Його дума,його пісня ...

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                                                                 Історія мого життя становить

                                                                            частину історії моєї Батьківщини…

                                                                                                                      Т.Шевченко

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                                                                     

            

            

 

 

                                                                            

Обладнання. Портрет Т.Г.Шевченка, малюнок батьківської хати, паперовий рушничок,червоні та чорні стрічки – візерунки, карта перевезення праху Шевченка  в Україну “ Останній шлях поета ” тощо.

Вчитель. Дорогі друзі! Наш сьогоднішній урок – данина пам’яті й шани людині, генієм якої наше рідне українське слово було вознесено на Олімп недосяжної високості й слави.

Увібравши в себе душу народу, його духовну велич і красу, продовжуючи славу, розпочату І.П. Котляревським, великий Кобзар підніс цю красу на найбільшу височінь. І саме завдяки Шевченкові вічні скарби української душі – її дума, її пісня повноводою рікою влилася в загальнолюдський потік світової культури. Тарас Шевченко понад усе на світі великою синівською любов’ю любив нашу багатостраждальну Україну. Сам любив і нам заповідав!

Свою Україну любіть

Любіть її во врем’я люте,

В останню, тяжкую минуту

За неї Господа моліть…

Тож помолімося за нашу страдницю – Україну, за наш тихий зелений рай рідним материнським словом, Тарасовим словом! І хай ваших слів проб’є товщу тисячоліть і благодатною рукою торкнеться високого чола України. І наша молитва буде прийнята, бо промовлятиме сама ваша душа…

(Учні виконують пісню “ Молитва за Україну ”).

Вчитель. Наш сьогоднішній урок – інтегрований. В його проведенні візьме участь вчитель і співів нашої школи. У нас на уроці також присутні визначений біограф Тараса Шевченка Олександр Конинський, відомий дослідник життя і творчості Великого Кобзаря Леонід Большаков, юний Тарас, подруга його дитячих літ Оксана Коваленко, Тарас – поет, художник, його мама, читці, літературознавці.

Наш сьогоднішній урок – урок – відкриття. Кожен з вас, учні, має шанс на відкриття. Хтось, можливо, відкриє для себе досі незнайомі сторінки біографії нашого Кобзаря, а дехто – нові поезії. Але, я сподіваюсь, що готуючись до сьогоднішнього уроку,  у вас виникли пізнавальні інтереси, ви більше зацікавитесь геніальною постаттю Тараса Шевченка, що у вас виникне бажання якомога більше дізнатися про Кобзаря, і на основі його творів виховуватиметься любов до Батьківщини, рідної мови, поезії. Саме це і є метою нашого уроку.

Ким же був, є і буде для нас, українців, Тарас Шевченко? Якнайповніша відповідь на це питання, безперечно, пролунала з уст Івана Франка. Послухаємо наших літературознавців.

1 – а учениця. Він був сином мужика, а став володаром у царстві духа. Він був кріпаком, а став велетнем у царстві людської культури.

2 – а учениця. Він був самоуком і показав нові, світлі й вільні шляхи професорам і книжним ученим. Десять літ він томився під вагою російської солдатської муштри, а для волі Росії зробив більше, ніж десять переможних  армій.

3 – я учениця. Доля його переслідувала в житті скільки могла, та вона не зуміла перетворити золото його душі на іржу, ані його любові до людей на ненависть і погорду.

4 – а учениця. Доля не шкодувала йому страждань, але й не пожаліла втіх, що били із здорового джерела життя.

5 – а учениця. Найкращий і найцінніший скарб доля дала йому лише по смерті – невмирущу славу і всерозквітаючу радість, яку в мільйонах людських сердець все наново збуджуватимуть його твори.

Вчитель. Отаким був, є і буде для нас, українців, Тарас Шевченко. І сьогодні ми прийшли до нього, щоб ще раз заглибитися в палке, пристрастне слово поета, ще раз перегорнути сторінки книги його життя… А оберегом нашого уроку буде звичайний український рушник – один із найважливіших і найдревніших символів нашого народу.

Давайте, діти, разом подумаємо, які найпоширеніші кольори традиційно використовувались при вишиванні у нас в Україні і що вони символізують?

(Як співається в пісні Д.Павличка “ Два кольори ” – “ Червоне, то любовна чорне – то журба ”…).

Сьогодні ми будемо вишивати доля Тараса Шевченка на цьому імпровізованому рушничкові червоними і чорними кольорами – символами радості, щастя і смутку людського. Цей рушник поки що  білий, бо не з’явився ще на світ Божий той , кому судилося стати пророком України.

Учень. 9 березня 1814 року

В похилій хаті край села

Над ставом чистим і прозорим

Життя Тарасику дала

Кріпачка – мати, вбита горем.

Нещасна мати сповила

Його малого й зажурилась,

І цілу ніченьку вона

За сина – кріпака молилась…

Вчитель. Поява кожної людини на Землі — завжди радість, де б вона не з‘явилась. У величному палаці, чи в бідній похилій хатині. Тож яку першу стрічку прикріпимо до рушничка? (Червону). Так, вишиємо її на рушничкові життєвої долі нашого поета. А зараз надамо слово Олександру Копинському.

 

 

Учень. (Олександр Кониський). Року 1814 з 26 на 27 лютого (старого стилю) темної ночі,перед світом,у селі Моринцях на Звенигородщині,в хаті кріпака Григорія Шевченка блиснув єдиний на все село вогник,народилася панові нова кріпацька душа,а Україні — її великий  співець Тарас Шевченко. Хрестили новонародженого 28. Хрещеним батьком був Григорій Іванович Дяденко,житель моршинський. Ім’я підказали святці — список святих. Грецьке ім’я Тарактикос перекладалося як «здатний на непокору,бунтар»…

Вчитель. Пройшло кілька років. Тарас підростав. Пане Олександре,розкажіть,будь ласка,яким був він у ранньому дитинстві?

Учень. (Олександр Кониський). Тарас (портретна 6-7 році життя) здається мені більш-менш от яким: білявий,меткий,непосидючий,хлопчик цікавий і допитливий,босоногий,часто замурзаний,обірваний,пустотливий,але розважливий,розумний і добрий.

Вчитель. Тож якими кольорами будемо вишивати раннє дитинство малого Тараса? Звичайно,червоними — кольорами материнської і батьківської любові,любові його старшої сестри Катерини (прикріплюємо червону стрічку).

                                                                                                  ( Входить мати і малий Тарас).

Вчитель. Стражденна жінко! Те єдине з прав,

                  Яке лиш матір має на планеті,

                  Дає мені одвагу поміж злетів

  Урочих дум, де пломінь рокотав,

  Ці найтихіші мовити слова.

 …Із Моринців на Зорянистий шлях

Ваш син іде,скріпивши гнівом серце.

І ви,і я- ми знаємо ту путь.

О ні,не так… Дорогу свого сина

Ви ще не знали,путь оту єдину,

Що завжди пролягає в солонцях,

Коли ідеш на верховини духу.

Гнів можновладних,підступи і скрута

Не похитнули синову можуть,

Бо Вашу пісню – думу,світлу вроду

Він дав — слово рідному народу!

…І Ваша,мамо, вранішня зоря   

Сіяє світу в Слові Кобзаря!                                                                                                                                

                                                                            (Наталя Кащук)

Мати.

Як гірко,як нестерпно жаль,

Що долі нам нема з тобою:

Ми вбогі змучені раби,

Не маєм радісної днини.

Нам вік доводиться робить,

Не розгинать своєї спини.

Промовив слово —  і нагай

Над головою люто свисне.

І так усюди — з краю в край

Лютує панство ненависне.

Росте неправда на Землі

Згорьованій, сльозами змитій.

О любі діточки малі,

Одні залишитись на світі!

Ну хто замінить Вам мене,

Мої ви квіти нещасливі,

Коли безжальна смерть зітне

Мене на довгій панській ниві?

(Тарас дивиться на хату).

Тарас. У тій хатині,у раю,

             Я бачив пекло…Там неволя,

Робота тяжкая,ніколи

І помолитись не дають.

(Дивиться на матір ,обіймає її).

Там матір доброю мою

Ще молодую — у могилу

Нужда та праця положила…

Вчитель. Як же це сталося? Більш детально розповісти про це попросимо письменника Леоніда Большакова.

Учень. (Леонід Большаков).20 серпня 1823 року неня його…ще молодою,померла на 32 році свого віку. На руках удівця Григорія Шевченка залишилось п’ятеро сиріт: Микита — на 12,Тарас — на 10,Ярина — на 8,Марія — на 4,Йосип — на 2 році. Батько одружується вдруге. Взяв з Мориниць вдову Оксану Терещенчиху з трьома дітьми. В родину свого другого чоловіка не принесла вона кохання тихого,життя спокійного. Років через 20 після цього Тарас напише: “ Хто хоч з далеку бачив   мачуху і зведенят , той звичайно бачив пекло… Не було години, щоб меж зведенятами не було сварки,бійки сліз!”

Вчитель.  Тепер у життя малого Тарасика (прикріплюється чорна стрічка) вплітаються чорні кольори печалі, журби за мамою, тяжка напівсирітська доля.

 Читець(Тарас).   І золотої й дорогої,

Як би ви знали ,мені не жаль

Моєї долі молодої.

А іноді тека печаль

Обступить душу,аж заплачу.

А ще до того, як побачу

Малого хлопчика в селі,

Мов одірвалось од гіллі,

Одне-однісіньке під тином

Сидить собі в старій ряднині. 

Мені здається, що се я,

Що це ж та молодість моя…

Мені здається, що ніколи

Воно не бачитиме волі,

Святої воленьки, що так

Даремно, марно пролетять

Його найкращії літа.

І він не знатиме, де дітись

На цім широкім вольнім світі.

І піде в найми. І колись,

Щоб він не плакав, не журивсь,

І щоб де – небудь прихиливсь,

То оддадуть у москалі.

  (Учитель прикріплює чорну стрічку).

Вчитель. А от що ще, учні, ви дізналися про цей період життя малого Тараса, як йому жилося з мачухою? Слово — літературознавцям.

1-й літературознавець. Мене дуже вразив такий випадок. Мачуха мучила Тараса по – всякому. А тут іще один випадок стався. На постій у хату до Григорія Шевченка поставили солдата. В один із днів він  закричав, що зникли його гроші.

“ Украв Тарас ” — гучно оголосила недобра Терещенчиха. Тарас божився і клявся – не винний! Але жодні запевнення не допомагали. Втік. Заховався, знайшли… Ярина розповідала, що Тарасу зв’язали руки й ноги — катували різками. Дізнання тривало три дні, доки знесилений хлопчина не “ зізнався ”. Зажадали, щоб гроші повернув. А де йому їх узяти? Знову били, потім кинули в темну комору. Свої монети солдат одержав: заради цього продали святкову материну спідницю, яку вона заповідала Катерині. А справжній злодій виявився пізніше. Це був син мачухи Степанко, який украв гроші й заховався у дуплі старої верби. Отакий був “ гостинець ” сироті Тарасу.

 (Вчитель прикріплює чорну стрічку).

2- й літературознавець. А мені запам’яталося таке: в 11-ий рік свого народження Тарас почув від мачухи: “ Не жилець твій батько на цьому світі — помре скоро ”. Заплакав хлопець і вибіг з хати. Як жити сироті? А батько, відчуваючи наближення кінця, давав розпорядження щодо майбутнього свого нехитрого скарбу. Тоді й почали люди від нього: “ Синові Тарасові з мого хазяйства нічого не треба — він буде незвичайною людиною: з нього вийде або щось дуже гарне, або великий ледар, для нього моя спадщина або нічого не буде варта, або нічим йому не допоможе…”

21 березня 1625 року батько Тараса — Григорій Іванович Шевченко помер. Але його пророчі слова щодо майбутнього сина справдилися. Доля судилася Тарасові справді незвичайна.

Вчитель. Так, доля судилася Тарасові справді незвичайно, але спочатку було сирітство.

А символом його є чорна стрічка на рушничку життя нашого поета, яку ми прикріплюємо до нього.

Діти, життя Тараса дійсно були нелегким. Але золотим сонячним промінчиком в безпросвітній темряві була вірна, щира дружба Тарасика і його сусідки Оксани Коваленко.

Читець.

 

 

           Він посміхається весні,

          Шукає радісна Оксана

      Його в степу між бур’янів.

         Шукає, кличе, наче мати.

         Не заблукався він, бува,

         А перед ним папір пом’ятий,

     Де перші вишились слова.

        В стрімкі рядки до слова — слово,

        Що стануть полум’ям колись,

        А степом сивим, полиновим,

       Хазяйські вівці розбрелись.          

                                       ( Леонід Талалай)

(Тарас сидить за столом, щось малює. Раптом до нього тихо підкралась дівчинка, закрила долонями очі).

Оксана. Ку– ку! Хто я?

Тарас.  Оксана? Оксана! Ти у вінку — найкраща за всіх панянок на світі. А я тобі ще й чобітки справлю із срібними підківками.

Оксана. Із срібними?

Тарас. І золотими дзвіночками в закаблуках.

Оксана. Золотими? Щоб ні в кого таких не було!

Тарас. А в тебе будуть! І по дзвіночках зразу вгадаю, що ти йдеш!

Оксана. Я без тебе нікуди!

Тарас. І я тебе нікому не оддам…     ( Діти беруться за руки).

Тарас. Ми вкупочці колись росли

             Маленькими собі любились.

Оксана. А матері на нас дивились

               Та говорили,що колись

                Одружимо їх. Не вгадали.

Тарас. Старі зарані повмирали,

             А ми малими розійшлись

             Та вже й не сходились ніколи…              ( Обоє виходять).

 

Вчитель. Перше, ясне і чисте почуття дитячого кохання мало ,безперечно,вплив на дальший розвиток юнака. Дорогим ім’я Оксана — він називав героїнь багатьох своїх творів. Але образ Оксани – покритки в поезії «Ми вкупочці колись росли» не стосується конкретно Оксани Коваленко. Вчені довели ,що це плід художньої фантазії поета. (Прикріплюємо до рушника червону стрічку).                                                                              Після смерті батьків родичі захотіли вивести сироту в люди. Ким тільки не був малий Тарас: і свинопасом,і наймитом,і слугою дяка в школі, і учнем маляра,і кухарчуком, і козачком у пана. Восени 1828року 15-річний Тарас разом з паном Енгельгардтом виїхав у Вільно. Проти його прізвища було записано: «Годен для кімнатного живописца». У 1831р. юний Тарас разом з панською сім’єю переїздить до Петербурга. Розлука з рідним краєм тривала довгих 14 літ.

(На рушнику ці роки вишиваємо “ чорними ” візерунками).

Вчитель. Як жилося Тарасові в Петербурзі? Які настрої переважають у його житті в цей час?  Давайте хоча б окремими штрихами перерахуємо їх.

3-й літературознавець. Мені здається, що це були найрадісніші, найщасливіші роки в житті нашого Кобзаря. Навесні 1831 року Тарас Григорович в Літньому саду познайомився з художником Іваном Максимовичем Сошенком, що мало неабияке значення для подальшої його долі. Знайомство з Гребінкою, Брюлловим, Венеціановим, Жуковським, Григоровичем…

22 квітня 1838 року Тарасові Шевченку була куплена воля 2500 крб. розбили кайдани кріпацтва, що сковували Шевченкові руки й голову!

4-й літературознавець. З того ж часу Тарас Шевченко навчається в Академії художеств і незабаром стає одним з найулюбленіших учнів професора Карла Павловича Брюллова. Шевченка природа наділила так щедро, що за 2 роки самоуком він встиг багато перечитати і стати надзвичайно інтелігентною людиною.

Вчитель. Доповнюємо вишивку на рушничку червоним візерунком.

А чим пам’ятним для поета став 1840-й рік?

Учень. Цього року свій день народження Тарас Григорович відсвяткував напередодні виходу в світ свого першого поетичного збірника. Складався він і друкувався в одній із кращих приватних друкарень Петербурга – в друкарні Фішера. До першого видання        “ Кобзаря ” увійшло 8 поезій: “ Думи мої, думи мої ”, “ Перебендя ”, “ Катерина ”,                  “ Тополя ”, “ Думка ”, “ До Основ’яненка ”, “ Іван Підкова ”, і “ Тарасова ніч ”.

2-й учень. 1840-й рік був щасливим для Тараса і як для художника. За свою першу роботу з живопису масляними фарбами – картину “ Хлопчик – жебрак, що дає хліб собаці ” – він був удостоєний срібної медалі другого ступеня. Все це його дуже тішило.

Учитель. Прикріпимо червону стрічечку до життєпису Т.Г.Шевченка.

Однак, незважаючи на радісні події в Петербурзький період життя, думи поета про Україну стають “ сумними рядами ”. Життя на чужині гнітило його. І ось після довгої розлуки, в 1843 році поет вперше відвідав рідну Землю, а в 1845 р. відбулася друга поїздка в Україну. І що ж він побачив на рідній Землі?

 ( На авансцені з’являється молодий Тарас у чорному сюртуці, білій сорочці з чорним бантом. Звертаючись до селян, що стоять навколо, говорить).

Тарас.

    І виріс я на чужині,

   І сивію в чужому краї,

  Та одинокому мені

   Здається, кращого немає

   Нічого в Бога,

  Як Дніпро, та наша славная Вкраїна.

  Аж, бачу, там тільки добро, де нас нема.

  В лиху годину

  Якось недавно довелось

  Мені заїхати в Україну,

  У те найкращеє село…

  …Аж страх погано

  У тім хорошому селі:

  Чорніше чорної землі

  Блукають люди, повсихали

 Сади зелені, погнили,

 Біленькі хати повалялись,

 Стави бур’яном поросли.

 Село неначе погоріло,

 Неначе люди подуріли.

 Німі на панщину ідуть

І діток своїх ведуть…

Дід. Тяжка наша доля в кріпацькому ярмі, Тарасе.

Селянин. Пани – пани… Латану свитину з каліки знімають, з шкурою знімають, бо нічим обуть княжат недорослих.

Дівчина. А он розпинають вдову за подушне, а сина кують. Єдиного сина, єдину дитину в військо оддають…

Жінка. А онде під тином опухла дитина голоднеє мре, а мати пшеницю на панщині жне…

Дід. Чи Бог бачить із-за хмари наші сльози, горе?

Селянин. Доборолась Україна до самого краю…

Дівчина. Гірше ляха свої діти розпинають…

Жінка. Чи довго ще на сім світі катам панувати?

Тарас.

Україно! Мій любий

Краю неповинний!

За що Господь тебе кара?

Карає тяжко? За Богдана

Та за скаженого Петра?

Та за панів отих поганих…

…Схаменіться, будьте люди,

Бо лихо Вам буде,

Розкуються незабаром

Заковані люди,

Настане суд. Заговорять

І Дніпрові гори,

І потече сторіками

Кров у синє море дітей ваших.

…І забудеться срамотна

Давняя година

Й оживе добра слава,

Слава України.

І світ ясний, надвечірній,

Тихо засіяє,

Обніміться ж, брати мої,

Молю вас, благаю!

Дід. Ех, Тарасе, не доведуть до добра тебе такі вірші.

Тарас. А що мені буде?

Дід. У москалі оддадуть.

Вчитель. Що ж, на рушничкові долі “ вишиваємо ” густі чорні візерунки.

І таки віддали Тараса в солдати. І знову довга розлука з рідним краєм. Тяжка солдатська служба, постійний нагляд, заборона писати й малювати,страждання, туга за рідним краєм, хвороба… Але поет не просить помилування. З-під його пера з’являються рядки “ Караюсь, мучусь, але не каюсь ”…

 

Як ви вважаєте, які тони переважають у цей час в його поезіях та  у душі Шевченка?

Напевно, сум, тривога, туга…Тож кладемо на рушник чорні візерунки.

Співець-патріот Тарас Шевченко і в засланні мріє ще повернутись на Україну, подивитись на зелені ліси, вилити там своє горе. Мрія Тараса про вільне, щасливе життя своїх знедолених земляків — у багатьох його творах. Давайте попросимо поета прочитати свої твори, послухаємо про що ж він пише в цей час, що нам заповідає.

Тарас.

Україно! Україно!

Серце моє, ненько!

Як згадаю твою долю –

Заплаче серденько.

Лічу в неволі дні і ночі,

І лік забуваю.

О Господи, як-то тяжко

Тії дні минають.

А літа пливуть за ними,

Пливуть собі с тиха.

Забирають за собою

І добро, і лихо.

Воскресну я! Воскресну нині!

Ради їх, людей закованих моїх,

Убогих, нищих. Возвеличу

Малих отих рабів німих!

Я на сторожі коло їх

Поставлю слово.

Я так люблю

Мою Україну убогу,

Що проклену святого Бога,

За неї душу погублю.

Холодне серце, як згадаю,

Що не в Україні поховають,

Що не в Україні буду жить,

 

Людей і господа любить.

Для кого я пишу? Для чого?

За що я Вкраїну люблю?

Чи варт вона огня святого?

А все-таки люблю її,

Мою Україну широку.

Свою Україну любіть,

Любіть її во время люте,

В останню тяжкую мінуту

За неї Господа моліть…

Вчитель. Палку любов поета до України позначимо на рушничку червоним візерунком.

Але не судилося Тарасові не тільки бачити свій край вільним, а й дожити до жаданої реформи 1861 року. За десять днів до смерті поет написав останні рядочки:

Чи не покинуть нам, небого,

Моя сусідонько убога,

Вірші нікчемні віршувать

Та заходиться риштувать

Вози в далекую дорогу,

На той світ, друже мій, до Бога,

Почимчикуєш спочивать…

9 березня найближчі друзі прийшли привітати Тараса з днем народження. Надійшло чимало телеграм від шанувальників його таланту. Але найщиріші слова не могли зняти болю фізичного. День народження закінчувався, в права вступав день смерті. Сталося це 10 березня, а 12 березня 1861 р. відбувся похорон поета в Петербурзі на Смоленському кладовищі.

Покладемо траурний візерунок на рушничок і подивимося на нього. Дві чудові весняні дати: 9-10 березня, а між ними 47 років страдницького життя. Як ви думаєте, учні,багато це чи мало? Так, для звичайної людини це мало. Але для такого генія, як наш Тарас, стало достатньо, щоб ім’я його стало навіки безсмертним…

Але трапилося те, чого боявся Тарас. Чужа земля прийняла його тіло. Однак, будучи в 1845 році в Україні, молодий Шевченко написав “ Заповіт ”, який, підхоплений його друзями у ці дні, з новою силою зазвучав по всій Російській імперії.

Учні по черзі, різними мовами, читають слова “ Заповіту ”.

 

1. Як умру, то поховайте,

Мене на могилі.

Серед степу широкого

На Вкраїні милій.

 2.       Чтоб лежать мне на кургане

           Над рекой могучей.

           Чтоби слишать, как бушует

           Старий Днепр над кручей.

3. Щом помне Україна

Дннпьр кьем морето.

Кьрвивраж – аз тогава

Планини, полета.

Ще остався, ще отида

Чак при Бога в рая

Да се моли. Дотагава

Господ аз не зная.

                    (Болгарська)

4.          Поховайце, ди уставайце,

         Ланцугі порвіце,

        І врожай злой кривею

       Волю акрапице.

                           (Білоруська)

5. І мене в сім’ї великій

Незабудьте пом’янути

Незлим, тихим словом…

Вчитель. Друзі виконали заповіт поета. На 40-й день після його смерті знову зібралися на Смоленському кладовищі. Труну, за козацьким звичаєм, покрили червоною китайкою, яка під мокрим дощовим снігом відразу потемніла, ніби символізуючи, якою була нещасливою доля поета. Вранці ресорний віз з труною вирушив з Московського вокзалу Петербурга. Потім було прощання в Москві, далі траурний хід прийняв поштовий тракт, який проходив через Серпухов, Тулу, Орел, Глухів, Кролевець, Батурин, Ніжин, Бровари… 6 травня, після 10-денної подорожі, домовина Шевченка прибула до Києва. До центру міста траурний кортеж не пропустили, побоюючись демонстрацій. Зупинилися в Рождественській церкві, що на Микільській Слобідці на Подолі. Тут домовину зустріла рідня поета, студентська молодь.

У неділю, 7 травня відбулася панахида. Потім молодь на руках віднесла труну до причалу, на пароплав “ Кременчуг ”, на якому востаннє поплив Тарас до Канева. День 10-го травня  (за новим стилем) зібрав квіти зі всієї України і сльозою скропив, і вірою попив його останній шлях до вічного і тихого дому на Чернечій горі, що відтоді стала називатись Тарасовою…

Сьогоднішнім своїм уроком, діти, ми у вінок всенародної шани Кобзареві заплетем і наше скромне суцвіття, і завершимо урок піснею, яка стала своєрідним гімном, візитною карткою України.

Реве та стогне Дніпр широкий,

Сердитий вітер завива,

Додолу верб і гне високі,

Горами хвилю підійма…

  (Усі присутні стоячи виконують пісню).

Вчитель. На цьому урок закінчено. І як символ Шевченкової весни, дозвольте шановні гості, вручити вам розквітлі вербові гілочки.

На все добре.