ЛЕГЕНДА ПРО РІЧКУ ЛИБІДЬ У київського князя була дочка на ім’я Либідь. Чудова, як весняне сонце. З усіх країв світу з’їжджалися молоді лицарі, князі і королевичі просити її руки. Та князівна й чути не хотіла про своє весілля. Тоді королевичі порадились між собою, здвигнули плечима, посідали на своїх вірних коней та й роз’їхалися. Князівна сиділа у своєму опустілому теремі. Може, й хотіла, щоб хтось приїхав, та ніхто не показувався. Сумним було життя молодої дівчини. Дні і ночі вона плакала. Із цих сліз і пішов струмочок, який перетворився на річку, що назвали Либіддю. А гора, на якій жила князівна, зветься тепер Дівич-горою. Минуло так кілька років. Помер старий князь, став інший правити. Князівна мусила залишити палац. Вона побудувала собі хатку за Києвом на горі й жила там одна-однісінька.
Безмежний широкий степ простягається на півдні України аж до Азовського та Чорного морів. Колись давно уся ця величезна рівнина була вкрита степовим різнотрав’ям, сивою ковилою. Навесні вона яскріла різнобарвними квітами. Трави були такими високими, що в них з головою ховалися вершники. Випасалися в степу сайгаки, дикі коні. У синьому небі ширяли орли, шуліки, заливалися піснями жайворонки. Вовки, лисиці полювали на зайців, ховрашків, тушканчиків. Куточок цього первісного степу зберігається і зараз у заповіднику «Асканія-Нова».