"Я залишив людям пісні…" (літературно-музична композиція, присвячена Дмитру Луценку"

«Я залишив людям пісні…»

(літературно-музична композиція, присвячена Дмитру Луценку) (слайд 1)

 Мета: збагнути пісенний світ Дмитра Луценка, особливості його поетичної творчості, джерела ліричного таланту митця;

розвивати читацький досвід та естетичні смаки, уміння  відрізняти  справжню поезію від ерзацу;  формувати власний естетичний світ;

виховувати почуття гордості, що ми належимо до одного з найпісенніших наро-дів  світу.

 Обладнання: фотографії Дмитра Луценка та його родини, збірка поезій автора й спогади про нього; записи пісень на слова поета; вислови про Дмитра Луценка.

 Записи на дошці: «Де світиться сонце поезії Дмитра Луценка, там завжди сходять зерна доброти й любові. І цим хлібом воно нагодує не одне покоління».

                                                                                     Катерина Вишенська

«Тепер мені не страшно й умирати:  я залишив людям пісні...»

                                                                                             Дмитро Луценко

                                                    Перебіг заходу 

Ведуча. Дмитро Омелянович Луценко! Хто не знає його, автора популярних, улюблених народом пісень: «Хата моя, біла хата», «Мамина вишня», «Києве мій», але не всі знають його як неперевершеного й глибинного лірика, ніжного й трепетного, як яблунева пелюстка в росі (слайд 2).

Сивий кінь любисткової ночі

Залишив зачаєні сліди...

Я любив твої озерні очі,

Повні тайн та смутку, як світи...

Ти була і горда, як царівна,

І лякливо-трепетна, як лань.

І душа,  як молодість, наївна

Лебеділа щастям ожидань.

Ведучий. Заглянемо в його «Криницю кохання» й відчуємо, як там нуртують незамулені джерела Луценкової лірики. Припадімо до цього життєдайного, цілющого джерела, бо тут «усе любов'ю зміряне до дна». Хай же ця любов передається й нам. Бережімо те, що так дорого давалося поетові! (слайд 3)

Ведуча. «Доброго дня, добра людино! – так щиро й рідно міг привітатися із усіх знаних мною на землі тільки один чоловік –  незабутній Дмитро Омелянович Луценко», – згадує Ярема Гоян.

Ведучий. Доброго дня, добра людино! Голос, сповнений душевної теплоти та щирості, звучав так небайдуже, так схвильовано, що сонячно ставало на душі, танув чорний дим над похмурими заводськими корпусами, і синіло небо, і губився в небутті шалений гул міста. Голос, якого ніколи не можна забути – такий він був рідний, як українська душа.

Ведуча. Доброго дня, добра людино! І ти вставав йому назустріч, як ми встаємо назустріч кожному новому дню, і вітав його щирим серцем, як вітаємо день, і приязно стискав його енергійно простягнуту руку, і не можна було не відповісти на вітання гостя його ж словами:

– Доброго дня, добра людино!

Він входив, а може, точніше буде сказати, улітав на крилах теплого степового вітру, сам легкий і крилатий, мов птах, стрункий поставою, молодий духом і красивий, як той вересень (порівняємо красу Дмитра Омеляновича з вереснем, хоч він і народився в жовтні; слайд 4 ).

Учениця читає поезію «Я не святий».

Я не святий і, признаюся людям,

з святошами не міг би й дня прожить.

Я грішник, і від того серце в грудях

В неспокої стукоче і щемить.

Та не пройду повз підлість і скорботи

без гніву, і страждання, і жалю.

В мені переплелись людські турботи,

бо я – Людина, я людей люблю.

Я не пройду байдужим і холодним

повз кіптяву облуди та біди.

Я поділюся без вагань з голодним

і крихтою, і краплею води.

Я не моливсь, коли в степах широких

брати-солдати падали в ріллю,

а проклинав убивць і довгі роки

боровсь зі злом, бо я людей люблю.

Я на чуже добро не зазіхаю,

як і належить завжди трударю.

В богів земного щастя не прохаю,

бо сам його виковую й творю.

В житті буває – як на довгій ниві,

я між братами щастя розділю,

щоб всі були однаково щасливі,

бо я – Людина,  я людей люблю.

Жага любові, вуст жага, о нене!

Вона і камінь ніжністю пройма.

Я не святий, я грішник, але в мене

неправди і краплиночки нема.

Учитель. Щойно ви почули своєрідну сповідь  великого життєлюба, автора популярних, улюблених народом пісень, ніжного й трепетного лірика Дмитра Луценка.

Сьогоднішня наша  літературно-музична композиція «Я залишив людям пісні…» (слайд 5) – це зустріч із поезією та піснею Дмитра Омеляновича. Ми спробуємо з'ясувати, із яких джерел черпав творчу й життєву снагу поет, у чому секрет популярності його творів, звідки оті безмежні душевні щедроти. Може, це вроджений поетичний чи артистичний талант? Не кожен талант здатний відкритися людям, як земля небу. Секрет Дмитра Луценка криється у світлі домашнього вогнища, у якому причаїлася його юна душа, у маминій пісні й батьковій волі, у благословенні білої вишні, яка від колиски навчила дитину дивитися на людей і на зорі через свій пречистий цвіт. І така ж свята, як і вишня, стоїть у Березовій Рудці біла хата, це велике українське диво, яке виростило націю.

«Хата моя, біла хата» – це символ України, і Україні, як і матері, поет віддає найкращі свої почуття.

Звучить пісня «Хата моя, біла хата» (муз. А. Пашкевича) у виконанні Раїси Кириченко ( слайд 6; відеозапис).

Учитель. Оце і є дитинна любов Поета, у якій вигрілося його слово, його зелений рай, звідки пішов у тернисту дорогу, назва якій – життя.

Ознайомимося ближче з життям поета, увійдемо у його світ.

Учениця. Дмитро Омелянович Луценко народився 15 жовтня 1921 року в селі Березова Рудка Пирятинського району Полтавської області. Його батьки – Явдоха Ониківна й Омелян Васильович були прості селяни (слайд 7). Мали вони шестеро дітей, із яких, на жаль, вижило лише двоє – Дмитро й Микола. Дитинство Дмитра пройшло в його рідному селі. Навчався в неповній середній школі-семирічці, був дуже допитливий, багато читав, мав надзвичайну пам'ять. Із захопленням брав участь у випуску шкільної стіннівки: писав вірші, збирав матеріали, придумував заголовки. Саме в шкільні роки починає писати вірші . Безмежно любив поет своє мальовниче село, і цю любов він проніс крізь усе життя, виливаючи її у віршах.

Учень читає поезію «Отчий дім».

Запашною бадилиною

проростає в згадках знов:

рідна хата над долиною,

острівки густих дібров;

і поля зеленорунисті ,

і село в красі беріз,

де колись у ранній юності

босоногим хлопцем ріс.

І заврунилося рутою,

золотим роздоллям нив,

дорогою, незабутою

стороною, де я жив;

звідкіля назустріч вилетів

бурям, віхолам, сонцям...

Ой, до болю серцю милі  ті

рідні батьківські місця.

На лугах травневих з просинню

пас я череди корів.

А підріс – з весни до осені

поравсь біля тракторів.

Теплим вітром зацілований

і засмаглий до пуття,

молодий, але гартований

я пішов з села в життя.

За Березовою Рудкою

у дібровах і гаях

голубою незабудкою

бродить молодість моя.

Учень. А ось спогади самого Дмитра Луценка (слайд 8).

«Ще в ранньому дитинстві зачарувала мене народна пісня, бо тепла батьківська хата завжди була сповнена сумних і веселих мелодій. Співали їх мої батьки, люди працьовиті й голосисті. До роботи вставали ні світ ні зоря, і для мене, малого, ці передранкові години були найщасливішими...

Лежимо покотом на дощаному полу, накрившись ліжником, і чуємо чарівний спів: співають батьки – дуетом, кожний за своєю роботою: мама пряде, а батько лагодить малечі взуття.

Домашній пісенний театр відбувався щоранку, збуджуючи мою творчу уяву ... І наповнювалася наша хата незрадливою любов'ю й теплотою. Незабутні, радісні дні, хоч і жилось тоді нам часом із квасом, а порою – із водою.

Мене теж у широкий світ пісні вивела ласкава мелодія материнської колискової. У моєму репертуарі є чимало пісень, присвячених їй – найдорожчій, найріднішій людині на землі: про мамині очі, про руки, які не мають спочинку, про серце, яке ніколи не втомлюється нас чекати до рідного порога, про вічну синівську любов і вдячність.

Від моєї мами й починається моя поезія. Мамина вишня. Я слухав під нею мамині пісні, а потім з-під неї проводжала мене мама на Донбас» (слайд 9).

Звучить пісня «Мамина вишня» (муз. А. Пашкевича) у виконанні дівчат класу.

Учениця. Цікаву історію має пісня Д. Луценка та А. Пашкевича «Мамина вишня». Тепер важко уявити, але Дмитро Омелянович написав 20 варіантів тексту. Перший народився під впливом розповіді Анатолія про те, як напередодні смерті його мама сказала, що відійде на той світ, коли зацвітуть її тюльпани… Старанно вишукував поет слова, поки дійшов кінцевого образу маминої вишні. Проте закінчення пісні ніяк не вдавалося. Допомогла рідна ненька. Дмитро пішов на мамину могилу. А там вишенька, як символ маминої любові, сама виросла над її могилкою. Навесні струшує запашні пелюстки, ніби плаче над нею.

Ось як про народження пісні говорив сам автор (слайд 10) : «Я так ніжно кохав свою дорогу матусю! Щоразу, коли згадую її гірку долю, в мене в душі щось перевертається. Про матерів написано багато гарних пісень. По-моєму неперевершений тут Андрій Малишко. Мені з композитором Анатолієм Пашкевичем захотілося створити свою, оригінальну. Але як же її такою зробиш, коли, здається, всі найкращі слова про матерів уже написані й виспівані? В довгих творчих муках народилася-таки наша, не подібна до інших, «Мамина вишня».

Учень. Трепетну пісню автор почув у виконанні Р. Кириченко, і потім у своєму вірші «На концерті народної артистки Раїси Кириченко», згадуючи про виконання співачкою пісні «Мамина вишня», Дмитро Омелянович написав:

Як ви натхненно пісню цю співали! 
То мріяли , то раптом сумували… 
Так, ви тоді усіх зачарували!

Слово Д. Луценка уміє зачіпати найтонші, найніжніші струни народної душі. Розповідають, що якось йому зателефонував Анатолій Мокренко зі словами:

«Дорогий Дмитре Омеляновичу, щойно прослухав по радіо «Мамину вишню». Вона мене так зворушила… Такі почуття накотились, яких вже давно не переживав з часу Майбородиної та Малишкової «Пісні про рушник». Спасибі…» 
 Учениця. Чорного 33 року не витримав батько поета – помер. Наприкінці того ж самого року смерть забрала і Яринку, Дмитрову сестру. Самого Дмитра голодомор загнав під шахти, потім він навчався в гірничо-промисловому училищі на Донбасі.

     Не шкодувала доля випробувань, тому тернистим і складним був шлях Дмитра Омеляновича Луценка від Березової Рудки до Києва.

Учень читає вірш «Моя автобіографія».

Не балувала розкішшю ніколи

Скупа і невблаганна доля нас.

Вона мене відразу після школи

Гукнула працювати на Донбас.

Дала мені свою путівку в руки

І на світанку з рідного села

Повз вербняки і зеленаві луки

В життя незнаним шляхом повела.

На шахті я вибійником у лаву

Важкі шахтарські лампочки носив…

Малий хлопчак…

Та про відвагу й славу

В захопленні не раз бувало снив.

А як у Бресті гримнули гармати,

І вогнище посунуло на схід,

Пішов я з побратимами в солдати

У той червневий нелегкий похід.

Я йшов назустріч кулям і світанкам

В Задонні й на ставропольських полях,

Щоб гітлерівським чорнохрестим танкам

Грудьми своїми перетнути шлях.

І в тій шаленій, повній горя січі

Під гуркіт і пронизливе виття

Дивився смерті сміло я у вічі,

Честь відстоявши і своє життя.

Мою солдатську душу і присягу

Вогонь війни в боях не спопелив.

Медаллю бойовою «За відвагу»

За це мене народ нагородив.

Коли в травневі ранки над полями

Затихли у Німеччині громи,

Натомлені щоденними боями,

З війни додому повернулись ми.

Одні – на поле,

Інші – до забою,

Щоб знов текли пшениця і руда…

Учень. З 1939 року він проходить військову службу на кордоні з Афганіста-ном, на заставі Бури. Клімат такий, що навіть тамтешні люди нарікали: «Бог створив три зла на нашій землі – це Кушка, Мари та застава Бури». Війна обірвала всі задуми поета – поїхав на фронт з автоматом. Хотів стати льотчиком, та підвів зір. Воював у складі частин 1-го Українського та Білоруського фронтів. Служив у 162-ій стрілецькій дивізії. Пройшов Курську дугу, Сталінградську битву. Саме на Курській дузі починає працювати кореспондентом дивізійної газети. Увесь цей час поет линув думками до рідного села. Найзаповітніше висловив у вірші «Україні» (слайд 10):

Я тобі поклонюсь, степова чарівнице моя,

     Припаду до землі, як до матері рідна дитина.

   Тут берези з вітрами шуміли в зелених гаях,

         І над ставом схилялась гіллям молода яворина.

8 травня 1945 року його було тяжко поранено й контужено, після чого він став інвалідом II групи. Нічого не бачить, не чує, не говорить. Після госпіталю, виснажений, блідий повернувся в Київський гідромеліоративний інститут.

Учень читає  поезію «В інституті» (слайд 11).

Дивлюся я на хлопців і дівчат…

Свинцеві обминули їй бурани, –

а я пізнав у битвах смертний чад,

загоєні ще й досі ниють рани.

Я зброю хлопчаком узяв до рук,

замолоду окрадений війною,

під кулями проходив курс наук

і вкрився передчасно сивиною.

Нам так судилось, певно, на віку

іти в атаки й падати без ремства.

Нести гвинтівку на плечах важку,

а не гітару – подругу студентства.

…Студенти поспішають в інститут,

дзвенить земля юрбою голосною…

Який же ти натхненний, мирний труд,

як пахнеш ти і промінишся весною!

Ведучий. Матеріальна скрута й невлаштованість, безквартир’я, пошуки роботи, на якій заробіток давав хоч би трохи й морального задоволення, приводили до газет «Сільські вісті», «Молодь України». Згодом його призначили кореспондентом Всесоюзного радіо по Україні. Усюди біганина, неспокій, постійні «стреси від преси».

Ведуча. Перша збірка Дмитра Омеляновича Луценка «Дарую людям пісню» (слайд 12) побачила світ 1962 року, коли йому було за сорок. Що й казати, як для поета – запізнілий дебют. Вихід «першої ластівки» благословив сам Володимир Сосюра. Та все ж, чому так пізно? Що це? Випадковість чи якась закономірність ? Залишимо відповідь для літературознавців. Очевидно, Луценко належить до тих письменників, талант яких розкривається й по-справжньому розквітає у зрілі роки, відтак і творчість їхня ділиться на два етапи: перший – це тривалий шлях становлення, пошуків свого стилю письма, голосу, а другий – той, що зробив Луценка власне Луценком – знаним, улюбленим у народі піснярем, у поезіях якого немає фальші, бо, як він сам висловлювався, тут «усе любов’ю зміряне до дна».

Ведучий. Загляньмо в поетову криницю Кохання, і ми відчуємо, якою ніжністю й вірністю напоєний кожний рядок, яким щедрим було  поетове серце, що не стомлювалося повторювати: «А я люблю, а я люблю, люблю, як в юності».

Учениця. Рік має чотири пори. Життя людини теж можна поділити на чотири частинки. Весна – народження людини, раннє дитинство; літо – найкращі роки – юність; а життєва осінь – це зрілість, зима – це заметіль сивого волосся, візерунків, які життя залишає на обличчі людей і мудрість. Саме про цю життєву осінь і йде мова в пісні «Осіннє золото» (слайд 13).

Звучить пісня «Осіннє золото» (муз. І. Шамо).

Яка ж доля цієї пісні?

Вірш «Осіннє золото» автор писав на замовлення. Театр імені Івана Франка готував виставу «Пора  жовтого листя» Миколи Зарудного. Треба було написати кілька пісень, зокрема й цю, яку мав виконувати п’ятдесятирічний герой. Автор уявив себе на його місці, бо вже вступив в осінню пору віку свого. У цій пісні Дмитро Омелянович (як він про це сам говорив) освідчувався в коханні своїй дружині, просто людям. Що ж це за любов така незвичайна?

Ведуча. А почалося все листопадового вечора 1945 року. Молоді журналісти кількох українських газет вирішили поспілкуватися з читачами на одному імпровізованому святі. Саме там і познайомилися Тамара Іванівна й Дмитро Омелянович. Перші три дні знайомства проминули мов у сні, а на четвертий він запропонував їй руку й серце (слайд 14).

І ми пішли одним шляхом

Назустріч долям-сподіванням.

І стала ти моїм добром,

Моїм прозрінням і стражданням.

До мислі – мисль,

До вуст – вуста,

До серця – серце,

Голос – в голос, –

        І щастям повнились літа,

        Як сонцем винянчений колос.

Ведучий. «Стоїть він переді мною – змарнілий, блідий від поранень та хвороб, напівглухий він контузії, голубоокий поет-солдат і читає прекрасного вірша, сповненого таких близьких мені переживань на окупованій землі…

Сам Бог тільки відає, чим приворожив він мене. І на все життя…» – згадує Тамара Іванівна, дружина Дмитра Луценка.

Учні читають поезії про кохання.

                                         Коли ти зі мною

Які в тебе очі!

Розумні і добрі,

вони – як джерела для мене в житті…

Коли ти зі мною –

всміхається веснами обрій,

і так мені легко

долати дороги круті.

Які в тебе руки!

Співучі, мов струни,

уміють голубить і приворожить…

Коли ти зі мною –

рожевію спалахом юним,

і так мені легко

на світі любити і жить.

Яке в тебе серце!

В тривогах і болях

ласкаве й чутливе, мов ніжне дитя.

Коли ти зі мною –

здається багатшою доля,

і так мені легко

іти по дорогах життям.

                  Усе любов’я зміряне до дна

Любов прийшла до нас тоді зненацька,

осінній гай палав у багрецях.

Мов дві зорі, навік пора юнацька

з’єднала наші долі і серця.

Хто любить, той не знає супокою,

ти ж інколи буваєш і крута.

Я все одно люблю тебе такою,

як в ті вогненні пам’ятні літа.

Люблю за те, що радість і тривогу

зі мною ділиш порівну в путі.

А ще за ту нехитру допомогу,

яку приносиш ти мені в житті.

Долаєм шлях ми не мандрівниками,

яких випадок лиш на вечір звів,

а злитими серцями і думками

в одне співуче море почуттів.

Ми голубино прожили з тобою,

усе любов’ю зміряно до дна.

З юнацьких літ наречена судьбою

мені на щастя тільки ти одна.

Тому й живе в душі пора юнацька

в тривогах і душевній доброті.

Коли б ти не з’явилася зненацька –

Знайшов би все одно тебе в житті.

  Ведучий. 1947 року народжується донька Лариса.

  Як ми мріяли влітку,

  О прекрасна година,

  Я про доньку-лелітку,

  А дружина – про сина,

  В березневий світанок

  Все збулось, як судилось,

  Я дізнався від няньок,

  Що дочка народилась.

  Ніби линув я, линув

  У світи-зорепади

  Ми назвали дитину

  Ніжним йменням Еллади:

  Лара. Ларочка. Чайка.

1952 року народжується син Сергій (слайд 15).

Ведуча. Радість і печаль ішли поруч у житті Луценкової родини. 1963 рік – радісний : одержали невеличку квартиру. Через місяць Дмитра Луценка прийняли до Спілки письменників.

І раптом … смерть дорогої доньки Лариси – «улюблениці-лелітки». Незагоєною раною ятриться в душі смерть доньки Лариси. Вона пішла з життя юною, щойно розквітлою. Лариса тягнулася до всього прекрасного:

Як любила вона

Море, музику, сонце і квіти,

Чайок жалібний клич,

Солов’їв зосереджений спів.

Їй хотілось всю землю

Теплом свого серця зігріти

Все вразливо зливалось

У гаму її почуттів.

 «Лариса росла такою розумницею, що в 3 роки знала напам'ять всього «Доктора Айболита» Чуковського. Якось у трамваї вона розповідала його і жодного разу не збилася. Пасажири (а поруч  з нами сиділи бабки) були в захваті! Лише одна жінка, уважно придивившись до дитини, сказала з сумом: «Розумниця, але такі діти довго не живуть. Не ображайтеся, мама». І вийшла на зупинці», – розповідала дружина Дмитра Омеляновича.

Їй пророкували велике майбутнє, та не судилося. Сталося так, як сказала та жінка.  Ще в школі якийсь хлопчина зле пожартував, зіштовхнувши дівчинку зі сходів. І це не минулося. Уже будучи студенткою училища ім. Глієра (до речі, Ларисі передбачали майбутнє геніального музиканта), вона тяжко захворіла. «Розпад  тканин головного мозку», – такий страшний був вирок лікарів. Не почув Бог батьківських молитов.  4 листопада 1963 року Лариса померла.

Учень. «Незакінчена соната» – поема з присвятою «Світлій пам’яті незабутньої  Ларочки»,  створена за один тиждень, одразу після похорону. Але що то був за тиждень для нього!.. Він, ніби збожеволів, не чув нічого й не бачив… Мучився, страждав неймовірно й викрешував нові й нові поезії.

 Увесь біль утрати вилив у цикл поезій, які не можна читати без сліз.

 «Ночі», «Спогад», «Зориночка», «Журоцвіт» – десятки пісень передають безмірне батьківське горе.

  І плакало, і тужило ніжне серце, але стільки того болю  назбиралося, що не витримало – стався інфаркт. А тоді один за одним – аж вісім!

  Відтоді у глибокій криниці його батьківської любові з’явився сумний і гіркий потік криваво-пекучих сліз. Усю свою невичерпну любов поет переносить на онуку Марічку, якій також присвячує вірші (слайд 16).

Учениця читає поезію «Прохолодним ранком журавлі».

Прохолодним ранком журавлі

пропливли у вирій над полями.

Радощі покинули й жалі,

полетіла й ти за журавлями.

Полетіла в далі неземні,

не сказавши й слова на прощання.

Залишила поспіхом мені

тільки вогник згадок та страждання.

Я ковтав солоні краплі сліз,

серце наливалося журбою.

І ридав ридма зі мною ліс

росами-сльозами за тобою.

Ведучий.  За турботами та жалем минув смутний рік, а потім уже покотилися літа за літами. Рятувало поета те, що син Сергійко потребував батьківських турбот і уваги. Потроху «приходили в себе», звикали жити з постійною тугою й болем у душах.

Звучить пісня «Гуси летіли» у виконанні Діани та Василя Матющенків (слайд 17).

З того часу, коли в 1936 році майбутній поет приїхав до Києва, любов до цього прекрасного міста заполонила його душу й вилилася у віршах:

 Мене молодого весною з села

 Дорога крута до Дніпра привела…

 І вперше побачив я постать Богдана,

 І Древню Софію, і місто в каштанах!

 І серцем юнацьким збагнув ще тоді я,

 Що ти – моя доля,

 Що ти – моя мрія.

Він пише «Києве мій», «Київ вечірній», «Місто моєї долі», «Храм Растреллі».

Пісня «Як тебе не любити, Києве мій» на музику І. Шамо здобула велику популярність, стала, по суті, народною. Її перекладено багатьма мовами (слайд 18).

Послухайте спогади Д. Луценка про створення пісні «Києве мій».

Учень. «Пісня «Києве мій» народилася зовсім несподівано. Ми йшли весняним Хрещатиком із Юрієм Гуляєвим. Про щось гомоніли. Якоїсь миті нас прикував дивовижної краси колір. То на клумбах розквітали, палахкотіли канни – красиві багряні квіти. Замилувавшись, Юра й каже мені: «Ви – поет, ви можете перелити оцю красу в слова, а музика знайдеться. Напишіть мені пісню про канни – рідкісні квіти». Експромтом спалахнули рядки: «В очі дивляться канни…» (слайд 19). Замовлення я прийняв. Щоб дужче надихнутися враженнями, вийшов на Володимирську гірку.  Переді мною в усій красі постало справжнісіньке зелене море, яке вигравало ніжними хвилями. Того ж вечора написав слова:

Грає море зелене,

Тихий день догора,

Дорогими для мене

Стали схили Дніпра.

 Потім записав і другий куплет, і третій. А ось із приспівом не виходило ніяк. Місяць промучився. Коли це одного разу побачив на Хрещатику двоє молодят. Хлопець намагався заглянути в очі своїй коханій і все промовляв: «Ну, як тебе, таку красуню, та й не любити?!» Ці слова й перелились у мій приспів:

Вечорів оксамити –

Мов щастя прибій…,

Як тебе не любити,

Києве мій!

Мені вже вчувалася мелодія пісні. Мигцем побіг до незабутнього Ігоря Шамо (слайд 20). Ігор вловив дух твору, сів за рояль… А невдовзі дзвоню Юрію й доповідаю : «Твоє замовлення виконали. Пісня про канни, а точніше – про Київ – готова. Чекаємо!» (слайд 21).

Гуляєв був найпершим і найкращим виконавцем цього твору. Він же й порадив змінити маршовий темп на вальсовий».

Ведучий.  «Як тебе не любити, Києве мій…» – варто лиш вдуматись у ці слова й уявити славне місто з його могутнім Дніпром, як стане зрозуміло, що не тільки киянин, а й кожен українець вимовить із захопленням, бо вони додають святкового настрою, наснаги, гордості за нашу столицю. Ця поезія промовлятиме в душі не одного покоління.

Учні класу виконують пісню «Києве мій» (муз. І. Шамо) (слайд 22).

Ведуча. Вихований українською матір’ю й рідною землею, поет Дмитро Луценко був палким патріотом України. Його образи взяті з самого життя, барви – від квітів, трав і рік, українського неба. Його поезія близька кожному, тому й полюбилася людям. Вона ж бо про любов, отчу землю, вірність, про те, чим живе людина.

Самовідданий син свого рідного села, Д. Луценко уявив собі Україну в образі матері, священної мадонни, пишної квітки планети Земля.

Учениця читає поезію «Присяга».

Гаї шумлять березно-тополино,

кришталиками світяться травинки.

Я твій навіки, рідна Україно,

від пісні –  до останньої кровинки.

                                                                Твої тривоги – то й мої тривоги.

Твоє творіння – то й моє творіння.

 У нас і долі, і круті дороги

 переплелись, як жилаве коріння.

     У кожнім слові

     сяє іскра серця.

     У кожній пісні –

     барв твоїх мережа.

     І поки в грудях серце лунко б’ється,

     воно тобі,

     лише тобі належить.

Звучить пісня «Україна – моя любов» (муз. І. Шамо) у виконанні учнів класу (слайд 23).

Учениця. Поет натхненно працює над створенням усе нових і нових поезій.

       Тепер і день, і ніч без передишки

                                   Перевертаю ревно тонни брил,

                                   Усе шукаю точних слів для книжки,

                                   Щоб душі зачаровувать могли.

 Коли випадами вільні хвилини, Дмитро Омелянович грав у шахи.

Найчастіше з Анатолієм  Дрофанем та Василем Бережним, бо всі троє були завзяті гравці.

 Крім того, поет був запеклим уболівальником київського «Динамо». Та після першого інфаркту, оберігаючи його серце, лікарі заборонили не тільки ходити на стадіон, а й дивитися матчі по телевізору. Та він припадав до радіо, бо захо-плюватися футболом не переставав до останніх днів.

 За життя поета 63 композитори поклали на музику понад 300 його ліричних пісень.

Ведуча. Після Чорнобильської трагедії поет не раз побував у Прип’яті, зустрічався з ліквідаторами аварії. Не витримало серце, підірване інфарктами. У 1989 році 16 січня поет склав свої натруджені руки. Для нас полишив своє пісенне море.

   Останні слова Дмитра Омеляновича Луценка, сказані дружині, були такі: «Тепер мені не страшно й умирати – я залишив людям пісні…» (слайд 24).

  Не кожен може наважитися таке сказати й не кожному під силу написати пісню, яку б знав, шанував і співав увесь народ.

  Ведучий. Заслужений діяч мистецтв, лауреат Шевченківської премії Дмитро Луценко склав свої натруджені руки 16 січня 1989 року. Похований він на Байковому цвинтарі поруч із донею. Скульптор Микола Міщук увічнив поета бронзовим барельєфом на тлі паперових аркушів: з каштановим листком (символ улюбленого Києва), образом мами з вишнями, з автоматом, бо з ним визволяв Україну. 
    Нижче на граніті викарбувано вишиваний український рушник із написом на ньому: «Дарую людям пісню».  Просто й символічно... Це – сенс життя поетового, який від селянського роботящого роду успад­кував вдачу чесну й мужню, а душу –  щиру й пісенну.

 Ведуча. Останньою піснею лебединого серця поета була «Не віддам тебе осені». За спогадами сусіда по дачі Василя Марсюка, у жовтневий час, коли повітря ще напоєне останнім теплом літа, але в ньому вже витає тривога, що воно не довговічне, Дмитро Омелянович зізнався, що від­чуває: до травневого сонечка не доживе. І впали слова ці, мов оте осін­нє листя, до ніг.

                                      Багряний лист в гаю кружля,

 Пішов поет у Вічність зі словами: «Помирати не страшно, бо я ли­шаю людям свої пісні і вірші. А в них є те, що буде жити вічно, – моя велика любов...». 
 Ведучий. Хоч уже минуло багато років, як поет пішов за межу вічності, поезія його живе й надихає на творчість сучасних композиторів.

  Уславлені артисти виконували й сьогодні співають пісні Дмитра Омеляновича. Це Раїса Кириченко, Діана Петриченко, Ніна Матвієнко, Богдан Сташків, Анатолій Мокренко, Дмитро Гнатюк, Тіна Кароль, Антоніна Матвієнко, Олег Винник.  Виконують його пісні й численні хори.

  Дмитро Омелянович був товариською, доброзичливою людиною. Друзів  мав багато. Жодного прохання не залишав без уваги й при першій можливості намагався допомогти.

  Поет був людиною безвідмовною, з доброю душею. Горою стояв за друзів. Часто допомагав у скруті. Тож і тяглися до нього людські серця (учитель демонструє фотовиставку).

Учитель. Ось ви бачите Дмитра Омеляновича в колі родини, друзів. Це батьки поета. А оце він зі своєю дружиною й донькою Ларисою. А це з «літературним хрещеним батьком» В. Сосюрою. Поет ніколи не сидів удома, відгукувався на запрошення . Він писав:

                                               Народе мій,

                                               Твої діла –

                                               то і мого життя горіння.

                                               Я лиш галузочка мала

                                               твого прадавнього коріння.

Ведуча. Твори Д. Луценка перекладені білоруською, казахською, таджи-цькою, молдовською, англійською, німецькою, французькою та іншими мовами. Любов полтавців до свого земляка переросла в щорічне мистецьке свято «Осіннє золото», яке відбувається на Полтавщині в його рідному селі Березова Рудка (слайд 25). Починаючи з 1990 року, свято збирає справжніх шанувальників Луценкового слова не лише з Полтавщини, а й з усієї України.    

У 2001 році засновано Літературно-мистецьку премію імені Дмитра Луценка, яка вже переросла в міжнародну. Її засновниками стали Всеукраїнська музична спілка, Спілка письменників України, газета «Вісті». У 2001 році в Національній опері столиці на державному рівні святкували 80-річчя з дня народження Д. О. Луценка. Тоді й були вручені дві перші премії – народній артистці України Раїсі Кириченко та композитору Анатолієві Пашкевичу. На сьогодні лауреатами цієї премії є велика  кількість творчих працівників.

Ведучий. Дмитро Луценко – заслужений діяч мистецтв України, лауреат Національної премії ім. Т. Г. Шевченка. Та все ж, мабуть, найголовніше його звання – Народний поет. Улюбленець народу. Співець Добра! Бо був, як сказав Герой України Анатолій Авдієвський, Людиною від Бога.

У чому ж секрет популярності його пісенної творчості? Мабуть, у правдивому емоційному розкритті душевного тепла людини, її невмирущого прагнення до справедливості й добра, любові до матері й затишної домівки, що гріє душу спогадами про дитинство, перше кохання, пісні юності, мелодії яких закарбувалися в пам’яті на все життя. Поетичні образи, узяті поетом-лiриком із самого життя, барви – від квітів, трав і річок, українського неба, близькі кожному, тому й полюбилися людям.

Ведуча. Дмитро Луценко любив людей і цінував спілкування з ними рідною мовою. А ось його думки:

                                 Бо ти – моя сподвижниця і слава,

                                 Мечі і струни, правда і терни,

                                 від Київського князя Ярослава

                                 До нашої стрімкої бистрини.

Ведучий. Поет побував у різних куточках України. Зустрічався з читачами в бібліотеках, школах, у трудових колективах. Буваючи в рідному селі, любив спілкуватися з односельцями:

                                         І де б не був я,

                                         Земле рідна,

                                         Ти вся в мені до колоска.

Учитель. Ім’я славного поета, його поезія, молодечий дух – знову з нами.

Сьогодні ми причастилися до таїнства його слова, від якого стає добре й сонячно на душі.

 Дмитро Луценко в спогадах сучасників залишався завжди молодим, бо тримали його на світі молодече завзяття й мамина пісня, яка від колиски  навчила дитину дивитися на людей і на зорі через свій пречистий цвіт, яка вберегла сина на фронтах, вела життям.

У пісні для народу, у благословенні білої вишні залишиться назавжди ім’я поета.

Не старіє материнська пісня – залишається молодим і син, вихований на її любові. 

Звучить пісня «Мамина вишня» у виконанні Р. Кириченко (слайд 26).

Яке ж це диво – пісня! Яку магічну силу таїть у собі. Вона як Мати-Берегиня, стоїть на сторожі заповітних джерел, що й нині живлять наше національне відродження. Таку невмирущу пісню залишив по собі поет-піснетворець, лауреат Державної премії імені Т. Шевченка Дмитро Луценко. У його поезіях безмір тепла й любові до людей, до рідної землі, до історії нашого народу. Його пісні осяяні сонцем, чистотою й совістю поета і, звичайно, безмежною любов'ю до матері – України, а особливо до рідного села Березової Рудки», – писала про поета  Лідія Луценко.

Слушно про творчість поета сказав його учень поет А. Драгомирецький: «Його вірші, – то правда й живінь, його Пісня, – то крила й відрада».

 «Давно пішов Дмитро Омелянович за вічну межу, та пісні його живуть, а отже – живе поміж нас чоловік, освітлений лагідною, полтавською усмішкою, заряджений енергією доброти й діяння. Живе, бо пісні його стали справді народними. Дмитро Луценко залишив у спадок добірні зерна поезії, яким проростати ще через десятиліття, а то й століття. У них є майбутнє, є безсмертя, є вічність», – написав журналіст Анатолій Чернов . 

  Хочеться нашу зустріч із Вами закінчити словами Катерини Вишенської: «Де світиться сонце поезії Дмитра Луценка, там завжди сходять зерна доброти й любові. І цим хлібом воно нагодує не одне покоління».  А вам, дорогі діти,  хочеться побажати мирного неба, затишку у ваших оселях, теплого й лагідного слова матері.

Для мене багато не треба

Щоб ласку і добрість пізнати;

Лиш просвіток рідного неба

Та затишок теплої хати,

Та житнього хліба шматочок,

Та цвіту, що сяє калинно,

Та іскру краси твоїх дочок,

Чорнявих царівн, Україно.

Для мене багато не треба,

Щоб серце забилось раптово.

Лиш латочку рідного неба,

Та матері лагідне слово…

                                 Д. Луценко