Матеріал  до уроку, заходу про життєвий і творчий шлях Лесі Українки

Підготувала  Заворотня  Надія Іванівна, вчитель української мови й літератури  Веселинівського  ліцею

___________________________________________________________________________________________________________

Лесю Українку мало розуміли або й зовсім не розуміли її сучасники. Про це свідчить більшість критиків нашої письменниці. Говорила  про  це вона й сама. Широкі верстви українського громадянства не розуміли Лесі Українки, не сприймали її творчості. Понад усе, в тому числі й понад художню творчість, ставилася потреба дня.

«Що сказати про наші часи? Чи доросли ми до розуміння тих скарбів ідейних та літературних, що залишила нам у спадщину Леся Українка? Дорости ми доросли, але… не всі: ще не стала її творчість близькою широким масам нашого суспільства, ще не ввійшла вона, яко могутній чинник, в наше ідейно-культурне життя. Тепер ми спостерігаємо чималий інтерес до Українки: вийшло нове видання її творів, друкуються листи в «Червоному шляху», пишуться статті й розвідки про неї. Можна сподіватися, що й момент оцінки Лесиної творчості та популярність її серед широких кіл суспільства прийдуть невдовзі. Майбутнє, для якого вона писала, вже настає або настане в найскоршому часі»,- так писав про славетну доньку нашої країни Драй - Хмара Михайло Опанасович, науковець, письменник, перекладач (1889-1939 рр.; Київ. 1924).

Ще колись Євшан сказав: «Леся Українка належить до тих постатей в літературі, які поза своєю творчою діяльністю не мають своєї «біографії». Почасти так. Всі свої сили, всю свою внутрішню енергію Леся вкладала в творчість і тільки нею і для неї жила. Через творчість вона єдналась з оточенням, пізнавала речі, людей, увесь світ. Творчість була для неї – все. Тому-то писати життєпис Лесі Українки, окремо від її творчості не є можливим, бо  в тому життєписі є такі риси, що проливають світло на творчість письменниці в цілому й дають можливість встановити іноді ґенезу(зародження, розвиток)того чи іншого літературного твору.

Леся Українка (Лариса Петрівна Косач-Квітка) народилася р. 1871-го, дня 13 лютого за старим стилем, в м. Звягелі [Так звуть волиняки м. Новоград-Волинський. Це – стара назва, що залишилася й по цей час] на Волині. Батько Лесин Петро Антонович Косач і під час її дитинства й потім був головою мирових посередників та повітовим маршалком в різних містах Волині – то в Звягелі, то в Луцькому, то в Ковлі. Родом він із Мглинщини, з того кутка північної Чернігівщини, що лінгвістично належить уже до Білорущини. Почував себе Петро Антонович українцем, хоча по-українському не балакав. Але треба зазначити, що він взагалі не знав ніякої іншої розмовної мови, крім російської. Проте ж читав він по-українському вільно й міг, наприклад, перечитати за ніч  книжку Літературно-наукового вісника. Був він членом Старої громади й акуратно відвідував редакційні збори «Киевской старины», а в важніших випадках навіть спеціально приїздив для цього з Волині. Він ніколи не жалував грошей на українські видавничі справи: 1-й випуск Лисенкового збірника українських пісень, що вийшов у Липському, виданий був його коштами.  Багато українців вибилося на торовану путь якраз завдяки Петрові Антоновичу.

Він був щирим приятелем Михайла Драгоманова, з яким разом брав участь у недільних школах, і це приятелювання й привело його до одруження з сестрою Драгоманова Ольгою Петрівною, матір’ю Лесі Українки. Взагалі це була широко освічена людина, що пильно стежила за розвитком науки й письменства й не забувала книжки до самої смерті. Особливого впливу на Лесю Петро Антонович, може, й не мав, хоч дуже любив її й допомагав орієнтуватися в справах політичних та соціальних.

Мати Лесина Ольга Петрівна – рідна сестра Михайла  Драгоманова й відома українська письменниця, що виступала під псевдонімом Олени Пчілки. Родина Косачів була досить численною. Дітей було шестеро: два хлопці та четверо дівчат. Найстарший був Михайло [Виступав пізніше в літературі під псевдонімом Михайла Обачного], за ним ішла Леся.

Пізніше батько Лесин купив у с. Колодяжному, в кількох верстах від Ковля, маєток, і в тому Колодяжному, власне, і пройшли дитячі роки Лесі. Про дитинство її згадують найближчі товаришки – Лідія Шишманова-Драгоманова та Людмила Старицька-Черняхівська. «Вона була по натурі тиха – розповідає перша, – розумна, слухняна дитина, котру нам, буйним, ставили завше, як приклад розсудності». У «буйних» дітей енергія завжди виявляється в рухах; вони ні над чим не замислюються і люблять веселі гулянки. У «тихої» Лесі уже в дитинстві помічаємо зосередження на внутрішньому житті. Забави, в яких вона брала участь, мають не дитячий, а скорше літературний характер. «Увесь день бігаємо по усіх усюдах і ціле літо граємо все одну гру: Іліаду й Одіссею. В цих епічних грищах Леся була завжди Андромахою – «втіленням усіх доброчинів».

Із спогадів Старицької-Черняхівської видно, що Леся, залишаючись поза мурами казенної російської школи, не тільки нічого не програла, а, навпаки, багато виграла. Косачі, приїжджаючи з Колодяжного до Києва на зиму, наймали тут для своїх дітей хатніх учителів, здебільшого студентів, і таке чисто приватного характеру навчання давало, очевидно, далеко кращі наслідки, ніж гімназіальна. При такому навчанні Леся вийшла серйознішою й освіченішою від багатьох дітей свого часу. Надзвичайно важливим є й те, що навчання провадилося рідною українською мовою, завдяки чому дитина не відривалася від національного ґрунту.Не можна не вбачати в цьому великого виховного таланту її матері, що весь час стежила за освітою своїх дітей та керувала нею. Як не тяжко було в ті часи учити дітей по-українському (бо жодного українського підручника тоді не було), все ж таки мати Лесина, жінка високоінтелігентна й глибоко переконана українка, переборола всі труднощі й добилась того, що її діти здобули солідну освіту.

Вплив матері на Лесю Українку, особливо спочатку, коли її світогляд був ще в періоді організації, стоїть понад усякими сумнівами. Тільки завдяки матері Леся стала  українською письменницею. Ось як пише сама Олена Пчілка про це в листі до Омеляна Огоновського: «В дітей мені хотілося перелити свою душу й думки, – із певністю можу сказати, що мені це вдалося. Не знаю, чи стали б Леся й Михайло українськими літераторами, коли б не я? – Може б стали, але хутчій, що ні… Від батька вони не могли б навіть навчитись української мови, бо він нею не вміє говорити. Власне я «наважила» й завше окружала дітей такими обставинами, щоб українська мова була їм найближчою, – щоб вони змалку пізнали її якнайбільше. Життя зі мною та посеред волинського люду сприяло тому».

Останні слова вказують на те, що Олена Пчілка виховувала свою доньку не тільки в національному, але й у демократичному дусі. Маленька Леся не цуралась селянських дітей, росла вкупі з ними, знайомилась з їхнім побутом та психологією, переймалась міфічним світоглядом села. І, очевидно, як результат оцього співжиття з волинською народною стихією і з’явився її найкращий художній твір – «Лісова пісня». Що Леся дуже добре знала народне життя, а надто життя селянських дітей, видно з її оповідання «Приязнь», де чудово змальовано дитячі типи з волинського Полісся.

В одному вірші, де Леся згадує своє дитинство, розповідається, як вона з дітьми ходила на віче і як вони, маленькі революціонери, радили там раду та співали червоних пісень. У вірші «Забуті слова» пригадує вона одну жінку, яка навчала її, семилітню дівчинку, цих «червоних необачних слів». Жінка та розказувала їй про своїх замучених братів, про золоту волю, і в речах її зривалися грізні вироки всім тим, що лили кров. З цих запальних розмов запам’ятала вона не слова, а тільки барву їх, раптову мелодію, що й досі бунтує їй кров. Таким чином бунтарство, що характеризує всю Лесину творчість, було прищеплено їй ще замолоду. Революційна пісня, якої співала вона на дитячому вічі,

Багато пісень перейняла Леся й безпосередньо від волинського люду в часи дитинства та в ранній молодості, хоча треба признати, що таке захоплення народними піснями з’явилося у неї не без впливу матері:«Олена Пчілка з любов’ю переносила в родинне життя кращі мелодії, які находила в народі».Народні мелодії з голосу Лесі Українки. Записав і упорядив Климент Квітка. Більшу частину цих мелодій Леся тримала в пам’яті весь свій вік і ще в кінці травня та на початку червня 1913-го року, тобто за півтора місяці перед смертю, диктувала тексти до них  Квітці, внаслідок чого й з’явився відомий збірник «Народні мелодії з голосу Лесі Українки», упоряджений Климентом Квіткою й виданий «Часом» у Києві  1917 р.. Упорядник зазначає, що деякі весняні танкові пісні Леся запам’ятала зовсім малою, либонь п’ятилітньою дитиною, і то на його погляд, був несвідомий ще початок її чинності. «За складанням цього збірника, – додає він, – застала її остання смертельна стадія її хвороби. Вона диктувала ці тексти ще кілька днів після того, як покинула від знесилення свою останню повість «Екбаль-ганем». Її життєва праця, почавшися з народної пісні і відбігши потім дуже далеко, скінчилася народною піснею».

 Коли Лесі було 11-12 років, у неї з’явилися перші ознаки туберкульозу, хвороби, з якою боролася вона усе своє життя і яка кінець-кінцем подолала її. Постать «блідого дівчатка» з «хворобливим виглядом», накреслена товаришками дитинства, пояснюється, очевидно, тим, що Леся ще тоді, на зорі свого молодого життя, переживала інкубаційний період страшної хвороби. З цієї причини мати часто приїздила з Лесею до Києва, а в кінці 1880-х та на початку 1890-х років відбувся ряд Лесиних подорожей до Криму, враження від яких зафіксовано в циклах віршів – «Подорожі до моря» та «Кримських спогадах».Хвороба змушувала Лесю пролежувати  місяцями в ліжку, а кругом буяло життя, розцвітали весни, сміялося сонце. Друзі її були щасливі – вони були вільні, вони тішились, що в них не було ніякого горя. Та Леся ніколи не скаржилась на своє лихо, мовчки переносила його і терпеливо. Вона всіх запевняла, що це нічого, що вона хутко вичуняє, що все буде гаразд. Але роки йшли, і Леся не видужувала. Іноді помічалось поліпшення в стані здоров’я, потім знову ставало гірше.Спочатку недуга вдарила на руку. Це завдало багато горя маленькій Лесі, бо вона дуже любила музику, а слаба рука не дозволяла їй грати на фортепіано. Перше горе своє Леся оспівала в одній елегії – «До мого фортепіано». Вона прощається з своїм інструментом, немов з другом, з живою людиною, з якою звикла ділитися журбою, сумними думами і веселими. Момент цей передчувався нею ще раніш:

 

Картина повстає: зібравсь гурточок,

провадить речі, і співа, й гука,

на клавішах твоїх швидкий, гучний таночок

чиясь весела виграва рука.

Та хто це плаче там, в другій хатині?

чиє ридання стримане, тяжке?…

Несила тугу крить такій малій дитині,

здавило серце почуття гірке.

Чого я плакала тоді? чого ридала?

Тоді ж кругом так весело було…

Ох, певне, лихо серцем почувала,

що на мене, мов хмара грізна, йшло!

Знову той болючий контраст! На клавішах чиясь весела рука виграє швидкий гучний таночок, а в сусідній хатині душиться від стриманого ридання мала дитина, що серцем передчуває біду. Вона нікому не признається, що в неї на душі, ні з ким не поділиться своїм горем, – тільки від «друга» не ховається вона й перед ним одним сповідається:

Хоч я не завжди щиро говорила

з людьми, хоч тяжкий розпач мій

від рідних, милих, найлюбіших крила, -

та не від тебе, любий друже мій.

Яка сила волі! Розпач гнітить її, жаль розриває серце, але ні скарг, ні сліз нема. Ніхто їх не чує й не бачить – вони залишаються в ній, щоб потім вибухнути в звуках натхненних пісень. Чим було для Лесі-дитини фортепіано, тим для Лесі-поетки стала творчість.

Самотність, відірваність від молодого товариства привели Лесю в світ фантазії, надзвичайний і дивний. Вона цікавилась малюнками, що знаходила в великих книжках, і, розглядаючи їх, придумувала для них таємничі історії, до яких вони ставали ілюстраціями. Це дитинство Лесі, як оповідала вона сама Старицькій-Черняхівській, перейшло в хмарах фантазії. Дуже вабила її до себе середньовічна романтика, вік лицарства. Тільки ж чарували її не принци, укриті таємницею, не вродливі королівни і не ті горді переможці, що зваливши сперечника, промовляють люто: «Здайся!» – ні, погляд її спускався нижче «на того, хто розпростертий, до землі прибитий списом говорив: «Убий – не здамся!». Останні слова стали назавжди девізом для Лесі Українки, бо й вона була під загрозою, бо й до її хворих грудей переможне життя приставляло списа, – а жити хотілось і вірити хотілось, що світ хороший, чудесний. Відціля й ненависть до переможця, відціля й девіз: «Убий – не здамся!».

Пройшло дитинство, зникла гарячка, що між примарами її грали мрії, але сами мрії не зникли:

Роки любії, дитячі,

як весняні води зникли,

але гомін вод весняних

не забудеться повік.

В гомоні вод весняних чути вже й іншу нотку – громадську. Леся ототожнює себе, поваленого на землю, але ще не подоланого лицаря, з цілим народом українським. Не раз здається їй, що вона сидить у полоні, невидимою рукою закута в кайдани. В руці у неї ще неполамана зброя, але кайдани не дають їй порушити рукою. І сниться їй бойовисько, і прислухається вона, чи чути наше гасло, чи видно нашу короговку. Стало глухо навколо і тихо – не чути гомону з бойовиська. І хочеться гукнути їй:

Хто живий? Зійди на вежу,

подивися наоколо!

Подивись, чи в полі видко

нашу чесну короговку?

Коли ні, не хочу жити,

хай мені відкриють жили,

хай джерелом кров поллється,

згину я від згуби крові.

Будь проклята кров ледача,

не за чесний стяг пролита!

«З братом Михайлом – розповідає Старицька-Черняхівська про Лесю та її брата – вони були великі приятелі і доповнювали один одного. Життя їх внутрішнє точилося цілком окремо, в їх потайний світ не заходив. Одною з улюблених забавок Лесі і Михайла було відогравання різних сцен з лицарського або героїчного життя, і Леся, як оповідала вона мені, так захоплювалася самою дією і становищем особи, яку вона мусила уявляти, що цілком забувала за дійсність».  Оці факти з дитячого життя Лесі Українки проливають світло на деякі моменти її творчості. Найголовніші з них – це екзотичність сюжету та драматизм в її творах. Екзотичність сюжету, на нашу думку, треба пояснювати якраз тим, що Леся в дитячих літах дуже захоплювалась лицарською поезією. Про те, що це захоплення середньовіччям, поривання в світ фантазії стоїть в тісному зв’язку з її відокремленим життям, з її самотністю, ми вже говорили. Звичайно, це не єдина причина, бо нею однією і не з’ясуєш усього явища, але безперечно, що цим стимулом викликані були  ранні поеми Лесі, написані на екзотичні сюжети – «Давня казка», «Роберт Брюс». Що ж до драматизму Лесиних творів, то нам здається, що він почасти випливає з того драматизму, яким просякнено було власне життя письменниці.

Початок літературної творчості

 

Літературна діяльність Лесі Українки розпочинається дуже рано. Коли їй було всього тільки 12 років, вона написала першого свого вірша «Ні долі, ні волі у мене нема». Приводом до написання цього вірша стався сумний факт з життя Косачівської родини – тітку Лесину, сестру її батька, було заслано на Сибір. Після першого вірша з’явився другий, третій, і в скорому часі Леся стала письменницею.

В перших своїх поемках, наскрізь конвенціональних і несамостійних, Леся наслідує матір. Так, поемка «Самсон», написана на біблійну тему, ясне діло, виникла під впливом Пчілчиної «Дебори», бо й манера переспівування біблійних тем у обох них однакова. Всім відомо тепер, що мати проглядала Лесині літературні вправи й дещо в них виправляла. Як Леся, так і її мати, друкувалися в одних галицьких часописах. Мати ж видала на свої кошти Лесині переклади Гайне та першу оригінальну її збірку «На крилах пісень». Можна сказати, що всі виступи Лесі Українки на літературному полі, принаймні в першому періоді її діяльності, не обходилися без тієї чи іншої допомоги матері, яка всіх заходів вживала, щоб її донька стала українською письменницею.

Лесю цікавлять літературні справи Київської «Плеяди» і самого брата. Вона питає його, чи буде він писати своє «Нечімнеє», чи вже зібрався їхній conseil législatif, говорить навіть про обгортку якоїсь книжки, що мають вони спільно видавати.

З другого листа видно, як трудно було хворій Лесі писати, як мучила її недуга. Безнастанну боротьбу з нею сама вона прирівнює до здіймання «сізіфового каменя» угору. На тлі цієї боротьби й виникають ті «безнадійно-надійні» вірші, що вона посилає братові:

Я на гору круту крем’яную

буду камінь важенький здіймать

і, несучи вагу ту страшную,

буду пісню веселу співать.

Я співатиму пісню дзвінкую,

розганятиму розпач тяжкий, -

може, сам на ту гору крутую

підійметься мій камінь важкий!  «Як ти думаєш, чи підійметься? – питає вона брата. – Гей, навряд, – не такий то камінь!.. Бо то, бачиш ти, я так думаю, що не минути мені ножа чи то кацапського, чи то німецького (мама каже, що зимою поїду до Відня), а вже-бо мені так не минеться. «Кому-кому доведеться, а куцому не минеться!» Отож- то… Жаль якось і вимовить, але мушу сказати, що моє оце двохмісячне лежання у липких кайданах було зовсім надаремнісінько, отак-таки зовсім надаремно! А прибиток хіба тільки той, що тепер знов хожу на двох милицях, що болять ноги в ступнях і через те я хожу по-котячому, та ще й спина болить гірш, ніж перше – більше яких трьох минут не можу рівно сидіти, ні на що не спершись. От така-то твоя сестра ледача, Михайлику!

 Друга родина, що радо привітала молоду письменницю, була родина Лисенків. Серед неї літераторів не було, проте ж в родині цій дуже цікавилися українським письменством, українською книжкою, і кожна нова сила, що прибувала до неї, зустрівалася щиро й привітно.

Літературна праця Лесина тимчасом посувалася вперед. Вкупі з товаришем її брата Максимом Славинським вона береться перекладати Гайне. Оця робота над перекладанням німецького класика спричинилась до того, що Леся удосконалила свою поетичну техніку. «Книга пісень» Гайне в перекладі Лесі Українки та Славинського вийшла у Львові р. 1892-го. Того ж року «накладом авторки» видано було у Львові й першу оригінальну збірку її «На крилах пісень».

День появи перших Лесиних книжечок у Києві Старицька-Черняхівська описує так:

«Пам’ятаю, як зараз, той день, коли Леся, молодесенька на той час дівчина, тоненька й висока, в гарному українському вбранню, прийшла до нас з цими двома книжечками. Це було спільне свято. Батько мій наклав на носа пенсне, взяв розрізалку, ласкаво погладив сіро-блакитний томик, як любу дитинку, і почав обережно розрізувати листи. Це ж було не те почуття, з яким ми беремо тепер нову українську книжку, – це було почуття святобливої радості: ця ж книжка, що переїхала з такою великою небезпекою чи то в конверті, чи то в чиїсь широкій кишені з-за кордону, – лежала тепер перед нами свіжа й лагідна, як реальна звістка про можливу долю українського слова, про якесь далеке майбутнє життя.Ми всі, разом з молодим автором, посідали навколо, – батько мій чудово декламував, через те всі любили слухати, як він читав уголос. Перечитано було всі вірші Лесині, деякі по кілька разів. Тато був у захваті, він цілував Лесю і по своїй звичці так душив її, що можна було думати, він її й зовсім зламає в своїх дужих обіймах. Одначе справа не кінчалася тільки хвалою, зараз починалася й пильна критика, але критика дружня, котра бачить хиби твору і бачучи їх, завдається метою не принизити або висміяти автора, а звертає на них його увагу, щоб він сам зрозумів і завважив їх. Ця критика панувала в нашому колі: старші й молодші автори завжди читали свої твори товаришам і радились з ними!» 

Літературне українське життя в той час, як Леся перебувала в Києві, мало переважно гуртковий характер. Гуртки існували нелегально, збираючись по приватних помешканнях – подалі від очей поліції. Відоміші з них – «Література», «Хрестоматія» й «Читанка». Гурток «Література» (він же звався й «Плеядою») збирався у Миколи Лисенка щосуботи. Літературний гурток мав завдання перекладами творів світового письменства збагатити письменство українське, що допіру почало виходити за межі вузького етнографізму. Самійленко перекладав Данте, Мольєра та Беранже; Леся – Гайне; Славинський – Гайне та Ґете; Стешенко – «Жанну д’Арк» та Беранже; Черняхівський -«Розбійників» Шіллера та «Подорож на Гарц» Гайне; Тимченко – «Калевалу». Але поруч з перекладами читалися й власні, оригінальні твори.

Після читання та обмірковування творів поодиноких авторів починались мрії про українську пресу, школу, про українське життя, закладались програми нових праць. Деякі з цих мрій гурток намагався перевести в життя. Ухвалено було зреформувати «Зорю» й «Дзвінка», для чого навіть складено було «літературне бюро». Молодшим доручили стати на чолі «Дзвінка».Гурток не цурався й музики.«Літературне коло, – пише Старицька-Черняхівська, – складалося з людей музичних; не кажучи про старших, згадаю, що сама Леся дуже любила й глибоко відчувала і розуміла музику; вона грала й сама, і хоч ліва рука заважала техніці її гри, але в її грі було почуття. Самійленко чудово грав на бандурі й часами приносив її на зібранні».

 В родинах Косачів, Старицьких та Лисенків панував літературний дух, дух творчості, і ним-то й переймалася Леся, торуючи свій шлях у майбутнє. Тут вона знаходила дружню приязнь та моральну підтримку в хвилини розпачу.«Навколо розпиналось рядно дрібного осіннього дощу, – згадує Старицька-Черняхівська, – а ми тулились до свого вогню й набиралися біля нього сили. Може, цей вогонь вірного товариства, може, ця атмосфера нашого рідного життя, сполучені з гордою й непереможною вдачею Лесиною, давали їй можливість contra spem sperare». Наскільки цінила Леся це київське літературне товариство, наскільки дорожила вона провідниками його – Михайлом Старицьким та Миколою Лисенком, видно з останнього її листа до Старицької-Черняхівської, написаного з приводу смерті Лисенка.

У 1894 році Леся переїжджає в Київ для постійного мешкання. Жила вона разом зі своєю меншою сестрою Ольгою, якій треба було закінчувати освіту. Леся вчила сама сестру, виготовлюючи для неї навіть підручники. Ще раніш, р. 1890-91-го, проживаючи в Колодяжному, Леся склала для неї «Стародавню історію східних народів», що її потім ця ж сама сестра видала у Катеринославі р. 1918-го.Літературні вечірки, відколи приїхала Леся, влаштовувались частіше. Розпочалася інтенсивна праця над перекладанням зразкових творів європейського письменства. Крім того, складалися хрестоматії для дітей старшого віку. Працювати було над чим – аби тільки була охота!Зі Старицькою-Черняхівською Леся бачилася частіш, ніж з іншими, бо вона разом з нею студіювала англійську мову.

Про знання Лесею французької та німецької мови нема що й говорити - ними вона володіла цілком, тобто читала, писала й говорила. Крім того, Леся знала ще й італійську мову. Це стверджує й Старицька-Черняхівська:

«Вона цілком володіла німецькою, французькою, італійською і англійською мовами. Вона могла писати не тільки прозу, а й вірші на всіх цих мовах».

Крім нових мов, Леся знала також і старолатинську та грецьку. Від Клементія Квітки ми довідалися, що Леся дійсно знала старі мови, латинську та грецьку, і що вона здобула це знання від тих хатніх учителів, які готували її брата Михайла до класичної гімназії – вона училась разом з братом. Грецьку мову Леся засвоїла настільки, що могла перекладати «Одіссею». Як свідчить Квітка, вона ще замолоду, коли жила в Колодяжному, переклала з «Одіссеї» три  пісні.

Леся і Драгоманов

 

Перебуваючи і в Києві, і в Колодяжному, і в інших місцях, Леся ввесь час листувалася з своїм дядьком. Листування це має переважно літературно-науковий та суспільно-політичний характер, і Леся виступає в ньому в ролі скромної учениці, а Драгоманов – в ролі друга, порадника й учителя, якого вона побожно любить і шанує. Ні однієї серйозної праці Леся не розпочинала, не порадившись перед тим із ним.

Дмитро  Донцов говорить про Лесю Українку, як про «яркую европеянку». Європеїзм цей Леся перейняла, безумовно, від свого дядька. Під європеїзмом розуміємо ми, по-перше, прилучення себе в широкій мірі до європейської культури, по-друге, розглядання всяких справ національних в європейському масштабі. Що Леся мала справжню європейську освіту й що до цього в великій мірі спричинився її дядько, для нас цілком ясно. Коли вона приїхала до Драгоманових, що довгий час жили в Європі, то в ній зовсім не помітили того, що характеризує людей сходу – відірваності від європейських інтересів.

«Між нами, – каже Л.Шишманова-Драгоманова, – я не почувала ніякого провалля, думаю, дякуючи її широкій освіті і такому ж інтересові до західних європейських культур. Європейські мови вона добре знала, літератури їх студіювала так, як і ми, ті, що вчились по французьких гімназіях та університетах». Друге розуміння європеїзму сходиться, власне, з космополітизмом. Що Леся й у цьому відношенні в сліди своєму дядькові вступала, видно хоча б з того, що їй не раз цей космополітизм закидався. «Так ти попала під інтердикт за космополітизм! – пише в одному листі до неї Драгоманов. – Цікавий би я знати, чи ти вийдеш і зрадницею, хоч «гнилої ковбаси» і не їси? О, stultissimi!» [Недруковані листи М.Драгоманова до Лесі Українки. Європеїзмом Драгоманов просто-таки заражав Лесю, пишучи про нього мало що не в кожному листі: «Нема других задач у нас, окрім тих, які єсть і в Європі, нема других способів. Різниця тільки в кількості, а не в якості». Вводячи Лесю в коло європейського культурного життя й надихаючи її космополітичними ідеями, Драгоманов тим самим відривав її від вузького націоналізму, від «звичайної дурниці російсько-українофільської про культурність і народність». Він учив її критично ставитися до «доморощеної премудрості»:

«Моя думка завше одна: твоя муза розумненька й тепленька дівчина, та ще молода, мало бачила світу й картин не набралась. Люди з неї будуть непремінно, а надто коли вона буде критично дивитись на «доморощену премудрість».

Оця «доморощена премудрість», оця страшенна відсталість українського громадянства від Заходу сильно дратували Драгоманова, що стояв уже на соціалістичному ґрунті:

«Що робити проти долі?! Я колись думав, що наші заведуть європейський соціалізм у себе, — а «Друг» Павлика ускочив у «что делать» і росейське «отщепенство»; тепер я думаю про європейський радикалізм, а навіть галичани не перескочать через «народничество». З Богом не битись! Коли б хоч швидше пролазили через цю фазу!» 

                                                                                У «Чудацьких думках» Драгоманов писав:

«Сама по собі думка про національність ще не може довести людей до волі й правди для всіх і навіть не може дати ради для впорядкування навіть державних справ. Треба пошукати чогось іншого, такого, щоб стало вище над усіма національностями та й мирило їх, коли вони підуть одна проти другої. Треба шукати всесвітньої правди, котра б була спільною всім національностям [M. Драгоманов. Чудацькі думки про українську національну справу ».

Оцією «всесвітньою правдою» для Драгоманова й був космополітизм. Космополіти – це світові горожани, що проповідують братство всіх народів. Національні рухи мусять спиратися на космополітичні думки, тобто коли всі народи однакові брати, то не слід, щоб один народ панував над одним. Виходячи з цих міркувань, Драгоманов всю силу свого удару скеровував у бік т. з. «примусового національства», характерною ознакою якого є ненависть до інших національностів.

Говорячи про такі високі матерії, Драгоманов не спускав свого ока з села, з тих низів, на які мусить спиратися кожний демократичний рух.

«Хочу відповісти на запити, – пише він до Лесі, – котрі вже рояться в «Народу», і вияснить вартість вільної думки і віри в поступ. Вся наша нова цивілізація на селу, а ми ліпимо до народу вироби її (національність, право, техніку ), не вияснивши йому основ і не вигнавши з нього двох думок: 1) Бог наказує: дедалі все гірше, 2) розум – гнівить Бога». Взагалі Драгоманов був проти всякої абстрактності і музу Лесину привчив бачити світ таким, яким він є в дійсності:

«Про «Aussichtslosigkeit» d. S. D. я мав уже пригоду писать в «Народі», – каже він їй в одному листі. – Книжка ця занадто абстрактно ставить справу і зовсім далеко од нас. Соц.-дем. не в конечних ідеалах, а в організації робітників, в порушенню таких справ, як 8 годин праці, а на континенті, а надто в Німеччині, ще в опозиції мілітаризму. Привчаючи Лесю до такого погляду на завдання соціал-демократичного руху, Драгоманов тим самим ставив її в опозицію до байдуже-млявого оточення, всилюючи того контраста, що намічався вже в дитинстві. Висміюючи це інтелігентське оточення, Драгоманов вів Лесю в інший світ – робітничо-селянський. Особливо картав він галицьку інтелігенцію, серед якої довгий час працював і яку добре знав.

«Смійся, коли хочеш, – говорить він в одному листі до Лесі, – а я тобі скажу, що й досі з усієї галицької інтелігенції один єдиний П(авли)к має ясні (очі) і за нього одного можна ручатись, що він не стрибне до чорта в мішок. Інші, того і жди, що стрибнуть в таке, що «только плюнешь да перекрестишься». Про Галичину справді можна сказати, що там одна надія на мужиків».

Леся, що жила серед наддніпрянських українців і не бачила Галичини, ідеалізувала останню. Вона думала, що там українське життя йде жвавіше, ніж на Великій Україні; вона знала, що там виходять українські часописи, в яких друкуються її твори, що там про неї пишуть, – але вона не знала суті того життя, тих внутрішніх пружин, які штовхали його. А Драгоманов все це добре знав і тому писав їй: «Ти Галичину дуже не ідеалізуй. Робучих людей там страшенно мало, а серйозно роблячих ще менше» .

                                                                                             Навіть Франкові радить він не довіряти:

«На що вже Франко. Тебе дивує його стаття в «Зорі». Але він увесь свій вік такі сюрпризи робить направо і наліво». «Коли хочеш, зовсім надежний чоловік один тільки й єсть на всю Галичину – Павлик, і я зі страхом думаю, що стане з усім рухом, коли він умре, – а це може стати і незабаром, бо він дуже слабий і вимучений. А не багато й треба – хоч би душ 5 твердих та робучих, поки просвітліє в головах мужиків, в котрих і тепер, противно всім примірам історії, більше світла в головах, ніж у академіків і професорів галицьких. Павлик іноді мені присила листи мужицькі, – так куди до них якому-небудь Мел. Бучинському, з котрим колись приятелювали я та мама твоя! Хай би хоч 100 таких мужиків зорганізувалось, – тоді ми з П(авли)ком спокійно могли б умерти.

Значно вище за галичан ставив Драгоманов наддніпрянських українців. Це стоїть в зв’язку з тим, що взагалі східних слов’ян цінив він більше, ніж західних.

«Зрештою, – пише він до Лесі, – я все-таки сподіваюсь більше од рос. укр. інтелігенції, ніж од галицької. Чим більше я пізнаю Європу і слов’янщину, тим більше впевняюсь, що для Європи більше ґрунту на Неві, Волзі, Дніпрі, ніж на Дунаю з Савами, Дравами і Моравами, і що націоналістична дрібнота інтересів і гризня в західній слов’янщині не дає людям зрозуміти основні думки теперішнього європейсько-американського життя і культури.

Навіть знаття німецької мови не помога нашим землякам, бо й по-німецькому вони читають те, що німці починають забувати. Хай би наші наддніпряни почали читати французькі та англійські й німецькі книжки та revues, то вони в 10 років випередять всіх тих братів, котрі, властиво, ні європейці, ні азіати і навіть не середній світ (видуманий Вол. Ламанським), а просто повітові панночки, котрі страх хотять одягтись по моді, та тільки моди беруть застарілі та ще й чорт-зна в яких прихвоснів справжніх модниць» .

Українська молодь, її життя, її ідеали найбільше цікавили й турбували і Лесю, і Драгоманова. Леся часто писала дядькові про неї, давала йому характеристики поодиноких типів, настільки влучні, що він навіть просив її, щоб вона ці характеристики видрукувала. Вражіння від Лесиних характеристик у Драгоманова було сумне.

«Посмішила ти мене, – пише він їй, – хоч і попечалила афоризмами молодих філософів циклопічного періоду. Читаючи й раніше деякі твої характеристики, я не раз думав попросити тебе написати для печаті замітки про теперішню молодіж українську, причому вказати хиби її виховання. Пора вже поставить цю справу ребром, бо по всяким «Правдам», «Зорям», «Дзвінкам» видно, що народ страшенно посувається назад. Читаєш молодих літераторів наших і не можеш собі уявити, де вони учаться. Та пригадай, що я був у гімназії в часи Николая, і в університеті в мої часи (знамениті 1860 роки!) були професорами такі Ставровські, Лінниченки, Селіни і т. п., котрих тепер і в казці не скажеш: як єсть «монстри» і «раритети», – а таких дикунів, як, напр., Сердешний, і тоді ми не говорили. Це якесь добровільне самозадурювання, і пора до нього приставити мікроскоп і вивести його на світло. Іншого ліку нема.

Коли Леся проживала у дядька, їй не раз, очевидно, доводилося говорити з ним про українську молодь. Підносилося питання про те, що молоді робітники мусять зустріти старих, що на них прийшла вже черга. Згадуючи своїх молодих земляків та характеристики на них, Леся бачила, що то не бійці, і мовчки, з краскою сорому на лиці, приймала докори дядька. Під враженням цих розмов написаний, на нашу думку, вірш «До товаришів», помічений 1895-им p., коли Леся якраз перебувала в Софії. Початок його

О, не забуду я тих днів на чужині,

чужої й рідної для мене хати –

також свідчить про те: чужина – це Болгарія, чужа й рідна хата – хата Драгоманова. Вислухуючи пекучу, гірку правду про своїх товаришів, поетка питає їх:

Та тільки хто ви, де? Подайте голос нам.

Невже ті голоси несміливі, слабкії,

квиління немовлят – належать справді вам?

Невже на всі великії події,

на все у вас одна відповідь є –

мовчання, сльози та дитячі мрії?

Більш ні на що вам сили не стає?

Голос української молоді – ці квиління немовлят, що можуть тільки плакати та мріяти по-дитячому. Як писав Драгоманов до Лесі: «Тільки що вже занадто багато плачуть» . Докором, образою, іронією, одчаєм звучать слова поетки:

Що ж, браття, мовчите? Чи втішені собою,

Що вже й докори ці вас не проймуть?

Чи так задавлені неволею, журбою?

Чи, може, маєте яку яснішу путь?

Подаймо їм великую розвагу,

Скажем і докажем, що ми бойці сами;

А ні, то треба мать хоч ту сумну одвагу —

Сказать старим бойцям: не ждіть, не прийдем ми!»

Листуючись з Драгомановим, Леся так зрослася з ним ідейно, що назріла потреба побачити учителя на власні очі, почути з уст його ті слова, якими він чарував її з далекої чужини. Вона ж не бачила його вже майже 20 років, а чутки доходили, що він слабий, і серцем, мабуть, передчувала Леся, що жити йому вже не довго. Р. 1895-го вона їде в Софію, де дядько її був професором – їде вчитися, працювати під керуванням дядька.

Якою побачили її Драгоманови?

«Змінили роки і хвороби Лесю, – пише Л.Шишманова-Драгоманова, – але я пізнала світлу, тиху усмішку, що була, як одсвіт усеї гарної душі»  «Дуже нам було приємно з Лесею, – продовжує вона, – але знали ми добре, що не для нас тільки приїхала вона у Болгарію, зовсім чужу їй країну, що давнішня її мрія була побачитись з своїм дядьком, якого вона була вже довгі роки духовою дочкою і з ким вона почувала себе ще куди більш близькою, ніж з нами.

Перебування Лесі у Драгоманова позначилося на її освіті, яку вона зміцнила, працюючи в бібліотеці дядька, та на її світогляді. Драгоманов був великий бібліофіл. Власна донька його каже про нього: «Між книжками він жив, з книжкою в руці він і вмер.Крім такої праці, були й просто розмови, в яких Драгоманов розвивав свою доктрину, розкривав перед нею таємниці своєї душі, навчав її.

«Батько, – розповідає Шишманова-Драгоманова, – щиро привітав свою племінницю, і у той рік, що прожила вона у нас, багато часу просиділа вона біля його ліжка, слухаючи його навчання, одгуки його палкої душі, яку й жорстокі муки не могли загасити до останнього часу. Лесі припало на долю бігти у наш сусідній дім оповіщати нас, що батько наш вмирає. Не довго довелося Лесі вчитися у дядька. Того ж таки року, коли вона й приїхала до нього, він помер. В листі від 13-го червня 1895-го року вона сповіщає про це свого батька.

Вплив Драгоманова на Лесю був величезний. Коли мати її вживала всіх заходів, щоб вона стала українською письменницею, то дядько її зробив те, що вона стала людиною й борцем. Мати їй дала тіло, дядько – душу, міцну як криця й бунтівливу як буря. Все, що для нас є дороге в Лесі, чим вона й досі хвилює нас – її мужність, непохитність, її палка віра в перемогу рабів-невольників, – все те посіяв в душі її отой вигнанець нещасливий, її дядько, якого по справедливості акад. Єфремов називає «апостолом правди і науки». Критичне відношення Лесі до архаїчних національних святощів, з яким не раз ми зустріваємось в її творчості, її європеїзм, ставлення національного питання в площу інтернаціональну, – все це плоди Драгоманівської науки. Під впливом Драгоманова, нарешті, Леся стала соціал-демократкою, утворивши вкупі з Стешенком, Каховським, Кривинюком та Черняхівським первісну українську соціал-демократичну групу [Подаємо це на підставі слів С.О.Єфремова.]. Вона завжди говорила, що вона соціал-демократка .Деякі з критиків, як, напр., Стешенко, завважають, що Леся тільки спочатку була вірна ідеям Драгоманова, а потім емансипувалася, змінивши їх на інші. Поетична творчість Лесі Українки. Літературно-науковий вісник, Це почасти потверджує й К.В.Квітка. Ми не   цього. Можливо, що деякі теоретичні міркування свого дядька Леся пізніше й одкинула, приміром, його ідею федералізму, – але те, про що ми говорили вище – свій запал, свою залізну волю, оте непереможне contra spem spero, вкупі з критицизмом щодо «примусового національства», з європеїзмом та інтернаціоналізмом, – всю оцю спадщину Драгоманова Леся берегла до кінця свого життя.

Літературна творчість 1890-х років

                                                                                                Михайло Драй-Хмара

Проживши з рік в Софії у Драгоманових, Леся знову повернулася до Києва. Там саме закладалося Літературно-артистичне товариство. Було воно спочатку російське, але українці стали до нього потроху встрявати, аж поки не взяли й зовсім в руки. В правління Товариства з українців увійшли: В.Антонович, Т.Рильський, Олена Пчілка, М.Лисенко, М.Старицький, К.Михальчук та М.Ковалівський. Взяла участь в Товаристві й Леся. Весь час велася конкуренція з неукраїнськими елементами, й кінець-кінцем українці перемогли. На українські вистави, концерти й вечірки ходило найбільше публіки. Були вечірки Шевченка, Пушкіна, Лермонтова, Міцкевича, Куліша, Кольцова, Надсона і багатьох інших.

Беручи якнайбільшу участь в громадському житті, працюючи безнастанно в Товаристві, Леся шкодила своєму здоров’ю й витрачала на всякі біжучі справи той час, який могла б віддати творчій роботі. З приводу цього вона багато думала, й здавалася їй, що така чорна праця стоїть на перешкоді розвиткові таланту й навіть убиває його. На цю тему написано вірша «То be or not to be». Поетка звертається до винозорої музи, щоб та порадила, що їй робити – чи, знявши срібло-злото з ліри, скувати рало й, ставши поруч з іншими людьми, орати переліг та сіяти; чи кинутись у пущу і в диких нетрях пробивать дорогу з сокирою в руках; чи злинувши високо орлицею в безмежний простір, вхопити з хмари ясну блискавицю, зірвати золотий вінець із зірки й запалати світлом опівночі. Вона вагається, боїться. А що, як світло згасне? А що, як у неї не стане сили й вона впаде мов камінь в глибину безодні? Горда муза мовчить, не дав їй поради. Тільки очі спалахнули вогнем, барвисті крила широким помахом знялись угору і сплеснули…

О, чарівнице, стій!

Візьми мене з собою, линьмо разом!

Не рало, не сокира – поетове знаряддя: з ними він прийде до небуття. Його знаряддя – ліра, буття його – в ній. Всяке занедбування таланту – це зрада його й самовбивство. Але хоч Леся й повставала проти самовбивства таланту, проте ж вона сама ніколи не відмовлялася від громадської праці й свій талант несла на офіру українському народові. Цю ж саму тему розробляє Леся і в своїй драмі -«У пущі».

Року 1898-го Україна святкувала сторічний ювілей свого письменства. Леся виступила на цьому ювілеї з віршем «У кожного люду, у кожній країні», в якому відзначила найхарактернішу рису українських співців – їх народолюбство, демократизм:

Цурались вони кучерявої хрії,

і вабили очі їм іншії мрії.

Не вів до палацу їх шлях:

не оди складали, а думи народу.

Вірша цього декламував на вечірці М.Старицький.

«Як зараз пам’ятаю цей момент, – розказує Л.Старицька-Черняхівська. – Зала була залита публікою понад береги. Вірші Лесині зустріли рясними аплодисментами. Тоді тато мій спустився з естради і, взявши Лесю за руку, вивів її перед очі публіки. Це була хороша хвилина, хороша група! Батько мій мав високу гарну статуру, і коли він, вже старий поет і старий чоловік з довгими сивими вусами, вивів на естраду молоду бліду дівчину, відому вже всім по своїх творах, – загриміли оплески. Довго стояли вони так удвох на естраді, довго уклонялась схвильована молода дівчина, довго гриміли оплески. Це вітала молодь свою любу письменницю і виявляла їй почуття своєї пошани і любові»  Про Лесю в той час уже писали, і вона ставала відомою письменницею. Франко вмістив в Літературно-науковому вісникові за 1898-й рік статтю про Лесю, в якій прихильно поставився до неї. Лесі було це й приємно, й неприємно, бо, хвалячи її, критик сказав кілька образливих слів на адресу її матері.

«Це тяжко вразило Лесю, – свідчить Старицька-Черняхівська. – Серце в неї було надзвичайно любляче, ніжне, вразливе. Жодної грубості, жодного прикрого слова не перетравлювала вона; щиро добра, глибоко ніжна людина, вона рада була поступитися всім для другого. І той поет, що сказав: «ні, тільки той ненависті не знає, хто все життя нічого не любив», почував тільки ненависть до ворогів свого народу, до ворогів того життя, для якого він не жалував ні свого серця, ні свого часу»  Працюючи то на літературному, то на громадському полі, Леся весь час ішла в контакті з молоддю. Молодь зверталася до Л.-а.т-ва з проханням влаштовувати відчити для неї, і Леся брала гарячу участь в цих відчитах. Коли виникла Вітровська історія, а за нею й інші, молодь захвилювалася. Леся була хвора, але вона переживала те, що й інші, може навіть глибше переживала, і лежучи нерухомо в ліжку, писала свого «Поета підчас облоги».

Тим часом стан здоров’я Лесиного гіршав. Нога боліла в неї все більше й більше. Їй робили ін’єкції в слабий сустав, але після кожної ін’єкції вона почувала себе зовсім зле, температура в неї підвищувалась, її мучив страшний біль, і вона майже втрачала свідомість. Лікарі визнали потрібним зробити операцію. Хоч ця операція була й небезпечна для життя, Леся погодилась на неї й поїхала ради цього в Берлін. Проте скінчилась вона досить гарно, і Лесине здоров’я ніби покращало.

Вернувшись з Берліну, Леся знову взялась за працю. Вона стала співробітником російського журналу «Жизнь», де містила свої літературно-критичні статті. Як свідчить К.В.Квітка, робилося це виключно тому, що Леся хотіла мати свій власний заробіток, щоб не обтяжувати батька видатками, зв’язаними зі здійснюваннями її чисто особистих, індивідуальних планів. «Манить мене мрія, – читаємо в одному Лесиному листі до матері, – хоч який час пожити зовсім самостійно, при виразній і відповідальній роботі. Але добрий стан здоров’я тривав не довго. Р. 1900-го Леся пережила важке горе, і їй знову стало гірше. Тепер вона вже не жила постійно в Києві, а тільки коли-не-коли сюди наїжджала. Осінь та зиму вона мусила обов’язково провадити десь на півдні – чи то в Італії, чи на Кавказі, чи десь інде. Оце курортне життя страшенно знесилювало її.

«Вона казала не раз, – признається Старицька-Черняхівська, – що не має вже сили більше жити цим життям оранжерейної рослини, відірваної від рідного ґрунту, а мусила жити і, живучи там далеко від свого краю, думкою лишалася в нім» . Хвилини життя Лесі Українки. Оці щорічні мандрівки в теплі країни, оця повсякденна боротьба з смертю характеризують другу половину життя Лесі Українки. Правда, недуга мучила її й раніш, але тоді молодий організм сяк-так ще міг поборювати її. Тепер же сил стало менше, а життя було трудніше – смерть зазирала їй у вічі. І наче передчуваючи близьку смерть, Леся подвоює, потроює творчу свою роботу, щоб сказати все, чим боліла душа. В другу половину життя вона написала далеко більше, ніж у першу, і з художнього боку це речі значно кращі за ті, що вона дала за молодих літ. Більша продукційність літературної роботи в останні часи життя пояснюється ще й тим, що Леся жила не в Києві, де їй завжди стояла на перешкоді всякого роду біжуча праця – відчити, вечірки, бібліотека тощо, а за кордоном.

Екзотичність сюжету та драматизм панують і тепер в творчості нашої письменниці, але які досягнення у неї за пройдений період, яка сила духу, яка міць слова, краса форми! Раніш, коли вона захоплювалась лицарськими романами, сюжети її не виходили з рамок середньовіччя; тепер же, після того як їй стали приступні художні перлини всесвітнього письменства, після того як вона пережила могутній вплив Драгоманова й сама побувала в Європі та в країнах стародавньої східної культури, – тепер сюжети її стали ще різноманітнішими: вона бере їх і з староєврейського життя, і з старогрецького, і з староримського, і з часів раннього християнства, і з життя єгипетського, арабського, іспанського, американського і, нарешті, з доби Французької революції.

Ми б не назвали це екзотичністю – термін цей, хоч він і став загальновживаним, мало пасує сюди, – а просто сказали б, що письменниця орієнтується на письменство європейське, світове. Це було в неї органічним, а не випадковим явищем, бо почувала вона себе людиною європейської, а тим самим і греко-римської культури. І коли раніш драматизм в її творах тільки намічався, пробиваючись крізь конвенціональну форму ранньої лірики, то тепер він зайняв чільне місце в її творчості, став головною пружиною творчого процесу. В другій половині життя Леся Українка пише переважно драми або драматичні сцени, етюди. І цей драматизм, на нашу думку, як і драматизм попереднього періоду, помимо лектури, помимо літературних впливів, має своє коріння в тих настроях і переживаннях письменниці, що викликалися її постійною боротьбою з страшним привидом смерті. Цим хочемо сказати ми, що діалектичний метод мислення у Лесі Українки має під собою головним чином психологічний ґрунт, а не якийсь інший.

Леся Українка і літературний процес

Михайло Драй-Хмара

За цей час, про який ми говорили, Лесею написано було чимало творів. Крім згаданого, вона ще написала драму «Блакитна троянда» (1896) та видала другу збірку поезій «Думи і мрії» (1899). В 1900-х роках Леся стає співробітником журналу «Мир божий». З листа її до матері від 29 січня 1903 р. видно, що вона готує для цього журналу статтю про Делле Граціє.

Літературне життя України в ті часи, як уже було згадано, мало виходило на поверхню, а ворушилося на задвірках, купчилося коло приватних гуртків. Людей, що вміли й хотіли працювати, було обмаль. Тому й картина цього життя здавалась і здається якоюсь блідою, неживою. Це «оскудение» України почувала й Леся, і тому не дивно, що вона останніх сил своїх прикладала до того, щоб зрушити її з мертвої точки.

«Твій лист, – пише вона до матері, – розбудив в мені такий порив, що ще хто-зна, чим він скінчиться. Звістка про «оскудение» України… вразила мене так, що я подумала, подумала – та й смальнула телеграму Славинському, щоб рекомендував мене в редактори «Южных записок!»  Леся була в цьому відношенні настільки героїчною, що її ніщо не спиняло – ні переїзд зимою до Одеси, ні самотнє життя там, ні маса не зовсім привичної роботи. При її тендітному та кволому здоров’ї це був би ризикований крок, але нею керувала ідея, проти якої нічого не могли зробити ні докази тверезого розуму, ні цілком природний егоїзм:

«Я таки мушу їхати, – намагається вона. – Мені досадно, щоб вважалось, ніби українців-літераторів «просто нема», і досадно, щоб і такий, хоч не український та все ж сприяючий і, поки що, єдино можливий, орган зовсім уплив з наших рук». Не ради конвенансів, не ради фальшивих гордощів, а в ім’я ідеї Леся йде на цей крок, в ім’я того, чому служила ще з дитячих літ. Не одна «сліпа богиня» владає нею:

«Я не скажу, щоб мені це було легко, я почуваю, немов дві великі сили тягнуть мене в різні боки і розривають, але як не вмішається ще одна «велика сліпа» – Доля, то я-таки піду за давнішою богинею літературою» .

Література, творчість – це був той єдиний її кумир, якому вона завжди вклонялася й якого ніколи не забувала, їздячи на курорти та лежачи по лікарнях в «липких кайданах». Як каже Л.Шишманова-Драгоманова: «Єдиною втіхою для неї у тому мученицькому житті було письменство» [Л.Шишманова-Драгоманова. Рада. Матері цим вчинком Леся хоче показати, що вона самостійна, що вона може бути при активній, організаторській роботі, що вона не «рабиня»:

«Ти, я думаю, не огорчишся ні моїм планом, ні тим, коли він-таки виконається. Навпаки, це повинно тобі бути приємно, що твоя дочка не така вже «рабиня», як ти думала; тому я й не боюся сповіщати тебе про це, хоч, може, з того ще й справді нічого не буде».  Дійсно, з того нічого не вийшло. Незабаром Леся одержала від Славинського телеграфну відповідь: «Известие ваше сомнительно». Це значило, що вже хтось знайшовся на редактора. «Ця телеграма, – пише Леся – трохи бризнула на мене холодною водою; mir ist ich weiss nicht wie. Хоча Леся й не мріяла про популярність і тільки жартома часом згадувала про «козацьку славу», проте ж її дуже цікавило відношення близьких їй людей, товаришів по перу, а також і ширшого кола читачів до її творчості. На Україні наддніпрянській про Лесю писали мало, мало цікавились нею, бо сюди майже не доходили її твори. І це її не дивувало й не ображало:

«Не здивувало мене і навіть не огорчило, – пише вона до матері, – що на мою книжку нема отзивів. Положим, один був, в «Одесских новостях», глупо зложений, але з добрим заміром. Може, через те іменно там був отзив, що Комаров конечне намігся послати в ту газету примірник «для отзыва» від себе. Може, тому в інших не було, що ми не схотіли піти за цим звичаєм, а це, кажуть, конечне потрібно, коли хочеш, щоб про книжку знали.

Може, знайомим і ніяково писати отзиви про «авторский подарок», а хто-небудь чужий з редакційних людей і написав би. Зрештою, я ж і не покладала рожевих надій на свою «славу» – недарма тепер поети французькі йдуть… в прикащики! «Fais-toi chroniqueur, mon ami Gringoire, fais-moi chroniqueur, – згадую я пораду іронічно-меланхолічну автора «La chèvre de M-r Seguin» і марю вже про хронікерство хоч в «Южн. записках», чей ще тоді хоч лаяти будуть!» 

Більше писали про Лесю й цікавились нею в Галичині. Це тому, що Леся там друкувалася й що там була більша воля друку. Мати Лесина, очевидно, ставилася до галичан так, як її брат Драгоманов, і тому Леся їй завважає:

«Але будь тепер справедлива до галичан – вони не мовчали ні на одно моє видання і власне в тім краю, можу я сказати, nennt man die besten Namen, so wird auch der meine genannt» .

Найбільше Леся цінила критику з боку близьких їй людей, що уважно стежили за кожним її кроком, бо рецензенти, що писали про її твори, робили це неуважно, іноді навіть не читаючи їх. Про Русову в одному з листів до матері вона сама пише: «Русова, напр., не читала нічого рецензуючи». Взагалі їй здавалося, що її «ковані» речі – драми належать до речей «хвалимих, але не читомих».

«Авжеж годі заперечити, – додає вона в тому ж таки листі, – що бути голосом, волаючим у пустині без відгуку, все-таки нікому не весело, хоч би він мав і так мало претензій на популярність, як я. Та не думай однак, що я мало ціню уважне читання з руки ближчої родини, ні, я його ціню найбільше, це я зовсім щиро кажу, і успіх «Лісової пісні» серед вас вважаю за великий тріумф собі, тим більше, що я його не сподівалась чогось» .

Хоча мовчання критики й не дивувало Лесю й хоча вона уміла бути «гласом вопіющим в пустині», проте ж часте нагадування в листах про це мовчання показує, що воно її турбувало.

«Мені т. Еля теж писала про мою книжку, – скаржиться вона матері, – спасибі їй, я дуже порушена її листом. Писав мені теж і Грінченко подяку und Komplimenten genug. Ну, а в печаті – мовчання. Та що ж, поділю цей фатум з Шевченком, в його компанії й це не сором» .

І тому, коли мати їй, поруч з іншими книжками, прислала статтю Гехтера, вона була дуже задоволена:

«Дякую за переслану статтю Гехтера; не скриваю, що мені ці речі інтересні. Хоч я уміла і «в пустині» бути «гласом вопіющим», але все ж цікаво, як той глас може відбиватися не в пустині».

                                                                                                  Матеріальний стан Лесі Українки

                                                                                                                                                                                  Михайло Драй-Хмара

У Старицької-Черняхівської є згадка про те, що Леся одержала від батька «добру спадщину». З цього можна було б зробити висновок, що вона взагалі була людина забезпечена з матеріального боку. Але це в дійсності не є так. Про ту спадщину, власне субсидію, згадується в одному з Лесиних листів до матері, писаному з Єгипту, і вона вже не така й велика, навіть зовсім невелика, як порівняти її з тими сумами в кількадесят тисяч карбованців, що одержували російські письменники, сучасники Лесі Українки, від видавців своїх творів.

«Щоб уже раз скінчити з грошовими темами, – пише Леся, – я нагадаю іще про одну справу, не з тим, щоб просити тепер її залагодити, а тільки для того, що як не мати на увазі цього тепер, то може потім воно трудніше буде для всіх. Річ власне про ті гроші, що папа не міг мені додати до повної суми, як продав землю. Власне то не 1000, а 900 p., хоча папа казав мені в Ялті, що хоче мені «для круглості» 1000 згодом прислати.

Я тієї «круглості» не вважаю обов’язковою, а що то було саме 900 р., то тямлю з того, як папа писав, посилаючи мені 8000 після продажу, що він взяв з моїх грошей 500 p., щоб дати заставу за Мих. Вас. (саме тоді був той арешт) 250, щоб послати екстрено Оксані, за кордон, і півтораста пішло на домашні потреби в Києві.

Це саме папа повторив мені в Ялті, обіцяючи вернути «кругло», як будуть гроші, а я тоді щиро казала, що це справа не нагальна (хоча, звісно, вже і в той час, через «лічебні бюджети» мої фонди потерпіли вже чималу аварію – майже два роки життя в Ялті без заробітків, Євпаторійська санаторія, Берлін… ну, а тепер долучився ще й Єгипет…» Таким чином «добра спадщина», одержана Лесею від батька, складає коло 8 тисяч карб. Як узяти на увагу те, що всі ці гроші в скорому часі витрачені були на лікування, то доведеться сказати, що Леся була з матеріального боку людина не забезпечена.

Це стверджується й тим, що Леся мусила працювати на сторінках російської преси. Про це ж говорить нам історія з її гонорарами. Перший літературний зарібок Леся дістала тільки після 15-літньої праці на полі українського письменства. 15 років вона працювала дурно, бо жила в батьків і не потребувала літературного заробітку, але коли вона почала самостійно жити, то вже без нього обійтися не могла.

«Я тепер без заробітку прожити не можу, – пише Леся до Старицької-Черняхівської, – коли могла, то й писала даром, ви ж це знаєте, dearest friend! А коли заробляю чим іншим, то вже на писання сил не стає. Так, напр., було ту зиму в Єгипті, коли я давала по 4-6 годин удень лекції для заробітку»  Про своє нужденне життя в Єгипті, куди Леся буквально втікала від смерті, вона пише не раз і в листах до матері. Оскільки скрутно їй там приходилось, видно з того, що їй бракувало грошей навіть на літній одяг:

«Гонорарів моїх щось не чуть, заробітки мої тутешні зменшились, бо учеників тільки двоє лишилось, а то всі повтікали від хамсину (alias самум); так само й ті мільйонери, що давали мені перекладати торгові контракти, – то ж фінанси мої тепер у такому стані, що їх либонь хіба дуже в обріз стане на поворіт додому. Взагалі мене це «підрізує» – от навіть одежі літньої не можу собі як слід справити, бо вже ж «лічебного» бюджету скоротити ніяк не можна, то треба вже на чомусь іншому натягати.

Я, правда, може й сама винна, бо відмовилася в свій час від «авансу», до якого мене призволяв «Вісник», та я непевна була, чи справді коли «излезе на свет» моя поема, а при таких умовах аванс скидається на «подачку», – я ж ще до таких злиднів не дійшла. Може б тепер написати, щоб прислали за той шматок, що вже видрукуваний у III кн., та трохи ніяково й це робити.

Однак, якщо ти не можеш прислати мені тепер за «Йоганну», то будь ласкава передати ред. «Вісника» цю просьбу про скоре надіслання частки гонорару. Не пишу поки що про це просто до «Вісника», бо, натурально, мені легше писати про такі речі тобі, ніж чужим людям. Хоча, взагалі, мушу признатись, неприємно про це писати до кого б не було – така вже моя вдача зроду.

Я б таки й на цей раз нічого не казала, якби ти не написала якось, що справи «Р. Кр.» [«Рідний Край» – маленький журнал, що його редагувала Олена Пчілка] поліпшали і що тобі не дуже трудно буде заплатити мені. Тепер, може, ти просто думала, що скоро побачимось і що не варто до того часу посилати, але я тобі пишу по правді, як стоять мої діла, і буду вдячна, коли ти звернеш на це увагу».

Писати отакі «жебрущі листи», як їх звала сама Леся, було їй надзвичайно тяжко:

«Мені якось неприємно, – звертається вона до матері, – і з тебе конче брати гонорари, як з інших (бо я й так же взяла від тебе гроші на «Єгипет» ні за що, ні про що), а не брати, на жаль, не можу, бо це тепер не розкіш, а потреба, от і це мене якось стісняло, та стісняє й тепер». «Стіснялася» Леся ще й тому, що вона дивилася на свої твори як на «дар богів» – бо «вдохновенья» ніколи не продавала. Крім того, вона боялася почути докори за ці гонорари, які іншим людям могли здаватися великими.

«Гонорарів, повторяю, я від тебе не хочу, – пише вона матері. – Взагалі я з найбільшою втіхою зріклася б усякої плати за свій «дар богів», хоч би вже ради того, щоб потім не чути докорів за «великие и богатые» гонорари (тільки, Господи, хто це з нас їх коли такі одержував – невже я?), але от замість того мушу просити тебе передати вложену сюди записку – все в тій же гонорарній справі, прошу тільки передати чи переслати помимо Сірого.

Що ж робити, коли я – хвора й бездипломна людина – іншим способом не можу нічого заробити (в Єгипті, правда, могла «хедер» одкрити, тут же й цього не можу), а заробляти мушу. Звісно, якби я вміла продавати не так рукописи, як «вдохновенье», то може б досі з самих «авторських» забагатіла, та коли ж маю таку прокляту натуру, що замість «хлебных пьес» вирощую з серця якісь лісові, мовляла ти, «квітки», а з квіток же, відомо, хліба не їсти… Ет, та цур їй, цій темі – від неї тільки «t° повышается» . Смішно навіть говорити про якісь «великие и богатые» гонорари, коли нам відомо, що Леся друкувала свої твори в українських журналах, які в той час ледве животіли. Але й той злиденний зарібок не виплачувався акуратно, і Леся, людина надзвичайно скромна й делікатна в грошових справах, мусила про це нагадувати.

«Ox, my dearest friend, – звертається вона до Старицької-Черняхівської, – навіть до Вас, хоч ми з Вами давні приятельки, якось тяжко й ніяково писати про ці речі, а я мусила писати про їх зовсім чужим людям, то ж те либонь до душі їм не доходило, а мені, далебі, здоров’я коштували оті, як я називаю, «жебрущі листи». Одержавши ті нещасні копійки за «квітки, вирощені з серця», Леся передовсім думала, чи не потурбувала вона цим кого-небудь, чи не завдала кому клопоту. В одному з листів після одержання гонорару Леся пише до Старицької-Черняхівської:

«Пробачте, що я й досі не сповістила Вас про одержання тих 50 карб., що Ви мені послали і за які я, розуміється, дякую Вам. Мені шкода, що ця присилка, як бачу, завдала Вам клопоту, а я ж, коли пригадуєте, і в найскрутніші для мене часи просила, щоб залагоджування моїх інтересів не було нікому в ущерб».

А «інтереси» ці полягали в тому, щоб вирвати у смерті кілька місяців чи днів життя!

Леся Українка – читач

Михайло Драй-Хмара

Незважаючи на свою хворість та на відокремлене, курортне життя, Леся ніколи не переставала цікавитись книжками, письменством. В кожному листі чи то до матері, чи до яких знайомих звертається вона з проханням, щоб їй прислали книжок. «Будь-ласка, пришли мені «1001 ніч» і «Оповідання» – я їх не маю і дуже ними інтересуюся» [Недруковані листи Лесі Українка до матери. Червоний шлях, 6-7, 192], – нагадує вона матері в одному листі. Мати присилає, і жодна майже українська книжка не минає Лесиних рук. «Спасибі за переслану книжку «Вісника», – читаємо в іншому листі до матери. – За цей рік я більш його не одержувала, та й за минулий рік 11 кн. таки не маю» . Поруч з українськими книжками надсилалися й російські, французькі, німецькі, англійські.

Навіть перебуваючи в Єгипті, на такому віддаленні від культурних центрів, Леся не пориває зв’язків з європейським життям. Як розповідав К.В.Квітка, вона завела там знайомство з двірським аптекарем єгипетського хедива галичанином Білинським, родичем празького професора Горбачевського, і той, навідуючи Лесю, привозив їй з Каїру європейську літературу. Прочитавши нове оповідання, драму, статтю, Леся завжди ділилася своїми вражіннями з приводу прочитаного.

Пробуваючи в Криму, на Кавказі або десь інде, Леся підтримувала зв’язки з місцевими літераторами або з тими, що випадково, як і вона, приїздили туди. Живучи, напр., в Ялті, вона знайомиться з Надсоном, Гарином та Станюковичем. Про останніх двох вона пише матері:

«Позавтрому тут в театрі Гарин [Надруковане «Гарик» читаємо за «Гарин», тому що письменника Гарика не знаємо. Вважаючи це за друкарську помилку, ми все ж дивуємось, як Ткаченко, що подавав ці листи, міг допустити цілий ряд таких помилок. Особливо часто трапляється це в чужомовних словах та виразах. Так, напр., з імені славнозвісної жирондистки Шарлотти Корде вийшла просто якась нісенітниця – charleffe cardoy, – ще й з маленької літери] і Станюкович мають читати прилюдно свої «уліти», піду послухаю, які то літературні вечорі «у здешнего государя» бувають, воно ж до речі й розривка буде».  Зо слів К.В.Квітки ми довідалися про літературні симпатії Лесі Українки. З європейських письменників Леся найбільше цінила Байрона, Гайне та Метерлінка. Дуже високо ставила й любила Шекспірового «Макбета». З Гайне вона багато перекладала ще замолоду, а з Байрона пробувала перекладати «Каїна» (перекладено невеличкий уривок). Метерлінк приваблював її своїм оптимізмом, безмежністю кругозору й твердою свідомістю невпинності та поступовості людського розвитку. З Метерлінкових творів їй подобалось «Оливне гілля». Р. 1900-го вона видрукувала в «Літ.-наук. вісникові» переклад його драми «Неминуча» (L’intruse). «Ткачів» Гауптмана Леся перекладала тричі, тому що переклади ці робилися для революційного українського студентства і, яко нелегальщина, десь затрачувались, – залишилося тільки 1½ дії. Шанувала Леся одну австрійську письменницю – Делле Граціє, з якою була знайома особисто. З творів її Лесі прийшлася до вподоби поема «Робесп’єр».

З українських письменників старшої генерації Леся шанувала Старицького та Куліша. Старицький впливав на неї найбільше в молоді роки, коли вона писала переважно вірші. Іноді вона запозичала в його мотиви. Так, прим., її «Дочка Ієфая», видрукувана в збірникові «За красою», виникла, очевидно, під впливом вірша з таким же заголовком М.Старицького. До Куліша Леся ставилася з великим пієтетом. Європейська освіта його, очевидно, імпонувала Лесі, і її екзотичні, не національні теми, на нашу думку, якнайкраще в’яжуться з широким діапазоном творчості Куліша. Крім того, для Лесі, мабуть, не було чуже й оте роздвоєння Куліша, що характеризує великі, гарячі душі. Правда, Леся була монолітною натурою, але цієї монолітності вона досягала тільки на верхів’ях творчого натхнення, а в підґрунті вихорили й шумували різні стихії, що завжди боролися поміж собою. Як казала Леся сама про себе: «Не одна «сліпа богиня» владає мною». ]Це стоїть в зв’язку з контрастом, про який ми згадували раніш і який має чимало спільного з тими хитаннями, що їх переживала неурівноважена, бунтлива душа Куліша.

З галицьких письменників Леся високо ставила Стефаника. З Кобилянською її зв’язувала щира товариська приязнь.

Як ставилася Леся до хатян? Не можна сказати, щоб це було вороже відношення. В «Українській хаті» вона не працювала лише тому, що її туди не запросили:

«Українська хата», – пише вона матері, – мене не просила, і я тільки через те до неї не пишу, бо звідки ж знаю, що мене хотіли б там бачити. Це ж тільки «починаючим» випадає пробувати щастя хоч і не проханим, бо інакше ніхто не довідається про їх існування, а з руки людини вже відомої добре – це було б накиданням» . Але принципово Леся не поділяла тієї позиції, на якій стояли хатяни, і не погоджувалась з їхнім гаслом – «мистецтво для мистецтва». Для неї таке гасло було порожнім звуком. Колись сама вона написала одну поезійку в хатянському дусі, і от її відношення до неї, оцінка її. Це – поезійка «Хвиля».

«Я зовсім згоджуюсь з твоїм присудом про неї, – пише Леся до матері в справі цієї самої «Хвилі», – доказ тому, що вона три роки ждала посилки до друку (писана ще в Євпаторії). Тепер послана більше на доказ того, що й «старі» поети можуть, коли хочуть, «дзеньки-бреньки» писати, і писали їх раніше, ніж той великий приклад подали «молоді», та тільки не спішаться з тим межи люди, бо вважають це марницею – для того й точна дата стоїть під віршиком». 

Таким чином хатянська поезія була для Лесі тільки «марниця» й «дзеньки-бреньки». Взагалі вона за новим не ганялася, хоч і вміла те нове знаходити не тільки у молодих, не тільки в сучасників, а і в старих письменників. І з іронією вона розповідає матері про Євшана, що хотів обов’язково з молодих українських літераторів скласти якусь нову групу:

«А от Євшан вважає, що пора б уже якусь нову літературну команду набрати, а то що ж – «усе ті самі». Ну й швидким же темпом іде у нас життя, коли для наших критиків уже й Олесь і Чупринка – «ті самі». Хто ж для них «новий», коли так? А у людей 50-літній Метерлінк все ще «молодий».  Олесь подобався Лесі Українці. Перейшовши від ліричної форми до драматичної, вона була вдоволена, що в царині лірики місце її заступав поет, де в чому навіть сильніший від неї. З Олесевих творів вона цінила найбільше «Над Дніпром». Тільки кінець цієї, речі, на її думку, зіпсований – останні рядки розхолоджують читача. Дуже любила Леся «Тіні забутих предків» Коцюбинського. Вона була вражена тим, що майже одночасно з’явилися три однакових по тону й композиції речі – Олесева «Над Дніпром», «Тіні забутих предків» Коцюбинського та її «Лісова пісня».

Леся уважно стежила за кожним новим ім’ям в українському письменстві і дуже раділа, коли бачила в кому-небудь проблиск таланту. Так, напр., вона з цікавістю зустріла появу на літературному обрії тоді ще зовсім молодого поета М.Рильського й казала, що «Ізольду Білоруку» треба було б писати не їй, а Рильському.

Життя на курортах

Михайло Драй-Хмара

Починаючи з 1900-х років, Леся живе майже виключно на курортах і тільки на літо іноді приїжджає на Україну. Так дві зимі 1901/2 та 1902/3 вона пробула в Сан-Ремо, коло Генуї. Зими 1903/4 та 1904/5 рр. проведені були в Тифлісі (влітку Леся гостювала у матері на хуторі під Гадячем). Зиму 1905/6 р. вона прожила в Києві, з великим захватом та любов’ю працюючи в Просвіті. Крім літературних та організаційних справ, їй доводилося брати на себе й чорну роботу – вона збирала книжки, упорядковувала бібліотеку тощо. В 1907-му році весною Леся була в Криму, а літом, живучи в Києві, одружилася з відомим етнографом К.В.Квіткою й на зиму знову подалася до Криму. Цю зиму 1907/8 р. вона прожила в Ялті.

За цей час Леся написала чимало творів. Це переважно драми та драматичні поеми: «Одержима», «Вавилонський полон», «На руїнах», «Три хвилини», «Руфін і Прісцілла», «В дому роботи, в країні неволі», «В катакомбах», «Кассандра», «Айша та Мохаммед», «На полі крові», «Йоганна, жінка Хусова». Всуміш з драмами писалися й вірші. Року 1902-го вона видала в Чернівцях ліричну збірку «Відгуки», через рік переклала Гайнів «Атта Троль», а ще через рік видала в Києві вдруге «На крилах пісень», куди ввійшли майже всі її ліричні твори і з першого, і з другого, і з третього збірника. Крім того, було ще написано кілька поем та оповідань. Тимчасом недуга знову стала сильно непокоїти Лесю. Весною 1908-го р. вона їде до Берліна, щоб там зробити операцію. Але професор Ізраелі, у якого вона лікувалася, сказав їй, що операція нічого не поможе, що треба їхати до Єгипту. Як казали лікарі, вона могла ще прожити 2 роки, – в дійсності вона прожила трохи більше як 5 років. Літо й осінь після Берліна Леся прожила в Криму, спочатку в Євпаторії, потім в Ялті. На зиму вона поїхала на Кавказ і оселилася в кахетинському місті Телаві. Тільки восени р. 1909-го в супроводі К.Квітки Леся вирушила до Єгипту, щоб там прожити цілу зиму.

Останні два рази до Єгипту вона їздила сама, але подорожі ці були дуже тяжкими для неї. Проте єгипетське сонце й повітря добре підживляли її, й вона старалася використовувати їх якнайчастіше.

«Ті подорожі до Єгипту, – розповідає Старицька-Черняхівська – це було чудо мужності Лесиної душі. Хвора, безсила, з підвищеною температурою, з щохвилинним чеканням можливої смерті вона вирушала сама в далеку путь по завжди бурхливому в цю пору морю й вирушаючи, заспокоювала всіх, щоб ніхто не турбувався, що їй все гаразд. І тільки потім вже переказувала про всі свої пригоди [Л. Старицька-Черняхівська. Хвилини життя Лесі Українки. Лікування в Єгипті не йшло так, як треба. Грошей на ліки та на лікарів не вистачало, доводилося шукати «уроків», а стан здоров’я радикально не змінювався.

«Щось-таки з ним нема справжнього ладу, – скаржиться вона матері. – Може, даремно я одважилась робити ті ін’єкції туберкуліну (препарат endotion), бо відколи їх роблю, оце вже два місяці, то мала тільки 19 день нормальної температури, а то все «реакція», та ще до того обізвалася було й моя нога (sic!) – либонь там якийсь недорізаний бацил ще від Бергмана лишився – і так мені цілий місяць безперестанку обридала, що часом і до плачу доходило… ja, das war etwas!

Тепер, чи вже звикла до туберкуліну, чи може хамсин та сірчані купелі її подолали, але вже схаменулась і ні спати, ні ходити не заважає, хоча ще часом озивається. Скоріш таки хамсин та сірка помогли, бо з туберкуліном ми зробили на якийсь час велику перерву та зайнялися вже ногою. Пробували було «сонячну ванну», та з тим вийшло щось чудне: t° підскочила (в мені) до 38°, пульс до 115, і поки що якось мій лікар боїться повторити цю пробу.

Чи не розсердився це мій бог Ра на мене за те, що я, крім його небесної сили, вдаюся до нечестивих земних ліків, усяких тих endotion’ів… Ну, та вже «Le vin est tiré, il faut le boire», скінчу вже той «курс», а якщо аналіз не покаже серйозного поліпшення в нирках, то будь він проклят, той endotion, віднині і довіку. Хоча лікар і каже, що ті «курси» треба від часу до часу повторяти впродовж двох років, але з мене буде досить і одного курсу – «себе дороже стоит».  Літом 1910-го p. Леся повернулася з Єгипту, побувала в Києві і знову поїхала на Кавказ. Літо вона прожила в Телаві, а осінь в Кутаїсі. В січні 1911-го р. удруге вирушила до Єгипту. Оця, передостання подоріж її, – як розказує Старицька-Черняхівська – була надзвичайно важка. Від’їздила вона зовсім слабою. Довелося їхати на якомусь італійському пароплаві, негаразд і пристосованому до пасажирських подорожей. Навіть отопления порядного на ньому не було. Через день подорожі зірвався страшенний сніговий шторм на морі… Корабель, на якому їхала Леся, кидало й шпурляло як тріску, і кілька день носився він, обліплений льодом і снігом, як привид, не знаючи, куди жене його буря між хвиль і завірюхи. Оповідаючи про ту подоріж, Леся казала: «Це було щось таке неможливе, що я бажала всім серцем, щоб корабель розбився і разом пірнув на дно» [Л.Старицька-Черняхівська. Хвилини життя Лесі Українки. Приїжджаючи до Єгипту, Леся почувала себе цілком розбитою, знесиленою, та тільки їй ставало трошки ліпше, вона зараз же починала шукати праці й заробітку, щоб зменшити видатки на подорож, щоб не обтяжити нікого своїм лікуванням.

Повернувшись з Єгипту, Леся поїхала на Кавказ. Літо 1911-го р. вона перебула в Кутаїсі, на осінь виїхала в Хоні, потім знову вернулася до Кутаїсу, де й прожила майже цілий 1912-й рік. З Хоні Леся пише матері про своє здоров’я: «Моє здоров’я ліпше, ніж торік було о цій порі, а зовсім добрим воно ж не може бути» [Недруковані листи Лесі Українки. Червоний шлях. Тобто поліпшення було тільки частковим, а взагалі хвороба брала своє, розвиваючись дедалі, то більше й більше.

«Хотіла я діждатись, – читаємо в іншому листі до матері, очевидно, з Кутаїсу, – поки мені вже виразно стане ліпше, та тоді [Надруковано: тобі.] вже писати, але, видно, ще цього довго ждати, то нехай буде й так. Не пам’ятаю, чи я тобі писала, що лікар сказав про цюю слабість, а саме – що це зовсім не шлунок болів, а тії ж таки нирки, і що тепер у мене запалення нирок, цебто загострена форма хронічного катару.

«Стан мій не такий поганий і гострий, як був торішньої зими до виїзду в Єгипет, але зате здається, цьогорічне загострення приймає більш затяжний характер і похоже просто на «другу стадію» хвороби. Лікар мені цього не казав і ніхто не казав, тільки мені самій так здається, але я, може, й помиляюсь. Лілі я писала про всякі об’єктивні ознаки (дані аналізу і т.і.), то вона ліпше може тобі пояснити, що саме зо мною робиться, а мені, може, й не все кажуть по правді».  Останній раз до Єгипту Леся поїхала восени 1912-го р. Це було якраз під час Балканської війни. Вона була дуже хвора, але вирушила сама. На морі відбувалися військові події, можна було наскочити на міну або попасти в блокаду, – «та краще ж наскочити на міну, ніж давати бацилам доїдати себе», – сказала Леся й таки поїхала. Від’їжджаючи, вона потішала всіх, що все буде гаразд.

                                                                               Але вже й Єгипет мало що міг допомогти Лесі.

«Я так вимучилась була і хворобою, і тяжкою та прикрою дорогою, – писала вона в останньому листі до Старицької-Черняхівської, – що ледве тепер як слід до пам’яті прихожу, нирки вже встигли трохи поправитись, але загальний стан організму ніяк не поправляється, невважаючи на важкі особливі заходи, я навіть схудла вся. Не роблю нічого, все тільки збираюсь робити» [Л.Старицька-Черняхівська. Хвилини життя Лесі Українки. Лесині слова: «не роблю нічого», звичайно, не можна розуміти буквально. Вона працювала й підчас хвороби, тільки не могла зробити всього того, що задумала. У всякому разі на протязі цього, так би мовити, «єгипетського» періоду нею написані найкращі твори – «Лісова пісня», «Адвокат Мартіан», «Камінний господар» і «Оргія».

Писала Леся здебільшого з настрою. Ми вже згадували раз, як вона скаржилася братові на те, що в неї «нема натхнення», що муза над нею «стоїть, як стовп, німа», що фантазія її «прив’язана за ногу». В одному з листів до матері підкреслюється це саме: «Досі не зробила цього не з браку охоти, а з браку відповідного цій темі настрою».  Деякі свої речі Леся написала за кілька день, а деякі й за ніч. Так, напр., «Одержиму» написано протягом ночі 15 лютого 1901 p., «Бояриня» скомпонована за три дні, «Лісова пісня» теж вилилась за кілька день. Отаке писання з настрою, отака страшенна напруженість підчас праці дуже дорого обходились Лесі. Коли вона при переписуванні двох віршів лягала тричі, як признавалась братові, – то від «натхнення», від несамовитої творчої екзальтації вона просто горіла.

«Лісову пісню», – пише вона матері, – я потім так відхорувала, що боялася повороту зимової історії; інші речі менших нападів коштували, але жодна не минула дарма, – вже нехай ніхто не скаже, що я «ні горівши, ні болівши» здобуваю собі «лаври», бо-таки в буквальному значінні горю й болію кожнісінький раз. Та ще як навмисне – ледве заберуся до якоїсь спокійнішої роботи, так і «накотить» на мене яка-небудь непереможна деспотична мрія, мучить по ночах, просто п’є кров мою, далебі. Я часом аж боюся цього – що це за манія така?»  Правда, деякі речі писалися не так. Іноді Леся, розпочавши якого-небудь твора, кидала його на середині й верталася до його тільки через кілька років. Так, приміром, написана була драма «У пущі», що розпочата була р. 1898-го, а закінчена р. 1907-го.

Інакше ніби дивиться на творчість Лесі Українки Євшан. Він каже, що творчість ця – «не моментальні реакції поетичного духу, не якісь фрагментаричні картини, писані «в такі хвилі», коли приходить на поета «натхнення». Це вічно свідомий акт творчої волі, це консеквентна реалізація творчих задумів, на яку не здобувся ні один сучасний український поет».  На думку Євшана, «те «натхнення» по найбільшій чисті часто мимовільна реакція, одноразовий і нестрашний вистріл без дальньої мети, слабосиле квиління, авторська поза, безглузда екзальтація, яка виливається в рими». 

Говорячи про те, що Леся писала з настрою, ми весь час посилалися на її власні слова. Коли вона сама каже, що на неї іноді «накочує» «непереможна деспотична мрія», яка просто п’є з неї кров, коли натхнення ввижається їй в вигляді якоїсь манії, – то ми цьому не можемо не вірити й не можемо цього заперечувати. Це – факт, і коли Євшан його заперечує, то тільки тому, мабуть, що він не був ознайомлений з тим матеріалом, яким користуємося ми. Але, спростовуючи в цьому відношенні талановитого критика, що любив і цінив творчість Лесі Українки, ми цілком погоджуємось з його думкою про «творчу волю» в нашої письменниці, про «внутрішній примус» і т.і. «Настрої» Лесі Українки не були легкими, позверховими, – ні, вони були надто глибокими, коли так можна висловитись, і важкими, вони зв’язані були з фізичним болем і горінням.

Те, що раптово вибухало в Лесі на протязі кількох днів чи годин, виношувалось нею цілі роки. Так, напр., образ Мавки, що з’являється центральною фігурою в «Лісовій пісні», виник у Лесі ще в дитинстві, і вона ту Мавку «в умі держала» усе своє життя, аж поки затужила перед смертю за волинськими лісами. Те ж саме можна сказати й про Вілу-посестру, один з найулюбленіших образів Лесі Українки. Леся не залежала від «життьової торговиці», не була в полоні у речей, як Коцюбинський, а підпорядковувала все, що бачила навколо, своїй «творчій волі». Під «внутрішнім примусом», а не зовнішнім, творила вона, і на кожному її творі – печать її духу. І хоча вона й писала в хвилини натхнення, але це натхнення приходило після довгого підготовчого періоду, коли збирався матеріал і організовувалась провідна ідея того чи іншого твору.

Не ідейних творів у Лесі немає, як не рахувати кількох невеличких віршів, які вона сама вважала за «дзеньки-бреньки» й які писала «для власної втіхи й розривки». Але ідея в неї не була голою тенденцією – вона тісно поєднана з художньою формою, і не можна сказати, де в неї ідейність, а де художність: те й друге – одно прекрасне тіло. Тирс, оповитий виноградною лозою – образ, що його колись приклав Бодлер до музичної творчості Ліста – характеризує ідейно-художню творчість Лесі Українки.

В останні часи свого життя Леся «натхненням» тільки й поборювала того дракона, що поїдом їв її тіло й душу.

«Здоров’я в мене тепер таке тонке, – пише вона до Старицької-Черняхівської, – що навіть за таку періодичність роботи, як ви визначаєте, я ручатись не можу, бо от, напр., від Різдва до Великодня цього року я абсолютно нічого не могла писати, та й це фраза, що я пишу «только в припадке умопомешательства», бо я тоді тільки можу боротись (чи, скоріше, забувати про боротьбу) з виснаженням, високою температурою й іншими пригнітающими інтелект симптомами, коли мене попросту гальванізує якась idée fixe, якась непереможна сила. Юрба образів не дає мені спати по ночах, мучить як нова недуга, – отоді вже приходить демон, лютіший над усі недуги, і наказує мені писати, а потім я знову лежу zusammengeklappt, як порожня торбина. Отак я писала «Лісову пісню» і все, що писала останнього року» [Л.Старицька-Черняхівська. Хвилини життя Лесі Українки.

Останні місяці життя

                                                                                                                        Михайло Драй-Хмара

З Єгипту Леся повернулася востаннє в травні 1913-го р. За останню свою подоріж вона сильно подалася, схудла й поблідла. Лікар, що лікував її в Єгипті, казав їй жартома: «Madame, vous devenez tout esprit».

«В останній раз в минулому травні, – розповідає Старицька-Черняхівська, – коли я побачила Лесю, мимоволі згадались мені слова лікаря, – вона вразила мене своїм виглядом: була зовсім прозора, тільки великі очі дивились так пильно, і в глибині їх чорних зірок наче проглядало ще щось, глибоке і мудре понад життя». 

Підчас свого короткого перебування в Києві вона здебільшого лежала, але ні скарги на життя, ні слова докірливого ніхто від неї не почув. Так, як і в дитинстві, мовчки переносила вона своє горе, казала, що це нічого, і тільки й дбала про те, як би не завадити кому, як би кого не обтяжити. Але й хвора, лежучи в ліжку, Леся не переставала цікавитись нашим громадським життям, нашими літературними справами, ділилася своїми єгипетськими враженнями, розповідала про свої плани та заміри, про свою повість з арабського життя, яку мала писати для «Вісника» й якої так і не докінчила. В цій повісті Леся хотіла дати образ, становище і психологію арабської жінки, яка європеїзувалася з зовнішнього боку, але ще мусить жити в східному оточенні.

В одному з своїх давніх листів до Старицької-Черняхівської Леся пише, щоб та затримала одну з її речей. Боялася Леся, що в останні дні свого життя не зможе написати нічого й тоді для всіх стане ясно, що її вже нема, що вона не існує, а вона ще молодою мріяла скінчити так свій шлях, як починала – з співом на устах:

«Може настати рік повного мовчання, – то часом буває. Та й взагалі хто ж його знає, як мені ще сила послужить. От горю собі потрошку, але безперестанку, то мушу колись і догоріти – ніяка свічка не вічна. Нехай же буде моїм приятелям довше та ілюзія, ніби свічці не кінець!»  Але свічка вже догорала.

В травні 1913-го p., як Леся на короткий час завітала до Києва, українське громадянство вшанувало її.

«Похапцем було вкладено те шанування, – розказує Старицька-Черняхівська, – через те воно й не набрало відповідної імпозантності, але в ньому було щось невимовно сумне, що й зрушувало і шматувало серце. Бліда, прозора постать Лесі з руками, повними квіток, з словами, повними енергії, любові й віри і з смертю в очах». 

Отак в боротьбі поміж життям та смертю проходили Лесині дні – від початку й до кінця. І дивно, що в такім кволім, крихкім тілі буяла така могутня, непереможна стихія духу! Вона була сильніша, ніж смерть. Здається, чим слабішою ставала Леся фізично, тим міцнішою виростала духово: тіло в’януло, марніло, а творчість розцвітала. І це був розцвіт передчасного кінця.

В останніх своїх драматичних творах Леся ступила на такі творчі вершини, таких досягла високостів, що всю її попередню літературну діяльність можна вважати тільки за путь до цих вершин.

«Ще довго наші поети, – каже Євшан, – з нечисленними винятками, не будуть того знати, не будуть розуміти, що значить віддихати «воздухом гор» серед тої холодної, але зате чистої атмосфери. Витримати її можуть тільки сильні духи, – як замітив Ніцше, – тому вона убиває нижчі організми. Леся Українка могла її витримати і полюбила її, як любить її кожний, хто може стояти власними силами».

Цього свідома була й наша письменниця. Пишучи Старицькій-Черняхівській про свою драму «Камінний господар», вона каже:

«Як ви зараз же побачите по списку діячів, єсть це ні більше, ні менше, як українська версія світової теми про Дон-Жуана. «До чего дерзость хохлацкая доходит», – скаже Струве і вся чесна компанія наших «старших братів». Що це є, справді, дерзость з мого боку, це я й сама тямлю, але вже, певне, «то в высшем суждено совете», щоб я mit Todensverachtung кидалася в дебрі всесвітніх тем (як, напр., з «Кассандрою» своєю), куди земляки мої, за виїмком двох-трьох одважних, воліють не вступати».  Побувши недовго в Києві, Леся поїхала в Кутаїс. Це було за кілька тижнів перед смертю. В кінці травня та на початку червня Леся писала свою повість з арабського життя «Екбаль-ганем», але докінчити її не встигла – не було вже сил. Лежучи хвора в ліжку, вона ще диктувала К.В.Квітці тексти волинських народних пісень, які пам’ятала з дитячих літ. Наостанку переказала матері, що приїхала до неї в липні, зміст тієї ненаписаної поеми, про яку ми говорили раніш.

За кілька день перед смертю Лесю перевезли в Сурам, гірську кліматичну станцію, що знаходиться поміж Кутаїсом та Тифлісом. Там вона і вмерла. Сталося це 19-го липня за старим стилем 1913-го року. З Сураму тіло небіжчиці було перевезено до Києва й поховано на Байковому кладовищі.

«Шумує життя і наче не розуміє того, що воно втеряло, – пише на Лесиній могилі стара її товаришка. – Я живу, дивлюсь надоколо, стою на варті біля дорогих могил, і з душі моєї, як туман над осіннім лісом, підіймається холодне почуття образи, образи за мертвих». 

Сама Леся не ображалась, коли її не розуміли й не цінили: вона вірила в те, що ця оцінка колись буде і що її зрозуміють. Правда, і їй було боляче, бо ж вона вкладала в твори всю свою душу, а ті, з ким вона жила, байдуже проходили мимо цих творів. Коли Леся бачилася останній раз, в травні місяці 1913-го p., з Старицькою-Черняхівською, то розповідала їй, як вона турбувалася перед страшною операцією в Берліні за свою п’єсу «Руфін і Прісцілла», що не скінчить її, що вмре і не скаже людям того слова, яке так хотіла сказати.

«А потім, my dearest friend, – додала вона з ухмілкою, – побачила, що, як кажуть у нас: прийшов Прокіп – кипить окріп, пішов Прокіп – кипить окріп, і без Прокопа кипить окріп».  І без Прокопа кипить окріп. Не будемо ображатися за мертвих – вони зробили своє діло, і їм байдуже, чи хвалять їх, чи лають, чи читають, чи не читають. Боляче за живих, що не вміли й не вміють оцінити одного з найкращих наших письменників, який по силі своїй може рівнятися з такими титанами, як Шевченко й Франко; боляче, що не знали й не знають, яким почуттям високого героїзму дихає вся творчість цього письменника, яка в ній безмежна горить любов до життя й людей, яка віра в перемогу пригноблених рабів; боляче, що не могли й не можуть зрозуміти, з яким широким світоглядом, з якою глибокою думкою виступила ця людина, що піднесла наше письменство до високостів світового з його вселюдськими символами та вічними проблемами життя.

Леся Українка творила для майбутнього, і тому належне розуміння її творчості і популярність серед широких кол нашого суспільства – тільки в майбутньому.

Шлях до самостійноі творчості

                                                                                                                                Михайло Драй-Хмара

В кінці 1890-х рр. та на початку нового століття Леся поволі виходить на самостійний шлях. Р. 1898-го Франко пише про неї, що вона «тільки що закінчила першу добу свойого розвою, її талант тільки що отрясся з повивачів тої несамостійності, що путає кожного поета при перших його кроках».  Перший цей період тягнеться більш як 10 років, і протягом нього перейшла Леся, як каже Франко, «від дитинячої імпресіоністики до широкої ідейності і могутнього пристрасного огню» [Там само, 8].

За цей час українська інтелігенція набралася трохи сили. Влилися в неї нові, свіжі кадри молоді, що мала певні переконання й охоче бажала працювати. Розпочалася навіть практична робота по освіті народу. Проте ж режим не мінявся, і серед інтелігенції сталося роздвоєння: одні жадали рішучих змін, інші були пасивними. Леся належала до перших. Як чесна громадянка, вона не могла спокійно дивитися на соціальне й національне поневолення народу, вона мучилась, протестувала і, чим могла, допомагала відродженню країни. Тому-то в 2-й період літературної діяльності її твори на громадські теми звучать особливо сильно й виразно.

За ці 10 років виріс і її талант, і був уже він не позичений, а власний. В першій Лесиній книжці чимало трапляється ще наївного, туманного й невиразного й щодо змісту, й щодо форм. Друга й третя книжки – це поворот до ясно окресленої ідеї, до справжньої мистецької форми. Кажу, тільки поворот, бо й тут бачимо іноді упадочність, шаблон і манеру. Леся ще не загартувала свого духу, не перемогла себе остаточно, а в стані її здоров’я відбувалися від часу до часу важкі кризи. І той болючий контраст, що ми його спостерігали в дитинстві і в найраніший період творчості, – він ще живе й досі. Описує Леся весну – веселу, щедру, милу. Все ожило, все загомоніло – тільки вона, як і раніш, хворіє й сумує:

Співало все, сміялось і бриніло,

а я лежала хвора й самотна.

Я думала: «Весна для всіх настала,

дарунки всім несе вона ясна, -

для мене тільки дару не придбала,

мене забула радісна весна.

Не один добрий друг потішає її в недолі, даючи пораду не журитись в такій пригоді, бо ж іншим ще гірше буває. Ця ганебна людська розвага, ця думка: «Адже іншим ще гірше буває» болючіша для неї, ніж болі й тісна неволя:

Та які це слова і даремні й нудні,

хоч порадники щирі й охочі,

Якби знали ці люди, які-то сумні

дні без сонця, без місяця ночі!

Немов Іфіґенія, покірна грізним, суворим законам Мойри, сидить вона перед скупим багаттям Артеміди – «недужа тілом і душею хвора», – а десь, в далекій від неї Арголіді буяє життя, цвіте весна, аргоські дівчата в гай ідуть зривати анемони та фіалки і, може… може, згадують в піснях нещасну Іфіґенію, що рано загинула за рідний край.

Мука ця нагадує муку людей, що не можуть в полярній країні діждатися сходу сонця. Темрява обступила їх немов облога; догоріла остання свічка. Як погасне вугілля, то буде чорно, як у гробі. Ніхто не вірить в те, що прийде день; тільки хлопчина невгамовний вірить, міркуючи: «Як довга ніч, то й день же буде довгий, полярний, вічний день!» Йому навіть здається, що вже починається день, хороший, славний, але виявилось потім, що то просто сходив місяць. Так іноді потрапляла Леся крізь власний біль і муки побачити страждання цілого народу.

В останніх двох ліричних збірках – «Думи і мрії» та «Відгуки» є цілі відділи, де все спочатку й до кінця – безмежна туга, безмірний жаль. Сюди належать цикли – «Мелодії», «Ритми», «Хвилини». Це т.з. чиста або індивідуалістична лірика Лесі Українки з «інтимними почуваннями душі сумовитого інтелігента-сучасника».  Леся скаржиться на свої болі сердечні, на своє горе: «Не вражайте серденька мого – легким сном спить мій жаль у серденьку». А коли її кличе весна, вона не хоче їй коритись, не хоче вислухати її знадні, чарівні речі:

Ні, не клич мене, весно, – казала я їй, –

не чаруй і не ваб надаремне.

Що мені по красі тій веселій, ясній? –

в мене серце і смутне і темне.

І коли зорі ясні всміхаються до неї – смутні в неї думи. Душа її плаче і рветься, та сльози не ринуть буйним потоком – вони не доходять до очей, бо їх сушить запальним вогнем туга.

Саму творчість поетичну порівнює вона з оранням туги:

Темна хмара, а веселка ясна –

що ти робиш, дівчино нещасна?

Ореш тугу, сієш на ній смуток…

А що ж зійде на тій ріллі? Зійде не рута, а отрута, жалі не малі. Прості й пластичні образи, змальовані тут, бере поетка з народної нашої пісні, що така багата на сміливі й оригінальні звороти:

Горе ж мені, нещасливая доле!

Ізорала бідна вдова мислоньками поле.

У сліди народної пісні йдучи, Леся хоче свою досаду викинути на бездоріжжя, але та сходить там маком. Зриває вона червоний цвіт його, плете віночка й кидає в воду. Може, допливе він до самого моря, а там його втопить буря, і вона позбудеться горя. Буря розбила вінка, але не втопила, – тільки хвиля морська від його почервоніла.

З цієї туги кохання, з жалів самотності виливалися у Лесі такі пісні, що їх ніхто ще не чув на Україні, що до них може дорівнятися тільки одна народна пісня. Це – перлини нашої лірики, гарячі як сльоза, чисті та прозорі як кришталь. До таких перлин належить поезія «Нічка тиха і темна була», що кінчається таким потужним акордом:

Спалахнула далека зірниця.

Ох, яка мене туга взяла!

Серце гострим ножем пройняла…

Спалахнула далека зірниця.

Найбільший жаль – це той, що його не можна виплакати сльозами. Це та невгасима туга, що нею бринять наші думи, що нею пересякнутий сербський епос. Гаряча іскра палкого жалю запалила їй серце. Серце горить, але вона не може плакати, не може того страшного вогню залити сльозами. Якби вона й заплакала, то це був би не плач, а такий стогін вимученої душі, таке несамовите ридання, що їх почули б зорі, і люди, такі байдужі до чужого горя, вжахнулись би на її сльози:

Хотіла б я вийти у чистеє поле,

припасти лицем до сирої землі

і так заридати, щоб зорі почули,

щоб люди вжахнулись на сльози мої.

Тяжка недуга, нещасливе кохання та зв’язане з ними моральне пригнічення утворювали часами настрої песимістичні, упадочні, настрої втоми. Поетка хоче уплисти за водою, немов Офелія, уквітчана, безумна. Безвладна, вона віддалася б легким хвилям, а ті помалу загортали б її та колисали, наче люба мрія, так тихо, тихо… І спускалась би вона все глибше й глибше в блакитну ясну воду, а на хвилі зостався б тільки невиразний відгук її пісень, мов спогад забутої балади, в якій було щось таке смутне, криваве. А потім зник би й відгук, і на воді ще б колихались одні квітки, на які спускався б з неба тільки спокій, спокій…

Переможена ворожою силою, вона звертається до Музи, щоб та прилинула до неї:

Знов подолана я, не маю сил до бою.

Я не журюсь, я знала – це прийде.

І вона спокійна, боротися не хоче. В душі у неї інші бажання:

Я тільки думкою на світі буду жить,

я хочу слухать річ твою урочу

і на своїм чолі твоє сіяння

почуть бажаю хоч єдину мить.

Леся, як було вже сказано, почувала себе обранцем якоїсь вищої волі, була переконана, що на неї покладено особливу місію. Про це свідчать нам її таємничі розмови з Фантазіями, Геніями, Музами і т.п. істотами. Постійне почування якогось обов’язку, що лежав на ній, і велика нервова напруженість пригноблювали й знесилювали її, і вона не раз признається, що їй тяжко стояти на варті з зброєю в руках:

Якби вся кров моя уплинула отак, як ці слова!

Якби моє життя так зникло непримітно,

як зникає вечірнє світло!.. Хто мене поставив

сторожею серед руїн і смутку?

Тяжкий для неї обов’язок будити мертвих і тішити живих калейдоскопом радощів і горя. Хто покликав її взяти святу орифламу пісень, і мрій, і непокірних дум? Хто наказав їй не кидати зброї, не відступати, не падати, не томитися? Чому вона мусить слухати наказів? Чому вона не сміє втекти з поля честі, або впасти грудьми на власний меч? Що не дає їй сказати просто: «Так, доле, ти міцніша, я корюся?» Сильна, як смерть, та вища сила, що примушує її все це робити, і вона, хоч би й хотіла, не може піти проти неї. На спогад цих покірних слів рука її стискає невидиму зброю, а в серці лунають бойові крики.

Про втому від боротьби читаємо і в другому чудесному вірші «То була тиха ніч чарівниця», де Леся висловлює бажання заспівати собі лебединої пісні:

Я змаганням втомилась кривавим,

і мені заспівати хотілось

лебединую пісню собі.

Мотив самовбивства чи натяки на його знаходимо в п’єсі «Іфіґенія в Тавриді». Закинута з милої Еллади на чужину, Іфіґенія не може примиритися з тим, що саме в такий спосіб мусить вона жертвувати собою за честь і славу рідної країни. Коли Артеміді була потрібна кров еллінки, щоб погасити гнів проти Еллади, вона могла пролити її кров. Розпач опановує душу Іфіґенії, і в нестямі кричить вона до богині:

О Артемідо,

рятуй мене від мене, захисти!

І заміряється жертовним ножем проти серця, щоб віддати богині ту кров, що палить жили їй, але раптом одкидає від себе грізний замір і пускає ножа додолу:

Ні, це не варт нащадка Прометея!

Коли хто вмів одважно йти на страту,

той мусить все одважно зустрічать!

Коли для слави рідної країни

така потрібна жертва Артеміді,

щоб Іфіґенія жила в цій стороні

без слави, без родини, без імення,

хай буде так!

Ця прометеївська гордість не дозволяє й закованій у горе Ніобеї благати милосердя у страшної богині, що вбила її дітей. Полегшення для себе вона знаходить тільки в тім, що туга її не вмре, а жаль не загине у світі. Нехай вона мертва тепер, та сльози її живі і будуть живими повік. Жаль свій Леся хоче перемогти, як і раніш, піснею:

Невже переможная пісня

важкого жалю не поборе?!

Але до пісні долучається тепер ще й віра в правду ідеалу, який став виразнішим і яснішим, ніж раніш. Коли вночі прокидаються німі її думки й починають пити її кров, немов вампіри, вона узброюється проти них всією силою віри:

Ох, мучать як думи-вампіри!

Годі, лишіть!  я узброяюсь тепер проти вас -

слушний, бажаний настав тепер час.

Вірю я в правду свого ідеалу,

і коли б я тую віру зламала,

віра б зламалась у власне життя,

в вічність матерії, в світа буття.

Проти ворожої сили, що знаходиться в ній, поетка виступає сама. Це – ознака її індивідуалізму. У чорну хмару зібралася її туга, жаль розточився по ній огнем-блискавицею, ударив перуном у серце, – і рясним дощем полились її сльози. Але буря не зломила її, не прибила до землі:

Я гордо чоло підвела,

і очі, омиті сльозами, тепер поглядають ясніше,

і в серці моїм переможнії співи лунають.

Весняная сила в душі моїй грає,

її не зломили зимові морози міцні,

її до землі не прибили тумани важкі,

її не розбила і ця перелітная буря весняна.

Нехай там збирається гірша, страшніша нагода,

нехай там узброїться в гостру, огненную зброю -

я вийду сама проти неї

і стану – поміряєм силу!

Незважаючи на смертельну рану в грудях, вона, як справжній лицар, не тікає з бою, а тільки міцніше стискає панцира, щоб затамувати кров. Якби вона хоч на хвилину скинула цього залізного панцира, кров би кинулась потоком, і життя її порвалось би:

Бо й такі бувають рани,

що нема на них бальзаму,

що нема на них завоїв

окрім панцира твердого.

 

Соціальні й національні ідеали

                                                                                                                                  Михайло Драй-Хмара

Мотиви боротьби за здійснення соціальних та національних ідеалів у другому періоді літературної діяльності Лесі Українки виявлені далеко ясніше й повніше, ніж у першому. Кінець боротьби – це соціальна катастрофа, в якій загине клас гнобителів і з якої переможцем вийде клас трудящих. Дев’ятий вал, Спартак, Самсон, біла війна, ураган – це прообрази тієї катастрофи, того страшного суду, які пророкував Карл Маркс і свідками яких є ми. Тільки людині з ідеєю безкомпромісовості, якою була Леся Українка, могла прийти в голову думка «останнього бою», великої соціальної катастрофи. Цей «останній бій», цю катастрофу розуміла вона в масштабі інтернаціональному. Для неї однаково близькими були і революція на Україні та в Росії, і Велика французька революція, і боротьба шотландських селян з своїми та англійськими панами, і повстання єгипетського народу проти фараонів та жерців, і взагалі всякий визвольний рух, направлений проти тиранів, проти класу визискувачів та гнобителів, незалежно від того, де він відбувається – в своїй рідній чи в чужій країні.

Тому дивною здається нам думка Д.Донцова, що інтернаціоналізм Лесі Українці був чужий. Правда, він не насмілюється так сказати – він тільки каже: «Інтернаціоналізмом вона не дуже захоплюється» , бо ж одкидати зовсім Лесин інтернаціоналізм – це значило б заперечувати очевидні факти – вплив на неї космополітичних думок М.Драгоманова, її перебування в соціал-демократичній партії. Але таке однобічне, двозначне й невиразне визнання Лесиного інтернаціоналізму зовсім не заважає Донцову зробити з нашої поетки – horrible dictu – фашистку:

«Ціла її творчість – пише він – стає одним несамовитим закликом до тої bella vendetta, що в своїй найновішій формі «фашизму» справляла свої оргії в Італії, а в формі повстань в її власній країні». 

Вбачати в Лесі Українці пророка фашизму, який в наші дні протиставляв себе соціалізмові – це абсурд, цілковите ігнорування поетки як людини, що так близько приймала до серця інтереси поневолених трудящих мас. З таким же успіхом можна було б зробити з неї франкмасона або члена американської партії «Ку-Клукс-Клан», що провадить шалену боротьбу з робітничим рухом та з неамериканськими національностями. Взагалі в статті Донцова, написаній, щоправда, з великим темпераментом, багато є всяких парадоксів та нісенітниць, напр.: «Фузія можлива межи різними класами одної нації і ніколи – між одними й тими самими верствами різних народів». Так наче Донцов нічого й не знав про спілки буржуазії, про різні великі й малі «Антанти», а міжнародна солідарність пролетаріату, що стільки проявів мала за останні часи, є ніби один тільки міф. Український робітник за Донцовим може єднатися лише з українським паном, дідичем і капіталістом, але він мусить вороже ставитись до німецького, французького чи англійського робітника й обов’язково з ним воювати.  Виставляючи Лесю Українку, яко українську фашистку, Донцов зовсім забуває про ті соціальні контрасти, що їх подибуємо у неї, про людей, що мучаться як у пеклі, й про панів, що втішаються мов у раю. Ось, напр., пісня про мужиків та панів з «Давньої казки», що її співці розповсюджують серед уярмленого люду, щоб викликати повстання проти графа. Пролетарським, а не фашистським духом дхне від неї:

В мужика землянка вогка,

в пана хата на помості;

що ж, недарма люди кажуть,

що в панів біліші кості!

У мужички руки чорні,

в пані рученька тендітна;

що ж, недарма люди кажуть,

що в панів і кров блакитна!

Мужики цікаві стали,

чи ті кості білі всюди,

чи блакитна кров поллється,

як пробити пану груди?

Отаким співцем була й Леся Українка. Вона не любить жартувати з панами, бо стогін людський завжди в її серці озивається луною. Той не поет, хто забуває про страшні народні рани, і вона йде шукати дороги тим людям, що ходять в ярмі. Нехай вони й не побачать волі, але її напевно побачать їх діти. Ідучи до людей, вона не проповідує, не ллє на їх рани «примирительного елея» і не несе їм голубиної лагідності та ясного погляду:

Лагідність голубина, погляд ясний,

патриція спокій – не личить нам.

Що вдіє раб принижений, нещасний,

як буде проповідь читать своїм панам?

Не проповідь, не євангелію кротості й любові, а огонь ненависті до класових ворогів несе вона змученому людові. І з яким гнівом в очах, з якими судорогами в руках і лютістю в голосі сама вона стає перед лицем цих ворогів:

Вже очі ті, що так було привикли

спускати погляд, тихі сльози лити,

тепер метають іскри, блискавиці, –

їх дикий блиск невже вас не ляка?

І руки ті, не учені до зброї,

що досі так довірливо одкриті

шукали тільки дружньої руки,

тепера зводяться від судороги злості, –

чи вам байдуже про такі погрози?

Уста, що солодко співали й вимовляли

солодкі речі або тихі жалі,

тепер шиплять від лютості, і голос

спотворився неначе світ гадючий, –

що як для вас жалом язик їх буде?

Соціальні мотиви найкраще бринять у «Невільничих піснях», майстерно оброблених з художнього боку: шляхом боротьби Леся витворила з себе артистичну натуру. На соціальну тему написано поему «Роберт Брюс», хоча соціальне тут тісно зв’язано з національним. В основі поеми лежить шотландська легенда про короля Роберта Брюса. Років 500 тому на Шотландію пішов війною англійський король Едвард. Розбивши шотландців в бою, він запропонував їм мир на таких умовах, щоб простий люд платив йому податки й десятини, а шотландські лицарі щоб були вільними панами своєї батьківщини. Лицарство на це охоче погодилося.

Один тільки при зброї залишився молодий рицар Роберт Брюс. Він кинув ворогам залізну рукавицю й помчав у гори здіймати серед шотландських селян повстання. Селянство одностайно пішло під Брюсів прапор. Девіз був один: «За волю, за рідну країну!» Але повстанцям не пощастило: шість разів були вони розбиті, й не стало сили боронити країну. Без війська, без слави залишився Роберт. Тепер він хоче зовсім покинути рідну Шотландію й податися з хрестоносцями до Палестини, щоб там забути свої невдачі й горе. В самітній хатині на ірландському березі моря чекає він корабля й спостерігає, як павук на стелі плете своє павутиння. Шість разів він обривався, але в сьомий прип’яв свою нитку до стіни. Роберт скочив на ноги, схопив зброю і сказав: «Та невже-таки лицар менше має снаги, ніж павук?» І знову повернувся до Шотландії й у сьомий раз підняв повстання. На цей раз вороже військо було розбито, й Шотландія стала вільною. Люди обрали Роберта на короля, але обираючи сказали, щоб він не продавав їх панам:

Ми тебе на державу вінчали,

ми тебе й розвінчаєм сами,

і коли проти нас ти повстанеш,

проти тебе повстанемо ми.

Ця промова селян до короля звучить трохи наївно. Взагалі композицію цілого твору не можна назвати вдатною. Наближається ця річ до «Самсона», хоча в стилістичному відношенні вона значно краща від нього.

В деяких віршах змальовано сумний політичний стан України та безнадійну боротьбу за неї. Сюди належать «Fiat nox!», «Грішниця», «Хвилина розпачу» та інші. В останньому вірші песимізм поетки доходить до крайньої межі. Вона хотіла б, щоб загинули і честь, і сумління – аби тільки впала тюремна стіна російського самодержавія. Те ж саме знаходимо і в Некрасова в вірші, написаному на смерть Писарєва:

Тот герой, кто и честь свою губит,

когда жертва спасает людей.

Проти цього повстає Драгоманов, доводячи, що чиста справа потребує чистих рук. Признаючи поетичну силу Лесиного вірша, Франко також не погоджується з його практичною філософією.

Раніш було вже зазначено, що Леся часто не відділяє соціального від національного. Це й не дивно, коли взяти під увагу, що Україна була поневолена одночасно і в соціальному, і в національному відношенні – мимохіть одно зливалося з одним. Національні мотиви у Лесі складають дві групи: з одного боку, вона висміює й картає в’ялість та безсилля українського суспільства, нездібного до боротьби за визволення України, з другого – направляє свій гнів проти гнобителів української нації, проти царату і всього, що зв’язане з ним. Критично дивитись на «доморощену премудрість» навчив її ще М.Драгоманов. Це ж він писав їй про плаксиву вдачу українців:

«я сам не одчаююсь в українцях, а надто в молодих, і про старих я зовсім не так уже зле думаю: вони все-таки роблять своє діло, – тільки що вже занадто багато плачуть».  В українському суспільстві панували тоді народолюбство й пацифізм, якими сучасники Лесі Українки думали збудити в масах національну свідомість, гадаючи, що все станеться само собою. Проти цього пацифізму, проти пасивного українофільства й здіймає бунт поетка, шукаючи дійсних, радикальних засобів до вирішення національних проблем. Не йдучи на жодні компроміси, вона виступає проти тих, хто став на півдорозі, проти «спокійних чол» та «заспаних серць» українських народолюбців, показуючи їм, що кожне право, в тому числі й національне, здобувається тільки шляхом боротьби, тільки через кров – такий девіз поетки. Звертаючись до цих рабів, до «паралітиків з блискучими очима», від яких щасливіші навіть фелахи та парії, вона показує їм, в якому політичному стані опинилась країна:

Ми навіть власної не маєм хати,

усе одкрите в нас тюремним ключарям:

не нам, обідраним невільникам казати

речення гордеє: «мій дом – мій храм!».

До національних ворогів, як і до соціальних, поетка ставиться з ненавистю. Вона думає, що, може, й життя не було б таким нещасним, «якби вогонь ненависті не гас». Ненависть ця повстає через те, що недруги нищать любов до людей. Ненависті не знає тільки той, хто ніколи нікого не любив. «Ти все згадуєш любов, – докоряє Грішниця черниці, –

вона моя наставниця єдина.

Мене любов ненависті навчила».

Іноді національна стихія прибирає чужерідних, екзотичних форм. В майбутньому це буде один з улюблених прийомів Лесі Українки, зараз же він тільки випробовується:

Це вже було колись… Це вже не раз бувало:

я на чужому йшла шукать надій,

як в рідній стороні мені їх бракувало,

і обновлення силі молодій.

«Єврейська мелодія», де оспівано тугу полоненого Ізраїля за зруйноваїним храмом, є те «чуже», у що вкладала Леся українські національні думки й почування. Слова Іфіґенії, в яких вона звертається до Еллади:

А в серці тільки ти,

Єдиний мій коханий рідний краю!

– також одбивають власні настрої й переживання поетки, що тужила, перебуваючи в Криму, за рідним оточенням, за рідною природою.

Стиль в останніх двох ліричних збірках набирає міцних, крицевих форм. Таких lapsus’iв, як у першій книжці, трапляється значно менше. Це пояснюється тим, що Леся критично ставилася до своїх творів, одрізняючи «достойне» від «недостойного». «З коротших віршів якось не знаходжу «достойного», – пише вона матері в одному листі, – може згодом що-небудь кращого напишу, то надішлю».  Леся ввесь час училася, працювала над своїм словом, шукала нових, кращих форм. Усе її життя – це школа, де вона загартовувала свій талант. Ми не раз згадували про ті поправки та зміни, що їх знайшли у власному Лесиному примірникові першої її збірки «На крилах пісень». Це саме можна сказати и про інші твори. Б.Якубський, що користувався рукописами Лесі Українки, зазначає, що «в кожному майже рукопису сила змін та поправок; поправка одним атраментом, потім ще другим, потім зверху ще олівцем, а потім – в рукописах переважно першої доби – ще поправки рукою матері – Олени Пчілки» .[ Кожну фразу, кожне слово Леся перевіряла, справляла. Вживши в одному з листів до матери слова «розповсюдження», вона в дужках додає: «От іще словоПро неї можна сказати, що вона дійсно була «взыскательным художником».

Стиль Лесі Українки має ідеалістичний тон, і в ньому відбивається її світогляд. Систему ідеалістичного стилю, ідеалістичної мови М.Доленго характеризує так:

«Ця система вислову є умовна, абстрактна, схематична й символістична, з обмеженим лексиконом, з мелодійною музичністю, з похилом до певної ритуальності, з неможливістю безпосереднього підходу до дійсності, з деякими архаїчними прикметами: нахилом до постійності епітетів, одноманітності образів, симетричності в будові і з деяким консервативним нахилом до певних формуловок – змістовних та ритмічних». 

Таку систему вислову бачимо ми й у Лесі Українки. У неї нема безпосереднього підходу до дійсності, замилування в зовнішньому – в предметах, речах тощо, бо все вона знаходить у собі. У неї переважають визначення психологічні, тобто не самого предмету, а того враження, яке він справив на неї, та тих асоціацій, що виникли в зв’язку з цим враженням. Вона не розпускається у всьому, а, навпаки, все вбирає в себе. Світовідчування її – егоцентричне.

Мислення Лесі Українки Євшан зве «символічним мисленням» і каже, що цей дар мислення символами був у неї органічним.

«Може тому, – припускає він, – вона мусила полишити на боці сучасне життя при виборі тем і вічно нав’язувати до далеких, напівміфологічних тем. Це її не стримувало, давало більший простір її думкам і ширші перспективи, як може дати сучасне життя і сучасна українська дійсність». 

Символічні образи свої Леся сугестує читачеві шляхом всяких технічних прийомів – повторень, синонімічних виразів тощо. Це – не мова понять, бо вона нічого не доводить і не пояснює, – це мова символів. «Вона, – як каже Донцов, – не конкретизує змісту емоцій» [Д.Донцов. Поетка українського Рісорджименто, бо відтворює не смислові переживання, як більшість її сучасників, а душевні. Своєю ідеалістичною мовою, своїм символічним думанням нагадує Леся стародавніх єврейських пророків, про стиль яких вона писала:

«Навіть сама техніка фрази неначе вимірена свідомо на те, що тепер звуть сугестією (внушенням): кожний образ, кожна імперативна фраза повторюються двічі різними, але синонімними виразами рівної сили і через те силоміць западають в пам’ять і заглушають голос критики в думці читача».

Ці слова можна прикласти в однаковій мірі і до єврейських пророків, і до самої авторки.

Ідейність і тенденційність

Михайло Драй-Хмара

«Відгуки» – це була остання лірична збірка Лесі Українки. З початком 20-го століття вона до лірики майже не вертається, а якщо й з’являються у неї дрібні вірші, то тільки випадково, епізодично. Так, прим., під впливом африканського «хамсину» написала вона свої єгипетські вірші. Про це згадується в одному з її листів до матері, де вона ділиться своїми враженнями, які справив на неї цей самий «хамсин».

«За останні дні хоч воспрянула духом, та під впливом хамсину могла тільки на єгипетські теми писати: «Хамсин», «Дихання пустині», «Афра» (це такі мої вірші). Ох, якби ти бачила того рудого демона хамсина, як він світ у жовтий кошмар зміняє! Справді, злий дух Тіфон! А потім уже «тихий хамсин» без піску та каміння летючого в повітрі, тільки з жовтим колоритом та з + 30° R «у холодку», а потім ще було «дихання пустині» з тою ж t°, але вже без жовтого колориту, а потім була «афра» – мертва тиша з білим від спеки небом (t° все та сама), нарешті, північний вітер і – дощ. Тепер маємо t° Гомерового Олімпу і розкошуємо. А то були такі «єгипетські ночі», що ми мало не подуріли. Гелуан наполовину спорожнів від масового панічного втікання наїздних. Але я вдоволена, бо хотіла знати, що то є справжня Африка. Тепер знаю.  Так само випадково з’являлися й деякі інші вірші, але їх обмаль. «Я сама не знаю, чому мені «дрібні» вірші тепер не пишуться» – скаржиться Леся матері в одному своєму листі. А для нас це ясно: вона знайшла нові форми творчості – драматичну поему, етюд, віршовану драму, в яких її талант виявився з найбільшою силою. Перед нею стоять завдання соціального, національного та психологічного порядку, тобто ті самі, що й раніш перед нею стояли, але вона розглядає їх в іншому аспекті. Причиною цього є те, що сама вона змінилася, змужніла й визріла. Коли раніш ми бачили в ній тільки запальну дівчину, що одним словом хотіла перекинути весь світ, то тепер перед нашими очима встає постать твердо переконаної жінки, яка знає, що праця самовідданого робітника повсякденного життя має більше значіння, ніж раптовий короткий вибух енергії у героя. Раніш вона казала: умри за переконання; тепер вона радить перекувати меча на рало. Скромному, але важкому подвигові самозречення во ім’я ідеї співає свою нову пісню Леся Українка.

Драматизм почувається ще в Лесиній ліриці, та він там не виразний, бо в схованій формі перебуває. Багато ліричних віршів з циклів «Відгуки» та «Невільничі пісні» звучить як драматичні монологи. Діалоги знаходимо майже в кожній поемі, напр., в «Давній казці», «Роберті Брюсі», «Грішниці», «Зимовій ночі на чужині» та в багатьох інших. Це – ніби прообрази майбутньої драми . Драматична поема становить переходовий ступінь від лірики до драми, і вона, власне, а не чиста драма, характеризує творчість Лесі Українки в другому періоді її літературної діяльності. В драматичній поемі знаходимо все – і ліричний елемент, і ширшу фабулу, і драматичну колізію. Тут Леся не тільки утворює настрій, не тільки сугестує певні ідеї в їх діалектичному розвиткові, а й дає епічний малюнок, досягаючи при цьому найбільшої повноти та пластики. Витонченість архітектоніки почасти й заводить її в бік, цілком протилежний реалізмові. Вона обминає дрібні факти, не прислухається до галасу буденного життя, не зливається з ним. «Її урочистий тон і архітектоніка, – як каже Євшан, – не можуть вміститися в сучасному житті». 

Лесині твори з другого періоду є високоідейні, але тенденції в них нема, хоча деякі з критиків вважають, що «більш тенденційної поетеси, як Леся Українка, немає між українськими поетами. Навіть так. В чому ж вбачають вони тенденційність письменниці?

«Тенденційність творчості Лесі Українки, – пише С. Черкасенко, – полягає в бажанні пробудити до життя рідний народ; це єсть і об’єктом її творчості, засіб – прекрасне огневе, пророче рідне слово, вилите в дивні форми».  Коли вбачати в такому бажанні тенденційність, то тоді доведеться мало не все українське письменство назвати тенденційним, а за найтенденційнішого поета визнати Т.Шевченка. Одначе ні про українське письменство взагалі, ні про Шевченка зокрема ніхто так не говорив. Не приходиться цього говорити й про Лесю Українку. Національну ідею не раз підносить вона і в творах першого, і в творах другого періоду, але її вбрано в такі художні форми й стільки в ній безпосереднього почуття й животворчої сили, що про тенденційність навіть мови не може бути. В тенденційних творах завжди є надуманість, нещирість – їм бракує художності, запалу, огню. Це – здебільшого газетні твори, що пишуться тільки на один день, а потім ідуть у безвість. Нічого цього не знаходимо у Лесі Українки.

Але, крім національної ідеї, є в неї ще й цілий ряд інших ідей загальнолюдського характеру. Вона вирішує проблеми мистецтва, релігії, любові, морального обов’язку, її цікавлять соціальні питання, і звужувати цей широкий діапазон її творчості до «бажання пробудити до життя рідний народ» – значить не розуміти Лесі Українки, або розуміти її дуже однобоко. Та не будемо довго спинятися над тим, чи є Леся ідейна, чи тенденційна письменниця – досить прочитати одного її твора, щоб переконатися в тому, що це є перш за все художник. А раз так, то й мова про тенденційність сама собою відпадає. Треба тільки зазначити, що ідейність у Лесі Українки іманентна, як висловився Франко, що вона не висить над життям, а як найтісніше зв’язана з ним, органічно з його виростає, хоча й не застрягає в ньому, як у багні.Якраз тому, що Леся Українка не була тенденційною письменницею, Євшан залічує її до класичного типу творців.

«Класик той, – каже він, – що вмів визволити себе від галасу переходових кличів літератури, життя суспільного і політичного, віднайшов себе і свою ціль і, не тікаючи до естетичного формалізму, увійшов в країну тривалої краси і правди. Дійти до того – значить дійти до зміцнення в собі «вищого чоловіка», дати своїй творчості вищу етичну силу і підстави, станути поза боротьбою поколінь!» 

Визволення від суспільного життя, входження «в країну тривалої краси і правди» – це про творчість, а не про людину. Якби Леся стояла поза боротьбою класів та націй, ми б не мали тих найкращих її творів, які вона нам дала. Творчі думки її виростають якраз з життєвої боротьби, але виросши, вони пнуться до сонця, стають понад життям. В цьому – таємниця всякої творчості.

Екзотичні сюжети

Михайло Драй-Хмара

Творчість Лесі Українки у другому періоді розвивається в двох напрямках: по-перше, вона збагачується новими екзотичними сюжетами й, так би мовити, розростається вшир; по-друге, вона психологічно поглиблюється. Останнє, як побачимо далі, зв’язано з першим. Річ в тому, що Леся далеко стояла від реально-побутового життя. Побут у Лесиних драмах, драматичних поемах та етюдах майже не одбивається – всю свою увагу вона звертає на душевні переживання героїв, на внутрішні їх конфлікти. Звідціля такий інтерес до філософсько-психологічних проблем, звідціля той високий ідеологічний настрій, що наскрізь пронизує п’єси Лесі Українки. Аналіз людської психіки – ось одно із головних завдань, що його поставила перед собою письменниця у другому періоді своєї літературної діяльності.

Але об’єктом при аналізі людської психіки беруться не місцеві українські типи, а типи чужих національностей, і то не сучасні, а історичні. Цей екзотизм найхарактернішим є для другого періоду Лесиної творчості, але зачатки його можна бачити і в першому, ранішньому періоді. Сюжети таких її ранніх творів, як «Самсон», «Сірома», «Іфіґенія в Тавриді», «Сфінкс», «Ра-Менеїс», «Саул», «Давня казка», «Роберт Брюс» та багатьох інших, мають екзотичний характер. В другому періоді сюжети стають ще різноманітнішими: вони беруться з історії єгипетської, грецької, римської, староєврейської, з історії первісного християнства, з європейського середньовіччя, з англійської реформації, з французької революції тощо. Цього ми не побачимо ні в одного з українських письменників.

Цією різноманітністю світових сюжетів, цим екзотизмом Леся роздала вузькі межі переважно побутового, етнографічного українського письменства. На першому плані поставила вона проблеми світового життя, питання загальнолюдського характеру й цим самим вивела українське письменство з тісних кабінетів українофільства.

Чому Леся Українка не писала на українські теми? Передовсім тому, що вона була відірвана від України й від українського побуту. Через своє слабе здоров’я вона мусила довгий час проживати поза межами рідного краю, роблячи часті мандрівки то в Крим, то в Італію, то в Єгипет. Якби Леся зважилася писати на теми з української історії, їй довелося б довше пробувати на Україні, працювати по архівах та бібліотеках, розшукувати сировий матеріал, а для цього в неї не було ні здоров’я, ні часу. Простіше було звернутися до одного з мандрівних сюжетів, тим більше, що письменство європейське знала вона досконально, і їй близькими, рідними були всі ті проблеми людського духу, що ставилися й вирішувалися на Заході – вона була «європеянкой» в повному розумінні цього слова.

Через матір та Драгоманова Леся Українка війшла в круг інтересів західно-європейських. Цей потяг до європейського і навіть всесвітнього найяскравіше визначився в другу половину її життя. Ми не сказали б, що Леся «тікає в глиб віків, немов щоб там знайти пристановище та захисток од гіркої дійсності» [С. Єфремов. Історія українського письменства, вид. 3, 387]. Такі люди, як вона, не тікають – девізом її було й лишилось: «Убий – не здамся!». Просто її тягло до більшого світу, який увійшов уже в її душу, і з високостів якого вона могла кинути промінь світла на українство, що десь волочилося в хвості європейської цивілізації. Коли вона писала на грецькі та римські сюжети, то це був не екзотизм, а органічне входження в світ греко-римської культури.

Деякі з критиків, як, прим., Євшан, оцей потяг до європейських тем, до світових проблем, пояснюють, що вона ніби лякалася бруду, що не маючи міцних нервів та не будучи взагалі грубою, вона не могла дивитися в вічі реальному життю. При цьому вони посилаються на Лесине оповідання «Над морем», де ніби звучать мізантропічні мотиви. Якраз навпаки. Від туги, від самотності Леся, як і раніш, тікає іноді до природи, але це не є тікання від людей. «Мізантропія не в моїй натурі», – каже вона, і коли їй навіть хочеться на якийсь час втекти від людей, то тільки для того, щоб споглядати природу, цю «картину без плями», як висловлюється вона.

Власне, мізантропічні думки приходять їй в голову лише тоді, коли вона живе самотньою, без людей, а прийдуть люди або вона сама до них спуститься згори – і на серці стане спокійніше:

«Скрізь люди!» – казала ображена думка, перелякана стріванням з брудом, злиднями і всею недолею людською. Але я гамувала її давніми і новітніми афоризмами, спогадами, картинами з людьми, але без плям. І думка моя гамувалась і мусила навіть зовсім покоритись, коли я, змушена власною безпомічністю, прийшла жити в те саме місто, що здавалось мені здалека частиною пейзажу без людей. Там уже всюди і завжди були люди. Навіть коли я сиділа в своїй одинокій кімнаті, то чула їх рух за стіною, або над стелею, або під моєю хатою.

Були люди, але вкупі з ними і робота, і думки, а ті нові думки заглушили давнішу, ворожу до людей думку. Те, що здалека, в перспективі, здавалося плямою, дисгармонією, зблизька не так вражало. Це часто буває. Коли я була дитиною, мене прикро вражали великі олійні картини на виставах, повні безжалісного реалізму, як, напр., картини Репіна; щоб розбити тяжку ілюзію, я підходила зовсім близенько до картини і тоді – переставала її бачити. Передо мною були просто цятки краски, а крізь них просвічували грубі нитки з полотна, і навіть чудно здавалось, чого вони здалека були мені страшні. Тепер, коли цятки краски знов злились в далеку картину, мені хочеться покласти цю картину на папір і знов придивитись до неї ближче; бо вона вже занадто опанувала моєю увагою і починає гнітити мене».

З наведеного уривку видно, що плями, дисгармонію життя реального Леся бачила тільки здалека, в перспективі, а коли вона, «змушена власною безпомічністю», приходила до цього життя й змішувалась з ним, то й плями, й дисгармонія зникали, і картина життя навіть опановувала її увагою. Таким чином неукраїнські теми Лесі Українки випливали зовсім не з того, що вона, ніби злякавшись бруду, не могла дивитися в вічі реальному життю.

Є ще одна причина, що викликала так звану екзотичність сюжету. В творах Лесі Українки визначне місце займає трагічний елемент. Оцим стремлінням до трагічного пояснюються її екскурси в далеке історичне минуле різних народів Європи та Сходу. Середньовіччя, напр., її приваблює своїми кривавими подіями та червоними легендами, тим, що там стріли волі загострюються й людина, не задумуючись, іде на жертву во ім’я своїх ідеалів. Це той шлях, яким ішли Данте та Ґете, що шукали великих пристрастей у минулому. Їх знаходить Леся у стародавніх євреїв, у греків та римлян часів занепаду, у первісних християн, у героїв Великої французької революції і хоче ці пристрасті, цей огонь бунтливих душ перелити в оспалі серця своїх сучасників. Вона ненавидить їх холодний раціоналізм і, щоб зробити здвиг в їхньому світогляді, іде в далекі краї та віки, щоб знайти там живої та цілющої води, яка б воскресила в них велике серце, революційний запал, дух сміливості й відваги.

До тих первісних, стародавніх культур веде її й архітектоніка творів, що не може вміститися в вузьких рамках сучасного. Як Шекспір, вона вдається до історії, бо тільки історична перспектива може дати ту прекрасну художню форму, ту урочистість тону й гармонію, що ними відзначаються шедеври найкращих митців. Життя дає тільки імпульс до творчості, але в ньому дуже багато дисонансів, і тому-то гармонії поети й художники часто шукають у первісних культурах. В них знаходять вони суцільний світогляд, міф, яких не може дати занадто фрагментаричне життя наше й без яких письменство є тільки «мідь звенящая», «кимвал бряцающий».

Це головні причини, що викликали всі ті сюжети, які Леся брала з неукраїнського життя. До цього можна ще додати момент лектури. Коли теми Лесиних творів стоять в тісному зв’язку з загальним розвитком її світогляду, з поглибленням інтелектуального життя, то сюжети їх часто-густо опреділюються лектурою. Читаючи яку-небудь книжку, Леся так захоплювалась нею, що кілька день знаходилась під її впливом, і внаслідок цього з’являвся той чи інший її твір. Так, прим., читання біографії Мільтона було стимулом до написання драматичної поеми «У пущі»; Поліванівське видання Пушкіна, що вона одержала його в Хоні, збудило думку про написання «Камінного господаря»; «Орґія» викликана була читанням «Іридіона» Красінського. Але, повторюєм, лектура відогравала другорядну роль, вона тільки підказувала остаточне рішення, а на першому місці стояли завжди ті причини, на які ми вказали вище.

Неукраїнський, екзотичний, як кажуть, сюжет панує в творчості Лесі Українки. Але це не значить, що письменниця цілком сходить з реального українського ґрунту, і те, що пише про неї в одному місці Євшан, зовсім не відповідає дійсності. «Життя українське, – каже він, – не відбилося в її творчості зовсім, не дало їй відповідних мотивів та струн, не виховало її думок та поглядів».  І далі: «Її творчість – різкий дисонанс… «вона стоїть одинока в нашій літературі»  Перш за все, у Лесі є такі твори, що в них одбилося українське життя. Сюди належать: «Лісова пісня», «Бояриня», «Приязнь», «Розмова» .

З уст К.В.Квітки ми почули, що Леся збиралася писати цілу низку таких творів, де б фігурували чисто українські типи. Так, напр., вона думала писати про Бондарівну, про Кармелюка, про Красінську-Барзобагату. Але і в творах з неукраїнськими сюжетами українське життя, українська національна ідея позначаються дуже сильно. Сам же Євшан, ніби заперечуючи сказане ним раніш, пише через два роки:

«Її віддалення від нашого щирого громадського життя – це не втеча перед ним ані відчуження. Її переважно античні і чужі теми, особливо в останні роки, не відчужували від України; вглиблюючись в душу старинного грека чи гебрея, вона думала про Україну, серцем була при нас, писала навіть про наш час і наші обставини, а що вибрала такий власне екзотичний одяг для своїх творчих задумів – то не тому, щоби віддалюватися від нас, а тому, що так їй було краще, мала більше внутрішньої свободи. І винно того найбільше хіба наше життя, яке не розвертає, а вбиває радше прояви внутрішнього чоловіка, примушує його бути плитким та дріб’язковим і заслонює його характер». 

Увесь екзотизм Лесиних творів просто насичений українством, її драматичні поеми є не що інше, як символічні картини, в яких треба віднаходити прокляті проблеми українського життя. Самий псевдонім письменниці – Українка – говорить проти тих, що закидають їй втечу від нашого громадського життя. Екзотизм її тільки сюжетний, формальний, бо змістом творчість її – плоть од плоті й кров од крові живої української сучасності.

Тема творця і життя

                                                                                                                                                                      Михайло Драй-Хмара

Мотиви індивідуалізму звучать у поемі «Віла-посестра», в драмі-феєрії «Лісова пісня» та в драмі «Камінний господар». Всі ці три твори можна було б об’єднати двома словами: творець і життя. Кожен з них є відповіддю на цю тему.

«Вілу-посестру» задумала Леся дуже давно. Перша її частина написана була ще до знайомства з К.Квіткою, тобто до 1898-го року, друга ж – безпосередньо перед «Лісовою піснею». Вона є ніби вступом до цієї драми-феєрії. Образ Віли, як і образ Мавки з «Лісової пісні», виносила Леся ще з дитинства, і є він один з найулюбленіших образів її. Чудову мережку поеми вишито на канві південно-слов’янського епосу: та сама простота, щирість і та сама величність образів, тільки до них ще додано глибоку філософську думку, яка, вкупі з тонким психологізмом, ставить цю перлину Лесиної творчості на недосяжну художню височінь.

У поемі оповідається, як юнак побратався з Вілою. Одного разу їх обступили в горах турки. Віла в’яже своєму коневі крила, щоб він не майнув угору, потім в’яже докупи поводи, щоб коні не розбіглись врозтіч. «Це ж я наші долі поєднала», – каже вона своєму побратимові. Завзято б’ються вони з турками – не хотять ганьбити ясну зброю. Але яничар перебив Вілиному коневі на крилах пута, і кінь, почувши, що крила вільні, перервав поводи й злетів із Вілою під хмару. Юнак кляне свою посестру за те, що вона зламала братерське слово, і вже не хоче боронитися – кидає пірнач і ламає надвоє гостру шаблю. Побачивши згубу побратима, Віла спадає в діл, але зачіплюється білим завоєм за сосну. Поки вона добула шаблю й обтяла білу намітку, поки добігла до полонини, де обступали їх турки, то юнака вже не було: його пораненого забрали в ясир.

Сідає Віла на коня і їде в Стамбул. Там у турецькій в’язниці знаходить вона свого побратима й хоче його визволити. Але побратим не хоче вже вертатися на волю, бо в’язниця з’їла його тіло, а серце висушив сором, що сам він зламав почесну зброю, живим віддавшись до рук турків. Він просить посестру зробити йому останню послугу – одібрати йому життя й поховати в такому місці, щоб з нього не знущався ворог. Коли Віла увійшла в темницю, то побачила там не молоденького юнака, а старого сивого діда, у якого крізь рани світили жовті кості. Він навіть устати но міг назустріч Вілі – тільки брязнув стиха кайданами. Узяла вона його на руки, посадила поперед себе в сідло, а він не сидить уже як лицар, а тремтить і гнеться як дитина та просить Вілу, щоб та не несла його високо, щоб краще лишила в темниці. Тоді вийняла Віла запоясника й пробила ним серце побратимові.

Кінь, почувши гарячу кров, знявся вгору і далеко помчав у дикі гори, та й, спинившись на полонині, став копати землю копитом, вибивати чорну яму. У цій ямі поховала Віла побратима, насипавши над ним високу могилу, а потім злетіла аж за хмари, щоб розвіяти в просторах свою тугу. І коли заводить вона похоронний спів, людям здається, що то гримить весняний грім, а коли ронить сльози вгорі, люди кажуть: «це весняний дощик».

Ходять в горах світляні веселки,

по долинах оживають ріки,

в полонинах трави ярі сходять,

і велика понадхмарна туга

нам на землю радістю спадає.

Таким потужним і радісним акордом, що вийшов з крови й сліз, кінчається ця поема.

Віла – це образ жінки-борця, в якій буяє творче живло. Мимохіть приходить думка, що поетка втілила в ній свою власну індивідуальність. А хто такий юнак? Може, та особа, що дала імпульс до створення «Блакитної троянди»? Чи це символ уярмленого народу українського? Чи тут персоніфіковано ціле життя, з яким бореться поет, коли творить свою легенду? Скоріш усього, що так. Тоді юнак стає перед нами в тому самому аспекті, що й Килина з «Лісової пісні», яка символізує прозу буденного життя, або Донна Анна з «Камінного господаря», в якій уособлюються громадські закони влади й традиції.

В драмі-феєрії «Лісова пісня» змальовано трагедію високої душі, що заблудилась серед болота буденного людського життя. Назва «драма-феєрія» , в переклад німецького терміну «Märchendrama», але ця назва Лесі не дуже подобалась: «От досада, – пише вона матері, – що ніяк не можна по-нашому перекласти терміну «Märchendrama» – «драма-феєрія»: те, та не те! Як би його сказати? «Драма-казка» чогось незґрабно – правда?»  В драмі оповідається, як Лукаш покохав Мавку, що є втіленням природи, живої й гарної, як людська душа. Мавка розпитує його про людське життя, про кохання. Вона прагне щастя, бо в лісі почуває себе зовсім самотньою. Їй заздрісно на голубів, що так ніжно кохаються…

А я не знаю нічого ніжного, окрім берези,

за те ж її й сестрицею взиваю,

але вона занадто вже смутна, –

признається вона Лукашеві. Даремно Лісовик одвертав її від людських стежок, де немає волі, де носить свій тягар жура, – Мавка сміється, не слухає його й закохується в Лукаша. Лукаш теж усією душею віддається Мавці, бо він ще молодий і вільний як ліс, серед якого збуяло його кохання. Роздвоєння в душі Лукаша починається з того часу, коли в його життя, сповнене краси й поезії, вривається крик буденщини й опановує його. Раніш ішов він покірно за красою, тепер же став у конфлікт із джерелом її – природою, якої не цінить і не розуміє передовсім в самому собі. У нього навіть якесь зневажливе відношення до сопілки й до тих пісень, які, власне, й причарували Мавку, зродивши в ній друге серце. З цього цвіту його душі виросло дуже палке кохання, бо ж він чарівніший від папороті: «він скарби творить, а не відкриває». Але цього не розуміє Лукаш, а Мавці сумно, що він не може своїм життям дорівнятись до себе:

Бач, я тебе за те люблю найбільше,

чого ти сам в собі не розумієш,

хоча душа твоя про те співає

виразно-щиро голосом сопілки….

Драматизм відносин поміж Лукашем та Мавкою почувається вже тоді, як Лукаш уводить Мавку у свою хату, в коло буденного життя, переступаючи тим самим межу, що одвіку розділює поезію від прози. Він забуває, що поезія має вище завдання, що її не можна вживати для хатніх потреб. Такого поводження Лукаша з Мавкою вимагає самий хід речей: він так любить її, що не може без неї існувати, а це примушує Мавку перейти з лісу до хати, жити вкупі з Лукашем та його матір’ю, вести господарство, здобувати паливо, пекти, варити і т.д. Лукаш таким чином робить помилку, через яку стає іншим його відношення й почуття до Мавки. Остання, змінивши лісове вбрання на звичайну селянську одежу, становиться в ній смішною та незґрабною, марніє, а Лукашеві здається, що це вона сама собою споганіла, і він, зовсім одкинувшись від поезії та краси, весь уходить в прозу та буденщину. Його одруження з моторненькою практичною вдовицею Килиною, що становить повний контраст із Мавкою, показує, що він уже цілком одсахнувся від попереднього кохання і став його ворогом. Мавка, що так хотіла щастя, лишилась з розбитим серцем – натхненну душу її перемогла життєва проза, і вона зів’яла. «Той, що в скалі сидить», хоче забрати її в твердиню тьми й спокою, але вона одмовляється:

Ні! я жива! Я буду вічно жити!

Я в серці маю те, що не вмирає.

Коли ж Марище забирає-таки її до печери, то вона після короткого сну прокидається і знову виривається на світ. Вона збагнула, що їй не суджено забуття, і як тінь блукає край Лукашевої хати, якої не має сили покинути. Заклята Килиною, вона обертається в суху вербу з плакучим гіллям, а коли Килина хоче її зрубати, то в цю мить вогненним змієм-метеором злітає з неба Перелесник і спалює вербу. Вогонь перекидається на хату, займається солом’яна стріха, й пожежа швидко поймає хату. Надходить важка біла хмара, і починає йти сніг. Мати Лукашева й Килина з дітьми залишають кострище і йдуть у село, Лукаш же залишається один.

Тепер він бачить те, чого вони не бачать – він став мудрий. В образі жіночої постаті з’являється йому загублена Доля його й розказує, що завела її в дебрі нерозумна сваволя. Тепер вона блукає, шукаючи стежки до минулого раю, але не може її знайти. Вона чує й бачить, що мусить загинути. Лукаш просить у неї поради, як прожити без долі. Доля показує на землю в нього під ногами й каже: «Як одрізана гілка, що валяється долі». Лукаш нахиляється до того місця, що показала Доля, знаходить там сопілку, що вирізав Килинин хлопець з тієї сухої верби, в яку обернулася була колись Мавка, бере її до рук і йде по білій галяві до берези. Він сідає під посивілим від снігу довгим віттям і крутить в руках сопілочку, часом усміхаючись як дитина. Легка, біла, прозора постать, що з обличчя нагадує Мавку, з’являється з-за берези і схиляється над Лукашем. Мавка просить Лукаша заграти, але цей думає, що до нього прийшла вона в образі упириці, й розкриває груди, щоб вона спивала його кров. «Живи моєю кров’ю! Так і треба, бо я тебе занапастив», – каже він їй, але Мавка відповідає:

Ні, милий,

ти душу дав мені, як гострий ніж

дає вербовій тихій гілці голос.

Тіла, яке занапастив коханий, їй не шкода:

О, не журися за тіло!

Ясним вогнем засвітилось воно,

чистим, палючим, як добре вино,

вільними іскрами вгору злетіло.

Легкий, пухкий попілець

ляже, вернувшися, в рідну землицю,

вкупі з водою там зростить вербицю, -

стане початком тоді мій кінець.

Лукаш починає грати, і в його пісні почувається жаль про щось загублене й незабутнє, але хутко переможний спів кохання покриває тугу. Як міниться музика, так міниться навколо й природа: тьмяний зимовий день зміняється в ясну весняну ніч. Мавка спалахує раптом давньою красою у зорянім вінці. Лукаш іде до неї з покликом щастя. Білий цвіт з дерев закриває закохану пару. Коли сніговиця ущухла, видно знову зимовий краєвид, Лукаш сидить сам, прихилившись до берези, з сопілкою в руках і з щасливим усміхом на устах. Він сидить без руху – ніби замерз. Сніг падає й падає на нього без кінця.

«Лісова пісня» подобалась Лесі Українці: «А я таки сама «неравнодушна» до цієї речі, – пише вона матері, – бо вона мені дала стільки дорогих хвилин екстазу, як мало яка інша».  До композиції та стилю цього твору дійшла вона власним шляхом. Мати, мабуть, не радила її писати фантастичні драми:

«Мені здавалося, – читаємо в тому ж листі, – що ти не похваляєш такого стилю (ти не радила мені писати фантастичні драми з інших причин, але мені здавалось, що й «по существу» ти мала щось проти того, хоч тепер бачу, що я помилялась».  Мати десь, певно, розпитувала Лесю про впливи, про імпульси від Гоголя (фантастика в «Вечерах на хуторе близ Диканьки» і в «Лісовій пісні»), і та відповідає їй: «Щодо імпульса від М.Гоголя, то його, наскільки можу вловити свідомістю, не було. Мені здається, що я просто згадала наші ліси та затужила за ними».  Образ Мавки виник в уяві Лесиній ще в ранньому дитинстві, коли вона жила на Волині, і цілий вік свій носила його вона в своїй душі:

«А то ще я й здавна тую мавку «в умі держала», – признається вона матері, – ще аж із того часу, як ти в Жабориці мені щось про мавок розказувала, як ми йшли якимсь лісом з маленькими, але дуже рясними деревами. Потім я в Колодяжному в місячну ніч бігала самотою в ліс (ви того ніхто не знали) і там ждала, щоб мені привиділася мавка. І над Нечімним [Пишемо з великої літери: озеро на Волині] вона мені мріла, як ми там ночували – пам’ятаєш? – у дядька Лева Скулинського .Видно вже треба було мені її колись написати, а тепер чомусь прийшов «слушний час» – я й сама не збагну чому. Зчарував мене цей образ на весь вік [Цей дядько, Лев Скулинський відповідає, очевидно, тому дядькові Левові, якого знаходимо серед персонажів драми-феєрії].

«Лісова пісня» вражає своєю музичністю, багатством ритмів, що шумлять мов весняні води. В цій симфонії злилася незримо й таємно волинська природа з глибокою і ніжною душею самої поетки. Справді, це твір автобіографічний в найвищому розумінні цього слова – в ньому відбилося духовне життя Лесі Українки, її інтелект, глибока ніжність її психіки, сильний поетичний порив, весь лабіринт її душі, життя й думок. Етап, на якому станула Леся Українка, творячи цю драму-феєрію, Євшан називає не літературним символізмом, а просто символічним мисленням.Ритми «Лісової пісні» найрізноманітніші. Кожен образ, кожен настрій має відповідну для себе ритмічну схему. Ритми ці часто-густо скидаються на народні – в цьому виявилося доскональне знання Лесею Українкою народної нашої пісні, нашого фольклору. Недурно ж писала вона колись К.Квітці, що вона вихована на фольклорі, як англієць на Біблії. До цього, як ми згадували раніш, в значній мірі прислужилися і її мати, й дядько М.Драгоманов. Знаючи, що мало хто тямить у тих ритмах та розмірах, Леся звертається до матері з проханням продержати коректу «Лісової пісні»:

«Якби мені не сором нав’язувати тобі ще лишню роботу, то просила б тебе продержати ту коректу, бо я їм нікому не вірю – з їх там ніхто нічого в тих розмірах не тямить. Вже на цей раз я прошу тебе зовсім щиро зважити, чи це для тебе не утяжливо, і якщо ні, то таки буду просить це взяти на себе» .

Аналогією до «Лісової пісні» буде до певної міри «Затоплений дзвін» Гауптмана, але «Лісова пісня» глибша й тепліша. Можливо, що тема її дійсно викликана цим твором німецького письменника.

«Камінний господар»

Михайло Драй-Хмара

Драма «Камінний господар» темою своєю наближається до «Лісової пісні». Сюжет Дон-Жуана належить до так званих мандрівних сюжетів і розроблявся мало що не в кожному з європейських письменств. Виник він дуже давно, ще тоді, мабуть, як родинне життя починало тільки народжуватись, як жінка переставала бути спільною власністю цілого роду. На протязі багатьох століть він пережив складну еволюцію, поки не вилився в форму боротьби двох різних світоглядів – гедоністичного й моралістичного.

Дон-Жуан та Донна Анна близько стоять одне до одного, Дон-Жуан – це лицар волі, який боїться заплутатись в сітях людського життя й тому стоїть поза межами його. Він існує незалежно від громади, не визнаючи її законів та звичаїв, ховається в печерах, плаває з піратами, живе контрабандою. Він звик тільки брати в коханні, приймати всякі жертви, але сам не жертвує нічим. З-за нього якась циганка покинула табор, мориска отруїла брата, а отруївши, пішла в черниці. Толедська рабинівна зреклась для нього віри й потім утопилась. їдучи у вигнання; він підмовив щонайсвятішу абатису, онуку самого інквізитора, яка потім держала таверну для контрабандистів. Жінку алькада хотів він викрасти, але алькада її убив.

Проте ж всі ці успіхи не задовольняють неврівноваженої і бунтівничої душі цього зальотника. Вія шукав ідейно рівної йому жінки й, нарешті, таку знаходить в особі Донни Анни. Анна – це та сильна жінка, про яку він марив усе своє життя. Їй також подобається Дон-Жуан, бо в ньому бачить вона великий порив, сильний ентузіазм, яких їй якраз бракує. Вона ввижає себе молодою принцесою, що сидить в міцному та суворому замкові на стрімкій неприступній горі. Ніхто не може до неї доступитися на кручу, вбиваються і лицарі, і коні, добуваючись на гору, і кров червоними стрічками обвиває підгір’я. Така жорстока в неї мрія!

Щасливим лицарем, що може вилізти на гору й доступити руки й серця принцеси, є Дон-Жуан. Межи ним та Анною починається кохання, яке штовхає його, цільного й безпосереднього, на трагічний шлях. Він – вільна перелітна птиця, вона – замкнена у мурах замку принцеса, закована в залізо влади дружина командора. Для нього існує тільки кохання й воля, для неї – кохання й влада. Дон-Жуан у своєму коханні заходить так далеко, що мусить залишити вільне життя й думати про те, якби пристосуватися до громадянства. Донна Анна збудила в ньому честолюбні змагання, і він ради кохання робить одну уступку за одною і врешті втрачає зовсім волю. Гедоністичні настрої вбивають в ньому індивідуальність, волю, і він гине через зраду собі самому. Убивши командора, він згоджується на законний шлюб з Донною Анною, навіть на командорство, що суперечить самій його природі. Старого Дон-Жуана, лицаря волі, вже немає – на його місці з’явився новий Дон-Жуан, прихильник і захисник іспанської аристократії. Він сам це добре розуміє, коли каже:

От і замкнулася камінна брама!

Як несподівано скінчилась казка!

З принцесою і лицар у в’язниці!

Лицар волі одягає білого командорського плаща, щоб кров’ю й слізьми сполучувати каміння сили й влади для вічної будови слави. Глянувши в свічадо, він не впізнає себе:

Де я? Мене нема… Це він, камінний!

Із свічада виступає постать командора, іде важкою камінною ходою просто до Дон-Жуана й, поставивши лівицею Донну Анну на коліна, правицю кладе на серце Дон-Жуанові. Дон-Жуан застигає, поражений смертельним остовпінням.

Цікаво, як розуміла цю драму сама Леся Українка. Від Л.М.Старицької-Черняхівської ми довідалися, що в одному з Лесиних листів, писаних до неї, було пояснення до цієї драми [Як було вже завважено раніш, листи Лесі Українки до Л.Старицької-Черняхівської пропали: їх було понищено коло 1920-го року у Києві]. З листа видно, що герої п’єси символізують собою революцію. Дон-Жуан бореться з старим порядком, як бореться з ним і Донна Анна, – тільки методи боротьби у них неоднакові. В той час як Донна Анна визнає боротьбу раціональною тільки в тім разі, коли в руках є влада, Дон-Жуан, навпаки, відстоює ту думку, що влади не мусить бути жодної. Перемагає перша точка погляду. Послухавшись Донни Анни, Дон-Жуан надягає командорського плаща й кам’яніє. Таким чином в цьому творі Леся Українка, виявляє анархістське розуміння революції – вона виступає проти «політики».

Як передає К.В.Квітка, думка про «Камінного господаря» виникла у Лесі в зв’язку з читанням «Каменного гостя» Пушкіна. Сталося це в Хоні, куди було їй надіслано Поліванівське видання творів Пушкіна.

Висновки

Михайло Драй-Хмара

Така була творча путь, що її пройшла Леся Українка протягом свого недовгого життя. Почавши з віршів, на яких позначилися впливи і українських, і німецьких, і французьких, і польських письменників, під кінець своєї літературної діяльності дала вона цілком оригінальні й високохудожні твори – шедеври в повному розумінні цього слова. Сюди належать «Віла-посестра», «Лісова пісня», «Адвокат Мартіан», «Камінний господар» та «Орґія». Творами цими, як і іншими, Леся Українка здобула собі безсмертне ім’я, бо через них ми прилучилися до європейського письменства, до культури всесвітньої. В історії українського письменства вона починає нову добу.

Ще з більшим подивом ми приймемо творчість Українки, коли пригадаємо, що її поеми й драми з’явилися в нашому сірому, безпросвітньому житті якось раптово, несподівано. Момент появи їх нагадує ті сутужні часи, коли уперше залунав могутній голос «Кобзаря». Вони з’явилися в ті мертві часи Миколаївської реакції, коли і в письменстві, і в житті панували безнадійність і тиша, коли суспільство українське з розпуки впадало в апатію і не було ні в чому творчого пориву. Леся Українка могла творити в цей час тільки тому, що вірила проти надії, робила наперекір самому життю. Була вона тривожною й непокірною, читаючи невільничі думи в серцях сучасників, своїми словами-блискавицями будила їх зо сну, розбивала прометеїстичним поривом темні сили реакції, піснею перемагала всі дисонанси життя. Вона стояла значно вище середнього рівня свого часу і тому так свідомо й непохитно йшла до своєї мети, протиставлячи себе цілому суспільству.

Леся Українка жила в переломову добу, коли імперіалізм і соціалізм змагалися не на життя, а на смерть, коли мали впасти підвалини старого ладу й народитися основи нового життя. За нове соціалістичне суспільство боролася вона, доводячи, що ніщо не зробиться само собою, що викупляючу силу для класів і націй має тільки кров. Вона знала, що прокинеться світ, повстане страшне рушення землі і з громом упадуть міцні будови імперіалізму. І ясно було їй, що після цієї соціальної катастрофи спадуть всесвітні окови рабства й настане велике визволення для всіх трудящих і поневолених. Як Кассандра її в своїй кривавій візії, передбачала  велику революцію, що на руїні сваволі й насильства збудує прекрасне нове життя.

 

Монографія « Леся Українка : життя й творчість». / М. Драй-Хмара. – [Київ]: Держ. вид-во України, 1926. – 156 с.

Представлена монографія поета, літературознавця, перекладача Михайла Опанасовича Драй-Хмари (1889-1939), що побачила світ у 1926 році, присвячена життю та творчості письменниці та культурного діяча Лесі Українки. Використовуючи у своїй праці дослідження інших літературознавців, Михайло Драй-Хмара презентує нові факти з біографії поетеси, аналізує вплив на становлення світогляду Лесі Українки її дядька Михайла Драгоманова. Монографія стала предметом пильної уваги органів безпеки, а Михайла Драй-Хмару було звинувачено в акцентуванні національних мотивів у творчості українських письменників.