Загальні поняття та положення державного управління в інформатизації загальної середньої освіти України

Загальні поняття та положення державного управління в інформатизації загальної середньої освіти України

Державне управління має оперувати чітко визначеною термінологію. Для наукового дослідження за для однозначного вживання необхідно визначити  основні терміни, якими будемо оперувати: “освіта”, „загальна середня освіта”, “державне управління освітою” “державна політика в галузі освіти”, “механізми державного управління інформатизації освіти”.

Поняття освіти в науковій, художній літератури визначено неоднозначно:

•                освіта – це поширення наукових знань;
•                освіта – процес і результат засвоєння систематизованих знань, умінь, навичок;
•                освіта – сукупність знань, здобутих у процесі навчання; процес засвоєння знань та загальний їх рівень;
•                освіта – сукупність систематизованих знань, умінь, навичок, поглядів, переконань, набутих в результаті навчання в освітньому закладі  або шляхом самоосвіти;
•                освіта – процес і результат оволодіння системою наукових знань та пізнавальних умінь і навичок, формування на цій основі світогляду, моральних та інших якостей особистості, розвитку її творчих сил та здібностей.

Освіта розглядається у різних аспектах, з різних сторін, вона використовується і для позначення виховного процесу і процесу навчання. Визначення освіти як „сукупності знань, умінь, навичок”, як „процесу та результату”,  як „морального обличчя індивіда”, перестає відповідати сучасності та влаштовувати фахівців і науковців-дослідників, тому сьогодні під освітою  все частіше розуміють загальний рівень культури людини.

Сутність поняття “освіта” найбільш повно й усебічно обґрунтоване у навчальному посібнику В.І.Лугового “Управління освітою”. Він вважає, що освіта – це сукупний процес і результат цілеспрямовано-організованого окультурення людини, освоєння нею культурного досвіду".

В сучасних словниках освіта тлумачиться як сукупність систематизованих знань, умінь і навичок, поглядів і переконань, як певний рівень розвитку пізнавальних сил та практичної підготовки, що досягнуті у процесі навчально-виховної роботи.

В Законі України „Про освіту” освіта визначена як основа інтелектуального, культурного, духовного, соціального, економічного розвитку суспільства і держави.

В Національній доктрині розвитку освіти зазначається, що освіта – основа розвитку особистості, суспільства, нації та держави, запорука майбутнього України. Вона є визначальним чинником політичної, соціально-економічної, культурної та наукової життєдіяльності суспільства. Із вище викладеного слідує, що визначень освіти багато, кожне висвітлює окремі аспекти, грані, адже  наука має узагальнити та обгрунтувати зміст цього поняття.

Освіта, з точки зору системного аналізу, є великою, динамічною соціальною системою.  Система освіти складається із закладів освіти, наукових, науково-методичних установ, науково-виробничих підприємств, державних і місцевих органів управління освітою та самоврядування в галузі освіти.  Закон України „Про освіту”  визначає структуру освіти: дошкільна освіта; загальна середня освіта; позашкільна освіта; професійно-технічна освіта; вища освіта; післядипломна освіта; аспірантура; докторантура; самоосвіта.

В даній роботі розглянемо поняття „ЗСО”. В законі України „Про загальну середню освіту” ЗСО – це цілеспрямований процес оволодіння систематизованими знаннями про природу, людину, суспільство, культуру та виробництво засобами пізнавальної і практичної діяльності, результатом якого є інтелектуальний, соціальний і фізичний розвиток особистості, що є основою для подальшої освіти і трудової діяльності.

Систему ЗСО становлять: загальноосвітні навчальні заклади всіх типів і форм власності, у тому числі для громадян, які потребують соціальної допомоги та соціальної реабілітації, навчально-виробничі комбінати, позашкільні заклади, науково-методичні установи та органи управління системою загальної середньої освіти, а також професійно-технічні та вищи навчальні заклади I-II рівнів акредитації, що надають повну загальну середню освіту .

Тому освіті, як і всім системам, притаманна така функція як управління для впорядкування елементів, які до неї входять і створення умов для їх безперебійної діяльності. Найбільш широко зміст поняття "управління" розкрито у філософії, яка трактує управління як функцію організованих систем (біологічних, технічних, соціальних), що забезпечує збереження їх структури, підтримку режиму діяльності, реалізацію їх програми, досягнення їх мети. Управління є необхідною функцією суспільного життя. Його метою є організація спільної діяльності людей, їх окремих груп і організацій, забезпечення координації взаємодії між ними, а його суттю – здійснення керуючого впливу на певні об'єкти.

Управління існувало у всі  історичні часи та у всіх сферах суспільного життя. Проблеми управління багато років досліджувалися зарубіжними авторами. У.Тейлор у 1911 році опублікував монографічне дослідження "Принципи наукового управління", яку М.Мескон, М.Альберт і Ф.Хедоурі вважають "початком визнання управління наукою та самостійною галуззю дослідження.

Г.Райт визначає управління як „організацію і спрямування ресурсів з метою досягнення бажаного результату”. За формулюванням А.Файоля, управляти – це вести до мети з максимально можливим використанням усіх наявних ресурсів.

Сьогодні відомі вже наукові підходи, різні типи шкіл управління (школи наукового управління, адміністративного управління, людських відносин і науки про поведінку, науки управління і кількісних методів), методи і стиль, функції й структура управління.

У вітчизняній і зарубіжній літературі загальні проблеми теорії й історії державного будівництва органів державної влади, державного управління висвітлювали В.Б.Авер’янов, В.Г.Афанасьєв, Г.В.Атаманчук, В.Д.Бакуменко, В.М.Князєв, Н.Р.Нижник, С.В.Майборода, Г.Райт, В.А.Скуратівський  та ін.

Російський вчений Г.Атаманчук визначає державне управління як практичний, організуючий та регулюючий вплив держави на суспільну життєдіяльність людей з метою її упорядкування, збереження, або перетворення, що спирається на силу її влади.

Н.Р.Нижник і О.А.Машков наголошують на тому, що визначальною особливістю державного управління є його організуючий, спрямовуючий, координуючий та контролюючий вплив на об’єкт державного управління.

За В.Малиновським державне управління – вид діяльності держави, суттю якого є здійснення управлінського організуючого впливу шляхом використання повноважень виконавчої влади через організацію виконання законів, здійснення управлінських функцій з метою комплексного соціально-економічного і культурного розвитку держави, її окремих теріторій,а також забезпечення реалізації державної політики у відповідних сферах суспільного життя, створення умов для реалізації громадянами їх прав і свобод [55].

Слід зауважити, що на даний час у вітчизняній і зарубіжній літературі не має єдино прийнятного визначення поняття державного управління. Це пов'язано з існуванням двох підходів до розуміння державного управління. Перший – американський, який розглядає державне управління як галузь, що складається з багатьох дисциплін, сфокусованих на процесах і функціях управління. У даному підході поняття державного управління охоплює всі три гілки влади – законодавчу, виконавчу, судову, а також їхній взаємозв'язок.

Другий – європейський, що визначає державне управління як підгалузь права [54], як “певний вид діяльності органів держави, що має виконавчий і розпорядчий характер. Полягає в організуючому впливі на суспільні відносини в економічній, соціально-культурній і адміністративно-політичних сферах шляхом застосування державно-владних повноважень”. При цьому наголошується, що державному управлінню властиві всі ознаки виконавчої влади.

Вітчизняні автори притримуються позицій американського підходу, і вважають, що відповідно до конституційного поділу державної влади, в Україні державне управління – „діяльність органів і установ усіх гілок державної влади (законодавчої, виконавчої, судової) з вироблення, здійснення регулюючих, організуючих і координуючих впливів на всі сфери суспільства з метою задоволення його потреб, що змінюються.

В навчальному посібнику Г.С.Одінцова визначає поняття „державне управління”, як:

•                  Явище, притаманне суспільству на будь-якому ступені його розвитку, воно має загальний характер і випливає із системної природи суспільства, із суспільної праці людей.
•                  Особлива соціальна функція, котра виникає із потреби самого суспільства як складної динамічної самокерованої системи і супроводить усю історію суспільства, набуваючи політичного характеру і відповідних державних форм.
•                  Свідома, цілеспрямована, упорядкована дія людей на соціальні процеси з урахуванням властивих даній соціальній системі об’єктивних закономірностей і тенденцій для досягнення найоптимальнішого функціонування і розвитку цієї системи та визначених цілей.
•                  Широкомасштабне і аморфне поєднання теорії і практики, покликане сприяти кращому розумінню уряду та зміцненню його зв’язку із суспільством, яким він керує, а також заохочувати державну політику, сприйнятливу до соціальних потреб, і запроваджувати таку адміністративну практику державних бюрократій, що спрямована передусім на ефективність, продуктивність і дедалі більшою мірою на задоволення людських потреб.
•                  Спільні зусилля певної групи в контексті держави; воно охоплює всі три гілки влади – виконавчу, закодавчу і судову, а також їхній взаємозв’язок; виконує авжливу роль у формуванні державної політики, а отже, є частиною політичного процесу; істотно різниться від приватного управління; тісно пов’язане з численними приватними групами й окремими індивідами в забезпеченні громадських послуг.
•                  Одночасні процеси формування політики й керування у рамках політичного курсу.
•                  Позитивна, організуюча і творча діяльність органів виконавчої влади, що здійснюють керівництво господарським, соціально-культурним і державно-політичним будівництвом. Може характеризуватися водночас і діяльністю органів виконавчої влади, і діяльністю всього апарату державного управління, у тому числі з обслуговування законодавчої і судової гілок влади.
•                  Організуючий, спрямовуючий, координуючий та контролюючий влив суб’єкта державного управління на об’єкт державного управління.
•                  Практичний, організуючий та регулюючий вплив держави на суспільну жіттєдіяльність людей з метою її упорядочення чи перетворення.
•                  Спецефічний засіб спрямовуючого впливу на розвиток суспільних процесів.
•                  Діяльність особливоготроду, зміст якої полягає у виконанні правових актів шляхом різних форм організуючого впливу на суспільні явища та процеси .

Отже, поняття  „державне управління” по-різному класифікується і  не має загальновизнаного визначення. Це пояснюється тим, що дане поняття використовується у всіх сферах суспільного життя, тому кожна наука вносить свій зміст в  його формулювуання.

Для нашого дослідження необхідно з'ясувати дефініцію державного управління освітою. Це поняття в наукових дослідженнях почало застосовуватися нещодавно. І, як зазначає С.В.Майборода, "…на сьогодні науковцями не вироблено єдиного несуперечливого його тлумачення". Відомі визначення поняття „управління освітою”, яке науковці розглядають як „самостійну частину загальної структури педагогічної діяльності”. Однак державне управління, яке є впливом держави на окремі ланки суспільної системи (на освітню систему також), не може бути структурною частиною педагогічної діяльності. Тому у своєму дослідженні будемо користуватися, як найбільш прийнятним, визначенням: державне управління освітою – це організована самостійна частина загального процесу державного управління, яка включає цілеспрямоване вироблення, прийняття та реалізацію організуючих, регулюючих, координуючих, контролюючих і мотивованих впливів на освітню сферу.

В Україні для управління освітою, зокрема загальною середньою, створена система державних органів управління і органи громадського самоврядування.

Управління системою загальної середньої освіти здійснюється Міністерством освіти і науки України (МОН), іншими центральними органами виконавчої влади, яким підпорядковані навчальні заклади, Міністерство освіти Автономної Республіки Крим, відповідними органами управління освіти обласних, Київської та Севастопольської міських, районних, районних у містах Києві та Севастополі державних адміністрацій, а також органами місцевого самоврядування.

У науковому світі дискутується питання зв'язку державного управління з політикою. Стосовно нього існують дві позиції. Відповідно до першої, основоположником якої є В.Вільсон, державне управління відокремлене від політики, й має базуватися лише на економічній раціональності. Інший підхід, автором якого є Вайт, ґрунтується на думці про безпосередній зв'язок управління й політики. Другий підхід є більш прийнятним для практики державного управління.

Політика (гр. politika – мистецтво управляти державою) і державне управління є дуже близькими й пов'язаними явищами. Адже державне управління є однією з найважливіших частин внутрішньої політики держави. Політика є державно-правовим вираженням відношення перебуваючого при владі класу, соціальної групи, нації до інших класів, соціальних груп, націй з приводу утримання й використання влади. А державне управління є засобом упорядкування взаємовідносин між класами, соціальними групами, націями, за допомогою якого реалізується політика. Саме політичним шляхом визначається система органів державної виконавчої влади, система управління, встановлюються її головні принципи й характерні риси.

Політика відіграє суттєву роль у визначенні загального курсу й соціальної спрямованості державного управління, реалізуючись за допомогою останнього, що є інструментом її реалізації. Тож, неспроста, політична й соціально-економічна невизначеність України вирішальною мірою впливала впродовж усіх років незалежності на невизначеність у системі державного управління нашої країни, відсутність єдності у підходах до її формування. Крім того, державне управління виконує важливу роль у формуванні державної політики, а отже, є частиною політичного процесу.

У світі існують два основні підходи до розуміння державної політики. Відповідно до першого  державна політика характеризується як сукупність цілей, намірів, курсів, завдань та засобів (цілепокладаючий підхід). Другий підхід, якого дотримуються українські вчені, розглядає державну політику як основні напрями діяльності або утримання від неї, які вибрані державними органами для вирішення певних проблем .

Дане визначення дуже близьке за змістом до визначення державної політики у англомовних країнах, де її визначають як “курс дій чи пасивність, вибрані державними органами для вирішення даної проблеми або ряду взаємопов'язаних проблем” . Вважається, що державна політика є тільки одним аспектом – хоч і найважливішим – багатогранної діяльності урядів. Інакше кажучи, може існувати різниця між постановами й політикою. Однак постанови ухвалюють постійно, причому деякі з них диктує політика, а інші є реакцією на обставини, а поступове накопичення постанов може зрештою скластися в політику.

Звідси можна зробити висновок, що діяльність уряду – це не стільки державна політика, скільки державне управління, яке покликане реалізувати дану політику. Отже, державне управління – це дійовий інструмент у руках політичної сили, що наділена урядовою владою, за допомогою якої вона реалізує свою політику, яка в силу цього стає державною. Аналіз дефініцій державної політики дає змогу зробити висновок, що дане поняття має поєднувати у собі обидва підходи.

Визначення державної політики, як загальні, так і такі, що стосуються окремих галузей господарства, дається багатьма авторами, але потрібно зауважити, що поняття “державна політика в галузі освіти” ще не має єдино-визнаного тлумачення. Існуюче визначення – „державна політика в освіті – неперервне вироблення і здійснення заходів щодо реформування освітньої галузі” – на нашу думку потребує розширення й уточнення.

Необхідно зазначити, що державна політика об’єднує в собі велику кількість взаємопов’язаних і взаємозалежних одна від одної “сфер політичного життя – економіки, оборони, енергетики, культури, освіти, внутрішньої безпеки, податків, соціального розвитку, економічних можливостей, суспільного добробуту, енергетики, природного середовища, зовнішніх відносин, економічних можливостей стійкого зростання, планування й розвитку міського й сільського населення та ін.” .  Виходячи з цього, державна політика в галузі освіти – це складова частина (підсистема) загальнодержавної політики, яка включає сукупність визначеної системи цілей, завдань, принципів, програм та основних напрямів діяльності вищих органів управління освітою з їх виконання .

Цікавою є думка В.А.Ребкала і В.А.Шахова, що державна політика може бути ефективною лише за умови чіткого визначення її мети. Адже державна політика "здійснюється для досягнення певних цілей. Цілі – це кінцевий стан або результат, що їх державні органи прагнуть досягти і саме вони розкривають наміри та спрямування політики" .

Відповідно до цілей державної політики та її змісту розробляється державна стратегія, яка є основним елементом державної політики. Державна стратегія в галузі освіти – це "основні цілі, напрями, курс держави, дороговказ для тих, хто втілює її в життя й тих, хто її дотримується. Це спосіб, засіб досягнення наміченої мети .