. Іноді вправи супроводжувалися піснями – Аморос вважав це корисним для розвитку дихання і для порушення патріотичних почуттів. Це була перша спроба ввести своєрідний музичний супровід.[2]

    У проведенні уроку Аморос не дотримувався якої-небудь схеми. Він лише встановив загальні принципи, що були доступні всім хто займається і по можливості прості. Вправи повинні були виконуватися послідовно, починаючи з легких і закінчуючи важкими. При заняттях враховувалися індивідуальні особливості учнів. Аморос указував на те, що дію тієї самої вправи можна підсилити чи послабити, змінюючи її швидкість, напрямок і амплітуду. Слід зазначити, що він першим увів письмовий облік результатів занять за допомогою контрольних карток. У ці картки, заведені на кожного учня, періодично вносилися дані їхнього фізичного розвитку. Таким чином, у системі Амороса було чимало цінних методичних вказівок для проведення гімнастичних занять.

    Система Амороса знайшла відгук за кордоном. Військові кола багатьох країн намагалися пробудити інтерес до військової гімнастики, популяризуючи цю систему. Однак гімнастика Амороса не була пристосована для введення її в шкільні заняття, і тому її ще не можна назвати національною системою фізичного виховання. Лише пізніше у Франції стали виникати нові системи гімнастичних вправ, пристосовані для застосування в школі. У цих системах збереглися й одержали подальший розвиток ідеї Амороса, що поклали початок прикладному напрямку в гімнастиці.

 

 

Шведська система гімнастики

 

    Шведська система фізичного виховання створювалася з ініціативи самого уряду країни, що доручив цю справу професору Перу Лінгу. Пер Лінг (1776—1839 р.), а потім його син Ялмар Лінг (1820 — 1886р.) є засновниками цієї системи. Пізніше в її розвитку взяли участь й інші фахівці.

    Пер Лінг почав вивчати гімнастику в 1803 р. у Данії. Працюючи над складанням посібника для армії, він незабаром прийшов до висновку про необхідність починати фізичне виховання з дитячого віку. Щоб краще познайомитися з цим питанням, Пер Лінг вивчив анатомію і фізіологію людини. У 1813 р. з його ініціативи в Стокгольмі був відкритий спеціальний інститут, у якому Пер Лінг на практиці застосовував свої засоби і методи фізичного виховання.

    Пер Лінг вважав, що для фізичного виховання потрібно застосовувати такі вправи, які зміцнюють і розвивають тіло людини. Придбання ж навичок і прагнення до перемоги над супротивником він вважав сторонньою справою для гімнастики. Іншими словами, оздоровлення і зміцнення організму, на його думку, є єдиною задачею гімнастики. Педагогічного значення гімнастики Пер Лінг не враховував. В основу класифікації фізичних вправ П. Лінг поклав анатомічну ознаку. Кожна вправа призначалася для якої-небудь частини тіла: рук, ніг, черевного преса, спини, плечей і ін. Були, щоправда, вправи для поліпшення серцевої діяльності і дихання. Застосовувалися і заспокійливі вправи, головним чином вправи «на рівновагу».

    Усі види гімнастики П. Лінг розбив на чотири групи: військову, педагогічну, лікарську і естетичну. Сам П. Лінг займався описом принципів головним чином військової гімнастики. Інші види він вважав лише підготовчими до неї чи додатковими.

    До 60-х років минулого сторіччя склалася схема уроку шведської гімнастики. За цією схемою урок складався з 14—16 частин, що слідували одна за іншою в строгому порядку. Частина вправ уроку різко підвищувала загальну фізичну напругу (наприклад, вправи в підтягуванні, ходьба з підстрибуванням, стрибки), інша частина – заспокоювала організм (вправи на рівновагу, відволікаючі і дихальні вправи). У результаті схема уроку перенесена на креслення, виглядала кривою лінією у формі подвійної хвилі, вища з яких припадала ближче до кінця уроку. Хоча така схема уроку сильно зв'язувала ініціативу викладача, шведська гімнастика мала чимало позитивних сторін. Вона була доступна кожному, безпечна, в ній легко дозувалося фізичне навантаження, можна було точно спрямовувати рухи на обрану частину тіла. Крім того, ця гімнастика пропонувала великий вибір вправ і цінні методичні вказівки, що стало однією з причин поширення шведської системи в багатьох країнах світу. Навіть у Німеччині було чимало прихильників шведської гімнастики, які прагнули замінити ними турнен.[1]

    Довгий час вважаючись справді науковою системою, шведська гімнастика наприкінці XIX ст. стала зазнавати критики з боку фахівців фізичного виховання. У Стокгольмському інституті продовжувалася робота з удосконалення гімнастики. В шкільний урок були введені рухливі ігри, схема уроку спростилася, були додані деякі вправи. Проте загальні принципи системи все-таки були збережені.

    З метою подальшого удосконалення вправ Я. Лінг запровадив нові прилади. Вони одержали широке поширення і зараз застосовуються у всіх країнах (шведська стінка, шведська лавка, подвійний бум та ін.). Застосовувалися і відомі снаряди (кінь, канати, драбини).

    Істотною ознакою вправ шведської гімнастики була їхня симетричність і прямолінійність. Точному положенню рук, ніг і тулуба приділялася виняткова увага. Під час виконання вправи робилося багато пауз. Супротивники шведської гімнастики називали її гімнастикою поз, а не рухів.

    Перед початком вправ учні повинні були приймати «вихідне положення», що найкраще забезпечує точну виборчу дію вправ, правильність і результат руху. У шведській гімнастиці вихідним положенням приділялася виняткова увага, і в цьому велика заслуга її авторів.

    Шведська гімнастика поклала початок розвитку різних видів загальнорозвиваючої гімнастики, включаючи індивідуальні системи. Вправи шведської гімнастики широко застосовуються у школі і в даний час.

 

Сокольска система гімнастики

 

    Сокольська система гімнастики виникла в середині XIX в. у зв'язку з національно-визвольною боротьбою слов'янських народів, що знаходилися у складі Австро-Угорщини. У Чехії виникло „сокольське рух» і стала створюватися сокольська система гімнастики. Її засновником був професор естетики і історії мистецтв Празького університету М. Тирш (1832—1884) —представник патріотично настроєної ліберальної буржуазії, що прагнула до звільнення своєї батьківщини з-під австрійського іга М. Тирш був знаком зі всіма системами гімнастики першої половини XIX в., але жодну з них не рахував придатної для організації в Чехії масового гімнастичного руху в цілях підготовки свого народу до національно-визвольної боротьби. Він добре розумів цінність гімнастики в розвитку і зміцненні організму людини і прагнув зробити вправи краєвими, привабливими. Тому зовнішня форма рухів стала у сокольській системі основним критерієм (навіть у збиток їх гігієнічної, освітній або прикладній значущості).

 Сокольска система за своїм змістом була близька до німецької, але мала свої особливості. Автор прагнув надати всім положенням і рухам таку форму, яка викликала б у виконавців і глядачів емоційний підйом, відчуття радості і естетична насолода.

   Основу цієї системи складали вправи на гімнастичних снарядах, з предметами і без них, піраміди, вправи з элементами фехтування, боксу, боротьби. Всі вправи підрозділяюся на чотири основні відділи (за зовнішніми ознаками):

1. Вправи без предметів (ходьба, біг, вільні і порядкові вправи, «різниці»);

2.Снарядні вправи (со снарядами і на снарядах, включаючи і стрибки);

3. Групові вправи (піраміди і гімнастичні ігри);

4. Бойові вправи (опори, боротьба, кулачний бій, фехтування).

    Взамін багатократного повторення одної і той же вправи на снарядах «соколи» ввели комбінацій, різноманітних рухів, а з 1882 р. стали проводити змагання по гімнастиці по розробленим правилам. Особлива увага в комбинациях вільних вправ і на снарядах зверталося на логічність переходу від одного елементу до іншого. Була розроблена термінологія гімнастичних вправ, в якій майже кожна вправа називалася одним - двомя словами (термінами) що було дуже зручне.

    Урок сокольської гімнастики складався з трьох частин. У першій (підготовчою) частині виконувалися порядкові (стройові) вправи, загальні вільні вправи або вправи з предметами (палицями, гантелями і ін.).

  Для сокольської системи гімнастики було типове:

— виконання вправ з витягнутими шкарпетками і пальцями рук, прямолінійність і різкість рухів;

— виконання вільних вправ і вправ на снарядах у вигляді комбінації (тобто логічного поєднання ряду елементів), причому особлива увага зверталася на красу переходів з одного положення в інше і положень тіла во час пауз;

— точне і красиве виконання стрибків, так само як вільних вправ і вправ на снарядах.

     У сокольській системі гімнастики сформувалися стилізація форми рухів («стиль гімнастичний») і проведення масових «всесокольских зльотів», які робили великий вплив на молодь. Сокольська гімнастика стала основою сучасної спортивної гімнастики.[1]

 

Система гімнастики П.Ф.Лесгафта

 

 Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. у Російській імперії, до складу якої входили українські землі, відбулися значні зміни у сфері освіти і культури, і, головне, посилився інтерес до фізичного виховання. Так, на державному рівні відбулося визнання фізичного виховання (у той час переважно засобами гімнастики) необхідним навчальним предметом (1870 р.), поступове піднесення значення спорту для загального розвитку кожної людини, чому сприяло, зокрема, й ініційоване прогресивним громадським рухом утворення спортивних товариств і клубів фізкультурного спрямування. Водночас, видана Міністерством народної освіти 1889 р. «Інструкція та програма викладання гімнастики в чоловічих навчальних закладах» [4] мала рекомендаційний характер, вона засвідчила лише підвищення уваги з боку держави до питань фізичного виховання та зміцнення здоров’я молоді. Цей документ декларував право навчальних закладів викладати курс гімнастики та організовувати рухливі ігри у поза навчальний час переважно на свіжому повітрі.

    Наприкінці ХIХ ст. у вітчизняній теорії фізичного виховання намітилося також два основних напрями: оздоровчий та освітній, кожен з яких мав своїх прихильників. Основоположником оздоровчої концепції фізичного виховання був Є. Покровський, а освітньої  П. Лесгафт. Так, П. Лесгафт головним принципом освітньої теорії називав єдність фізичного і розумового розвитку людини. Педагог вважав, що тілесні та розумові вправи повинні слугувати одна для одної відпочинком, дотримуючись наукової теорії Ж.-Ж. Руссо: «Бажаєте сформувати розум вашого учня, вправляйте його сили, якими розум повинен керувати, неухильно розвивайте його тіло, зробіть його міцним і здоровим, щоб він став мудрим і розсудливим. Дайте йому можливість працювати, бути дієвим, бігати, стрибати, бути постійно в русі, щоб він був бадьорою людиною, і він стане також і розсудливим» .

     Фізичну освіту школярів, згідно з міркуваннями П. Лесгафта, слід упроваджувати поетапно: 1) розвивати позитивне ставлення до фізичної праці і фізичної освіти; 2) формувати позитивні звички фізичного вдосконалення; 3)  створювати оптимальне поєднання фізичної освіти з розумовою, естетичною, моральною   При цьому вчений обстоював не вузько утилітарне спрямування освіти, притаманне тогочасній школі, а необхідність розвитку всіх здібностей дитини   Основою фізичного розвитку дитини П. Лесгафт вважав природні рухи, що відповідають особливостям кожної групи м’язів. Істотне значення вчений надавав рухливим іграм як засобу формування характеру дитини   В основу фізичної освіти П. Лесгафт поклав два головних принципи: всі вправи мають бути природними і викликати діяльність усіх м’язових груп організму; їх треба виконувати усвідомлено, після усного пояснення вчителя, без показу. Він виходив з того, що фізичні вправи супроводжуються подразненням м’язів, якими дитина постійно привчається керувати і користується в усіх своїх діях.

    У праці «Про відношення анатомії до фізичного виховання»   П. Лесгафт визначив зміст та побудову уроку фізичної освіти для різних груп дітей шкільного віку: 1. Для молодшого віку (7–12 років): 1/4 уроку – елементарні і складні вправи; 1/4 уроку – ходьба, біг та метання; 1/4 уроку – ігри, головним чином «одиночні». 2. Для середнього віку (12–15 років): 1/3 уроку – елементарні і складні вправи з бігом; 1/3 уроку – стрибки, метання із збільшенням навантаження та боротьби; 1/3 уроку – ігри, головним чином «одиночні». 3. Для старшого віку (15–18 років): 1/2 уроку – вправи з постійним збільшенням навантаження (стрибки, метання, боротьба); 1/4 уроку – вільні вправи з обтяжуванням; 1/4 уроку – ігри і ремесла»    

 

Розвиток гімнастики в Україні

   

   У другій половині XIX століття політичне безправ'я і моральний занепад вимагали негайних заходів по відродженню духовних сил народу, виховання національної гідності, самосвідомості особливо молоді яка повинна виборювати державну самостійність. Тому і з'явилися гімнастично-спортивні, молодіжні товариства які взялися за виконання цих завдань.

    Започаткували українське тіловиховання засновники "Руської трійці" Маркіян Шашкевич, Яків Головацький, Іван' Вагилевич тим, що дослідили витоки української фізично; культури. їх естафету прийняла нова генерація українсько; молоді очолювана І. Франком, М.Грушевським, І.Боберським, К Трильовським, Р.Дашкевичем — фундаторами сокільськога січового, пластового, лугового спортивного руху — головного джерела національних сил у визвольних змаганнях.[1]

    Значний вплив на спортивний рух Галичини мали польськ гімнастичні товариства "Сокіл" засновані у 1867 році. У 1886 році Василь Нагірний у статті "Працюймо а Бог нам поможе" закликав до створення пожежно-руханкових товариств, та гімнастичного товариства "Сокіл". Він же у 1887 році затвердив статут українського "Сокола". На основі цього статуту в 1891році засноване перше товариство "Сокіл" в селі Кульчиці, що на Тернопольщині.

    Для нас, українців постаттю європейського рівня є професор Іван Боберський. Він народився у 1873 році в селі Доброгостівка Самбірщині. Закінчивши гімназію, Львівський університет потім продовжував навчання в Австрії. Саме там, в українському товаристві "Русь",  їм Козакевичем та Ціпановським захоплюється ідеєю тої культури. Закінчує відповідні студії, потім знайомиться роботою осередків фізичної культури в Німеччині, Швеції, и Франції. Сповнений нових ідей, невгасимого запалу до і ні І Боберський повертається на рідні землі, щоб служити  своєму народові, Відтак, починаючи з 1901 року, у Львові, а  потім у всій Галичині, починається новий період розвитку фізичної культури.

    Чого прагнув Боберський? Як вчитель німецької мови й  руханки, він не міг не звернути увагу на те, що європейські народи скористалися спортом для консолідації нації, і  пробудження  національної самосвідомості. "Де сила — там воля І їм висунув гасло професор і енергійно взявся до  згуртування   молоді у товариства.

     Завершенням його праці став ювілейний шевченківський  руханковий виступ 1914 року у Львові. Дванадцять тисяч  руховиків, безліч глядачів - ось подія, про яку заговорив  західний руханковий світ. Це була перша велична маніфестація  гідності, організованості в новий період національного відродження. Сотні членів товариства "Україна" теж влилися  в число ентузіастів. Вручення Боберському ще за життя, за  стародавнім козацьким звичаєм срібної булави,  стало правдивим віддзеркаленням його становища,  виявим вдячності усього суспільства. Сучасники дали професорові Іванові Боберському заслужений і почесний титул "Батько української фізичної культури".  [1]

 

 

 

Висновки.

 

1. У сучасній системи фізичного виховання гімнастика є одним із провідних засобів з її практично необмеженими можливостями, обумовленими низкою чинників, і насамперед величизною кількістю різноманітних вправ.

2. Гімнастика, як засіб фізичного виховання та реабілітації людей з вадами здоров’я розвивалася протягом довгого часу. ЇЇ становлення було пов’язане із змінами суспільного ладу, розвитком науки про людину. Але, в першу чергу, становлення гімнастики було пов’язане з переміною способів ведення війни.  

3. Сучасного та стабільного вигляду гімнастика стала набувати тільки у ХІХ сторіччі. У першій половині були виділені три її напрями: гігієнічний, атлетичний, прикладний та чотири всесвітньо відомих школи: німецька, шведська, французька та сокольська.

4. До кінця ХІХ на початку ХХ ст. сформувалися основи спортивної гімнастики, а також з’явилися її нові види: художня, ритмічна, акробатика, стрибки на батуті. Останнім часом гімнастика стала широко використовуватися у лікувальній фізичній культурі та фізичній реабілітації.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Аналіз літературних джерел

 1. Бубела О.Ю., Петрина Р.Л., Основна гімнастика Навчально-методичний посібник з курсу загальної гімнастики. – Львів: Видавничий центр Львівського національного університету імені Івана Франка 2002. – 100 с.  .

 2. Худолій О.М. Гімнастика з методикою викладання. – Харків. – 1998. – 246 с.  

 3. Гимнастика и методика преподавания. Учебник для ИФК / Под общ.ред.  Смолевского В.М. - М.: ФиС, 1987, с.256-262

4.  Гімнастика. Під редакцією А.Т.Брикина. М., 1971