Вивчаємо літературу рідного краю на прикладі творчості письменників - наших ровесників ( творча робота учениці 10 класу Тріус Ольги "Пишу тобі, мамо...")

                             Пишу тобі, мамо…

      Це була звичайна дівчина. Шість років тому вийшла заміж за свого коханого - Павла. Мріяла про дружну родину, про затишний дім, у якому лунатиме дитячий сміх… Та доля виявилася жорстокою до Надії: роки минали, а дітей усе не було. Лікарка, дивлячись зніяковіло кудись убік, укотре промовляла: «Ви цілком здорові, Надю. Треба почекати. Людині з таким ім`ям не годиться опускати руки. Бог іще подарує вам дитятко…»

        … За кілька днів після Різдва сталося диво: Надія дізналася, що вагітна! Закинула її тоді доля вже далеко від рідного міста, розлучила з батьком-матір`ю, але жінка ніколи про них не забувала і, на подив усіх знайомих, писала  листи. Відмовилась від електронних, бо вважала їх холодними, бездушними, ніби мертвими. І так любила тримати в руках конверт, заклеєний рідною рукою, притуляти до серця аркуш, списаний таким знайомим почерком!..

«Мамо! Рідна моя!

Пишу тобі , щоб повідомити радісну новину: сьогодні я дізналася , що вагітна! Я безмежно щаслива!  Стільки років чекала цього дива , аж сьогодні вранці переконалася , що то зовсім не харчове отруєння . Дві милі смужечки ( я навіть розцілувала цей безцінний тест на вагітність!) – тому доказ! Нарешті Бог почув твої й мої молитви ( Дякую Тобі, Господи!)! Знаєш, зараз я найбільше боюся , що щось піде не так, як треба, я ж уже й не  молода …  Хоча… то дарма!  Я вірю, що все буде так, як має бути, а буде все добре, правда ж, мамо?!  Не знаю, доню чи синочка ношу  під серцем , але  вже безмежно люблю цю дитину!

     Коханий іще не знає про наше щастя. Тобі, матусю, повідомляю про це першій. Уявляю Павлусеві очі – украй здивовані й радісні, коли нарешті поділюся і з ним цією новиною…. Не можу дочекатися його повернення додому! Він ,бідолаха, і в неділю змушений був поїхати у справах: директор терміново викликав до офісу.  А телефоном такі новини не повідомляють.  Батько моєї дитини має бути поруч!

       Мамо, рідненька, сподіваюся, що ти теж зраділа майбутньому поповненню в моїй родині! Чекаю на зустріч! Ти ж обіцяла, що якось-таки приїдете…

                                                               Цілую міцно тебе й татка!

                                                                  P.S.  Збирайтесь у гості!..»                  

Три місяці потому

                            «Мамочко , привіт !

   Як ви з татом? Сподіваюся, усе добре! Минає четвертий місяць вагітності! Мій животик збільшується щодня. Здається, дитятко в ньому підростає на очах. Почуваюся добре! Мене, слава Богу, нічого не турбує. Усі попередні побоювання виявилися марними!

      Учора була в лікаря на УЗД. Мамо, у вас буде внучка! Уявляєш: така малесенька, синьоока, як ти, із русявими кучерями?! Здається, збожеволію від щастя!!! Я вже мрію заплітати їй кіски , надягати пишні суконьки, цілувати маленькі ніжки в білосніжних крихітних шкарпеточках...  Хочу назвати її Ангеліною, бо вона ж і є ангелом, подарованим небесами… 

      До речі, Павло був на сьомому небі від щастя, коли почув про мою вагітність. Він упевнений, що наша донечка буде справжнім янголятком. Мені здається, мій чоловік навіть змінився: посерйознішав, почав більше працювати і до мене такий уважний! Як-не-як - майбутній татко!..

     Матусю , дуже сумую за вами. Ми так давно не бачилися… Може, приїдете скоро ?

      Привіт татусеві! Цілую вас! До зустрічі!» 

Чотири місяці потому

«Матінко люба, вітаю!

       Як ваші справи? Сподіваюся, усе добре й ви нарешті збираєтеся до нас у гості! Я почуваюся добре,  тільки ноги під вечір трохи наливаються та поперек ниє, але то дрібниці. Маленька Ліночка (так ми її вже називаємо) штовхає мене то ніжками, то ручками. Так цікаво й приємно відчувати її рухи, розуміти, що вона жива й здорова, що вона в мене нарешті є! Хоча іноді й боляче… Не можу дочекатися, коли ж зазирну в її оченята, поцілую її рученятка!..  Я думаю, що вона в нас буде справжньою красунею! Ми вже купили Ангеліночці одяг, ліжечко , колиску , ванночку й навіть  іграшки.  Мамо, усе таке миле, таке гарнесеньке! Ми з Павлусем готові зустрічати донечку!

      Мені зовсім скоро народжувати…  Хвилююся: чому від вас немає відповіді? Чи все добре ? Можливо, потрібна допомога ? Чи на пошті якісь негаразди?.. Сподіваюсь, до вас дійшли мої останні листи…  Люблю вас дуже-дуже! Лише зараз я починаю розуміти тебе, як мати. Ти вибач мені, будь ласка, мої вибрики (здогадуєшся, про що я, правда?)!  Я так  тебе  люблю! І батька поцілуй за мене!

                                                                                    Ваша Надія».

Місяць потому

«Мамо, тату!

    Ось і народився мій янгол, моя Ангеліна! Славлю Тебе, Господи! Матусю, у твоєї внучки твої очі! Зазирнувши в них уперше, ніби тебе побачила!

    Ми з донечкою цілком здорові. Чекаємо з нетерпінням дозволу лікаря повернутися додому. Там нас чекає щасливий татусь. Може, і ви нарешті навідаєтеся до нас? Знаю, що боїтеся далекої подорожі, але ж, мамочко, тату, на вас чекає тут онука! І я страшенно скучила…

                                          Усього вам найкращого, мої рідні!

                                                         До зустрічі!!!»

      Повернувшись додому з пологового будинку, Надія відкрила поштову скриньку, сподіваючись знайти там листа від батьків. Звідти і справді випав конверт! «Нарешті!» - із полегшенням вигукнула жінка. Але що це? Адресу написано чужою рукою, почерк не мамин - чужий! Схвильована до краю, Надія тремтячими руками розривала міцно склеєний папір, аби якнайшвидше прочитати листа…

         «Добрий день, Надійко!

     Пишу тобі я, тітка Марія, сусідка твоїх батьків.

    Тримайся, дитино! Померли твої батьки один за одним два місяці тому. Вибач, що не повідомила раніше. Мати, уже тяжко хвора й прикута до ліжка, суворо наказала мені й татові твоєму ні в якому разі не повідомляти тобі, якщо хтось із них помре: дуже боялася, щоб ти не втратила через це дитинку. Знала, покійниця, як ти чекала свою Ліночку, тому ж і про хворобу не писала…

      Поховали бідних на 3-му міському кладовищі, яке прозвали в нас Іванковим. Могилки поряд.

     Не хвилюйся, Надю, зробили все, як треба: і відспівали, і пом`янули з сусідами… Про все твої батьки задовго до смерті подбали, про все зі мною та моїм чоловіком, якщо пам`ятаєш, дядьком Петром, домовилися, аби лише тебе не турбувати.

     Не вбивайся там, дочко! Господь подарував тобі дитину. Дбай про неї, себе й Павла бережи, бо ви ж тепер батьки. А підросте Ангеліна – приїжджай! Провідаєте всі разом татка й матір, діда й бабцю…  Вони ж так раділи, що в тебе буде дитя, а в них – онуча, та не судилося дочекатися…»

     Лист випав із рук жінки, полетів додолу. Сама вона раптом хитнулася. Павло підбіг до Надії, тримаючи на руках доньку: «Що сталося? Тобі зле?» Та заперечливо хитнула головою й ніжно подивилася на Ліночку: до неї усміхалися рідні мамині очі…