Заборонене місто в Китаї

Заборонене місто в Китаї

Заборонене місто— найбільший палацовий комплекс у світі (961 x 753 метрів, 720 тис. м2, 980 будівель)[2], головний палацовий комплекс китайських імператорів від XV до початку XX століття. Розташований в центрі Пекіна, на північ від головної площі Тяньаньмень і на схід від озерного кварталу (резиденції сучасних керівників країни). Звідси Піднебесною правили 24 імператори династій Мін і Цин. Першим із китайських об'єктів занесений ЮНЕСКО до списку всесвітньої спадщини людства (1987 року). Включений ЮНЕСКО до числа найбільших у світі зібрань збережених стародавніх дерев'яних будівель.

В епоху монгольської династії Юань Заборонене місто розташовувалось на території Імперського міста. Після падіння династії Юань, імператор Чжу Юаньчжан династії Мін перемістив столицю з північного Пекіна в південний Нанкін, а у 1369 році розпорядився зрівняти палаци Юань із землею. Для свого сина Чжу Ді він винайшов титул принца Янь, з резиденцією в Пекіні. У 1402 році Чжу Ді узурпував трон і став імператором, який правив під девізом «Юнле» і готувався перенести столицю з Нанкіна до Пекіна. 1406 року за його вказівкою почалося будівництво того, що мало стати Забороненим містом. Водночас імператор розгорнув інший порівнянний за масштабами проект: будівництво комплексу даоських храмів і монастирів на горі Уданшань, який, утім, він так і не відвідав. План Забороненого міста розробляли багато архітекторів і дизайнерів, а потім вивчало імператорське Міністерство праці, в'єтнамський євнух Ан Нгуєн, Куаї Сіань, Лу Сіань та інші.

Будівництво тривало 15 років. У його зведенні брали участь мільйон будівельників і 100 тис. інших фахівців — майстрів різьблення по каменю, дереву, художників, тощо[12]. Колони найважливіших залів були виготовлені з цілісних колод дорогоцінного китайського кедра (кит. спр. 楠木, піньїнь: nánmù), який зустрічається в джунглях південно-західного Китаю. Повторити таке досягнення в наступні роки не вдалося: величезні колони, які ми бачимо сьогодні, були споруджені заново за династії Цін, з використанням безлічі частин деревини сосни[13]. Величезні тераси й великі кам'яні різьблені орнаменти були зроблені з мармуру, видобутого в каменоломнях під Пекіном. Найбільші фрагменти неможливо було доставити звичайними засобами; замість цього, вздовж маршруту були вириті колодязі, водою з яких в розпал зими поливали дорогу. Таким чином створювався шар льоду, по якому тягли камені.

Підлоги найбільших залів були вимощені «золотою цеглою» з обпаленої глини, видобутої у семи повітах префектур Сучжоу і Сунцзян[15]. Випал кожної партії займав місяці; в результаті були отримані гладкі цеглини, які при ударі видавали металевий звук[12]. Більша частина внутрішнього мощення, яке ми бачимо сьогодні, являє собою оригінали, вік яких становить шість століть. Заборонене місто, як воно зображене на малюнку епохи династії Мін. Краєвид Забороненого міста з пагорба Цзиньшань.Ґрунт, викопаний під час спорудження рову, складали на північ від палацу, для створення штучного пагорба Цзіншань[16].

Заборонене місто володіло унікальними для свого часу характеристиками. Наприклад, у всьому величезному палацовому комплексі не знайти жодної пічної труби. Від самого початку, після спорудження, тут була влаштована система опалення, проведена під підлогою житлових будівель. Джерела тепла перебували за межами будівель, до яких були проведені підземні труби, по яких і надходило тепло. Також мешканці Забороненого міста для обігріву використовували особливі жаровні з деревним вугіллям, який при горінні не мав диму і запаху. Ці жаровні були обладнані спеціальним ковпаком, що виключав випадковий викид гарячого вугілля. Тож необхідність у пічних трубах у палаці відпадала. Така система опалення була екологічною й суттєво підвищувала протипожежну безпеку в Забороненому місті, який переважно побудований з дерева.

Дякую за увагу!