«Я вибрала Долю собі сама» Сценарій літературного вечора

 

«Я вибрала Долю собі сама»

(Сценарій літературного вечора до 85-річчя від дня народження Ліни Костенко)

               Вчитель. Сьогодні ми відчинимо двері в дивовижно-яскравий світ видатного  українського митця Ліни Василівни Костенко. Цьогоріч, 19 березня вона зустріне свою 85 весну.

Бібліотекар. Сьогодні у нас свято високої поезії. Вашій увазі ми пропонуємо літературну годину„Я вибрала долю собі сама”, присвячений ювілею Ліни Костенко, української поетеси, чарівної жінки, геніальної сучасниці.  

Вчитель.На поетичному Олімпі Україні, се­ред інших славних імен, уже багато років, і навіть десятиліть, живе «Нерозгадане чудо», «Казка казок», «Неймовірній птах», «Спартанка Києва», «Пілігрим вічності», «І мудра, і дитя», «Котра нічим не осквернила душу» — Ліна Василівна Костенко.
Бібліотекар. Власне, це ім'я не потребує ніяких рекомендацій, його знають навіть ті, хто ніколи не належав до числа шанувальників поезії. Адже ця жінка — не просто поетеса, книги віршів якої перекладені багатьма мовами, здобули визнання в усьому світі, вона — явище, творчість її варта цілої літератури.
                                    Звучить вірш   «Доля»

Ведучий.  ЇЇ доля прозирає крізь вірші, поезія є її долею, тут  уже важко щось одне виокремити. Вкрай малослівна щодо себе самої, Ліна Костенко залишає нам право побачити у віршах відблиск свого життя, високих почуттів, тяжкої  письменницької  праці. ЇЇ  біографія  наче вписана у творчість, інкрустована у поезію.

 1-й ведучий: Мистецький талант будь-кого з поетів різних епох полягає в тому, щоб промовити до сучасників знайомим, але ніби вперше вимовленим, неповторним словом, обезсмертити душу загадковим дотиком. Зробити слово відкриттям серед мільйонів слів і людей – це нелегка праця і велика відповідальність перед майбутнім.

У сучасній українській поезії   повною   мірою   це вдалося здійснити Ліні Костенко, творчість якої стала поетичним осмисленням буття людської душі, незалежно від того, в якому часовому просторі і фізичному втіленні вона існувала колись чи існує нині. Маючи воістину Божий дар слова, Ліна Василівна є ще й лицарем честі, взірцем громадянської мужності. Таким поетом може пишатися будь-який народ світу, бо він є спадкоємцем кращих традицій не лише своєї нації, а й усього людства.

Читець:  Страшні слова, коли вони мовчать, 

коли вони зненацька причаїлись,

коли не знаєш, з чого їх почать,

бо всі слова були уже чиїмись.

Хтось ними плакав, мучився, болів,

із них почав і ними ж і завершив.

Людей мільярди, і мільярди слів,

а ти їх маєш вимовити вперше!

Все повторялось: і краса, й потворність.

Усе було: асфальти й спориші.

Поезія – це завжди неповторність,

якийсь безсмертний дотик до душі.

2-й ведучий: Її Муза, строга й вишукана, повсякчас нагадує нам, що Ліна Костенко – одна з-поміж небагатьох, кого ми звемо аристократами духу, які протягом усього життя зберігають горду поставу й не схиляються під нещадними вітрами історичних зломів та кон’юнктури, у які шати б вона, та кон’юнктура, не вбиралася.

Я вибрала Долю собі сама.

І що зі мною не станеться, –

у мене жодних претензій нема

до Долі – моєї обраниці, – писала поетеса, свідомо зробивши свій вибір.

1-й ведучий: Життєвий і творчий шлях Ліни Костенко можна охарактеризувати одним словом – боротьба. Своїм сучасникам вона скаже:

Так що відійдіть, будь ласка,

хто боїться бути збитим, наче в кеглі.

Смерть – це ще не поразка.

В переможних боях

             теж бувають полеглі.

Скільки їх «полягло», скільки перебувало у внутрішній еміграції в роки духовної задухи і масового терору.

Усі вже звикли: геніїв немає.

Поснулим душам звелено хропти.

Епоха несприятлива – ламає

іще в колисці геніям хребти.

2-й ведучий: Кінець 40-х – початок 50-х років був далеко не найпліднішим періодом у розвитку української культури. Гоніння, табу на українську мову – усе це не могло не накласти прикрого відбитку на громадське й літературне життя, життя, яке трощилося під колесами духовного занепаду. Саме в такий нелегкий час на небосхилі української поезії зійшла нова зірка на ім’я Ліна Костенко.

Читець:Стоїть у ружах золота колиска.

Блакитні вії хата підніма.

Світ незбагненний здалеку і зблизька.

Початок є. А слова ще нема.

Ще дивен дим, і хата ще казкова,

і ще ніяк нічого ще не звуть.

хмари, не прив’язані до слова,

от просто так – пливуть собі й пливуть.

Ще кожен пальчик сам собі Бетховен.

Ще все на світі гарне і моє.

І світить сонце оком загадковим.

Ще слів нема. Поезія вже є.

 

1-й ведучий: Чотирнадцятирічною дівчинкою ввійшла Ліна Костенко в поезію. Народилася вона 19 березня 1930 року на Київщині, в містечку Ржищеві, що розташоване за 80 кілометрів від Києва униз по Дніпру. Про містечко, оповите славною історією розповідав батько, який був дуже цікавою особистістю; працюючи учителем у школі викладав мало не всі предмети, знав 12 мов. З 1936 року – киянка. У столиці закінчила середню школу, навчалася в педагогічному інституті. Літературне обдарування привело її до Московського літературного інституту імені О. М. Горького. Навчання, студентське життя, цікаві дискусії, краса Підмосков’я, кохання. Народжуються ліричні, наповнені любов’ю, вірші.

І1-й ведучий: Друга половина тридцятих. Жорстока доба сталінізму. Репресії. Велике полювання на «ворогів народу». «Ворогом народу»  став батько Ліни, засуджений на 10 років – за те, що був занадто інтелігентним, освіченим. Дитяча  пам’ять  увібрала в себе багато трагічного. Їй було одинадцять років, коли почалася війна. Упродовж цілого життя переходила борознами  випробувань – а вони укріплюють душу. І війна – чи не найглибша із цих борозен. Вона поставила першу зарубку на дереві творчості. ЦІ жорстокі картини, що зафіксували враження стану душі, які через роки перетворилися в усвідомлене бачення війни.

                Вірш «Мій перший вірш, написаний в окопі»

                Мій перший вірш написаний в окопі,

               На тій сипкій од вибухів стіні

      Коли згубило зорі в гороскопі,

      Моє дитинство, вбите на війні.

 

Лилась пожежі вулканічні лава.

Горіла хата. Ніч здавалась днем.

І захлиналась наша переправа –

Через Дніпро – водою і вогнем.

 

Гула земля. Сусідський плакав хлопчик,

Хрестилась баба і кінчався хліб,

Двигтів отой вузесенький окопчик,

Де дві сім’ї тулились кілька діб.

 

О, перший біль тих не дитячих вражень,

Який він слід  на серці залиша!

 Як невимовне віршами не  скажеш,

Чи не німою зробиться душа?!

 

Це вже було ні зайчиком, ні вовком,

Кривавий світ, обвуглена зоря!

А я писала мало не осколком

Великі букви, щойно з букваря, -

 

Той перший віршик, притулившись скраю

Щоб присвітила по ночі війна.

Який він був, я вже не пам’ятаю.

Снаряд упав – осипалась стіна

Ведучий.  Ще школяркою почала відвідувати літературну студію при Спілці письменників України. Потім навчалася в Київському педагогічному  інституті. В 1952-1956 роках – Москва, Літературний  інститут ім.М.Горького. Закінчила його з відзнакою.

Ведучий. Після повернення з Москви додому  Ліна Костенко могла пересвідчитися , що і в Україні все сміливіше розправляє плечі молоде покоління –«шістдесятники» . Услід за Дмитром Павличком у поезію  йшли , сповнюючи її самобутніми молодими голосами , Василь Симоненко, Микола Вінграновський, Іван Драч…

Ведучий. Духовна біографія Ліни Костенко тісно переплелася  з  долею українського «шістдесятництва».Але «шістдесятники»- не тільки поети. Дух «шістдесятництва» творився кіномитцями (С.Параджановим, Ю. Ільєнко), художниками (А.Горською, Л.Семикіною, В.Задорожною),критиками(І. Світличним, І. Дзюбою, Є. Сверстюком)…

Ведучий. Три її перші поетичні збірки з’явились одна за одною: „Проміння землі” - 1957р.. „ Вітрила” – 1958р. „Мандрівка серця -1959р. Наступна  ж побачить світ аж 1977 року. Уже в перших книгах Л.Костенко постала перед читачами  поетом чесним і безкомпромісним, мислячим і самобутнім. Устами Кобзаря Ліна Костенко звертається до „співців земної краси”, сучасних поетів з проханням „гартувати голоси”, не пустослів’ям пишним та барвистим ... , а  „заспівом в дорозі нелегкій”, бо на цій планеті

Відколи сотворив її сам Бог,

Ще не було  епохи для поетів,

Але були поети для епох!

 

Ведучий. Читачі і критика сприйняли її твори прихильно. Але була й інша реакція. Її шельмували й звинувачували на всіляких апаратних засіданнях, пленумах, нарадах у формалізмі, абстракціонізмі. Але поетеса вірила що колись настане день....

Читець. Настане день, обтяжений плодами,

  Не страшно їм ні слави, ні хули

  Мої суцвіття, биті холодами,

  Ви добру зав’язь все-таки дали.

  

І то нічого, що чигали круки,

Що проминуло так багато літ.

З такого болю і з такої муки

Душа не створить бутафорський пліт.

 

Ведучий.  Мужність поетеси вражає. Адже  вона в 60-ті роки єдина з членів спілки письменників уголос протестує проти вводу радянських військ у Чехословаччину, не зважаючи на загрозу арешту , це вона у Львові  кидає квіти підсудним (адже тоді прокотилась хвиля репресій проти української інтелігенції), їй крутять руки , вона б’є кулаком по  «воронках». Мабуть тоді з’явилися такі рядки поезій , що відображають її життєве кредо –

                     «Я трохи звір . Я не терплю неволі.

                     Я вирвуся, хоч лапу відгризу.»

                                                         «Я не люблю нещасних. Я щаслива.

                                                          Моя свобода завжди при мені.»

2-й ведучий: Чи могла юна поетеса передбачити, що надійдуть довгі шістнадцять років мовчання і забуття. Мовчала преса, та не мовчали її вірші, які передавалися з рук в руки. «Ця радість народилася давно, – пише В’ячеслав Степанович Брюховецький, – ще із студентських років, коли, переписані від руки, передавали однокурсник однокурсникові, і відразу ми ставали не просто однокурсниками, а однодумцями, вірші «забороненого» тоді автора – Ліни Костенко. Правда було в тій радості багато суму й непорозуміння. Пекельне «чому?» не давало спокою. Втім, оце пекельне і будило твоє сумління... За це я низько схиляюся перед Поетесою – від імені свого й наступних поколінь».

1-й ведучий: В ці роки духовного занепаду Ліна Василівна з болем промовить:

Ми мовчимо – поезія і я.

Ми одна одній дивимось у вічі.

Вона не знає, як моє ім’я, –

Мене немає в нашому сторіччі.

Я не зійшла, посіяна в бетон.

Не прийнялась, морозами прибита.

Я недоцільна – наче камертон

у кулаці кошлатого бандита.

Ніщо не зупиняє Поета, адже для того, хто «належить людству і епохам» у момент жертовності існує тільки «моральна підзвітність самому собі».

2-й ведучий: Плекаючи своє слово, Ліна Костенко промовляє:

Душа моя обпалена,

І як ти ще жива?

Шукаєш, мов копалини, –

слова, слова, слова!

Оголеними нервами

угадуєш слова,

нестачу мікровольта

і зайвий міліграм.

І тим самим ніби зізнається, що пошук слова – нелегка праця, шлях нескінченних сумнівів, на якому раз-по-раз виникає думка про гідність витвореного:

Так чого ж я шукаю і чим я жива?!

Велемовний світ, велелюдний.

Ви поезія, вірші?

Чи тільки слова?

1-й ведучий: Вона завжди знаходилася там, де потрібна була її допомога, поряд зі своїми товаришами і однодумцями. Проте, якою ціною давалася Ліні Костенко  її  свобода , незалежність, найкраще знають  найближчі люди.

1І-й ведучий: Ліна Костенко не любить галасу, вона скромна і нечестолюбна і рідко спілкується з репортерами. Ми майже не бачимо її на телеекрані.

Оксана Пахльовська, дочка Ліни Костенко, так описує етапи десятиліть:

           Із  спогадів  дочки:

« Мама  свого часу стала легендою. Це тоді, коли в літературі її ніби не існувало   і   ім’я було заборонене , вірші не друкувались , про вихід книжок і не мріялось. А люди про неї знали. Переповідали одне одному й правду , й вигадки, але знали , що вона є. Саме тоді , коли багато колег робило вигляд , що якраз її і немає. У найстрашніший період , коли навколо неї тісніше замикалося коло переслідувань , цькувань, заборон , вона писала. Поезія була протистоянням. Була вірою в кінцевість абсурду. І з самого початку … була бунтом. Бунтом особистості. Повстанням духу.

 

 

 

Читець:   Поезія згубила камертон.

  Хтось диригує ліктями й коліном.

  Задеренчав і тон, і обертон,

  І перша скрипка пахне нафталіном.

 

  Поезія згубила камертон.

  Перецвілась, бузкова і казкова

  І дивиться, як скручений пітон,

  Скрипковий ключ в лякливі очі слова.

  У правди заболіла голова

Од часнику, політики й гудрону

Із правдою розлучені слова

Кудись біжать по сірому перону,

Відходять вірші, наче поїзди.

Гримлять на рейках бутафорські  строфи.

Але куди вони? Куди вони? Куди?

Поезія на грані катастрофи.

І чи зупиним, чи наздоженем?

Вагонам йдуть, спасибі коліщаткам...

Але  ж вони в майбутнє порожнем!

Як ми у вічі глянемо нащадкам?!

Всі ці роки мама  здавалась мені хранителькою згасаючого вогню , самотньою на березі найчорнішого з морів. «Я умирала серед вас, отут під небом України…» Це не тільки про Марусю Чурай. Це про себе .»

«Сімдесяті. У цей час на руках у мами –маленьке дитя, мій молодший братик Василько, який зіпнеться на ніжки і почне ходити в роки маминого літературного  небуття .Це мужність мами, як жінки – народити дитину в розгул чуми. Це правічний інстинкт роду-віра в перемогу життя і його неперервність.

Вона завжди мені каже : найголовніше- це діти і робота.

У мами свій метод виховання – свобода особистості. Вона дуже раділа , коли мій брат ще зовсім  дитям писав чарівні вірші, а потім зайнявся театральними дійствами. Вирішила : буде режисером.

Але коли він підріс і сказав, що буде математиком, вона тільки віддала належне його рішучості і самостійності.

Дітьми ми були дуже вередливими. Рід у нас крутий ;  але завжди знали одне правило :  хоч яку шкоду  зробиш-все нічого.

Одне не можна-брехати- ні   іншим , ні  собі. Основа маминих стосунків з нами і зі світом : довіра і надійність. І ще одне : серед тих, хто захоплюється маминою мужністю , дуже мало хто по-справжньому вміє розуміти в ній ніжну і прекрасну жінку з могутньою, ще із глибини європейського  середньовіччя, енергією любові, віри і витонченості, аристократизму  почуття.»

   1980: після всіх кіл видавничого пекла вихід «Неповторності» все одно під загрозою. Останній спосіб: мама оголошує голодовку – це вже друга. Перша була після вирубаних строф в «Літературній Україні» влітку 1976 року. Наш тато каже: «Ліно, у тебе ж діти!». Мама відповідає: «Діти мене простять».

Ведуча ІІ : Ще за молоду душа Ліни Костенко задихалася в атмосфері духовної блокади, тотального наступу на паростки національного відродження, засилля кар’єристів і підлабузників. ЇЇ поезія була криком протесту.

2-й ведучий: І все ж, попри всі життєві негаразди, поетеса не втратила ніжних почуттів до людей. Любов до людей проходить через усю поезію Ліни Костенко. Образ Ісуса в нашій уяві завжди порівнюється з чистотою, вічністю

Ісус Христос розп’ятий був не раз.

Там, на Голгофі, це було уперше.

Умер од смерті, може, – від образ,

і за життя не пожалів, умерши.

1-й ведучий: Щирі, ніжні симпатії до простої людини відчуваються в кожному слові...

Ніяковіє, червоніє:

«Даруйте, зміна уночі...».

І раптом обважніли вії,

Заснула на моїм плечі.

Така чутлива, як билинка.

На косах промінь виграє...

Дорогі мої друзі! Скоро моя зупинка.

Обережніше, тихше, пересядьте на місце

Читець:   Старесенька, іде по тій дорозі.

Як завжди. Як недавно. Як давно.

Спинилася. Болять у неї нозі.

Було здоров’я, де тепер воно?

І знов іде... Зникає за деревами...

Світанок стежку снігом притрусив.

Куди ж ти йдеш? Я жду тебе. Даремно.

Горить ліхтар, ніхто не погасив.

Моя бабусю, старша моя мамо!

Хоч слід, хоч тінь, хоч образ свій залиш!

Якими я скажу тобі словами,

що ти в мені повік не одболиш!

Земля без тебе ні стебла не вродить,

і молоді ума не добіжать.

Старесенька, іде чиясь бабуся,

і навіть хтозна, як її ім’я.

А я дивлюся у вікно, дивлюся,

щоб думати, що, може, то моя.

1-й ведучий: Людина і життя, наскільки ці два поняття мають різне смислове значення, настільки ж і не від’ємні одне від одного.

І душа людська текуча і незглибима, як Дніпро. Лише треба мати своє русло, і тоді, незважаючи ні на яке каміння, вона нестиме добро, лише

... зумій вмістити в береги

всю глибину її зворушень,

всю простоту її душі.

2-й ведучий: І ось з такою простою і чистою душею увійшла до наших сердець легендарна Маруся Чурай. І вже було важко собі уявити, що українська література досі не мала цього чудового історичного роману у віршах «Маруся Чурай». З цим прекрасним твором Ліни Костенко поверталася українська ідея – ідея незнищенності народу, як його пісні.

1-й ведучий: Образ Марусі органічно зливається з образом України. І це тому, що талановита дівчина виросла в середовищі, де шанується народна мораль, де основним правилом людської поведінки завжди виступала незрадлива любов до Вітчизни, уболівання за щастя і процвітання народу. Серце Марусі відкрите до кожної чесної людини. Усі свої найсвітліші почуття вона висловлює в піснях, в яких – і про козаченьків, які засвіт уставали, збираючись у похід, і про тих, що поїхали за Десну.

У романі Ліни Костенко «Маруся Чурай» ми бачимо свою історію, історію своїх предків, вірність і талановитість кращих представників української нації.

Вчитель зараз послухайте уривок з цього роману де описується краса природи  нашої рідної України.

Шість довгих років забороняли друкувати роман. І ось у 1979 році він побачив світ у видавництві «Радянський письменник». Небачений успіх – лише за кілька днів восьмитисячний тираж було розкуплено.

1987 року в житті Ліни Василівни відбулася знаменна подія – їй присуджена Державна премія України імені Т. Г. Шевченка за історичний роман у віршах «Маруся Чурай» і збірку поезій «Неповторність». Це була вистраждана і заслужена нагорода.

Читець:   Ти знов прийшла, моя печальна музо.

Не бійся, я не покладаю рук.

Пливе над світом осінь, як медуза,

і мокре листя падає на брук.

А ти прийшла в легесеньких сандаликах,

твій плащик ледь прип’ятий на плечі.

О, як ти йшла в таку негоду, здалеку,

така одна-однісінька вночі!

Ти де була, у Всесвіті чи в Спарті?

Яким вікам світилася вві млі?

І по якій несповідимій карті

знаходиш ти поетів на землі?

Ти їм диктуєш долю, а не вірші.

Твоє чоло шляхетне і ясне.

Поети ж є і кращі, й щасливіші.

Спасибі, що ти вибрала мене.

 

Ведуча І : Л.Костенко у книзі „Неповторність” багато розмірковує над тим, що ж лишає по собі людина. Пробудити людину в людині – це проблема, яка хвилює автора. Як жити ? Де відшукати те одвічне, що, збагативши тебе особисто, залишиться у спадок твоєму народові, а відтак і людству.

Читець : Життя іде і все без коректур,

І час летить, не стишує галопу.

Давно нема маркізи Помпадур,

І ми живем уже після потопу.

 

                     Не знаю я, що буде після нас,

В які природа убереться шати.

Єдиний, хто не втомлюється., - час.

А ми живі, нам треба поспішати

 

Зробити щось, лишити по собі,

А ми, нічого, - пройдемо, як тіні,

Щоб тільки неба очі голубі

Цю землю завжди бачили в цвітінні.

 

Щоб ці ліси не вимерли, як тур

Щоб ці слова не вичахли, як руди,

Життя іде і все без коректур,

І як напишеш, так уже і буде.

 

Але не бійся прикрого рідка.

Прозрінь не бійся, бо вони як ліки.

Не бійся правди, хоч яка гірка

Не бійся смутків, хоч вони як ріки.

Людині бійся душу ошукать

Бо в цьому схибиш – то уже навіки.

Ведучий. Минає день, минає день, минає! А  де ж мій сад божественних пісень? -  сама себе запитує Л.Костенко  і творить свій сад – книжку „Сад нетанучих скульптур” 1987р. Після періоду напруженої  роботи Ліна Василівна  робить воістину щедрий дарунок читачеві – „Вибране”, куди ввійшла збірка „Інкрустації”.

Читець: Вечірнє сонце, дякую за день!

Вечірнє сонце, дякую за втому.

За тих лісів просвітлений Едем

і за волошку в житі золотому.

За твій світанок, і за твій зеніт,

і за мої обпечені зеніти.

За те, що завтра хоче зеленіть,

за те, що вчора встигло оддзвеніти.

За небо в небі, за дитячий сміх.

За те, що можу, і за те, що мушу.

Вечірнє сонце, дякую за всіх,

котрі нічим не осквернили душу.

За те, що завтра жде своїх натхнень.

Що десь у світі кров ще не пролито.

Вечірнє сонце, дякую за день,

за цю потребу слова, як молитви.

 

Ведучий  За збірку „Інкрустації” присуджена одна з найпрекрасніших премій  - премія Петрарки, титана Італійського Відродження. У дипломі зазначається „Спеціальна премія світовій поетесі Ліні Костенко”, не українській, а світовій, бо справжня поезія звісно ж належить світові.

 

Ведучий 1999р. Л.Костенко видає історичний роман у віршах „ Берестечко”

Читець:   Народе вільний, аж тепер ти – віл.

Моя поразка зветься Берестечком.

На Київ наступає Радзивілл.

Я вже не я. Мене вже улелекали.

Уже рука не вдержить булави.

Куди умерти?! З пекла та й до пекла?

Гармат нема. Пропали корогви.

Дев’ятосил, знемігся я потрошку.

Ірже мій кінь у дикій лободі.

Немає війська. Всі – у розпорошку.

Один в біді... Один – як на воді.

Так починається історичний роман у віршах. Ця книга про одну з найбільших трагедій української історії – битву під Берестечком.

Читець: Був ранок. Був туман. Було сто тисяч війська.

І меч свячений був. Усе було тоді.

Шуміли корогви. І жодна птиця свійська

не вивела курчат в орлиному гнізді.

Вози стояли, скуті ланцюгами.

І обрій зблис півмісяцем татар.

І покотились в коней під ногами

кошлаті димом голови петард.

На нас ішла стіна рухомогруда.

Летіло все, закуте у броню.

Гусар крилатий – то така споруда,

що тільки шаблю вищербиш об ню.

Скресались ми. Вони спочатку тисли.

Та ми, легкі між тої ваготи,

крушили їх, знімали з коней списами

і прогинали келепом щити.

Ведучий. У своїх поезіях поетеса підкреслює, що справжня краса вічна, треба лише зуміти її побачити.

Читець: Цей ліс живий. У нього добрі очі.

Шумлять вітри у нього в голові.

Старезні пні, кошлаті поторочі,

літопис тиші пишуть у траві.

Дубовий Нестор дивиться крізь пальці

на білі вальси радісних беріз.

І сонний гриб в смарагдовій куфайці

дощу напився і за день підріс.

Малі озерця блискають незлісно,

колише хмара втомлені громи.

Поїдемо поговорити з лісом,

а вже тоді я можу і з людьми.

Саме на одинці з природою поетеса стишує свій темперамент, стає ніжнішою, ласкаво-уважнішою до всякої дрібниці. Для неї природа завжди жива.

Читець: Природа мудра. Все створила мовчки.

Росинку поту втерла на брові.

На буреломах сходять мухоморчики  –

театр ляльковий просто на траві.

Один великий, в брилику озерце.

Оранжеві, червоні ковпачки.

Здається, вийде гномик в камізельці,

застебнутий на срібні гаплички.

 Вчитель.У збірці творів «Вибране» Ліна Костенко виділила окремий розділ «Осінні карнавали». Ліна Костенко показує нам осінь різною – то ранньою, такою, що тільки-тільки вийшла з літа і ще сповнена гарячої жагучості, то пізньою, коли «од холоду в ногах посиніли дуби. Героїня не здатна спокійно говорити про осінь. Вона постійно схвильована нею, переживає її з усією повнотою. Послухайте вірші про  осінь

 

 Витонченим шедевром поетичного мистецтва  також є поезія «Осінній день, осінній день, осінній!»  Послухайте у виконанні О. Богомолець

 

1-й ведучий:   Ліна Костенко – це поетеса , для  якої Правда є найголовнішим критерієм. Правда виношена , вистраждана , - тому  її  відповідальність за свою поезію, за своє образне слово надзвичайно висока . Ліна Василівна – Людина дуже зосереджена в собі , вона  обережно ставиться до  людей , бо , не дозволяючи собі марнувати  час , боїться , що якась банальність зіпсує їй настрій , налаштованість на роботу і , я сказав  би , особливе відчуття життя. 1-й ведучий Але вона завжди відкрита з друзями , надзвичайно чутливо реагує на тепло та щирість. А чорнобильська тема , якою так перейнялася Ліна Костенко!..  Вона  впродовж  багатьох років їздила в Чорнобильську зону, ходила з рюкзаком по старих хатах, покинутих садибах, прагнучи будь-що зберегти невловимий дух, той настрій, який все ж був закодований у іконах , оберегах, рушниках, предметах вжитку тощо. І вона це робила так  завзято , і з такою відповідальністю , здавалося , що це на той час було сенсом її життя. Вона така у всьому, ніхто її не зіб’є з її шляху. Це дуже сильний характер.

Читець                       Ми – атомні заложники прогресу.

                                      Вже в нас нема ні лісу,

                                      ні небес. Так і живем

                                      од стресу і до стресу,

           Абетку смерті маємо – АЕС.

Ведучий: Ліна Костенко - сильна особистість, кредо якої - свобода і правда. Нас вражає потужна громадянська лірика цієї поетеси, що вистояла в часи тотального запустіння, страху, пристосуванства, захоплює її мужність і сила духу. Та Ліна Костенко - жінка, і їй, як і кожній жінці, дароване Всевишнім щастя кохати й бути коханою. Однак далеко не в кожного це священне почуття викликає такі потужні зримі образи, виливається в такі прекрасні, неповторні рядки.

Читець: Двори стоять у хуртовині айстр.

Яка рожева й синя хуртовина!

Але чому я думаю про Вас?

Я Вас давно забути вже повинна.

Це так природно - відстані і час.

Я вже забула. Не моя провина -

то музика нагадує про Вас,

то раптом ця осіння хуртовина.

Це так природно - музика, і час,

і Ваша скрізь присутність невловима.

Двори стоять у хуртовині айстр.

Яка сумна й красива хуртовина!

 

Ведучий: Симфонія кохання у творчій палітрі Ліни Костенко — ніби «Золоте пташеня» її пое­тичного саду. Ми ніби поринаємо у дивовижний світ високих почуттів — незбагненних, світлих, чис­тих, високошляхетних і одухотворених святістю генія Ліни Костенко, високістю її Духу, її Серця, її Розуму.                Осінь і кохання - в них багато краси і суму.

Читець:

Осінній день березами почавсь.

Різьбить печаль свої дереворити.

Я думаю про тебе весь мій час.

Але про це не треба говорити.

Ти прийдеш знов. Ми будемо на "ви".

Чи ж неповторне можна повторити?

В моїх очах свій сум перепливи.

Але про це не треба говорити.

Хай буде так, як я собі велю.

Свій будень серця будемо творити.

Я Вас люблю, о як я Вас люблю!

Але про це не треба говорити.

 

Ведучий: Читати ці вірші неможливо без особливого душевного трепету. В цієї поетеси йдеться про шляхетні, високі почуття, які треба мати щастя пережити. Не до кожного приходить справжнє кохання. Не завжди маємо достойний об'єкт для любові. Ці проблеми Ліна Костенко вирішує дуже оригінально. Наприклад, скільки вже сказано, що нерозділене кохання - нещасливе. А тим часом ця думка в корені хибна, бо закохана людина переживає час свого цвітіння, незалежно від того, чи її люблять, чи й не відповідають на її почуття. Мабуть, вперше в усій українській літературі в "Світлому сонеті" Ліна Костенко змістила спектр дійсно у світлу сторону.

Читець: Світлий сонет

Як пощастило дівчинці в сімнадцять,

в сімнадцять гарних, неповторних літ!

Ти не дивись, що дівчинка сумна ця.

Вона ридає, але все, як слід.

Вона росте ще, завтра буде вищенька.

Але печаль приходить завчасу.

Це ще не сльози - це квітуча вишенька,

що на світанку струшує росу.

Вона в житті зіткнулась з неприємністю:

хлопчина їй не відповів взаємністю.

І то чому: бо любить іншу дівчину,

а вірність має душу неподільчиву.

Ти не дивись, що дівчинка сумна ця.

Як пощастило дівчинці в сімнадцять!

 

 

 

Ведучий: Тема любові є невичерпною, бо невичерпним є духовний світ людини. І кристал кохання в ліриці Ліни Костенко має безліч і граней. Це самозреченість і відчай, втіха і смуток, беззахисність і сила; єдине залишається незмінним - висока шляхетність почуттів. Для неї любов - явище духовно піднесене. Це не старомодність, а глибоке розуміння святості почуття.

Читець:

Я дуже тяжко Вами відболіла.

Це все було як марення, як сон.

 Любов підкралась тихо, як Даліла,

А розум спав, довірливий Самсон.

Тепер пора прощатися нам. Будень.

На білих вікнах змерзли міражі.

 І як ми будем, як тепер ми будем?!

такі вже рідні і такі чужі.

Ця казка днів - вона була недовгою.

Цей світлий сон - пішов без вороття.

Це тихе сяйво над моєю долею! -

воно лишилось на усе життя.

 

Ведучий: У інтимній ліриці Ліни Костенко жінка виступає шляхетною, інтелектуальною і високодуховною особистістю. Поезії, з якими ви сьогодні ознайомились, є класикою української любовної лірики. Вони красиві своєю викінченістю, довершеністю. Нічого зайвого. І все сказано...

 Читець: Моя любове! Я перед тобою.

Бери мене в свої блаженні сни.

Лиш не зроби слухняною рабою,

не ошукай і крил не обітни!

Не допусти, щоб світ зійшовся клином,

і не приспи, для чого я живу.

Даруй мені над шляхом тополиним

важкого сонця древню булаву.

Не дай мені заплутатись в дрібницях,

не розміняй на спотички доріг,

бо кості перевернуться в гробницях

гірких і гордих прадідів моїх.

І в них було кохання, як у мене,

і від любові тьмарився їм світ.

І їх жінки хапали за стремена,

та що поробиш, — тільки до воріт.

А там, а там... Жорстокий клекіт бою

і дзвін мечів до третьої весни...

Моя любове! Я перед тобою.

Бери мене в свої блаженні сни.

 2-й ведучий. Ми далекі від думки, що словами поезії можна навчити когось ставитись серйозні­ше до себе і своїх почуттів, але світ високої, пал­кої, натхненної поезії Ліни Костенко переконує нас у тому, що кохання — це вияв найкращого, що закладено в кожній людині, це найяскравіше і найзрозуміліше вираження будь-якого «Я».

1-й ведучий. Чи вміємо ми кохати? Чи спро­можні взяти на себе цей важкий і солодкий тягар? Ось над чим змушує замислитись нас поетеса.
   Читання  вірша «Очима ти сказав мені»
2-й ведучий. Світ кохання живий, він вічний. Тож чекаймо цього милосердного вогню з вірою в диво кохання й мудрість людського серця.

1-й ведучий. Нескореність Ліни Костенко перед тоталітаризмом — це її людський подвиг. Зали­шаючись нескореною, вона зберігала не тільки власну честь і гідність, а й честь і гідність рідної літератури. 

2-й ведучий. Ліна Костенко належить до кола кращих поетів сучасності. В 1990 році в США від­бувся Всесвітній конгрес «Ліна Костенко — поет і мислитель».

1-й ведучий. Дочка Ліни Василівни, відома по­етеса Оксана Пахльовська, — доктор філологіч­них наук, перекладачка творів багатьох італійсь­ких та іспанських поетів. Вона активно пропагує українську літературу за кордоном, нещодавно італійською мовою вийшла її книга «Українська літературна цивілізація». Авторка збірки поезії «Долина хмарів». Син Василь — талановитий інженер-кібернетик.

 3-й ведучий. Ліна Василівна пере­несла важку втрату — смерть чоловіка, Василя Васильовича Цвіркунова, — сподвижника, надій­ної опори і духовної розради, який теж був виз­начною творчою особистістю. Професор, академік, заслужений діяч мистецтв, він багато зробив для розвитку кіномистецтва та кіноосвіти України.

Ведучий.   Відомий  кінокритик Сергій Тримач згадує чоловіка  Ліни Костенко - Василя Васильовича Цвіркунова.    Василь Васильович Цвіркунов – багатолітній директор кіностудії ім.. О. Довженка , кінознавець, теж людина безкомпромісна , чесна , порядна, просто взірець. Це , я думаю, в історії одна з найвизначніших подружніх пар. Надзвичайно красива пара і моральна – просто якийсь витвір мистецтва».

2-й ведучий. Ліна Костенко і сьогодні «така свавільна, вільна, молода», «завелика для будь-яких капканів», тому й відмовилась від пишних ювілейних торжеств, промов багатьох тих, хто ще вчора їй допікав.
3-й ведучий. Відмовилась від президентської стипендії, відмовилась від ордена Ярослава Муд­рого, оскільки, за її словами, «лавина нагород по­чала перетворюватись на політичну біжутерію».
4-й ведучий. Зі всіх відзнак зробила виняток лише для Міжнародної літературно-мистецької премії імені Олени Теліги, яку їй присвоєно навесні 2000 року і  поетеса стала першим  іі лауреатом  –«за справжнє лицарство, подвижницьку діяльність в ім’я України,  високохудожні твори в галузі літератури , що є визначним внеском  в духовне життя  українського народу, збагачує його історичну пам’ять, стверджує  високі  гуманістичні  ідеали».

Та найбільшою нагородою для поета є любов його народу.

 Було нам важко. І було нам зле.
І західно, і східно. 
Було безвихідно. Але
Нам не було негідно. 
І це, напевно, головне.
Якої ще фортуни ?
Не відступитися і не
Покласти лжу на струни.

 

1-й ведучий. Ліна Василівна не зрадила своїм переконанням. Вона не поступилась своїми ідеа­лами ні тоді, коли довгими десятиліттями її замовчували, ні тепер, коли можна було б мати довгий перелік різних звань, оплески, вшанування. Життєва суєта — не для неї.
 

3-й ведучий. «Я вільна, незалежна. Нікому ні служу і служити не буду». І ще: «Не хочу грати жодної з ролей у цьому сатанинському спектаклі».
Вона не терпить ніяких поз, театральщини, не прощає рабство, приниження, дводикості нікому. Вийшла зі спілки письменників не бажаючи миритися з лицемірством і бездарністю багатьох її представників. Вона не вміє берегти себе. Вона природна, як вода й повітря, вона ламає стереотипи поведінки.

 

Ведуча І : Одного разу на прес-конференції Л.К. нагадала, що поклик письменника – писати. А останнім часом вона мріє писати вірші не з політичним забарвленням, а  „малювати птиць срібним олівцем на лляному полотні”. Слова поета. Так і має бути. Адже через багато літ, коли буремна сучасність стане далекою історією, не знайоме нам  покоління нащадків шукатиме на полотні світової літератури і української зокрема саме тих витончених срібних малюнків, писаних великим люблячим серцем, відчитуватиме слова любові, яка в усі часи, в усі епохи є сутністю поета.

 Я дерево, я сніг, я все, що я люблю,

           І може, це і є  моя найвища сутність

Ведучий І : Не завжди  Україні випадало мати поетів, рівних епохам. Не тільки епохам, у які вони жили,  а й тим, які грядуть. Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка... Цю велику трійцю національних месій продовжила наша сучасниця Ліна Костенко. Вона вивела нашу літературу на світову орбіту, давши їй нову якість, відкривши для Європи, Америки і всього світу нові теми, образи, трагедії і гармонії, властиві українській землі

                                         Хай буде легко. Дотиком пера

    Хай буде вічно. Спомином пресвітлим.

    Цей білий світ – березова кора

    По чорних днях побілена десь звідтам

    Хай буде світло. Спогадом про Вас.

    Хай буде світло. Спогадом прадавнім.

    Хай не розбудить смутку телефон.

    Нехай печаль не зрушиться листами,

    Хай буде легко. Ніби був то  сон.

    Що ледь торкнувся пам’яті вустами.

Вчитель .Ліна Василівна і як поет, і як  жінка – просто  бездоганна. Ну , а те , що вона дистанціюється від процесів , які нині відбуваються в Україні…Мабуть вона робить правильно. Тому що  надто багато бруду, надто багато люди (в тому числі люди мистецтва) метушаться.

 А вона –Поет.

Бібліотекар. І ніякі ідеологічні віяння та виливи не руйнують її внутрішній стрижень. Тобто це , чого , власне не вистачає як всій Україні , як державі , так і багатьом  українцям.

Ведуча І :  Сьогодні ми признались в любові Ліні Василівні – Берегині нашої духовності. Бажаємо їй міцного здоров’я, творчого  натхнення. І нових мистецьких звершень. Дякуємо всім учасникам свята.  А Вам шановні наші глядачі велика наша подяка за тепло, увагу і сердечність, яку ми відчували протягом вечора. Бажаємо вам ніколи не розлучатися з поезією Л.К. , неповторною, мудро і пристрасною. 

Бібліотекар. Ми вітаємо Ліну Василівну з ювілеєм і бажаємо їй творчих успіхів та наснаги, нових мистецьких звершень, а вам, читачам, ніколи не розлучатися з неповторною, мудрою і пристрасною її поезією.

Вчитель. «Народ шукає в геніях себе», – якось сказала Ліна Костенко. Але хочеться думати, що прийде час і нащадки наші скажуть: «Народ знайшов себе в Ліні Костенко».

Ліна Костенко - це Ліна Костенко. Це дійсно чистий Поет. Чистота її поезій і чистота її  духу  вражає. Це поет на всі часи.