Ягнич Мар'яна Есей про есей Тараса Прохаська «Бальконна рапсодія» (збірка «Так, але…»)

Ягнич Мар’яна Євгеніївна

Есей про есей Т. Прохаська «Бальконна рапсодія» (збірка «Так, але…»)

Розкажи мені про свій бальконний досвід…

Т. Прохасько

Балкон… Балькон?

Бальконна рапсодія. Чому рапсодія?

Чому місце, дія, час і простір зійшлися на цьому невеличкому клаптику квадратних метрів, що трохи випирають з ідеально пропорційної конструкції будинкових стін, вибиваються з гармонії (мажорний чи мінорний лад?), не попадають в ноти, фальшивлять (чи завжди кажуть нам правду?), зберігають історію тепер, чи колись, чи завжди її берегли?

Читаю «Бальконну рапсодію» спеціально на своєму балконі – символічно. Скільки людей тут побувало до мене? Скільки людей тут побувало ДО МЕНЕ…

Читаю Прохаська вдруге. Раніше познайомилась з ним (заочно) через роман «НепрОсті», він став моїм особистим особливим відкриттям.

Хто такий Тарас Прохасько?

Сучасний український письменник, журналіст, один із представників станіславського феномену. Брат перекладача Юрія Прохаська, племінник Ірини Вільде. Лауреат Шевченківської премії 2020 року за збірку есеїстики «Так, але…». Але він ще ботанік, біолог, учасник «революції на граніті», учитель, бармен, сторож, ведучий радіо, співредактор журналу «Четвер», лауреат видавництва «Смолоскип», актор, мандрівник, член Українського ПЕН, член Асоціації українських письменників та ще купа інших регалій. Якби я народилась на кілька десятиліть раніше, напевно, цілком реально могла б перетнутись з молодим письменником у львівському кафе, де він заварив би мені зелений чай на травах (пам’ятаємо про ботаніка) та розповів кілька історій про гуцулів (пам’ятаємо, що перші свідомі роки життя провів у містечку Делятин, де починається Гуцульщина) і Карпати. Так, але…

Творчість Прохаська не для всіх. Сам автор говорить, що вона важка, її треба вживати гомеопатично, наче отруту, малими дозами. Письменник ніколи не прагнув подобатися усім, для нього це була б каторга. Він пригадує, що синові потрібна була матеріальна допомога на певний час, тоді задумався: «Холєра, я ж можу писати те, що буде продаватися!». Але син відмовив його від цього наміру, сказавши, що жодні гроші того не варті.

Сьогодні, Тарас Прохасько руйнує всі шаблони й стереотипи письменництва, творить новий прогресивний художньо-літературний продукт, який потребує осмислення, глибокого аналізу та демонструє високий рівень естетизму української сучасної прози. Я перечитую «НепрОстих», бо маю питання, шукаю на них відповіді, знаходжу їх та думаю, багато думаю. Після «Так, але…» я поринаю у роздуми набагато довше, глибше, інтенсивніше, порпаюсь у кожному слові, фразі, реченні. Бо, напевно, цього хоче від мене автор. Я підтримую ЙОГО гру з моїми когнітивними здібностями. Я створюю свою бальконну рапсодію.

І так, чому рапсодія?

Тлумачний словник каже, що рапсодія у музичному мистецтві це інструментальний твір вільної форми на основі народних мелодій, а також це уривок з епічного твору, який виконувався рапсодом під акомпанемент ліри в античній літературі.

Оскільки питання взаємодії музики й літератури не може бути остаточно вирішеним ані в межах суто наукового, ані в межах тільки літературного дискурсів, звернений до музики твір часто тяжіє до форми есею. Есеїзм чи есеїзацію розуміють як певну форму мислення і пізнання, а також особливий спосіб писання, який через «пошуки й вигадування» прикладів порушує звичне розуміння певних понять, розширюючи їхні понятійні межі, тобто представляє процес роздумів, до якого залучається і читач.

Предмети в есеї перебувають не у фіксованому порядку, а в динамічному взаємозв’язку, а такий зв’язок споріднений з музикою. Бо, як і музика, через іпостась зображення і внутрішнього зв’язку есей досягає «чистого визначення зображення в собі, переборення його конструкції».

Я починаю усвідомлювати цей символізм музичного поняття «рапсодія». Автор наповнює динамічним змістом предмет, що буде зрозумілим для нашого культурного простору, національної належності, ідентифікації та самосвідомості: БАЛЬКОН пам’ятає все! Балькон пам’ятає бойові дії у місті, пам’ятає «українсько-польську битву за Львів у листопаді 1918 р. І ще досить багато всього такого». Він відкриває перед нами динаміку ПРОСТОРУ, бо «треба ся звідкись і кудись дивити».

Про простір…

Текст Прохаська – це рефлексія внутрішньої спорідненості людської душі з простором. У нашому есеї саме балькон є тою есемою, образом-думкою, тим структурним простором, де розгортаються усі найважливіші події, від вуличних боїв до історії будинку, що може стати хорошою основою для роману, а кожен вихід на балкон – матеріал для повноцінного оповідання, де хочеться іноді промовляти найсокровенніші звернення до народу, де іноді важко втриматися щоб не вискочити, де не можна збирати непотріб загромаджуючи простір, бо це місце для насолоди життям, ранкової кави і вечірніх розмов, бо «балькон мріє про перехід в інший простір, що насправді і є означенням простору, балькон настільки ж випускає, наскільки запускає, через це архітектонічне диво відбувається — немов через клітинну оболонку — взаємообмін речовин, випарів, тиску, опадів, освітлення, вражень». У синтезі мови природи, простору і людини виявляється особливість творчого письма автора.

Про мову…

Мова збірки есеїв «Так, але…» – не логічний образ світу, а сукупність засобів мовної гри з безмежними можливостями. Письменник не стомлює мене, як читача, ментальними стереотипами, його письмо аж ніяк не скуте стильовими прийомами, характерними для постмодерністської літератури, бо автор віртуозно та тонко володіє мовою – це певною мірою експеримент, читач мимоволі втягнений у мовну гру, де слово виступає як образ, як тон.

Я вважаю, що саме у таких його фрагментарних структурах речення прийнятого ритму виявляється той динамізм життя, який він переносить на неживі структури (балкони, будівлі тощо). Автор провокує шукати нові смисли в назвах зі значенням, які вони давно отримали. Він маневрує, показує нам «балькон» з різних аспектів його існування у нашому житті/часопросторі, обриває думку, переходить до іншої, різко викручує кермо і вдаряє нас (мене) у головну тезу цього есею – ІСТОРИЧНУ ПАМ’ЯТЬ. Бо коли пам’ятаємо – існуємо. Бо важливо, щоб з наших рук не вислизнула пам’ять про себе, сім’ю, родину, дім, народ, традиції та інші етнокультурні концепти, які можна перерахувати для глибшого усвідомлення значущості людини в її національному просторі.

Про форму…

Олександр Бойченко пише, що «Тарас Прохасько, який віддавна обіцяє нам написати роман, знову його не написав. Зате написав — у своєму ні з ким не сплутувальному стилі — серію шкіців чи, може, есеїв. Про що? Про одне й те саме: ПРО МАЙБУТНЄ, ЯКЕ БУЛО ДАВНО, і про все, що вже є, але не знати, як довго ще буде. Зокрема — про такі прості речі, як балькони й фіранки, світло й каміння, гойдалки й туалети, проходи містом і знімання фільму в Карпатах, формула щастя і фактор впливу, бабінтон і зельбсферштендліх тощо. А також про те, що спати треба уважно, снідати — по-своєму, а дивитися — зміщуючи візир. Так, але не це тут головне. Бо головний тут — тип оповіді, в якому рефлексії стають елементами сюжету й оприявнюються не як написані постфактум, а як проговорені в момент народження. І тому ніякі це не шкіци й не есеї, а оповідання в найстрогішому значенні цього слова».

І можна довго роздумувати, дискутувати над цим твердженням, з дечим погодитися, а щось заперечити.

Так, але… нащо?

На мою думку, читач сам обирає яку форму йому зручніше сприймати –збірка шкіців це, есеїв, ескізів, замальовок чи оповідань – байдуже! Есей – це свобода духу, він не орієнтується на певні приписи. Тому, вважаю тексти Прохаська універсальними, які трансформуються під того, хто їх читає. Вони пластичні, гнучкі та піддаються аналізу, інтерпретуванню, змінюються відповідно до настрою, змішуються з нашим простором та живуть поряд з нами під одним дахом. Вони унікальні, їхня форма унікальна. Сам автор каже нам про те, що не варто шукати конкретного визначення есеям, бо цей міжвидовий жанр не має сталих законів та виражає оригінальну суб’єктність автора. Прохасько спрямовує погляд на високоінтелектуального читача, який не очікує конкретики та зрозумілого, примітивного сюжету, а змушує мозок активно працювати, шукати сенс, зміст, символізм у кожному реченні, відкривати нові нейронні шляхи усвідомленого споживання тексту, його інтелектуальності, жанрової майстерності, філософізму.

Так, але… Чи правильно я зрозуміла «Бальконну рапсодію»?

НЕ ЗНАЮ. Я пишу про свої рефлексії, візії та сприйняття твору, про свій читацький досвід, про те, що мене зачепило і відгукнулось в мені, бо кожен хто взявся аналізувати твори Прохаська побачить у них щось особливе, що відкрилося тільки йому.

Мистецтвом есеїста є мистецтво роздумів. Отож, якщо метою автора було активувати мої мисленнєві функції, то він отримав бажане, а я натомість маю нову поживу для власних думок.