Як говорити з дітьми про інвалідність

Анна Волошина

практична психологиня,

інклюзивно-ресурсний центр

м. Пирятин Полтавської області

Як говорити з дітьми

 про інвалідність?

«Тепер, коли ми навчилися літати в повітрі, як птахи,

 плавати під водою, як риби,

 нам не вистачає тільки одного: 

навчитися жити на землі, як люди».

Бернард Шоу

Внаслідок війни збільшується кількість травмованих та людей з інвалідністю – як серед військових, так і серед цивільних. На вулицях міста все частіше можна зустріти людину на кріслі колісному, з протезом, з пов’язкою на оці, зі шрамами на обличчі чи тілі тощо. Без сумнівів дітей це буде цікавити або спричинить страх, здивування, тривожність чи несприйняття. Від реакції дорослих на поведінку дитини в таких випадках залежить те, як вона поводитиме себе у ставленні до людей з інвалідністю в майбутньому.

 Маючи бажання дізнатись більше, дитина прийде до дорослого із запитаннями. Тож як дорослому реагувати на питання про інвалідність?

1.               По-перше, діти завжди потребують дорослого, якому вони можуть довіряти, який вислухає їх, дасть відповіді на запитання, серйозно віднесеться до їх почуттів та просто буде поруч.
2.               Під час розмови з дитиною на цю тему, будьте щирими, враховуйте вік, стан та запит дитини, будьте готові до уточнюючих запитань. В розмові використовуйте прості слова та фрази.
3.               Нормально, якщо дорослі не матимуть відповіді на якісь запитання відразу – будьте чесними з дитиною, пообіцяйте, знайшовши відповідь, продовжити розмову.
4.               Головне правило – насамперед говорити про людину, а не її діагноз, стан здоров’я чи порушення. Жоден стан чи діагноз не визначає людину. Запам’ятайте правило прийменника «з»: наприклад, «людина з інвалідністю», а не «інвалід», «дитина з аутизмом», а не аутист (примітка - більше інформації про те, як використовувати правильну лексику та пояснювати дитині, чому ті чи інші слова є некоректними або навіть образливими для інших, можна знайти у словнику «Довідника безбар’єрності»). Краще не вживати слова «хвороба», «хворий». Діти зі свого досвіду знають, що хвороба – це коли ти в ліжку, з термометром і чаєм. Вона має початок та кінець.
5.               Дитині не потрібні від дорослих енциклопедичні знання. Для такої розмови достатньо навчитися і дотримуватися базових принципів толерантності, найголовніший з яких – це розуміння і прийняття, що люди різні. Кожен особливий по-своєму, тому дізнаватися про особливості інших людей і враховувати їх – це важливо й цікаво. Не заглиблюйтесь в пояснення причин інвалідності (ви їх можете не знати), достатньо короткої відповіді «Просто так є/так буває. Так трапилося, що в людини є інвалідність».
6.               Не варто і не можна заважати  умовно  здоровій  дитині товаришувати із дітьми з інвалідністю, забороняти їхнє спілкування. Найважливіше – сформувати в дитини розуміння, що відмінності – це не завада для спілкування й дружби, а навпаки – можливість дізнатися щось нове й корисне. Акцентуйте увагу на тих речах, які об’єднуть дітей. Поясніть, що діти з інвалідністю граються в ті ж самі ігри, що й діти без неї. Так само захоплюються лего, грають в ляльки, футбол або ігри на гаджетах. Просто через інвалідність їм може бути важче робити деякі речі або це займає більше часу.
7.               Допоможіть дитині зрозуміти, що інвалідність буває різна. Аби дитину нічого не злякало чи не поставило в незручне становище при зустрічі з людиною з інвалідністю, треба допомогти їй більше дізнатися про неї та про речі, які полегшують їй життя. Проговоріть з дитиною наперед про крісла колісні, шрифт Брайля, пандуси, тростини, слухові апарати, собак-поводирів, жестову мову тощо.
8.               Деякі прояви інвалідності при перших зустрічах можуть збентежити дитину, наприклад, сильні емоції чи дивні звуки. Варто заспокоїти дитину і без драматизації пояснити, що відбувається. Своїм спокоєм і готовністю допомогти ви покажете дитині найкращу модель поведінки. 
9.               Варто пам’ятати, що діти завжди спостерігають за поведінкою/діями дорослого, наслідують та копіюють його, саме тому вкрай важливо на власному прикладі демонструвати толерантну модель дій по відношенню до людей з інвалідністю.
10.           Важливо донести, що рівне та однакове ставлення до людей базується насамперед на повазі, а не на страху чи жалю. Ми повинні відрізняти жалість від підтримки. Жалість робить людину, яку ми жаліємо, маленькою і беззахисною в наших очах, і в очах оточуючих. Підтримка ж – це розмова на рівних, яка не принижує.
11.           Головне правило – бути максимально щирими: це допоможе знайти потрібні слова і порозумітися. Переконайтесь чи отримала дитина відповіді на всі запитання. Зауважте їй, що вона завжди може до вас звернутися в разі появи нових запитань.

Тож як говорити з дітьми на важливі теми невимушено? Як пояснити, що інший не означає гірший?  Як навчити дітей не засуджувати інших, навчити знаходити спільну мову, сприймати людей такими, якоми вони є, і поважати права кожного?

Один із способів – спільний перегляд та обговорення змістовних мультфільмів, кожен з яких має глибоку ідею, або читання художньої літератури та організація за змістом книги відповідної освітньої діяльності.

Перегляньте разом з дітьми:

1.  «Мій братик з Місяця», 2007р., Франція.

2. «Тамара», 2013р., США.

3. «Секрет Маела», 2014р., Франція.

4.  «Поза зором», 2014р.

5.  «Мотузки», 2014р., Іспанія.

6.  «Каструлька Анатоля», 2014р., Франція.

 7.  «Подарунок», 2015р., Німеччина.

8.  «Скарлет», 2016р.

Почитайте разом з дітьми:

1. Оксана Драчковська. Зайчик-нестрибайчик та його смілива мама.
2. Оксана Драчковська. Зайчик-нестрибайчик подорожує.
3. Надія Степула. Петрик і фонтани.
4. Юлія Аронова. Який такий.
5. Таня Стус. Рі(з)дні люди.
6. А. Степула. Світ без меж.

Пам’ятаймо: інший не дорівнює гірший! Замість засудження варто проявити зацікавленість, завдяки якій у наше життя може ввійти багато цікавого, нового та корисного.