"Як Таврик та Дніпряночка в гості ходили". Оповідання про походження селища Кіндійка, що на Херсонщині

     Співавтори:

завідуюча ШБ спеціалізованої школи №12

м. Херсон  Бабич Ірина Дмитрівна;

Бундукі Віра Михайлівна мешканка та активістка селища

Оповідання про походження селища Кіндійка, що на Херсонщині

У невеличкому селищі Кіндійка, жила-була собі дружня  сім`я  Язловецьких. Батьки часто відпускали своїх дітей погостювати у рідних. Школярі Оленка та Юрчик, дуже любили своїх дідуся та бабуню, але дідусь чомусь називав своїх онуків Таврик  та Дніпряночка. Взагалі то, дідусь був дуже поважний, щедрий та добрий. Був гарним пасічником на селі, всі його знали та поважали. А хто до меду ласий, то завжди до діда у хвіртку постукає…

До медового талану, дід був гарний оповідач. Знав дід гарну низку різних казок та билин про русалок, кікімор, вовкулак та витязів.

 Отож, кожного вечора Таврик з Дніпряночкаю поспішали до свого дідуся та бібусі, які завжди пригощали онуків смаколиками, а дідусь розповідав нову казку чи легенду.

Ось і цього погожого зимового вечора діти зібралися до діда Василя. Бігли вузенькою стежинкою навипередки, що так грайливово спускалася  прямісінько до дідусевої хати. У дворі та на ганку ще трохи побешкетували, а вгамувавши свої веселощі, постукали у двері. Двері відчинила бабуся  Віра, стала онуків обнімати та цілувати, дітки трошки соромилися, бо вважали себе вже дорослими.  У хаті було так затишно і тепло, на столі вже парували вареники з сиром, дідусь саме сідав за стіл. Ой, хто прийшов, мої рідненькі, мої маленькі Таврик та Дніпряночка! Який я радий, роздягайтеся мерщій. Будемо разом вечеряти. Діти швиденько роздяглися. Покидали пальтечка і гайда мити руки перед вечерею. Бабуся дивиться на онуків, щаслива адже діти були слухняні та веселі.                    

От вже всі повсідалися за стіл, бабуся всім сметанку у тарілочки розливає та вареників накладає. Діти згадали як бігли по стежині до бабусі з дідусем навипередки, а їм чорний кіт дорогу перетнув,  Оленка сказала що буде невдача. А Таврик розміявся, яка там невдача у дідуся Василя та бабуні Віри, он які варенички смачненькі, біленькі, солоденьки ще й сметанкою засмачені. Ото, невдача спіткала за столом! Всі почали сміятися.

А Таврик все до дідуся діло має. Діду, пам’ятаєш ти мені якось обіцяв пригадати і розповісти нам з сестрою легенду про наше селище Кіндійку?! Пам’ятаю! А ти пригадав? От невгамовний хлопчисько. Звісно ж пригадав. То розкажіть, розкажіть нам мерщій! Діти принишкли, бо дід якось замріяно подивися у вікно і полинув десь далеку-далеку сиву давнину…

А знаєте діти, село як і люди мають свої біографії і у кожного вона своя.                              Колись за козацьких часів від тяжкої панщини і панських кривд, селяни та козаки тікали світ за очі, селилися біля річок, а особливо біля Дніпра бо вона давала людям життя. 

Десь 200 років тому в наше місто тікали кріпаки та козаки від панів. Одного разу козак, якого розшукували жандарми шукав собі пристанище.  На узліссі в яру облаштував собі неглибоку землянку, гілками вкрив дах, став думати як заробити на життя.  Тим яром текла неглибока річка яка впадала у Дніпро. Юнак сплів собі кошик з очерету і почав промишляти риболовством,  гарно йшла торгівля на базарі. А звали юнака Кандєєм.                    

Майже рік прожив Кандєй в тій землянці.  Згодом побудував хату, обробив землю, а ліс годував дичиною. Та молода кров зажадала  собі пари.   Одного разу на базарі, зустрів  гарну дівчину: очі як сині волошки, але такий був у них смуток, що крає серце. У косах було багато різнокольорових стрічок. Кандей довгими ночами думав про ту дівчину, і після тієї зустрічі довго її шукав.  Та якось, зустріч відбулась….Кандєй як глянув, в нього перехопило подих,  очі як озера, тонка як берізка, та така сором`язлива, боялась глянути на Кандея. Так він і знайшов своє щастя. Одружилися, бо дуже покохали один одного…

Жили вони в любові, люди стали називати молоду дружину Кандєєчкою, через рік у них народилася донечка.  Роки йшли, у них ще народжувалися діти, виростали, одружувалися, мали своїх діточок.                                                                                                                                Померли Кандей і Кандеєчка, а поселення де вони жили стали називати Кандєйка, нині Кіндійка!..

Давно вже немає  тієї річки, залишився тільки глибокий яр, а над тим яром стояв хрест, першого жителя нашого селища (потім це місце стало кладовищем).  Село жило, будувалось, сіяло хліб і до хліба…

На той час, парканів в селі не було, а були тини плетені з лози – На них господарки вішали глечики. І так це було гарно, тому що ці глечики були розмальовані різними барвами. А за тином двір потопав у барвистих мальвах  і крізь них проглядалися біленькі хати мазанки. На святки жителі стелили підлогу чорнобривцями, так прикрашали свої домівки. А на даху лелеки плели свої гнізда.

Село росло… Всією громадою збудували кузню, знайшовся козак-коваль. Були в селі ще кравці, пічники. Прізвища йшли від професії, від характеру здібностей людей: Коваль, Кравець, Байраченко ( в той час будували бараки), Башмак-шив взуття, Дереза-рослина, що тримала землю, Козак- вільний хлопець, Мельний - від слова мельник. Отож росло та багатіло наше село Кіндійка.  Тих кріпаків та вільних козаків  давно вже немає, але історія пам`ятає ті пісні, притчі та казки що складав український народ.  А ще жива ця легенда, про перших наших пращурів Кандєя та Кандєєчку.

Дід Василь гордо закінчив свою легенду. Покрутив вуса та утопив у сметані останнього вареника.  Бабуся Віра нагадала всім про пізній час і почала виряджати дітей додому.  Повертаючись  додому  Таврик та Дніпряночка вже не бігли навипередки. Діти йшли і кожен розмірковував про почуту від дідуся легенду. Що думали діти, про те ніхто не знає. А що, подумали ви, коли почули дідову легенду?