Вокальне мистецтво - початок та сьогодні

Вокальне мистецтво

Вокальне мистецтво або спів – це виконання музики голосом, мистецтво передавати засобами голосу співака ідейно-образний зміст музичного твору.

 Саме спів вважають одним із найдавніших видів музичного мистецтва. Спів буває зі словами і без слів; сольним, тобто одноголосним, ансамблевим (на два голоси – дует, на три – тріо, на чотири – квартет) і хоровим. Зазвичай спів супроводжується інструментальним акомпанементом, але може бути і без нього. Це спів, що має назву a capрella. Які жанри вокального мистецтва Mи знаємо? Основними жанрами вокального мистецтва у класичній музиці є оперний спів, пов'язаний із драматичною дією, з театральним видовищем, яке містить у собі всі види вокального мистецтва, і камерний – виконання романсів, пісень, переважно соло або невеликими ансамблями.

    Учені зазначають, що спів є найбільш природним і спонтанним виявом музики, оскільки він найчастіше пов'язаний з текстом і може одночасно відображати думки та емоції. Водночас голос – це своєрідний духовий інструмент, за допомогою якого можна видавати співацький звук. Голосові зв'язки, що знаходяться в людській гортані, коливаються (вібрують) під натиском повітряного потоку, який з силою виштовхується з легень. «Вміти співати – означає вміти правильно дихати», зазначав великий знавець можливостей людського голосу, видатний російський композитор М. Глінка.

      Співацькі голоси бувають різні – високі, середні та низькі. Серед чоловічих голосів виділяють тенор, баритон і бас. Серед жіночих – сопрано, мецо-сопрано і контральто.

      Першою європейською школою співу була італійська; вона сформувалася на початку XVII ст. і вирізнялася блискучими голосами. Вокальність італійської мови і зручність для голосу італійських мелодій дозволяють максимально використовувати можливості голосового апарату. Італійська школа виробила класичний еталон звучання голосу. Висока довершеність італійського вокального мистецтва вплинула на формування і розвиток інших національних вокальних шкіл: французької, характерними рисами якої були декламаційні елементи, що походять від розспівної декламації акторів французької класичної трагедії; німецької, що у своєму розвитку опиралася на національні пісенні традиції; російської школи, побудованої на манері виконання народних пісень.

      Українська композиторська школа загалом і вокальна зокрема своїм формуванням завдячує видатному музично-громадському діячу, талановитому композитору, непересічному хоровому диригенту і фольклористу, високопрофесійному піаністу і педагогу Миколі Лисенку (1842 – 1912). Фундатор національної композиторської школи, М. Лисенко сприяв становленню української опери. Вагомим внеском у вітчизняну музику став цикл вокальних і хорових творів «Музика до „Кобзаря” Т. Г. Шевченка», в якому зображено цілу низку образів із народу. Солоспіви М. Лисенка відзначаються майстерним поєднанням прийомів народної та професійної музики, зокрема класичної й романтичної. Яскравими зразками цього жанру є романси «У мене був коханий рідний край», «Коли розлучаються двоє» на вірші Г. Гейне та ін.

      Різнобічна творча діяльність М. Лисенка мала виняткове значення для розвитку української культури: у процесі поєднання народної та класичної музики відбулося остаточне формування стилю української професійної музики в його загальнонаціональному масштабі.

      Гідними послідовниками М. Лисенка стали К. Стеценко, Я. Степовий, М. Леонтович, О. Кошиць, М. Аркас та інші композитори Наддніпрянської України. Головною сферою їхньої творчості залишалася вокально-хорова музика, до якої входили обробки народних пісень, кантати, церковні жанри тощо. Саме у цій царині музичного мистецтва українські композитори, передусім К. Стеценко і М. Леонтович, досягли вершин професійної майстерності.

М. Леонтович. Щедрик

     Пісня є найбільш поширеним жанром вокальної музики. Музична форма пісні пов’язана зі структурою і змістом поетичного тексту. Найбільш уживаною є куплетна форма з приспівом. Пісня може бути, зокрема, народною або авторською та поділяється на такі функціональні жанри, як колискова, маршова, дитяча, обрядова тощо.

    Важливе значення для розвитку вітчизняного пісенного жанру мала творчість композитора Анатолія Кос-Анатольського (1909 – 1983). У своїй творчості митець використовував самобутні зразки старогалицької побутової культури. Це знайшло відображення у його елегійній та щирій «Ой ти, дівчино, з горіха зерня» на вірші І. Франка й запальній «Ой піду я межи гори», написаній в ритмо-інтонаційних традиціях гуцульського фольклору.

      Яскравою постаттю українського пісенного мистецтва та людиною широкої і щирої душі був Платон Майборода (1918 – 1989). Композитор написав такі прекрасні й незабутні мелодії, без яких важко уявити вітчизняну пісенну культуру другої половини XX ст. Відомими є пісні «Рідна мати моя», «Пісня про вчительку», «Київський вальс» та ін. Більшість пісень композитора написано на вірші поета А. Малишка. Пісенно-романсова спадщина П. Майбороди налічує понад 100 творів. Багато пісень митця набули великої популярності й стали справді народними.

      Вагому пісенну спадщину (понад 200 пісень) залишив відомий український композитор-пісняр Олександр Білаш (1931 – 2003). До них належать балади громадянського звучання, ліричні пісні-романси «Ясени», «Прилетіла ластівка», «Сніг на зеленому листі» на вірші М. Ткача та інші твори. А пісня «Два кольори» на слова Д. Павличка стала улюбленою для багатьох українців. У цьому творі надзвичайно глибоко передано філософію життя, в якому майже завжди є червоне й чорне, любов і журба.

      Українська пісенна спадщина також збагатилася чудовими піснями «Осіннє золото» та «Києве мій» І. Шамо, «Чарівна скрипка» І. Поклада, «Степом, степом» та «Мамина вишня» А. Пашкевича, «Очі волошкові» та «Пісня з полонини» С. Сабадаша, «Чорнобривці» та «На калині мене мати колихала» В. Верменича.

      Одним із різновидів вокального мистецтва є романс – камерний вокальний твір для голосу з інструментом. Термін «романс» виник в Іспанії і спочатку означав вірш іспанською мовою, що розрахований на музичне виконання. Набувши поширення в інших країнах, музичним терміном «романс» почали називати вокальний жанр. В Україні у побутовому музикуванні була поширена пісня-романс, яку виконували під акомпанемент клавікорда, бандури, торбана, пізніше – фортепіано або гітари. Цей вокальний жанр пов’язаний із фольклором. Поширення яскравих народних пісень-романсів спричинило формування самобутнього співучого стилю своєрідного українського бельканто (від італ. веll – гарний і cant – спів) – стиль вокального виконання, якому притаманні мелодизм й особлива краса звучання. Цей стиль характеризується ліричною образністю, вільним мелодійним розспівом, вигадливою ритмікою.

      Багато композиторів – професіоналів і аматорів створювали пісні-романси. Важлива роль у цій сфері музичного мистецтва належить Григорію Сковороді (1722 – 1794) – відомому українському філософу-просвітителю, поетові, митцеві, педагогові. Уже зазначалося, що він був талановитим музикантом, грав на багатьох інструментах. До нашого часу дійшли канти «Пастирі милі» та «Ангели, знижайтеся», збірка «Сад божественних пісень» Г. Сковороди. Його мелодії і сьогодні звучать в різноманітних усних версіях бандуристів та лірників як «сковородинські пісні». Однак, слід відзначити, що романс відрізняється від пісні більшою деталізацією мелодії та її зв’язком зі словами, значною виражальною роллю інструментального супроводу.

      Розвиток романсу як синтетичного музично-поетичного жанру розпочався із II половини XVIII ст. у творчості композиторів берлінської школи (М. Агрікола, К. Ф. Е. Бах, Ф. Бенда), у Франції (Е. Мегюль, А. М. Бертон, Н. Далейрак), в Росії (А. Дублянський, О. Козловський). У XIX ст. романс стає одним із провідних жанрів, відображаючи характерну для епохи романтизму тенденцію – відтворення внутрішнього світу людини у всіх психологічних нюансах. Упродовж XIX ст. формуються національні школи романсу в Росії (М. Глінка, А. Даргомижський, М. Балакірєв, Ц. Кюї, М. Мусоргський, А. Бородін, П. Чайковський, С. Рахманінов), у Франції (Ш. Гуно, Ж. Бізе, Ж. Массне), в Чехії (Б. Сметана, А. Дворжак), у Польщі (М. Карлович, К. Шимановський), в Україні (М. Лисенко, Я. Степовий, К. Стеценко). Творчість майстрів романсу розвивалася одночасно із поетичними напрямками. Тісно пов’язані імена Ф. Шуберта та І. Гете, Р. Шумана та Е. Гейне, М. Глінки та О. Пушкіна. У XIX ст. романси почали об’єднувати у вокальний цикл. Яскраві зразки цього жанру створили Ф. Шуберт, Р. Шуман, Й. Брамс, Г. Малер, М. Глінка, М. Мусоргський, Д. Шостакович, Г. Свірідов, Б. Бріттен.

    Величезне захоплення викликає творчість багатьох видатних світових співаків. Знаменитий італійський тенор, майстер мистецтва бельканто Енріко Карузо (1873 – 1921) відзначався високою виконавською культурою, у його співі поєднувалися м’який ліризм і запальний темперамент. З однаковим успіхом виконував ліричні та героїко-драматичні партії в різних операх. Виступав також як камерний співак, особливе місце в репертуарі Е. Карузо займали неаполітанські пісні, митець був найкращим

виконавцем.
 

     Ще одним представником школи бельканто був Маріо Ланца (Альфредо Кокоцца) (1921 – 1959) – знаменитий американський співак італійського походження. Із 1942 р. М. Ланца виступав як концертний співак, виконував оперні партії. Митець відзначався потужним, іскристим голосом, мав пронизливий лірико-драматичний тенор. Творчість М. Ланца є яскравим зразком суто італійського стилю співу. Поруч із цим співак успішно проявив себе у кінематографі, за його участі вийшли фільми «Нічний поцілунок», «Улюбленець Нового Орлеана», «Великий Карузо», «Принц-студент» та інші.
 

     Важливе значення для розвитку світового вокального мистецтва має творчість видатного іспанського співака Пласідо Домінго (1943). Митець має яскраво виражений драматичний тенор, дуже масивний, тембрально насичений, потужний і виразний. Співак відзначається експресивною, пристрасною манерою виконання. Упродовж 1970 – 1980-х рр. П. Домінго регулярно співав у виставах провідних театрів світу: лондонського «Ковент-Гарден», міланського «Ла Скала», паризького «Гранд-опера», американського «Метрополітен-опера», гамбурзької та віденської опери. У жовтні 1970 р. П. Домінго уперше виступив у опері «Бал-маскарад» Дж. Верді – в ансамблі з іспанською співачкою Монсеррат Кабальє, з якою вони згодом склали один із найбільш відомих дуетів. Світову славу співак здобув, гастролюючи з проектом «Три тенори», в якому окрім нього брали участь Хосе Карерас і Лучано Паваротті. Він виконав 130 різноманітних партій, що є рекордом в історії тенорів. Великим внеском П. Домінго у розвиток музичного мистецтва є його диригентська діяльність, а також створення ним програм підтримки молодих артистів.
 

     Одним із найбільш відомих виконавців сучасності у світі оперного мистецтва був знаменитий італійський співак (тенор) Лучано Паваротті (1935 – 2007). Митець дебютував на оперній сцені у 1961 р. Він співав у театрах Італії та інших країн, а також в оперній трупі австралійської співачки Джоан Сазерленд. Із 1965 р. Л. Паваротті став солістом міланського театру «Ла Скала». Наприкінці 1970-х рр. співак здобув всесвітню славу завдяки силі власного голосу і легкості верхнього регістра. Його «верхнє до» стало візитною карткою митця.

      Сотні тисяч слухачів відвідували сольні концерти Л. Паваротті. Дослідники зазначають, що під час одного із виступів у нью-йоркській «Метрополітен-опера» глядачі настільки були вражені красою голосу співака, що завісу довелося піднімати 165 разів. Цей випадок був занесений до Книги рекордів Гіннеса. 500 тисяч глядачів слухали його концерт у Центральному парку Нью-Йорка – таку аудиторію не збирав жодний із популярних виконавців. Із 1992 р. Л. Паваротті брав участь у благодійних концертах «Паваротті і друзі».

     Лучано Паваротті – це легенда. Він здійснив оперну революцію; ім’я співака назавжди залишиться синонімом краси людського голосу.
 

     Важливе місце у вокальній музиці займає творча діяльність визначногоіспанського оперного співака (тенора) Хосе Карераса (1946). Виконавець відомий своїми інтерпретаціями творів Дж. Верді та Дж. Пучіні. У середині 1970-х рр. співак завоював усі провідні оперні сцени світу. Відомий диригент Герберт фон Караян запросив Х. Карераса виконати реквієм Дж. Верді під час «Великоднього фестивалю» у Зальцбурзі в 1976 р. Після цього маестро і тенор розпочали інтенсивну творчу співпрацю.

      У величезній дискографії Х. Карераса налічується більше 150 записів, до числа яких належить більше 50 опер, ораторій, а також популярних класичних сольних концертів, світові тиражі яких неодноразово ставали «золотими» і «платиновими».

     У його автобіографічній повісті «Хосе Карерас – пісня, що лине з глибини душі» висвітлюється захоплююча історія його життя і невтомної праці, випробування хворобою, його відданість сім’ї та дітям. Дослідники називають Х. Карераса справжнім героєм нашого часу, чутливим митцем і мужнім гуманістом.

      Сцени найвідоміших оперних театрів світу завжди готові приймати маестро, кожний виступ якого супроводжується оваціями.
 

     Видатною представницею вокального мистецтва XX ст. є відома грецька співачка (сопрано) Марія Каллас (Калойєропулу) (1923 – 1977). У 1938 р., будучи студенткою Афінської консерваторії, М. Каллас дебютувала в партії Сантуцци в опері «Сільська честь» П. Масканьї. Здобути славу співачці вдалося у 1949 р., коли вона впродовж тижня проспівала партії Брунгільди в опері «Валькірія» Р. Вагнера та Ельвіри в опері «Пуритани» В. Белліні. Упродовж 1950 – 1960-х рр. М. Каллас була солісткою театрів «Ла Скала», «Ковент-Гарден», «Метрополітен-опера». Співачка відзначалася яскраво вираженим романтичним виконавським стилем, володіла блискучим артистизмом, майстерністю бельканто. Із 1982 р. в Афінах проводиться Міжнародний конкурс вокалістів імені Марії Каллас.
 

   Славетна іспанська співачка (сопрано) Монсеррат Кабальє (1933) також репрезентує мистецтво бельканто. Вона дебютувала в листопаді 1956 р. у відомому Базельському оперному театрі в Швейцарії. М. Кабальє виконала партію Мімі в опері «Богема» Дж. Пуччіні. Виступ мав шалений успіх і перед співачкою відчинилися двері усіх театрів світу. У другій половині XX ст. М. Кабальє була провідною виконавицею головних жіночих партій в операх Дж. Верді та Г. Доніцетті. Вокальний і драматичний образи цих партій у її виконанні злиті воєдино. Музикознавці зазначають, що у мистецтві співачки органічно поєднуються віртуозні фіоритури опер Дж. Россіні та В. Белліні і драматична сила музичного театру Дж. Веді. Таке поєднання є рідкісним явищем в оперній практиці. М. Кабальє притаманні не лише високе емоційне і драматичне напруження, величезна пристрасть, але й природна вишуканість, велич і гідність, що символізують національні особливості іспанської культури. Недарма голос великої співачки звучав на відкритті Олімпійських ігор у її рідній Барселоні в 1992 р.

     Високого рівня сягає українське вокальне виконавське мистецтво. Відоме в Україні та за її межами ім’я видатної вітчизняної оперної співачки (лірико-драматичне сопрано) Соломії Крушельницької (1872 – 1952). Ще за життя С. Крушельницька була визнана найвидатнішою співачкою світу. Серед її численних нагород та відзнак, зокрема, звання «Вагнерівська примадонна» ХХ століття. Співати з нею на одній сцені вважали за честь Е. Карузо, Т. Руффо, Ф. Шаляпін. Італійський композитор Дж. Пуччіні подарував співачці свій портрет з написом «Найпрекраснішій і найчарівнішій Батерфляй». Успіх С. Крушельницької на оперних сценах світу був успіхом і визнанням української музики й мистецтва.

    Перший оперний дебют С. Крушельницької відбувся 15 квітня 1893 р. Вона виконала партію Леонори в опері Г. Доніцетті «Фаворитка» на сцені Львівського оперного театру. У середині 1890-х рр. розпочались її тріумфальні виступи на сценах театрів світу: Італії, Іспанії, Франції, Португалії, Росії, Польщі, Австрії, Єгипту, Аргентини, Чилі в операх «Аїда», «Трубадур» Дж. Верді, «Фауст» Ш. Гуно, «Страшний двір» С. Монюшка, «Африканка» Д. Мейєрбера, «Манон Леско» і «Чіо-Чіо-Сан» Дж. Пуччіні, «Кармен» Ж. Бізе, «Електра» Р. Штрауса, «Євгеній Онєгін» і «Пікова дама» П. Чайковського та інших. Де б не виступала знаменита співачка, вона завжди відчувала себе українкою і прославляла свій народ, його пісні.

     У 1920 р. С. Крушельницька на вершині слави залишає оперну сцену. Останній її виступ відбувся в неапольському театрі в улюблених операх «Лорелея» і «Лоенгрін». Далі співачка займається камерною концертною діяльністю, пісні виконувала вісьмома мовами. Здійснила турне Україною, Європою, Америкою. Із середини 1940-х рр. і до останніх днів свого життя С. Крушельницька працювала викладачем вокалу Львівської державної консерваторії імені М. В. Лисенка. Із 1987 р. у Тернополі проводиться конкурс вокалістів імені С. Крушельницької. Щорічно у Львові відбувається міжнародний конкурс вокалістів імені С. Крушельницької; традиційними стали фестивалі оперного мистецтва.

      Видатним представником вітчизняного вокального мистецтва є співак (бас) Бори́с Гми́ря (1903 – 1969). Вперше виконавець почав виступати на сцені Харківського оперного театру. Підґрунтям для формування унікальної художньої особистості митця були найкращі зразки української, російської та світової музичної культури. Виконавському стилю Б. Гмирі притаманні глибокий психологізм у розкритті образного змісту музичного твору, виразна дикція, винятковий акторський талант, ювелірна витонченість деталей, благородна стриманість, висока вокальна і художня культура. Із 1939 р. Б. Гмиря працює солістом Київського академічного театру опери і балету імені Т. Г. Шевченка. Оперний репертуар співака складають 44 оперних партії, серед яких головні – Тарас («Тарас Бульба» М. Лисенка), Кривоніс («Богдан Хмельницький» К. Данькевича), Сусанін («Іван Сусанін» М. Глінки), Борис («Борис Годунов» М. Мусоргського), Сальєрі («Моцарт і Сальєрі» М. Римського-Корсакова), Мефістофель («Фауст» Ш. Гуно), Рущак («Мілана» Г. Майбороди). До репертуарного списку Б. Гмирі входить близько 600 камерних творів, серед яких 75 арій і 545 романсів відомих українських, російських і зарубіжних композиторів, народні пісні. Ця величезна вокальна спадщина записана на 200 платівках, які видавалися понад 120 разів тиражами від 100 тис. до 600 тис. примірників. Голос Б. Гмирі звучить у всіх країнах світу, на всіх континентах.
 

     Справжньою окрасою українського і світового вокального мистецтва є творчість відомої оперної співачки (колоратурне сопрано) Євгенії Мірошниченко (1931 – 2009). У 1957 р. Є. Мірошниченко стала солісткою Київського театру опери і балету імені Т. Г. Шевченка. Згодом співачка стажувалася в Італії у театрі «Ла Скала» . Її гастролі з успіхом проходили в Болгарії, Польщі, Румунії, Югославії, Канаді, Франції, Японії. Також Є. Мірошниченко виступала і як концертна співачка. До її концертного репертуару входили численні арії з опер, українські народні пісні та романси українських композиторів. Співачка мала легкий рухливий голос, який вільно досягав високих нот у високому регістрі, її виконання відзначалося високою вокальною майстерністю, темпераментом і жвавістю. Є. Мірошниченко здобула славу завдяки виконанню партій Віолети в опері «Травіата» Дж. Верді і Лючії в опері «Лючія ді Ламмермур» Г. Доніцетті. Із 1980 р. і до кінця життя Є. Мірошниченко викладала у Київській державній консерваторії.

      Творчість відомого українського співака (лірико-драматичний тенор) Анатолія Солов’яненка (1932 – 1999) є величезним внеском до скарбниці вітчизняної та світової музичної культури. У 1962 р. митець був запрошений до Київського театру опери і балету, проходив стажування в театрі «Ла Скала», де став лауреатом конкурсу «Неаполь проти всіх». Його виступи по римському телебаченню і в концертних залах одержали схвальні відгуки преси і високу оцінку музичної критики.

      До репертуару А. Солов’яненка входить 17 оперних партій, багато арій, романсів, народних пісень. Співак із успіхом гастролював у Болгарії, Румунії, НДР, Японії, Австралії, Канаді та інших країнах. Кілька сезонів він проспівав у нью-йоркському «Метрополітен-опера», де виконав партії в операх Р. Штрауса, Дж. Верді, П. Масканьї. Українські народні пісні у виконанні А. Солов’яненка стали взірцем майстерності для всіх наступних співаків.

  Серед найкращих партій: Андрій («Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського), Фауст (в однойменній опері Ш. Ґуно), Альфред («Травіата» Дж. Верді), Надір («Шукачі перлин» Ж. Бізе), Рудольф («Богема» Дж. Пуччіні) та ін. Авторитетні музикознавці визнали, що виконання А. Солов'яненком пісеньки герцога в опері «Ріголетто» Дж. Верді було вершиною вокальної майстерності.
 

     Відомий український співак (тенор) Володимир Гришко (1960). Дебют співака відбувся у 1988 р. на сцені Національного академічного театру опери і балету України імені Т. Г. Шевченка, а із середини 1990‑х рр. брав участь у спектаклях різних країн світу. Його виступи з успіхом пройшли на сцені «Метрополітен-опера» у Нью-Йорку, «Арени ді Верона» у Франкфурті, Нью-Орлеанської опери, Празької Національної опери, «Опера де Бастиль» у Парижі, Маріїнської опери у Санкт-Петербурзі та інших оперних театрів світу. У репертуарі В. Гришка – 30 партій вітчизняного і світового оперного репертуару, таких як Дон Хозе («Кармен») Ж. Бізе, Рудольф («Богема») Дж. Пуччіні, Ленський («Євгеній Онєгін») П. Чайковського, Герцог («Ріголетто») Дж. Верді та інші, твори кантатно-ораторіального жанру, українські, російські, італійські та іспанські пісні, а також сучасна музика.

      Знаними в Україні та за її межами є імена співаків Івана Паторжинського, Івана Козловського, Оксани Петрусенко, Дмитра Гнатюка, Ольги Басистюк, Вікторії Лук’янець, Валентини Степової. Їх творчість була і залишається неоціненним внеском до скарбниці світової та вітчизняної культури.

      Як уже зазначалося, спів також буває і хоровим. Організований хоровий спів відомий уже протягом трьох тисяч років. Перші згадки про хор зустрічаються в «Іліаді» Гомера, яка була написана близько 850 р. до н.е. До складу античного грецького хору входили співаки і танцівники, кількість яких інколи становила 600 осіб.

      Здавна хор вважався учасником релігійного життя. Перші церковні хори були дуже маленькі, до них входило 4 – 8 хлопчиків і 10 – 18 чоловіків. Як відомо, жінкам заборонялося брати участь у богослужіннях. Із появою поліфонічного стилю збільшився діапазон звучання голосів у хорах, з’явилися нові жанри. Перший хоровий твір, що дійшов до нашого часу – меса французького композитора Гійома де Машо (близько 1300 – 1377), написана в чотирьох частинах.

      Розвитку мистецтва поліфонії сприяла творчість італійського композитора Джованні Перлуіджі да Палестріни (1525 – 1594). Він створив сотні мес, мотетів, духовних мадригалів, які виконувались хором a capella. Дослідники зазначають, що піднесена і гармонічно врівноважена музика Дж. Палестріни часто викликає асоціації з образами картин Рафаеля.

      У Німеччині основою богослужіння був протестантський хорал. Мелодії протестантських хоралів були побудовані на мотивах народних, духовних і світських пісень, наспівів мейстерзингерів. Гуманістична природа цього мистецтва яскраво відображена у хоралах Й. С. Баха. Найбільш відомими творами композитора у цьому жанрі є «Страсті за Матвієм» і «Висока меса».

      В Україні розквіт хорового мистецтва пов'язаний з іменами відомих композиторів М. Березовського, А. Веделя та Д. Бортнянського.

      Основоположником жанру духовно-хорового концерту в українській музиці був композитор і співак Максим Березовський (1745 – 1777), який, на жаль, прожив недовге життя. До хорової спадщини композитора належать концерти, літургії та інші твори. Для творів митця характерна висока емоційність, вишуканість композиторського письма, художня досконалість, краса й виразність. Одним із найпопулярніших церковних творів стала Четверта частина з літургії М. Березовського «Вірую».

      Вершиною духовної музики є драматично-трагедійний концерт «Не отвержи мене во время старости». У цьому творі митець зіставляє чотири частини циклу, ансамблеве і хорове виконання. Таким чином композитор відобразив ідею конфліктності різних музично-образних сфер: скорботності, смутку, відчаю, схвильованості, обурення, протесту тощо. Творчість М. Березовського, в якій органічно поєднані традиції західноєвропейської (італійської) музики з елементами мелодики українських пісень, мала важливе значення для подальшого становлення вітчизняного професійного музичного мистецтва.

      Вагому роль у розвитку вітчизняної хорової музики відіграла творчістькомпозитора, хорового диригента, співака (тенор), скрипаля, педагога Артемія Веделя (1767 – 1808). Митець створював лише сакральну хорову музику. Він розвивав споконвічні традиції української хорової культури, народної творчості. Багато творів композитора не дійшли до нашого часу. Відомі 29 хорових концертів, серед них – «Доколе, Господи…», а також частини з «Літургії», «Всенощна», «Покаянне тріо».

      Музика А. Веделя відзначається експресивністю мелодики. Найбільше вражають яскраві тенорові соло – драматичні декламації імпровізаційного характеру, споріднені з українськими думами. Більшість цих соло композитор виконував сам.

    Дослідники зазначають, що яскрава самобутня творчість А. Веделя, композитора-лірика, віддзеркалювала гуманістичні ідеали епохи.
 

     Класиком хорової музики XVIII ст. був Дмитро Бортнянський (1751 – 1825). У власній творчості композитор зумів поєднати найновіші на той час досягнення світової композиторської техніки, зокрема італійської школи, з вітчизняними музичним традиціями.

      Д. Бортнянського вважають реформатором церковного співу. Його творчий доробок становить понад 100 хорових творів – святково-урочистих, ліричних, скорботно-елегійних тощо. Серед них – дві літургії, хорові концерти для одного та двох хорів (чотириголосні та восьмиголосні). Стиль майстра характеризується інтонаційним багатством, оригінальністю прийомів поліфонічного письма, стрункістю форми.

     Творчість Д. Бортнянського справила великий вплив на західноукраїнських композиторів XIX ст. Його хорова музика і сьогодні звучить в багатьох країнах світу.

      У Єпископальному Соборі святого Івана Богослова – одному з найвеличніших храмів Нью-Йорка встановлено єдине в світі скульптурне зображення Д. Бортнянського. Скульптура композитора стоїть поряд з 11 іншими статуями найвидатніших авторів церковних творів – св. Григорія Великого – папи Римського, який запровадив григоріанський хорал, європейських композиторів Дж. Палестріни, Й. С. Баха, Г. Генделя та ін.

      У першій половині XX ст. у царині хорового мистецтва працюють українські композитори П. Козицький, М. Вериківський, Г. Верьовка, Л. Ревуцький, М. Коляда.

      Шедеврами українського мистецтва вважають хори Бориса Лятошинського з циклів на вірші М. Рильського, російських поетів, зокрема А. Фета, О. Пушкіна («Времена года», «По небу крадется луна»), а також «Тече вода в синє море» на вірші Т. Шевченка. Ці твори охоплюють широкий діапазон настроїв.

      Значну увагу збагаченню хорових традицій українського народу приділяє відомий сучасний композитор Леся Дичко (1939). Вона створює хорову музику різних жанрів – акапельні хори-мініатюри, кантати, літургії. Хоровий доробок Л. Дичко є яскравим прикладом стилізованого «етнографічного» підходу до прочитання фольклорних джерел. Кантати «Чотири пори року», «Сонячне коло», «Весна», «Барвінок» часто входять до репертуару дитячих хорових колективів.

      Національну виконавську хорову культуру розвивають професійні капели «Думка», «Трембіта», Національний заслужений академічний український народний хор України імені Г. Г. Верьовки, камерний хор «Київ», жіноча хорова капела з Миколаєва, Житомирська хорова капела, Чернігівський камерний хор імені Д. Бортнянського, Харківський камерний хор та багато інших хорових мистецьких колективів.

Дж. Каччіні. Ave Maria

Контрольні запитання

1. Яке місце займає вокальне мистецтво в сучасному музичному просторі?
2. Які жанри вокального мистецтва Ви знаєте?
3. Охарактеризуйте творчість видатних вітчизняних та зарубіжних співаків. Хто з них подобається Вам найбільше? Чому?
4. Назвіть імена композиторів, що створюють вокальну музику.

Список використаної та рекомендованої літератури

1. Архімович Л. Борис Гмиря / Архімович Л. – К. : Музична Україна, 1981.
2. Архімович Л. М. Лисенко: життя і творчість / Л. Архімович, М. Гордійчук. – [3-тє вид., доп. й пер.]. – К. : Музична Україна, 1992.
3. Антонюк В. Українська вокальна школа : етнокультурологічний аспект: монографія / Антонюк В. – [вид. 2-ге, пер. і доп.]. – К. : Українська ідея, 2001.
4. Головащенко М. Соломія Крушельницька в «Ла Скала» / Головащенко М. // Музика. – 1978. – № 5.
5. Зильберквит М. Мир музыки: очерк / Зильберквит М. – М. : Детская литература, 1988.
6. Історія української та зарубіжної культури : навч. посіб. / Клапчук С. М., Білик Б. І., Горбань Ю. А. та ін.; за ред. С. М. Клапчука. – [6-те вид., випр. і доп.]. – К. : Знання-Прес, 2007.
7. Ильин Ю. Великий Карузо : к столетию начала творческой деятельности / Ю. Ильин, С. Михеев. – СПб. : «Глаголь», 1995.
8. Кестинг Ю. Мария Каллас / Кестинг Ю. / [пер. с нем.]. – М. : Аграф, 2001.
9. Львов М. Из истории вокального искусства / Львов М. – М., 1964.
10.                    Мистецтво України : біографічний довідник / [упоряд. : А. Кудрицький, М. Лабінський / за ред. А. Кудрицького]. – К. : Українська енциклопедія, 1997.
11.                    Музыка : энциклопедия. – М. : ОЛМА-ПРЕСС, 2002.
12.                    Самин Д. Сто великих вокалистов / Самин Д. – М. : Вече, 2003.
13.                    Терещенко А. Анатолий Соловьяненко : творческий портрет / Терещенко А. – К. : Мистецтво, 1988.
14.                    Тимохин В. Мастера вокального искусства XX в. : очерки о выдающихся певцах современности / Тимохин В. – М. : Музыка, 1983.
15.                    Художня культура України : навч. посіб. / Л. М. Масол, С. А. Ничкало, Г. І. Веселовська, О. І. Оніщенко; [за заг. ред. Л. М. Масол]. – К. : Вища школа, 2006.