Японія 16-17 століття презентація до уроку.

Японія. XVI-XVIII ст. Власов Василь 8-А

У 15 столітті в Західній Європі стартувала епоха великих географічних відкриттів. Через сто років її мешканці — купці, місінонери та військові — почали проникати до Східної Азії. 1543 року перші європейці дісталися до японського острова Танеґашіма. Вони передали остров'янам вогнепальну зброю, виробництво якої було невдовзі налагоджено по всій Японії.

1549 року до міста Каґошіма прибув єзуїт Франциск Ксав'єр, який вперше познайомив японців з християнством. Протягом століття Японію відвідували португальські та іспанські купці, котрі виконували роль посередників у східноазійській торгівлі, обмінюючи китайські і європейські товари на японське срібло. Оскільки європейці прибували з південних колоній, японці називали їх «південними варварами».

Самурайські володарі Західної Японії були зацікавлені в торгівлі з іноземцями, а тому радо приймали місіонерів і купців, інколи навіть навертаючись у християнство. Так перший володар-християнин з острова Кюсю, Омура Сумітада, жалував Товариству Ісуса місто Наґасакі, яке згодом стало японським «вікном у Європу».

У першій половині 16 століття, на Японському архіпелазі, не вщухали міжусобиці самурайських родів. Коли роздрібненість країни стала нормою суспільно-політичного життя, з'явилися сили які спробували відновити колишню єдність. Їх очолив Ода Нобунаґа, невеликий але заможний володар провінції Оварі. Використовуючи сьоґуна, він захопив 1570 року столицю Кіото і за три роки ліквідував безсилий сьоґунат Муроматі.

Завдяки протекції християнства і масовому використанню вогнепальної зброї, Нобунаґа за 10 років зумів підкорити столичний регіон Кінкі та всю Центральну Японію. Він поступово реалізовував план об'єднання «Піднебесної»: нещадно придушував світські і буддистські децентралізаторськи сили, сприяв відновленню авторитету Імператорського дому й піднімав зруйновану війнами економіку

1590 року Японія остаточно була об'єднана силами Хідейосі, який став одноосібно керувати країною. За його вказівками був складений всеяпонський земельний кадастр, який ліквідував систему приватних маєтків і визначав рівень продуктивності земель.

Земля передавалася селянам, які мусили сплачувати уряду данину відповідно до цього рівня. Хідейосі також провів соціальну реформу, поділивши населення на військових адміністраторів та цивільних піддданих, шляхом конфіскації зброї у останніх. На схилі життя Хідейосі розпочав гоніння на християн і війну з Кореєю, які коштували влади його нащадкам.

Японську культуру другої половини 16 — початку 17 століття прийнято називати культурою Момояма, за назвою однієї з резидецій Тойотомі Хідейосі. Ця культура базувалась на ідеях пишноти, багатства і влади. Найхарактернішими зразками їхнього втілення стали японські замки з величними головними баштами у Адзуті, Осаці, Момоямі, Хімедзі та інших містах.

Ззовні ці споруди прикрашалися позолотою, а всередині — картинами тогочасних першокласних художників Кано Ейтоку, Кано Санраку, Хасеґави Тохаку та інших. Замки мали театральні сцени для вистав но, куди запрошувалися відомі актори труп Кандзе і Компару, і кімнати для чайних церемоній, які відвідували майстри, такі як Сен но Рікю.

Серед простого люду, особливо у великих містах, поширилися гедоністичні настрої та мода на все яскраве і нове. Саме у народному середовищі зародився «дивакуватий» танець кабукі, який згодом розвинувся у окремий вид театрального мистецтва. Водночас з'явився новий жанр римованої прози дзьорурі, який виконувався під награш новітнього для того часу музичного інструменту сямісен.

Однією з головних рис культури Момояма була її відкритість до європейських впливів. Завдяки єзуїтам до Японії потрапили нові знання в галузі астрономії, медицини, друкарства, морської навігації і живопису. Японці настільки захоплювались іноземним, що часто стали носити європейський одяг і навіть робили «південних варварів» темами своїх картин і оповідань. Японська мова також збагатилась рядом португальських та іспанських слів.

Після смерті Тойотомі Хідейосі місце всеяпонського лідера зайняв Токуґава Іеясу. 1600 року, заручившись підтримкою більшості володарів, він розбив у битві при Секіґахара опозицію роду Тойотомі і за наступні 15 років ліквідував цей рід. 1603 року Іеясу отримав від Імператора посаду сьоґуна і відкрив новий сьоґунат у місті Едо. Час існування цього останнього самурайського уряду називають періодом Едо (1603–1867).

На початку 17 століття самурайський уряд був зацікавлений у контактах з європейськими країнами і припинив переслідування християн. Прагнучи розширити міжнародну торгівлю і зосередити у своїх руках левову частку прибутку від неї, сьоґунат впровадив 1604 року ліцензування японських кораблів, які вирушали закордон, переважно у країни Південно-Східно Азії.

Японське суспільство періоду Едо було становим і складалося з 4 великих груп: військовиків-самураїв, селян, ремісників і купців. Країною керували виключно представники першого стану. Поза становою системою знаходились парії, які займалися непрестижними роботами: утилізацією відходів, прибиранням, тюремною службою. Панівними релігіями були синто і буддизм. Існувала система реєстрації населення при буддистських монастирях за місцем проживання.

Християнство було заборонене, тому його послідовники перебували в підпілля. Роль офіційної ідеології країни відігравало неоконфуціанство, яке набуло особливо великої ваги в часи правління Токуґави Цунайосі та період діяльності вченого Араї Хакусекі.

Японська економіка періоду Едо була напівнатуральною. В країні були в обігу місцеві золоті і срібні монети, але податки і зарплата сплачувалися рисом. У зв'язку з цим важливу роль відігравало село, основний постачальник рису й одиниця тогочасного оподаткування. Японські села очолювалися головами, але рішення приймали колегіально. У них існувала система кругової поруки та взаємодопомоги.

Розвиток сільського господарства сприяв розвитку промисловості та транспорту. Провідними галузями стали лісове господарство, солеварництво, гончарство, виготовлення товарів широкого вжитку. Була налагоджена сітка морських і сухопутних шляхів, з'явилася всеяпонська поштова служба гінців. Протягом двох століть японське суспільство не знало соціальних катаклізмів, через що період Едо називають добою «миру Токуґава».

Функцію центрів політично-економічного і соціально-культурного життя Японії виконували міста. Найбільші з них були «столицями» тих чи інших автономних володінь і мали на своїй території замки. Найчисленнішу групу мешканців міст становили самураї.

З настанням 18 століття японське господарство охопила системна криза. Вона була спричинена крахом натуральної економіки через проникнення грошових відносин на село. Ціни на рис впали, що породило хронічний дефіцит бюджетів центрального й удільних урядів, які залежали від натуральної данини. У зв'язку з цим 1716 року сьоґун Токуґава Йосімуне розпочав низку всеяпонських перетворень, які отримали назву «реформи Кьохо».

Вони були спрямовані на стимулювання заощадливості чиновників, освоєння цілини та збільшення податків. Сьоґун також видав «Затверджені положення про судочинство», в яких встановив стандарти для розгляду судових справ і дозволив простолюдинам скаржитися на адміністрацію.

Його починання продовжив високопосадовець Танума Окіцуґу. Він намагався подолати кризу шляхом розвитку товарно-грошових відносин, заохочуючи створення монопольних купецьких корпорацій. Проте втручання купецтва в політику спричинило розквіт хабарництва і реформатор був змушений піти у відставку.

1787 року господарчі перетворення продовжив Мацудайра Саданобу. Його курс отримав назву «реформи Кансей», провідною ідеєю якого стало «збагачення через заощадження». Однак соціально-економічні проблеми вирішені не були, тому після Мацудайри, справами уряду почав займатися сьоґун Токуґава Ієнарі. Він поновив курс на сприяння торгівлі та розвиток міст.

Отже, Японська цивілізація особлива стратегією виживання та перспективи розвитку, стратегією подолання нестандартних викликів. Вона моноетнічна,монодержавна,сформована на основі інтенсивної праці та витонченої культури,вирізняється тим, що впродовж столітть існує у постійному процесі усвідомленого самонавчання – через піднесення, тріумфи, кризи та зриви, для неї характерним є те, що впродовж свого становлення вона проходила через полоси критичних переоцінок самої себе, але при усвідомленій вірності собі.