Загальношкільна учнівська конференція "Видатні вчені-хіміки Украни"

(13(25) 04.1891,Одеса), радянський хімік-органік, академік АН СРСР (1946; член-кореспондент 1943), Герой Соціалістичної Праці (1969). У 1918 закінчив Московський університет; учень Н. Д. Зелінського .З 1935 професор Московського університету. З 1936 завідувач лабораторією каталітичного синтезу інституту органічної хімії Академії наук СРСР; у 1954- 1966 директор цього інституту. Області наукових досліджень: каталітичний гідрогеноліз циклічних вуглеводнів C ₃ — C ₁₅ ; відкриття і дослідження реакцій C ₅ - і С ₆ –дегідроциклізація парафінів, олефінів, алкілароматичних вуглеводнів і циклоалканів; вивчення стадійного механізму С ₆ -дегідроциклізації парафінів на

окисних і металевих каталізаторах; приєднання H ₂ до кратних зв'язків вуглеводнів на металах VIII групи, особливості поведінки H ₂ залежно від природи металу-каталізатора; каталітичне дегідрування парафінів в олефіни і дієни в цілях здобуття мономерів; спільно з Р. С. Ландсбергомрозробив методику дослідження індивідуального складу бензину прямої гонки. Державна премія СРСР (1949). Нагороджений 2 орденами Леніна, 3 іншими орденами, а також медалями.

Кірсанов Олександр Васильович (2 листопада1902, Москва - 19 травня1992, Київ) - хімік; член АН УРСР, працював у галузі органічної хімії, відкрив фосфазореакцію (реакція Кірсанова) (1950) та реакцію прямого амідування карбонових кислот (1949). У 1954 р. уперше синтезував оксойодид фосфору та інші йодиди, а також ізоціанат фосфору.

Олександр Васильович Кірсанов народився 2 листопада 1902р. в Москві в сім'ї інженера-транспортника. Його батько, Василь Ернестович Кірсанов, працював деякий час військовим інженером, а потім перейшов на цивільну роботу на Білорусько-Балтійську залізницю заступником начальника. Мати, Емілія Іванівна, виховувала сімох дітей. Олександр був сьомою дитиною. В 11 років він вступає до 1 класу Першого Московського кадетського корпусу. В 14 років Кірсанов виявляє інтерес до хімії, батьки купили йому найновіші на той час книги по хімії. Деякі з них він зберігав до кінця свого життя.

В 18 років Олександр Васильович не зміг одразу вступити до Московського Вищого технічного училища, оскільки мав непролетарське походження. Проте, через 2 роки він таки поступив в МВТУ. Досить скоро його знову відрахували по причині непролетарського походження. Після смерті батька в 1923 Кірсанов крім навчання починає працювати лаборантом кафедри органічної хімії.

В 1924 закінчує навчання й залишається аспірантом на кафедрі, яку на той час

очолював О.Є.Чичибабін. В 1924 та 1925 Кірсанов публікує свої перші 2 статті на теми амідування піридину та синтезу оксипіридинкарбонових кислот.

Протягом 1920-х років Кірсанов опублікував ряд праць з хімії піридинових основ, розшифрував будову складної природної сполуки - бергеніну, а також впровадив у промислове виробництво алкалоїди кокаїн та гідрастинін, спроектував й виготовив апаратуру для їх синтезу.

В 1930 він був змушений залишити МВТУ, через його розформування. З 1930 по 1932р працює старшим редактором хімічногосектору "Держнауктехновидаву" (тепер видавництво "Химия"). Під його редакцією виходять друком "Синтезы органических препаратов". В 1932р вченого висилають до Свердловська за спробу зв'язатися з академіком Чичибабиним, що виїхав до Франції 1930р. На новому місці він спочатку керує хімічною лабораторією й консультує в Інституті механічної обробки руд, викладає в Державному університеті. Згодом завідував лабораторією технології хімічних продуктів і коксування в Східному науково-дослідницькому вуглехімічному інституті. В 1939р вченому присуджено ступінь доктора хімічних наук без захисту дисертації, а в 1941р - професора.

В 1940 Кірсанова обирають завідуючим кафедри органічної хімії Свердловського Медичного Інституту. Під час Великої Вітчизняної Війни він працює над створенням ефективних лікарських засобів "карбосульфамідів". В березні 1942 провів аналіз рідини манометрів й термометрів деяких німецьких літаків.

У 1944 переїжджає до Дніпропетровська завідувати кафедрою органічної хімії. Розпочинає роботи по фосфорорганічній хімії.

У травні - серпні 1945 Кірсанов перебуває в Німеччині за наказом наркома чорної металургії СРСР.

В 1949р він відкрив першу іменну реакцію - синтез амідів, діалкіламідів й феніламідів карбонових кислот прямим амідуванням сульфамідом.

З 1952 займався вивченням фосфазореакцій

В 1953 Кірсанов відкрив реакцію окисного імінування похідних тривалентного фосфору N-дихлоровмісними реагентами.

В 1956 переїхав до Києва. За короткий час він разом зі співробітниками виконав дослідження з хімії фосфазосполук ізоціанатів кислот фосфору, продуктів фосфорилювання ненасичених вуглеводнів і нітрилів, йодидів фосфору, сіркоорганічних сполук з зв'язком S=N.

В 1961 стає академікомАН УРСР. З 1961 Кірсанов став директором ІОХ АН УРСР. (В 1983 році передав віжки правління Марковському).

Його наукова діяльність - повчальний приклад поєднання фундаментальних досліджень з інтересами практики. Багато сполук з практично корисними властивостями (антибластичними, пестицидними та ін.) було знайдено серед похідних фосфазосполук, ізоціанатів кислот фосфору, імінопохідних сірки.

Бунге Микола Християнович (11(23 листопада) 1823, Київ —3(15 червня) 1895, Царське Село) — економіст, державний діяч.

Народився у київській дворянській родині. У 1846 році закінчив Київський університет. У 1881—1886 роках — міністр фінансів, у 1887—1895 роках — голова Кабінету міністрів Російської імперії. Ініціатор та організатор заходів щодо впорядкування грошового обігу та бюджету, введення початків робітничого законодавства, реорганізації системи зовнішньої торгівлі.

Як державний діяч М.Бунге сприяв селянській реформі в Росії, котра відмінила кріпосне право. Він дбав про розвиток російської промисловості. Його особливою увагою став розвиток залізниць Росії у зв'язку з зростанням хлібного експорту з України через порти Одеси та Бердянська.

Фактично за М.Бунге Урал сформувався, як промисловий центр імперії. Підтримка М.Бунге розвитку індустрії України, іноземні інвестиції в неї подвоїли видобуток вугілля в Донбасі та активно розвивали залізорудну промисловість Криворіжжя

Вернадський Володимир Іванович (28 лютого (12 березня) 1863, Петербург, Російська Імперія — 6 січня1945, СРСР) — український радянський філософ, природознавець, мислитель, засновник геохімії, біогеохімії та радіогеології, космізму. Академік Петербурзької АН (з 1912), професорМосковського університету. Один із засновників Української Академії наук; став дійсним членом АН України та її першим президентом (з 1919). Засновник першої наукової бібліотеки в Україні (нині названої його ім'ям). З 1921 року знову у Росії. Збагатив науку глибокими ідеями, що лягли в основу нових провідних напрямків сучасної мінералогії, геології, гідрогеології, визначив роль організмів у геохімічних процесах. Для його діяльності характерні широта інтересів, постановка кардинальних наукових проблем, наукове передбачення. Організатор та директор Радієвого інституту (1922—1939), Біохімічної лабораторії (з 1929;

зараз Інститут геохімії та аналітичної хімії АН СРСР ім. Вернадського). Дійсний член НТШ та ряду інших академій (Паризької, Чеської).

Володимир Вернадський народився 28 лютого (12 березня за новим стилем) 1863 року в Санкт-Петербурзі в сім'їекономістаІвана Васильовича Вернадського.

Дитячі роки (1868—1875) провів в Україні — в Полтаві і в Харкові; ще хлопчиною бував у Києві, жив у будинку в Липках, де мешкала й померла його бабуся — В. Константинович. У 1873 році Володимир Вернадський поступив до першого класу Харківської гімназії, де провчився три роки.

У дитинстві величезний вплив на його розвиток мав батько, який дуже ретельно і послідовно займався вихованням і освітою свого сина. Саме він прищепив Володимиру інтерес і любов до українського народу, його історії та культури. Майбутній вчений згадував, що перед переїздом з Харкова до Петербурга, вони з батьком були за кордоном і в Мілані у газеті Петра Лаврова «Вперед» прочитали про циркуляр, що забороняв у Росії друкувати українською мовою.

— писав він у спогадах.

Закінчив фізико-математичний факультет Петербурзького університету.

У 1917—1921 роках працював в Україні, організатор і перший президент Української Академії наук, почесний академік ряду зарубіжних академій.

Наукові праці присвячено дослідженням хімічного складу земної кори, атмосфери, гідросфери, міграції хімічних елементів у земній корі, ролі і значення радіоактивних елементів в її еволюції. Творець науки біогеохімії, засновник вітчизняної школи геохіміків, основоположник учення про біосферу та ноосферу, історик науки, філософ, натураліст. Член ЦК партії кадетів, член Тимчасового уряду Росії в ранзі товариша міністра, голова комісії Міністерства освіти та мистецтв уряду Української держави за часів гетьмана Скоропадського. Помер 6 січня1945 року від крововиливу в мозок.

У званні кандидата наук він закінчує університет і залишається в ньому для підготовки професорського звання. Займаючись практикою природознавства, Вернадський відвідував Україну, брав участь в одному з петербурзьких гуртків, де вирували дискусії, суперечки. «Упрямый украинец, себе на уме», — так висловилася якось про Вернадського одна з учасниць гуртка. На час першої російської революції Вернадський — вже відомий професор, а також борець за вільнодумство, демократію. Не до душі була, зрозуміло, громадська активність

Вернадського урядовим органам, які збирали агентурні повідомлення про вчених. На знак протесту проти урядової політики Вернадський залишає Московський

університет і переїжджає до Петербурга, продовжуючи політичну і наукову діяльність. Перебіг революційних подій спонукає його до праці в Тимчасовому уряді. Після жовтневого перевороту Вернадський не здає позицій, підписує звернення, в якому були і такі слова: «…зусиллями народу буде покладено кінець пануванню насильників». За наказом Леніна і Сталіна почалося переслідування тих, хто підписав звернення. Вернадський переїжджає в Полтаву.

У квітні 1918 року приходить до влади гетьман Скоропадський, проголошується Українська держава. Вернадського запрошують до Києва. Тут він очолив Комісію з організації Академії наук і Української національної бібліотеки, а також комісію з питань вищої школи. З Москви до Києва переїжджає понад 20 відомих вчених. Цікаве листування з приводу створення Академії між Грушевським і Вернадським. Вернадський був прихильником створення Академії на зразок Петербурзької Академії наук. Грушевський писав з цього приводу: «Ви знаєте, що у нас тепер немає достатньої кількості вчених-українців за межами українознавства. Отже, ми повинні звернутися до росіян. Мине ще чимало часу, доки сили ці у нас з'являться». Позиція Вернадського була такою: «Важливо створити сильний центр наукових досліджень українського народу, його історії, його мови, природи України. Звичайно, треба вести ці дослідження в найширшому загальнолюдському масштабі. Треба якнайшвидше створювати кафедри і лабораторії, інститути, які спочатку, можливо, й будуть зайняті росіянами. Але становище скоро зміниться, бо посади в академії виборні. Дуже скоро заявлять про себе місцеві сили».

13 вересня 1918 року на засіданні комісії за доповіддю Вернадського було ухвалено заснувати щорічні асигнування на наукові роботи, експедиції та ін. Комісія подбала про Ботанічний сад Києва, про створення Геодезичного інституту, розробила Статут академії. У жовтні Вернадського обирають першим президентом УАН. Фізико-математичне відділення академії прийняло тематику Вернадського — почалося створення біогеохімічної лабораторії. Першим відкриттям було повідомлення про наявність в організмі мишей нікелю. Геохімічне дослідження рослин стало основою гіпотези, що в землі є вже відомі тоді 87 хімічних елементів. З приходом більшовиків становище УАН погіршилося. Вернадський захворів на висипний тиф і всю зиму 1919—1920 року лікувався. Подальший життєвий шлях Вернадського складається так: 1920 рік — обирається ректором Таврійського університету, 1921 — повернення в Петроград, призначений директором Радієвого інституту, 1922—1926 — відрядження до Франції на запрошення Сорбонни для читання лекцій з геохімії. З поверненням у Ленінград видає монографії «Біосфера», «Нариси з геохімії», організовує відділ живої речовини в АН СРСР, організовує Комісію з вивчення важкої води і головує в ній. У 1935 р. переїжджає в Москву, бере участь в організації ряду наукових комісій, працює над проблемою «життя в космосі». У роки війни був евакуйований у Борове Кокчетавської області. У 1944 р. видав останню працю «Декілька слів про ноосферу».

Вернадський розглянув історію виникнення в земній корі важливих мінералів,

визначив хімічний склад і фізико-хімічні умови утворення багатьох мінеральних видів.

Ім'я вченого присвоєно багатьом академічним інститутам, бібліотекам, кораблям тощо. Зокрема Національній бібліотеці України. На пошану вченого названо два мінерали «вернадит» і «вернадскит». Академія наук СРСР у 1945 році установила грошову премію та золоту медаль імені В. І. Вернадського. Починаючи з 1973 року НАН України встановлена також премія імені В. І. Вернадського а з 2003 р. — Золота медаль імені В. І. Вернадського Національної академії наук України.

У 1963 році Пошта СРСР випустила поштову марку до 100-річчя з дня народження вченого.

У 1964 році іменем ученого названо гірський хребет у східній частині Антарктиди. Довжина його понад 400 км, висота 1600 м. У 1996 році заснована українська антарктична станціяАкадемік Вернадський.

У 1973 році його іменем названо бульвар у Києві (Академмістечко) де у 1981 році йому споруджено величний пам'ятник. До 1963 року його ім'я носила також нинішня вулиця Запорожця.

26 березня2003 року Національним банком України в обіг випущена ювілейна монета номіналом 2 гривні присвячена академіку Вернадському.

Іва́н (Ян) Я́кович Горбаче́вський ( 5 травня1854, Зарубинці (Збаразький район) — 24 травня1942, Прага) — український хімік, біохімік, гігієніст та епідеміолог, громадсько-політичний діяч. Академік АН УРСР.

Народився 5 травня1854 року у селі Зарубинці нинішньої Тернопільської області.

Закінчив Віденський університет, і в 1883—1917, упродовж 35 років, був професором кафедри лікарської хімії Карлового університету в Празі, у 1902—1903 ректором університету.

Протягом 1906—1917 член Найвищої Державної Санітарної Ради в Чеському королівстві, з 1908 — член Палати панів австро-угорського парламенту, 1917—1918 перший австрійський міністр охорони здоров'я. З 1919 року професор Українського вільного університету у Відні та Празі (з 1921 р.). З 1924 року

ректор Українського вільного університету.

Ян Горбачевський автор понад сорока ґрунтовних наукових праць переважно експериментального характеру з біологічної хімії. Він першим у світі здійснив

синтез сечової кислоти з гліцину. Одним з перших вказав, що амінокислоти є складовими білків. Встановив шляхи утворення сечової кислоти в організмі. Відкрив фермент ксантиноксидазу. Його заслугою стало також те, що він запропонував нову методику визначення місткості азоту в сечі та інших речовинах.

За значні наукові заслуги вченого пошановано званням дійсного члена Академії наук (з 1925 р.) в Радянській Україні, член НТШ.

Помер 24 травня1942 року.

Бекетов Микола Миколайович (13. І1827 — 13. XII1911) — український і російський фізико-хімік, член Петербурзької академії наук (з 1886). Народився в Бекетовці Пензенської губернії. В І849 закінчив Казанський університет. 1855—87 працював у Харківському університеті (з 1859—професор), з 1887—в Петербурзькій АН. У 1865 захистив докторську дисертацію «Дослідження над явищами витіснення одних металів іншими». В цій класичній праці Микола Бекетов виклав свою теорію витіснення металів, встановив ряд активності металів, дав формулювання (дуже близьке до сучасного) закону діючих мас, описав відкритий ним метод відновлення металів (алюмінотермія).

У 1864 Бекетов організував фізико-хімічний відділ при Харківському університеті, на якому з 1865 вперше як самостійну наукову дисципліну систематично читав курс фізичної хімії. Провадив широкі термохімічні дослідження, метою яких було розкрити природу сил хімічної спорідненості. Праці Миколи Бекетова і його учнів поклали початок харківській фізико-хімічній школі. Серед термохімічних досліджень Бекетова основними є визначення теплоти утворення окислівлужних металів і вивчення динаміки хімічних явищ.

Кістяківський Володимир Олександрович (1865 - 1952) - хімік, член Академії наук — української і всесоюзної, 31 рік був професором петербурзького Політехнічного інституту. Має особливі заслуги в організації фізико-хімічних наукових дослідів у Ленінграді.

Закінчив Санкт-Петербурзький університет, отримав ступінь магістра й доктора хімії в Московському університеті, був професором політехнічного інституту у Санкт-Петербурзі. Короткий час працював у Києві. Член-кореспондент розряду фізичних наук (хімія) Відділення фізико-математичних наук з 6 грудня 1924 р., академік Відділення фізико-математичних наук (фізична хімія) з 12 січня 1929 р. У 1929 у Ленінграді організовував та очолював Колоїдно-електрохімічну лабораторію (ЛАКЕ). В1934 лабораторію перетворюють на Коллоїдно-електрохімічний інститут (КЕІН), який він і очолив. Кістяківський - автор низки фундаментальних закономірностей у фізичній хімії, зокрема, в електрохімії. Виконав великі дослідження з електрохімії магнію, хрому, заліза, алюмінію та інших металів.

Лев Володи́мирович Писарже́вський (14 лютого1874, Кишинів — 23 березня1938 ) — український хімік. Академік АН УРСР та АН СРСР.

Народився 14 лютого1874 р. в Кишиневі.

Помер 23 березня1938 року.

Закінчив Новоросійський університет в місті Одеса (1896). Після закінчення працював у ньому, у 1908—1912 році професор Київського політехнічного інституту, в 1913—1932 — Гірничого та Хіміко-технологічного інститутів у Дніпропетровську. Л. В. Писаржевський з 1927 р. очолював Український інститут физичної хімії, а з 1934 р. — Інститут фізичної хімії Академії наук України, якому у 1938 р. присвоєно ім'я Писаржевського.

Академік АН УРСР з 1925 року та АН СРСР з 1930 року. Лауреат премії ім. В.І.Леніна.

Наукова діяльність Льва Володимировича Писаржевського була присвячена вивченню перекисних з’єднань, дослідженню ролі розчинників в хімічних процесах та створення основ електронної хімії. Вчений створив основи електронної теорії окислювально- відновлювальних реакцій, запропонував теорію гальванічного елементу, яка враховує термодинамічну рівновагу між іонами та електронами в металі. Створивши електронну теорію каталізу, увів уявлення про роль електронів провідності при взаємодії твердого каталізатора як єдиного цілого з молекулою реагента. В підручнику «Вступ до хімії» (1926) вперше виклав весь матеріал хімії з позиції електронної теорії будови атомів і молекул.

Висновки.

Література:

1. «Хімія» №18 вересень 2009р., с.23
2. www. membrana.ru
3. www. n-t.ru
4. www. wikipedia.org