Васильєва Тетяна Олексіївна,
магістр з управління фінансово-економічною безпекою, викладач
комунальний заклад "Харківський ліцей № 106 імені В.О. Кисіля Харківської міської ради
м. Харків, Україна
ЗАХИЩАЛА ХАРКІВ І МРІЮ ДОНЬОК: ІСТОРІЯ МІНОМЕТНИЦІ «ЛЯЛІ»
Вона мала тисячу причин і законних підстав залишатися в безпеці. Мала право сидіти вдома або облаштовуватися в спокійному європейському житті, куди на початку повномасштабного вторгнення вивезла своїх доньок - Анастасію та Кароліну. Але Ольга Сердюк зробила інакше. Вона повернулася в Україну і таємно від рідних пішла до військкомату, аби ніхто не встиг її відмовити. Вона обрала шлях, який під силу не кожному чоловікові.
9 серпня 2025 року на Оріхівському напрямку Запорізької області, відбиваючи черговий російський штурм, мінометниця 130-го батальйону ТрО Ольга Сердюк із позивним «Ляля» загинула. Їй було 42 роки.
Ольга народилася 5 січня 1983 року в Харкові. Це місто було її всесвітом: тут вона навчалася, будувала життя, виховувала дітей. Її чоловік - професійний військовий, танкіст, який із перших днів зупиняв ворога. Коли Ольга прийняла рішення стати з ним в один стрій, дівчатка залишилися під опікою бабусі.
Її військовий шлях розпочався в піхоті - найважчій, брудній та виснажливій армійській роботі. Після важкого поранення командир перевів Ольгу до мінометної батареї. Тоді, у 2024 році, про її унікальний, фактично жіночий мінометний розрахунок журналісти «Армія TV» зняли сюжет. Разом із побратимами «Комерсантом» та «Роджером» Ольга пройшла крізь вогняне пекло Бахмута, а згодом і пекло Запорізьких степів.
Військовий журналіст Андрій Макаренко, який задокументував побут її розрахунку, згадував розповіді Ольги про перший, найстрашніший бойовий вихід. Тоді по них летіло все: від ворожих дронів-скидів до 120-міліметрових мін та снарядів СПГ. Автомобіль, який мав евакуювати бійців, росіяни знищили прямо на позиції. «Виходили ми пішки -лісом, горбами, пагорбами, міномет на плечах. Але звикаєш», - буденно розповідала «Ляля». Вона ніколи не бачила обличчя тих, по кому працювала її зброя, але після чергового наведення завжди чекала на підтвердження від коригувальників. Коли чула: «Майже кожна міна в ціль», спокійно підсумовувала: «Це добра справа. Працюємо».
Проте найдивовижнішою рисою Ольги була її абсолютна, майже вперта віра в майбутнє. Журналіст Мирослав Откович, який першим повідомив про її загибель, згадував деталь, що вражала найбільше: перебуваючи на фронті, «Ляля» дистанційно робила ремонт у своїй квартирі в самому центрі Харкова. Місто щодня здригалося від ударів керованих авіабомб та ракет, а вона вперто купувала будматеріали й планувала інтер'єр. Це був її особистий маніфест проти руйнування. Вона будувала дім, у який збиралася повернутися після перемоги.
Ольга Сердюк загинула в бою, тримаючи фронт на одній із найважчих ділянок Запоріжжя. У неї залишилися дві доньки, чоловік, який продовжує воювати та батьки. Її поховали, але історія «Лялі» не завершилася. Вона залишилася в архівних кадрах військової хроніки, у спогадах побратимів, яких вона підтримувала жартами під обстрілами, та в одній єдиній, залізобетонній фразі, яка тепер звучить як її заповіт: «Я сама з Харкова. Я не хочу, щоб мої діти бігали по інших країнах. Я хочу, щоб мої діти жили в моєму рідному місті. Я не хочу, щоб сюди прийшов "рускій мір"».
Ольга «Ляля» Сердюк зробила свій вибір. І саме завдяки таким жінкам її рідний Харків назавжди залишається українським містом. Вічна пам'ять Героїні.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:
