Загальноліцейський захід присвячений Дню пам’яті Голодомору в Україні 1932 – 1933 років «Пам’яті незгасна свіча »

Загальноліцейський  захід  присвячений

Дню пам’яті Голодомору в Україні 1932 – 1933 років

«Пам’яті незгасна свіча »

Мета заходу: Сприяти відновленню історичної пам’яті про голодомор 1932-1933 років. Формувати у ліцеїстів повагу до минулого України, до людей, які пережили страш­не лихоліття голодомору, виховувати громадянську свідомість, почуття співпереживання.

Відеоролик

Лунають дзвони

Голос за кулісами: Їх ніхто вже не запалить. Свіча мільйонів замордованих голодною смертю погасла в далекому 1933. Ми ж з вами можемо запалити свічку тільки для світлої пам’яті і щоб зігрілися душі убієнних голодом та політичними репресіями.

Виходить ліцеїст, запалює свічку, потім розповідає вірш

Хай світло від свічки у небо летить,
Хоча б одну душу зігріє в цю мить.
Щоб душа, ця загублена, спокій знайшла,
І у вічність до Бога вона відійшла.

Лунає мелодія «Реквієм»

Виходять ведучі

Ведуча: Не сьогодні це сказано:«Час народжуватися і час помирати. Час руйнувати і час будувати. Час розкидати каміння і час збирати. Час мовчати і час говорити.»

Ведучий: Літа1933-го від Різва Христового був в Україні великий голод. Не було тоді ні війни, нісуші, ні потопу, ані моровиці. А булла тільки зла воля одних людей протии інших.

Ведуча: У 20 столітті український народ, пережив, одну з найстрашніших трагедій у своїй історії – Голодомор. Україна, яка завжди годувала хлібом весь світ, ↑ зазнала, масового голоду.↓ Голодомор призвів до значних жертв, приніс багато горя, у нього були об’єктивні і суб’єктивні витоки і наслідки. Штучний голод 1932-1933 років було сплановано більшовиками, з метою прискорення примусової колективізації, ліквідації, куркульства, як класу, знищення ворожих елементів.

Ведучий: Але існує фактор, який об’єднує цей соціальний катаклізм і решту репресивних акцій, тоталітарного радянського режиму. Це кардинальна революція світогляду.

Ведуча: В 1933 році Україна вперше, пережила, штучний голод. Масове вбивство мільйонів своїх громадян, цинічне, цілеспрямоване, безжальне. На щедрому українському чорноземі, вмирали у страшних муках мільйони людей, цей геноцид – був намаганням знищити саму душу народу.

Ведучий: Страшна книга, народна книга, меморіал,присвячена пам’яті  мільйонів українських слов’ян, які загинули мученицькою смертю від голоду, заподіяного сталінським, тоталітарним режимом у 1932-1933 роках. В пам’яті тисяч українських сіл і хуторів, які щезли з лиця землі, після найбільшої з трагедій 20 століття.

Ведуча: В пам’яті про дорослих і малих, про чоловіків і жінок, юний український цвіт, що загинув найлютішою смертю. Встаньмо… і у німій скорботі, пам’ятаємо їхні душі.

Хвилина мовчання

Ведучий: Роде наш небесний! Народе Божий неоплаканий! Лика неціловані, руки неперехрещені! Душірідні пе­ред господніми воротами непоблагословенні!

Ведуча: Прости, народе Божий! Прости цю прокляту зем­лю, цей милий рай, на якому оселився диявол.

Ведучий: Смуток та біль пронизує наші серця. Трагізм тих чорних днів пронизує кожен їх рух.

Ведучі йдуть зі сцени

Виконується  танок

Ведуча: Як чинився Голодомор? 30–32 роки були дуже бурхливими. Людей примушували вступати до колгоспів. Записували іноді всіх членів родини.

Ведучий: Вступ до колгоспу був добровільним лише на словах, а насправді все це здійснювалось насильно під загрозою позбавити всього і навіть виселити із землі дідів та прадідів. До колгоспу забирали все, що було в господарстві: коней, корів, плуги, борони.

Ведуча: В жовтні 1932 року партійно-державна верхівка прийняла рішення вийти із кризи через конфіскацію всіх запасів зерна. У селах було організовано спеціальні бригади, які проводили подвірні обшуки з конфіскацією всіх запасів їжі.

Ведучий: Коли здавати було нічого, організували «буксир» - це четверо-п’ятеро чоловіків-активістів на чолі з уповноваженим, які ходили дворами і відбирали хліб. Спочатку забирали ніби залишки, а потім усе підряд: зерно, бобові та інші продукти. Люди кричали, плакали, лаяли, проклинали……    Настав голод 1932–1933 рр.

Виходить ліцеїстка, розповідає вірш

Ліцеїст 1:

Ти кажеш, не було голодомору?

І не було голодного села?

А бачив ти в селі пусту комору,

З якої зерно вимели дотла?

Як навіть вариво виймали із печі

І забирали прямо із горшків,

Окрайці виривали з рук малечі,

Із торбинок нужденних стариків?

Ти кажеш, не було голодомору?

Чого ж тоді, як був і урожай,

Усе суціль викачували з двору, —

Греби, нічого людям не лишай!

Хто ж села, вимерлі на Україні,

Російським людом поспіль заселяв? хто?

На чиєму це лежить сумлінні?

Імперський Молох світ нам затуляв!

Я бачив сам у ту зловісну пору

І пухлих, і померлих на шляхах.

І досі ще стоять мені в очах…

А кажеш — не було голодомору…

Ведуча: Наприкінці зими 1933 р. голод в Україні набув нечуваних розмірів. Намагаючись урятуватися, тисячі селян ішли до міст, де навесні скасували хлібні карточки і можна було купити хліб. Але сільським жителям нічого не продавали.

Ведучий: Дороги, що вели до міст, були блоковані. Все ж тисячі селян пробиралися туди, та не знаходили порятунку, вмирали прямо на вулицях.

Ведуча: За зиму 1932–1933 рр. у селах з’їли всіх собак, котів, щурів, переловили ворон і горобців. Корови, свині, кози ще раніше були забрані й вивезені. Щодня на цвинтар десятками вивозили мертвих. Люди від голоду божеволіли.

Виходять ліцеїст, з хлібиною в руках, розповідає вірш

Ліцеїстка 2:

Це остання хлібина, остання...

Очі горем налиті вщерть.

Батько й діти не їли відрання,

Це остання хлібина, остання...

Після неї — голодна смерть.

Плаче й крає, мов соломину,

Пильно дивиться дітвора.

— Тату, їжте ось цю шкуринку,

Майте жалю до нас краплинку —

Умирати вже вам пора...

Взяв шкуринку дідусь і плаче,

І стареча рука тремтить,

Сиве око сліпе, незряче,

Але серце його козаче

Б'ється рівно і хоче жить.

Стали кожному крихти в горлі,

Спазми в горлі. Немає слів.

А під хатою — трупи чорні

Там, де саваном сніг білів.

Ведуча: Голодне лихоліття, яке випало на долю українського народу, найболючіше вразило дітей. Вони виявилися найменш захищеними, не брали участі в колгоспному виробництві, а відтак не одержували рятівних 100-300 г хліба на працюючого.

Ведучий: Жахливим випробуванням для підлітків став 1932 рік, впродовж якого масово гинули діти в містах і селах. Вони тихо помирали, не дочекавшись допомоги. Діти гинули з різних причин: від опухання та хвороб, ставали жертвами канібалізму, накладали на себе руки. Селами у той час блукали юрби голодних і виснажених дітей.

Ведуча: У 1932-33 рр. Смертність дітей становила щонайменше половину померлих від голоду селян України. За неповними даними, лише кількість учнів у початкових, неповносередніх, професійних школах, а також дітей у дошкільних закладах за голодні роки зменшилася на 1 млн. 21 тис.чоловік. Ведучий: Стали пусткою сільські школи, бур'яном поросли дитячі майданчики, а відсутність учнівсько-педагогічного коллективу сягала подекуди 96-98% рівня попередніх років.

Ведуча: Для забезпечення життєздатності дитячого організму необхідно було мати щодня: 300 г хліба, склянку молока, півяйця, 5 г цукру, 5 г жирів і 25 г м'яса. Такої норми не мали навіть робітники у містах, а діти тим паче. Уряд дбав про новобудови, п'ятирічки, зводив підвалини «світлого майбутнього», а затьмарені від голоду діти мріяли тоді про рятівний шмат хліба.

Сценка

Сидить зажурена жінка посеред хати. За порожнім столом, на ньому лише сіль. На ослоні троє малих дітей, сидять купкою, обнялись і щось шепочуть.
Дитина 1: Мамо! Мамо! Я їсти хочу!
Дитина 2: Мамо! Мамо, животик болить!Рідненька! Дай хоч крихіточку хлібчика!
Мати зажурено повертає до них голову, мовчки дивиться.
Діти встають, підходять до неї, обступають з усіх боків, стають на коліна і знову просять.
Дитина 1: Мамо, дайте їсти. 
Мати мовчки дивиться, а потім і каже : 
Мати: Я вам казку розповім, а вислухайте от і забудете про їжу.
Починає розповідати казочку .
Мати: Десь у темному лісі …
Одне із дітей каже :
Дитина 2: Мамо! Мамо в очах темно!
Мати встає підходить до дитини, сідає на підлогу, бере голову дитини собі на коліна :
Мати: Закрийте очі й поспіть.
Дитина 2: Ми не хочемо закривати очі. 
Мати: То дивіться на мене, я вас поколишу.
Дитина 1: Не колиш нас мамо! Ми помираємо. Дайте нам їсти хоч крихту, і ми оживемо..
Мати: Простіть мене, діти, немає,щоїсти.
Дитина 1: Мамочко, ми ж помираємо і останній раз просимо їсти.
Мати: Нічого в хаті в нас не має, простіть мене, дитки рідненькі, нічим вас я не врятую.
Мати схиляється над дитиною і цілує його, бере на руки і кладе на ослін. І каже до дітей:
Мати: Ходімо, діти, ми їй вже не потрібні. Вона померла. Добре їй…

Ведучий: Роки, що віддаляють нас від українського голодомору, не вивітрили  з пам'яті народного жаху пережитого. Лихоліття 33-го і досі болять невигойною раною в душі кожного українця, бо не було селянської родини в тодішній Україні, яку б обійшла ця біда, коли голодна смерть забирала дітей і їхніх матерів.

Ведуча: Ми стверджуємо — з нами солідарний світ — що це була катастрофа планетарного масштабу. Правда про ті події стала набутком світової спільноти в роки незалежності України. Ряд країн визнали голодомор 1932-33 рр. геноцидом українського народу. Палата представників конгресу США визнала Голодомор масовим убивством українців.  

Ведучий: Нарешті Верховна Рада України післядовгих дискусій 28 листопада 2006 року визнала Голодомор геноцидом українського народу.

Ведуча: Сьогодні поширена думка, якщо говорити про голод - це озиратися назад, це блукати десь серед могил.

Ведучий: Озиратися у минуле треба кожному. Людина не живе в одному часі, а у трьох часових вимірах: у минулому, сьогоденні та майбутньому. Дорога у майбутнє пролягає через минуле.

Ведуча: Треба осмислити власне минуле, зрозуміти його, бо історія повторюється. І коли люди не зроблять сьогодні висновків, то вони будуть ходити по колу. Отож, озиратися треба, щоб поплакати, бо це каяття. А головне – щоб зрозуміти.

Ведучий: Пам'ять про ті страшні роки живе у наших серцях, у наших душах, у скорботних рядках віршів та пісень. Пам’яті мільйонів українських селян, які загинули мученицькою смертю від голоду присвячується…

Виходить ліцеїста із свічкою в руках

Ліцеїстка:

Хай палає свіча... хай палає

Поєднає нас вона в цей час.

Хай сьогодні спогади лунають.

Пам'ять чиста, світла і велична

Пісня й слово хай єднає нас.

Ліцеїстка виконує музичну композицію-спомин «Свіча»

Ведучий: На цьому загальноліцейський  захід  присвячений дню пам’яті Голодомору в Україні 1932 – 1933 років оголошується завершеним.