"Вивчення елементів теорії літератури в старших класах"

 

Український модернізм

Загальна характеристика модернізму та його основних ознак

 

Модернізм – загальна назва різноманітних стильових течій в літературі і мистецтві, в основі яких лежить заглиблення у внутрішній світ героїв та психологічне вмотивування зображуваних змін у поведінці особистості.

Основоположники модернізму – французькі письменники Ф. Віньйон, Рембо, Меларме та інші.

Першими на наших східних теренах сприйняли модернізм в російській літературі представники “серебряного века”.

В українській літературі найбільш яскравими були М. Коцюбинський, Леся Українка, О. Кобилянська, М. Вороний, М. Хвильовий та інші.

Розквіт модернізму припадає на кінець ХІХ – початок ХХ ст.

Характеризуючи художнє новаторство письменників молодого покоління (модерністів), І. Франко підкреслював, що воно полягає в нових підходах до зображення дійсності. “Коли старші письменники (він мав на увазі реалістів ХІХ ст., таких, як І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, О. Кониський, відносив до них і себе) виходять від малювання зверхнього світу – природи, економічних та громадських обставин – і тільки при помочі їх силкуються зробити зрозумілими даних людей, їх діла, слова й думки, то новіші йдуть зовсім противною дорогою: вони… відразу засідають у душі своїх героїв і нею, мов магічною лампою, освічують усе окруження”.

Модерністи намагалися знайти особливі художні засоби та нові жанри для передачі своєрідності епохи, сум’яття в душах людей, тому в українській прозі кінця ХІХ - початку ХХ століття на перший план висувається жанр соціально-психологічної новели – невеликого за обсягом прозового твору з надзвичайною сконцентрованістю дій, динамічним сюжетом, з незвичайним поворотом людської долі, з психологічним вмотивуванням зображуваних змін у поведінці особистості.

Стильові течії модернізму:

• імпресіонізм;
• неоромантизм;
• експресіонізм;
• неокласицизм;
• символізм;
• футуризм.

 

 

 

Представники українського модернізму

 

          М. Коцюбинський – яскравий представник імпресіонізму в українській літературі.

 

Імпресіонізм ( фр. Impressionisme від impression – враження) – течія в мистецтві й літературі ІІ половини ХІХ і початку ХХ ст., митці якої основним своїм завданням вважали витончене відтворення суб’єктивних вражень та спостережень, мінливих відчуттів і переживань, але без заглиблення в їх суть.

           Назва цієї манери письма виникла з появою картини французького художника Клода Моне “Імпресія. Схід сонця”, тому імпресіоністичними стали називати спочатку малярські, а згодом і літературні твори.

Імпресіоністична манера стилю М. Коцюбинського виявилася в створенні вишуканих пейзажних картин, які асоціюються у нього з різними людськими переживаннями і відчуттями (напівекзотична природа у новелі “На камені” (1902 р.), глибокому смисловому навантаженні символічних образів і назв (“Цвіт яблуні”, де символічний образ зірваного яблуневого цвіту асоціюється в нашій уяві з передчасно перерваним людським життям – життям дитини), у продуманому композиційному розміщенні епізодів, розміщених за принципом градації, тобто посилення та інші.

Яскравим прикладом імпресіоністичної новели є “Іntermezzo”, в якій виразно виступають всі ознаки імпресіоністичного стилю:

- тенденції до панестетизму – змалювання вишуканих пейзажних картин (про це говорить навіть присвята “Присвячую Кононівським полям”);

- підбір незвичайних дійових осіб, які несуть важливе змістове навантаження: Моя утома, Ниви в червні, Сонце, Три білих вівчарки, Зозуля, Жайворонки, Залізна рука города, Людське горе;

   -  образна форма оповіді від першої особи;

- символічний зміст назви, який вказує не тільки на перепочинок втомленого митця, а й на органічний зв’язок: може, чимось перерваних періодів його творчого життя (що вказує на автобіографічність твору);

- гармонійне поєднання зорових і слухових образів (єднання словесного письма з музикою) та інші: “Йду далі – киплять. Тихо впливе блакитними річками льон. Так тихо, спокійно в зелених берегах, що хочеться сісти на човен й поплисти. А там ячмінь хилиться й тче… тче з тонких вусів зелений серпанок. Йду далі. Все тче. Хвилює серпанок. Стежки зміяться глибоко в житті, їх око не бачить, сама ловить нога. Волошки дивляться в небо. Вони хотіли бути як небо і стали як небо”.

Новела “Intermezzo” ніби дає читачеві можливість відчути естетичну насолоду від створеної письменником картини природи, а разом з тим ніби наближає до життєподібності, природності, властивій реалізмові. Тож імпресіонізм – одна з художньо-стильових течій, що збагачує реалізм. Про стильові пошуки М. Коцюбинського писав С. Єфремов: “Од українського реалізму взяв він твердий певний ґрунт і прозору ясність думки; од французького натуралізму – твердий погляд на небоязке шукання потрібної йому краси всюди, куди тільки може око художника зазирнути. Але ж од себе додав сюди своєї власної найкоштовнішої риси: оте глибоке переймання психікою героїв, вигадливість художніх образів, уміння передавати настрої й внутрішні переживання, […] аристократизм духа і невпинне простування до світла, до краси, до ідеалу – це вже самому Коцюбинському належить, це його власне, не позичене добро”.

У цьому й переконує нас М. Коцюбинський. Органічне єднання реалістичної й імпресіоністичної поетики в розкритті внутрішнього стану персонажів помітне й у більш широких епічних полотнах М. Коцюбинського, ніж новела “Intermezzo” - повістях “Fata Morgana” та “Тіні забутих предків”, Зокрема, у повісті “Тіні забутих предків” імпресіоністичні прийоми виявляються у своєрідному компонуванні матеріалу (незримо сплітаються дійсність і вигадка, реальне й фантастичне); символічно-метафоричному окресленні образів головних персонажів; передачі міфічних уявлень гуцулів, “глибоких язичників”, які все своє життя проводять “у боротьбі зі злими духами”, які населяють ліси, гори, води, тому й сприймаються М. Коцюбинським як “тіні забутих предків”; у змалюванні поетично-казкової краси Гуцульщини.

 Творча манера М. Коцюбинського розкриває перед десятикласниками красу і силу художнього слова, без розуміння якої неможливе сприйняття літератури як мистецтва слова.

 

Григорій Косинка – яскравий і самобутній митець лірико-імпресіоністичної прози початку ХХ століття

Мало хто навіть з найкращих прозаїків так писав про українське село як Г. Косинка. Його творчість вирізняється особливою синівською закоханістю у рідну землю і в її справжнього господаря – трудову людину, тому в його новелах не тільки в мові героїв, а й у самій авторській мові можна бачити виразні риси      селянської психології.

Як і М. Коцюбинський, Г. Косинка – майстер психологічної новели, а психологізм, за визначенням критика Л. Кавуна, елемент поетики новел Г. Косинки. Твори його невеликі за обсягом, але в кожному з них письменник тонко зумів показати психологію різних людей. Для спостереження за лірико-імпресіоністичною манерою письма Г. Косинки знайомимо старшокласників з новелами “За земельку”, “Заквітчаний сон”, “На золотих богів”. Зупинімося, наприклад, на новелі “За золотих богів”. Будучи тонким спостережливим художником, Г. Косинка створив психологічні портрети своїх героїв переконливими і реально відчутними. Ось перед нами мати вбитого Сеньки-кулеметника: “... хтось заломив руки і з мукою тихо-тихо чи до неба, чи до себе:

- В ногах лазила, цілувала руки, чоботи... ви ж – люди, так – ні-і...

Цілі вулиці викошені огнем-косою, ...а в попелі тліє горе матері...”, “Через лісу слухала сива тінь діда Андрія, слухала-плакала...”, “Хто зрозуміє їх вічне горе-журбу, хто загляне в їх зотлілі душі?”. Змальовуючи трагедію вбитої горем матері, автор переходить до широких узагальнень – розуміння загальнонародної трагедії.

Як і для інших письменників-імпресіоністів, для Г. Косинки характерне багатство кольорів і тонів, але переважають багряні, червоні, чорні, що створює враження тривоги, неспокою, напруги, зрештою – відчуття глибокої трагедійності подій, що відбуваються: “Червона кров Сеньки полилась на потолочену пшеницю і, гаряча-гаряча, збігала стеблом на суху землю...”, “І тоді: озолотило сонце похмурі хмари на заході і втопило червону багряницю, як той сум, у ставу та й прослало над пожарищем...”, “Чорна обсмалена соха розіп’ялась...”, “Б’ється червона селянська воля...”, “Клекотить бій гарячий, червоною крівцею вмитий...”, “...піднімаються до неба криваво-червоні стежки полум’я...” тощо. Особлива техніка імпресіоністичного письма створюється увиразненням художньої деталі, поданої через метафоричні образи: “гукає-сміється ворожа артилерія”, “Сіра курява пронизалась свистом куль, упала чорним шаром на обличчя людські...”, “Сонце здивоване стало...” та інші.

“Косинка знав силу впливу живого слова, вмів розкрити його глибинні можливості, його багатства, його барви, його емоції і, мабуть, не один майстер живого слова міг би повчитися й перейняти неабиякий досвід у цьому розумінні у Григорія Косинки” (Олекса Новицький).

Особливої уваги заслуговує вміння автора використовувати в мові народно-пісенні повтори, які наближають його твори до народних дум, увиразнюють ліро-епічний характер оповіді: “горе-журба”, “огнем-косою”, “гукає-сміється”, “стіною-муром”. Це, як сказав В. Сосюра, поезія у прозі. За словами Є. Плужника, “Григорій Косинка єдиний і неповторний новеліст” зі своєю особливою поетичною технікою письма.

 

Микола Хвильовий – представник імпресіонізму в художній літературі 20 – 30 рр. ХХ століття

 

Неперевершений майстер художнього слова і художньої форми (зокрема, малих прозових форм), він після М. Коцюбинського й В. Стефаника створив в українському письменстві власний стиль, своєрідний різновид лірико-романтичної, імпресіоністичної новели.

Щоб збагнути природу письма М. Хвильового, витоки його таланту імпресіоніста, слід збагнути й осмислити весь життєвий і творчий шлях митця, побачити його місце в тому «розчахнутому» світі. І тільки після цього починати з одинадцятикласниками роботу по вивченню творчої манери автора. За приклад беремо новелу “Я (Романтика)”.

Риси імпресіонізму в новелі М. Хвильового “Я (Романтика)”:

- вибір жанру твору – психологічна новела. Звідси – глибокий психологізм у змалюванні персонажа;

- передача напруженої атмосфери, її трагедійності за допомогою кольорової, зорової гами (переважає в ній чорне, сіре, туман, мряка, хмари, місяць), а також звукової (регіт, крик, ридання, постріли, канонади тощо). За нагромадженням звуків кожному “бачиться” своя жахлива картина – картина загальної кривавої дії, фантасмагоричного “хижого навколо”. Якщо враховувати, що за світовідчуттям М. Хвильовий був романтиком, “безумним мрійником”, який до безумства любив “небо, трави, зорі, задумливі вечори, ніжні осінні ранки… - все те, чим так пахне сумно-веселий край нашого строкатого життя…”, але дуже швидко усвідомив, що дійсність іде “в нікуди”, у страшний, безвихідний лабіринт, то стає зрозумілими вибір ідейно-стильової манери письма.

Новизна поетики імпресіонізму М. Хвильового полягає в тому, що мрія і дійсність у його новелі постають не в ідейному протиборстві чи контрастних зіставленнях, а в химерному переплетенні, якійсь незбагненній сув’язі.

- відтворення найтонших змін у настроях, миттєвих вражень;

- постійна авторська емоційність і настроєва присутність;

- особливий лаконізм письма: “Андрюша знітився, зблід і вийшов із кабінету.

Доктор сказав:

- Точка! Я відпочину! Працюй ще ти!

Я:

- Хто на черзі?

- Діло № 282.

Я:

- Ведіть.

Вартовий мовчки, мов автомат, вийшов із кімнати…

Я:

- Де вас забрали?

- Там-то!

- За що вас забрали?

- За те-то!”

- ідейно-смислове навантаження художньої деталі, образу, символу (наприклад: дорога – “північна дорога”, “дорога смерті”, “мертва дорога” і нарешті – “дорога в нікуди”)

- образні рефрени, які мають велике художнє навантаження;

- експресивній синтаксис у новелі, який дає змогу читати між рядками (обірвані речення тощо). Автор створює своєрідні відбиття психологічного стану ліричного героя, його почувань і настроїв, а тому для їх відображення він послуговується найрізноманітнішими виражальними засобами і прийомами синтаксису: три крапки, знаки оклику і знаки питання – це не просто розділові знаки, це поетичні фігури для відображення складності почуттів ліричного героя.

Розгляд твору варто завершити таким спостереженням: новелу М. Хвильового “Я (Романтика)” не випадково супроводжує авторська присвята “Цвітові яблуні”. Вона породжує ланцюг аналогій, дає змогу глибше простежити визрівання творчого задуму, Хвильовий був пильним учнем М. Коцюбинського, сліди цього навчання можна знайти в багатьох його творах.

 

 

 

Представники українського неоромантизму

 

Неоромантизм (новоромантизм) – творчий метод тих письменників кінця ХІХ – початку ХХ ст., які поєднували в своїй творчості реалістичне зображення життя з романтизмом.

У відповідь на звинувачення новоромантиків (так називала їх Леся Українка) у нібито презирстві до “натовпу” та “надлюдському аристократизмові” поетеса писала: “Справжній новоромантизм зневажає не сам натовп, тобто не особи, що складають натовп, а той рабський дух, який змушує людину добровільно зачисляти себе до натовпу, як до чогось стихійного, що поглинає, нівелює, стирає індивідуальність, приносить її в жертву інстинкту, стадності. Новоромантик протиставляє натовпу не героя, не вибрану особу, а суспільство свідомих осіб, в якому він, цей натовп, розчинився б без залишку…”

Інакше кажучи, неоромантизм – це романтизм у нових умовах, художній метод, представники якого не задовольняючій митця реальній дійсності протиставляють картини бажаного, витвореного мрією.

Характерні ознаки неоромантизму:

а) виразність суспільних ідеалів, прагнення до визволення особистості;

б) гострий сюжет, в основі якого – боротьба;

в) поетична краса, висока культура художнього слова;

г) пристрасне заперечення всього ворожого, реакційного, закостенілого в житті. Натомість – утвердження гуманістичних ідеалів.

Усі ці ознаки якнайвище розкриваються в драматичній спадщині Лесі Українки.

По-перше, поетеса сама дала визначення нової стильової течії в літературі ХІХ – поч. ХХ ст., бо вважала, що саме неоромантизм створював найкращі можливості для художнього відбиття нових історичних умов.

По-друге, висока духовна культура поетеси, органічна єдність її громадянської позиції і морально-етичних переконань вимагали від Лесі Українки такої манери письма, яка б допомогла поетесі зосередитися навколо загальнолюдських проблем виходу зі стану рабства і піднесення духовної культури народу. Тим самим вона, важко хвора людина, надавала снаги іншим, фізично здоровим, але млявим душею, заляканим страхом, збайдужілим. Звідси – написані в дусі неоромантизму шедеври світової драматургії – “Одержима”, “Лісова пісня”, “Каландра”, “Бояриня”.

Задля втілення своїх творчих задумів Леся Українка обрала жанр драматичної поеми, який давав поетесі можливість порушувати гострі суспільно-політичні, морально-етичні проблеми у формі словесних поєдинків героїв твору, а також виявити суб’єктивне ставлення авторки до зображуваного. Звідси – гострота конфлікту між добром і злом, правдою і кривдою, оптимістична віра в перемогу добра і краси (“Ні! Я жива! Я вічно буду жити! Я в серці маю те, що не вмирає...”), емоційність, задушевність, схвильованість. Пригадаймо окремі монологи Мавки з “Лісової пісні”, які вражають не тільки глибоким психологізмом у розкритті внутрішнього стану героїні, а й високою культурою поетичного слова, його художньою досконалістю.

Жанр драматичної поеми не тільки набув свого розквіту в нашій літературі у зв’язку з творчістю Лесі Українки, а й збагатився новим підвидом - драмою-феєрією (“Лісова пісня”)

Драматургія Лесі Українки – дійсно феноменальне явище в українській літературі.

 

Ольга Кобилянська – письменниця модерного напряму

 

Вивчаючи в 10 класі повість Ольги Кобилянської “Людина”, звертаємо увагу учнів на те, що цей твір носить виразні ознаки неоромантизму. Але щоб пояснити учням особливості її модерної прози, виявити і зрозуміти в ній глибокий смисл, закладений авторкою, передусім слід зосередитися на біографічному матеріалі. Чому це важливо? Щоденникові записи письменниці показують, що прототипом головної героїні повісті “Людина” була сама авторка: “Чому я не така весела, як інші, чому я не маю спокою? Чому веселий потік людського життя обминає мене? Моя туга ніколи не втишиться, я страждаю, як страждають романтики…”

Сама Ольга Кобилянська обстоювала нові ідеї емансипації і фемінізму, тому герої її повістей “Людина” і “Царівна” - жінки. Вже одні тільки назви цих творів містять величезне смислове навантаження. В повістях чітко простежується одна з головних ознак неоромантизму – виразність суспільних ідеалів, прагнення до визволення особистості. Героїні повісті “Людина” душно в оточенні обивателів, її душа перейнята прагненням до високодуховного, цілеспрямованого життя. “Вона домагається його на підставі людяності, індивідуальної свободи, людської поваги і справедливості” (Ольга Кобилянська).

Мотив внутрішньої свободи стає визначальним у творчості письменниці. Десятикласникам цікаво буде порівняти, як же розкривається цей мотив в інших прозових творах. Звертаємося до повісті “Царівна”. Героїня твору не мислить власного самовдосконалення без духовного відродження людини взагалі. Ольга Кобилянська окреслює ідею боротьби за нову людину, за торжество благородних ідеалів, розкриваючи неоромантичну концепцію дійсності та людини.

Використовує письменниця й неоромантичні засоби створення образу-персонажа, в першу чергу Олени Ляуфер. “Усвідомлення героїнею себе як незалежної особистості, людини з надзвичайно розвиненим внутрішнім “я”, рівноправної з чоловіками, морально вищої за своє оточення, здатної хоч на якийсь час піднятися над міщанським середовищем є незаперечним доказом неоромантичної стильової парадигми”

(А. Градовський).

Для глибшого розкриття своїх ідейних задумів письменниця обирає жанр соціально-психологічної повісті. В індивідуально-авторському стилі помітна також імпресіоністична манера письма – психологічна заглибленість у внутрішню буттєво-психічну сферу людини, схильність до психологічного самоаналізу тощо.

Ця манера позначилася й на інших творах Ольги Кобилянської. Зокрема прийоми імпресіоністичної образності, художньої персоніфікації письменниця майстерно використала в новелі “Битва”. Як і в Коцюбинського, картини природи в новелі одухотворено.

Зрозуміло, що для розуміння учнями особливостей індивідуального стилю письменниці, модерністської техніки її письма вчитель повинен підібрати за текстами творів такі фрагменти, які вдало ілюструватимуть лекційний матеріал (можна читання цих фрагментів доручити заздалегідь підготовленим учням).

Робота над текстами модерної прози Ольги Кобилянської повинна принести десятикласникам радість пізнання й усвідомлення неповторності творчої манери митця.

Неоромантизм як стильова течія модернізму знайшов своє яскраве продовження в творчості М. Йогансена, Ю. Яновського, О. Ольжича і особливо Івана Багряного.

 

 

 

«…Найвищий тріумф поетичної техніки»

В. Стефаника

 

Експресіонізм (від фр. – вираження) – літературно-мистецький напрям, що формувався у французькому живописі кінця ХІХ століття, а на початку ХХ ст.. визначив художні пошуки німецьких літераторів (Йоганн Бехер, Леонгард Франк).

Цей напрям мав протистояти імпресіонізмові, отже, передати не стільки враження від дійсності, як вираження авторського ставлення до неї.

Звідси – основні ознаки експресіонізму:

• надзвичайна увага до внутрішнього світу людини;
• динамізм у розкритті її переживань;
• посилення лірично – суб’єктивного начала в художньому моделюванні дійсності, намагання пояснити його глибинну сутність;
• гіпертрофована емоційність;
• хвороблива напруженість;
• часте вдавання до гротеску;
• естетизація потворного;
• різні ефекти тощо.

Елементи поетики експресіонізму в українській літературі використовували багато авторів: М. Бажан, Лесь Курбас, О. Довженко, В. Підмогильний, О. Влизько. Але в окрему течію в літературі – не склався. Найвиразніше вплив техніки експресіонізму позначився на творчості Василя Стефаника. Для експресіоністів, за визначенням О. Черненко, “важливим було те, щоб мистецтво відображало свідомість людини, її внутрішні переживання та емоції і щоб воно теж було експресією ритму та руху життя… Тим-то не краса, а експресія, сила духовного виразу, стала характеристичною властивістю естетики експресіонізму”.

Саме такий підхід до зображення дійсності характеризує новелістику В. Стефаника. Розглянемо творчу манеру письменника на прикладі новел “Новина”, “Камінний хрест”, “Марія”, “Сини”. Автор приділяє надзвичайну увагу до внутрішнього світу героя кожної новели. Шокуючи фактом дітовбивства (новела “Новина”), Стефаник старається прискіпливо розглянути мотиви, які спонукали батька до злочину, зазирнути в психіку свого героя, переглянути все його життя, показати погляди. Звідси – нетипова композиція твору. Новела вражає, змушує задуматися, здригнутися. Щоб передати біль, жаль, душевні страждання героя новели “Камінний хрест” Івана Дідуха, автор досліджує все його життя і вводить у твір власні спостереження у формі сповіді Івана перед своїми сусідами. Зауважимо десятикласникам, що автор добре знав реального прототипа Івана Дідуха – Стефана Дідуха, про що свідчить лист письменника, написаний ним через 36 років після створення новели онукові Стефана М. Гавінчукові: “Зараз по їх від’їзді (емігрантів) я написав оповідання “Камінний хрест”, де є дослівні думки Вашого небіжчика діда майже в дослівнім наведенню…”

Основною особливістю експресіонізму є вираження авторського ставлення до зображуваної дійсності. В обох новелах образ автора відсутній, та авторська оцінка явна. Її можна передати словами Стефаника: “Я робив, що міг. Перетоплював… мужицьке слово, яке мав біля себе, аж пальці мені викручувались з болю… І все, що я писав, мене боліло…”

Динамізму в розкритті глибоких переживань людини письменник досягає компонуванням художньої фрази, специфічними засобами синтаксичної побудови речень, нервовою експресією мовлення. Наводимо приклади: “Скажу панам, що не було ніякої ради: ані їсти що, ані голову змити, ані ніц!” (“Новина”); “А ти, Мати Божа, будь мойов газдинев; ти зі своїм сином посередині, а коло тебе Андрій та Іван по боках… Ти дала сина одного, а я двох”. (“Сини”).

Автор вдається до використання таких художніх деталей, які несуть особливе емоційне навантаження і створюють відтінок хворобливої напруженості розповіді: очі “як олово, а решта тіла… як пір’є”; “… й тепер, як вони їли сухий хліб, то здавалося, що кістки в лиці потріскають”; “… довгий огневий пас… пік його у серце і в голову” (“Новина”); “… однаково і на коні, і на Івані жили виступали…”; “я колінкую з гноєм наверх, аж шкіра з колін обскакує” (“Камінний хрест”); “Не землю всю, але й душу би-м продав, аби-м кровавими ногами зайшов до вашого гробу”; “… замазаний грязюкою, обдертий, кривий, він (Максим) неначе западався в землю” (“Сини”). Автор ніби зумисне вдається до гротеску, нагромаджує “нервові”, динамічно-експресивні фрази, щоб досягти найвищої напруги в розвитку сюжету і розкрити глибини людських трагедій.

Сам письменник в автобіографічній новелі “Моє слово” визначив власну творчу манеру і зізнався, що буде гострити слово на камені душі, а життя обдаровувало письменника тим словом, що “мужикові в горлі застрягає і білим каменем кам’яніє” (Марко Черемшина).

Характерні риси стефаниківського письма – надзвичайний лаконізм, драматично-трагічне напруження психологічних конфліктів, дух глибокого співчуття автора людині – створили в літературі кінця ХІХ ст. специфічний жанр – новелу стефаниківського типу.