Юнь, яка крокувала війною

Юнь, яка крокувала війною

Виховна година до  річниці виводу обмеженого контингенту військ з Афганістану

На сцені фотографії пам’ятників воїнам-інтернаціоналістам, які стоять в різних населених пунктах України. На фоні музики звучить декламація.

У цей час через залу проходять діти, у руках у них запалені свічки. Ставлять свічки перед фотографіями.

Читець:

Ти – вічний біль, Афганістан,

Ти – наш неспокій.

І не злічить глибоких ран

В борні жорстокій.

І не злічить сліз матерів,

Дружин, дітей –

Не всі вернулися сини

Із тих ночей.

Учитель: Дорогі діти, шановні гості. Сьогодні ми зібралися, щоб пригадати одну з трагічних сторінок історії нашого народу, події якої донедавна були маловідомі. Наш захід присвячується вшануванню подвигу воїнів, які в далекому Афганістані виконували свій інтернаціональний обов’язок. Сьогодні ми з вами дізнаємося про героїв тієї страшної війни, почуємо спогади, пісні поезії, вистраждані там, далеко від рідного дому. Хочеться, щоб слова, які звучатимуть, пройшли через ваші серця, щоб спогади, які ви почуєте, не залиши вас байдужими.

Звучить афганська пісня.

1-й ведучий. Афганська війна… Брудна, неоголошена… Але хіба війни бувають чистими? Усі вони несуть смерть, одягають у жалобу тисячі матерів. У війни холодні очі, у війни свій рахунок, своя безжальна арифметика…

2-й ведучий. Що ми знаємо про афганську війну? Можна розказати про ту страшну неоголошену війну, що розтяглася на довгих 10 років, з 25 грудня 1979 до 15 лютого 1989 року, тобто 2 тисячі 238 днів, мовою цифр, будь-яка війна у цифрах – це моторошно й страшно. А через афганську війну протягом 1979 – 1989 років пройшло понад 160 тисяч юнаків, призваних до лав Радянської армії з України. Не повернулося додому близько 4 тисяч, 3383 з них повернулися додому в цинкових трунах, зникло безвісти 86 українських юнаків, 12 тисяч залишились інвалідами, 100 тисяч невиліковно хворі. Уже після закінчення війни померло від ран, захворювань понад 7 тисяч воїнів-афганців. І всі воїни-афганці живуть із тяжкою душевною травмою, що їм завдала ця страшна війна.

1-й ведучий. 15 лютого 1989 року для багатьох став днем, коли скінчився рахунок втратам наших солдатів, службовців. Важкий сумний підсумок.

2-й ведучий. 15 лютого 1989 року з Афганістану були виведені останні підрозділи армії. Це були два батальйони розвідників на чолі з командиром 40-ї армії Героєм Радянського Союзу генерал-лейтенантом Б. В. Громовим. Червону лінію на п’ятому прольоті моста Громов пройшов пішки. Це було його право, як солдата, що провоював в Афганістані п’ять з половиною років.

1-й ведучий. 15 лютого 1989 року останній наш солдат був виведений за межі республіки Афганістану. Цей день і є закінченням афганської війни для радянської війни. Закрилась остання сторінка драматичного літопису.

2-й ведучий. А до цієї дати було довгих дев’ять років, один місяць і вісімнадцять днів. Цей час дав країні ціле покоління чоловіків, які твердо знають слова «війна», знають ціну життю і ненавидять війну, адже більшість «обмеженого контингенту» в Афганістані становила молодь, що потрапила на війну майже зі шкільної парти. А на війні дорослішають швидко.

Звучить афганська пісня

1-й ведучий.

Час вибрав  Вас,

Закружило  в афганській заметіли.

Віддали Вам наказ,

Особливу Ви  форму наділи,.

Вірність, доблесть, відвага і честь –

Оці якості на показ.

Час вибрав Вас.

2-й ведучий. Учасниками тих кровопролитних подій були 305 воїнів з міста Ізюм та Ізюмського району. 10 з них не повернулися на рідну землю, їхні імена викарбувані на обелісках та вмиті слізьми рідних. За кожною цифрою – зламана доля, трагедія, ненароджені діти, незабутнє кохання.

1-й ведучий. Летіли в Україну «чорні тюльпани» з цинковими трунами. Серед тих хто не повернувся з афганської війни є імена наших земляків. Тож схилимо голови перед пам’яттю загиблих хлопців з Ізюмщини:

майор О. Р. Блажко із Яремівки;

молодший сержант Ю. В. Таран із Крамарівки;

рядовий А. О. Заєць із Комарівки;

рядовий В. І. Роменський із Сулигівки;

рядовий Ю. С. Байков із Куньє;

старший сержант С. Г. Воротний з Ізюма;

рядовий Г. В. Курило з Ізюма;

рядовий О. О. Скобєлєв з Ізюма;

рядовий С. О. Сикало з Ізюма;

рядовий О. М. Мовчанов з Ізюма.

Їх посмертно нагороджено орденом Червоної Зірки.

2-й ведучий.

Ховали інтернаціоналіста,

Блищала глухо цинкова труна,

Нестерпно пахло тополиним листом

І плач дівочий танув, як струна.

Руда земля розверзлась чорнорото,

Чекає хижо мовчки на своє.

А мати на колінах у болоті обмацує труну:

«Чи ж там він є ?!!»

Стоять, відводять очі в бік солдати

І шепотить сержантик ледве чуть:

«Не велено… Не можна відкривати…

Не велено…»

Уже струмки течуть,

Уже весна така глибока, рання.

Учора вже летіли журавлі.

Таке врочисте поховання:

Школярики стоять, учителі.

А голосок дівочий квилить, квилить,

Соромиться кричати на весь світ…

Кого клясти, кого назвати винним?

І що той світ?

Хіба він дасть отвіт

На хрест сусідній похилився тато,

Похнюпилися братики малі –

В селі ховали воїна-солдата,+

У мирному вкраїнському селі.

Звучить афганська пісня

1-й ведучий. Афганістане… Біль наш, жаль наш. Навіть найкращий лікар – час не може загоїти тяжкі душевні рани воїнів. Мужні та самовіддані, вони з гідністю виконали свій військовий та інтернаціональний обов’язок. Їм випало жити – так говорять про тих, хто повернувся до рідного дому. Вони пройшли пекло війни Афганістану, вони не поповнили списки загиблих, вони і є тією пам’яттю, що пише історію.

2-й ведучий. Свій інтернаціональний обов’язок виконували і наші земляки, жителі нашого села. Це … .

1-й ведучий. Шановні воїни-інтернаціоналісти, ми пишаємося вами, горді тим, що поруч із нами живуть мужні, відважні, рішучі чоловіки. Надаємо слово нашим гостям.

Виступають воїни афганці

2-й ведучий.

Минають дні, ідуть роки.

Життя листки перегортає.

А біль Афгану – навіки,

В душі чомусь не замовкає.

Я повернувся з тих завій,

Але тривожать сни, як рани,

Що ми ведемо смертний бій,

І що товариш все ще з нами.

Гірський суворий перевал,

Розщелина… Важке каміння…

Товариш мій від кулі впав,

І смерть нагадує про тління.

Живу, а друга вже нема,

Немає сина, брата, друга,

І тиша скрикує німа,

І не стихає в серці туга.

Я там ще й досі, на війні,

Обличчя згадую знайомі,

І з другом бачуся у сні,

І кличу все його додому.

1-й ведучий. Складний шлях від миру до війни, але ще складніший шлях назад. Адже війна - інший світ, де час тече по-іншому, де всі цінності інакші. Там перед кулею всі рівні: і полковник, і рядовий, там було просто. Там було видно ворога. Там не любили тих, хто вимагав: «Роби, як я наказав», а поважали тих, хто говорив: «Роби, як я».

2-й ведучий.

Ідем вперед. Чи вернемось назад,

Мабуть, не знає навіть наш комбат.

Комбат не Бог, і ми не гурт пророків.

Хто зна, що трапиться за кілька кроків.

Комбат також виконує наказ.

Наказ – закон. Для нього і для нас.

Комбат не Бог, та віримо ми в нього.

Як релігійні люди вірять в Бога.

А він іде, тримається за бік.

Комбат звичайний, смертний чоловік.

Недавня рана мучить йому ногу,

Але усі рівняються на нього,

І він заціпив зуби та іде.

З комбатом ми не пропадем ніде.

Він нас веде, услід за ним йдемо.

Комбата ми свого не підведемо.

Веде вперед і виведе назад,

Він у боях провірений комбат.

Що має бути, тільки те і буде,

А серце б’є з середини у груди.

1-й ведучий. Давайте послухаємо уривки із листів воїнів-афганців.

Бобров Євген Петрович «Зараз стоїмо в місті Кімиші. У ночі службу несемо, а в день наш взвод споруджує для себе басейн. Води тут багато, тільки пити її страшно, потрібно кип’ятити, однієї дизентерії десять видів. Мамо, усе цвіте, трава, як у нас, - зелена, а які тут маки! Я надішлю тобі. Ночами, коли стою на посту, згадую свій будинок, свій край»

Йому залишилося жити трохи більше місяця.

2-й ведучий.

Грядушкін Сергій Анатолійович «Мамо, не треба дарма лити сльози й оплакувати мене, адже я не навічно пішов служити, а всього лише на два роки. Даремно не хвилюйся за мене, я обов’язково прийду. Міцно цілую, ваш син Сергій»

Наступного дня Сергій загинув.

1-й ведучий.

Милованов Сергій Олександрович «Привіт з Афганістану! Здрастуй, мамо! З гарячим привітом до тебе Сергій. Лист твій одержав, за який велике спасибі. Напишу про себе: я живий, здоровий. Служба йде нормально, ще трішки – і я прийду додому, тож картоплю й на мене саджайте. Мамо, одним словом, усе добре. За мене не хвилюйтесь. Бережи своє здоров’я для онучат, адже їх у тебе стільки буде! Погода тут нормальна, багато зелені, я вже встиг засмагнути, дома так жодного разу не засмагав. Удень сонце жарить, а вночі прохолодно буває. От, мабуть, і все, що я хотів написати. Мамо, передавай великий привіт усім, кого я знаю і хто мене пам’ятає. До побачення. Чекаю відповіді. Сергій. Мамо, ще раз прошу не хвилюйся, незабаром побачимося.»

Наступного дня він помер.

2-й ведучий. Якою любов’ю і ніжністю наповнений лист, турботою не про себе, а про маму. У листі солдата, що перебуває в центрі воєнних дій, ні скарг, ні докорів, ні жалю, а лише безмежна любов і турбота про близьку людину. А як тривожно було матерям.

1-й ведучий. Скільки їх – юнаків – голубооких, русявих, чорнявих, одружених і тих, до яких не прийшло ще кохання, загинуло на тій землі. А для кількох сот юнаків війна ще й досі не закінчилася. Ті, хто сьогодні серед нас, пройшли сувору школу Афганістану. Колишні воїни-афганці працюють у різних галузях народного господарства.

2-й ведучий. Боляче, коли в мирний час помирають колишні воїни, які пережили страхіття війни. Вижили там, а зараз життя до них не милосердне. І як ми з вами можемо спокійно спати, коли неспокійно у світі? Коли йдуть війни, коли гинуть діти? І поки на землі існують гарячі точки, ми не повинні заспокоюватися. Там, де пролилася кров, виростає ненависть. Де виростає ненависть – сіється смерть.

1-й ведучий. Майже 80 років тому, було покладено край фашизму. Діди наші думали, що та війна – остання. Вони не знали, що їх онуків також називатимуть ветеранами. Давайте ж і ми з вами будемо пам’ятати ветеранів афганської війни, виявлятимемо розуміння до тих, хто пройшов через її випробування, і для кого вона триває досі. У спогадах, снах і думках, вони цього заслуговують.

2-й ведучий. А також пам’ятати тих хлопців, хто загинув боях і помер від ран, контузій, травм і хвороб, пропав безвісті.

Поставте скибку хліба на стакан

І голови схиліть в скорботі вічній

За тих кого убив Афганістан.

Чиї він душі зранив і скалічив.

О Україно! Ніжно пригорни

Усіх живих своїх синів, як мати,

Щоб ми уже не бачили війни,

Не чули щоб ніколи звук гранати.

1-й ведучий.

Перед трагічною хвилиною мовчання

Словами говорити неможливо.

О ця хвилина більше нам розкаже,

Ніж тисячі, а чи мільйони слів.

Солдатів подвиг, про який сьогодні

Дізнались ми, не вимовить словами,

А тільки серцем можна це сказати,

Але воно, нажаль, немає мови,

Лиш має біль. І тому я прошу

Солдатів пам’ять вшанувати мовчанням.

На знак вшанування світлої пам’яті тих, хто віддав своє життя, увійшов в безсмертя, схилимо голови і вшануємо їх хвилиною мовчання.

Звучить метроном хвилини мовчання

2-й ведучий.

Хай буде все, що має бути:

І тихі радощі життя,

І слів чужих важке каміння…

Мені не треба співчуття,

Мені потрібне розуміння.

       1-й ведучий. Бої закінчуються, а історія вічна. Залишилась в історії й афганська війна. Але в пам’яті людській їй ще довго жити, тому що її історія написана кров’ю солдатів і слізьми матерів. Покоління, обпалене її вогнем, як ніхто засвоїло військові й моральні уроки тієї ніким і нікому неоголошеної і непотрібної, героїчної і трагічної афганської війни.

Звучить афганська пісня