Заняття на тему: "Сторінки життєвого і творчого шляху В. Симоненка".

Тема заняття: Сторінки життєвого і творчого шляху Василя Симоненка.

 

Мета заняття: розкрити перед студентами велич життя, висоту ідеалів та естетику творчості геніального поета-шістдесятника;

    розвивати уважність, спостережливість, зосередженість, аналітичне мислення;

     виховувати любов до України, до краси поетичного слова.

Структура заняття

1. Організаційна частина:

- перевірка присутніх на занятті;

- перевірка готовності аудиторії до заняття.

 

    2.  План заняття

1. Дитинство та юність Василя Симоненка.

2. Студентське життя та праця письменника.

3. Творча діяльність.

4. Аналіз поезій.

 

2.Актуалізація опорних знань:

 

Пригадайте , хто такі  шістдесятники. Що вам відомо про дисидентський рух?

 

3.Мотивація навчальної діяльності 

 

    Українська культура кінця 1950-х початку 1960-х років розвивалася в умовах хрущовської «відлиги», яка мала значний вплив на всі процеси культурного життя. Послаблення адмiнiстративного тиску, політики самоiзоляцiї, жвавий культурний обмін стимулювали культурне життя, сприяли духовному розкріпаченню.            

    Суспiльно-полiтичне життя Україні у 1953-1964 роках, пов’язане з дiяльнiстю М.С.Хрущова, проходило під знаком лiбералiзацiї радянського режиму. Воно включало в себе демонтаж сталінської репресивної системи, засудження культу особи Сталіна, часткову реабiлiтацiю жертв масових репресій, послаблення контролю держави над суспiльно-полiтичним життям, розширення прав республік тощо.

       На хвилі періоду хрущовської «відлиги» з’являються «шістдесятники». Хто вони? Покоління інтелігенції, яке пройнялося вірою в оновлення суспільства, торжество свободи і демократії, названо «шістдесятниками», оскільки вершина його творчості припала на початок 60-х років. Своєю творчою діяльністю шістдесятники, маючи високий освітній рівень, художній смак і непересічний талант,  здійснили прорив у системі офіційної радянської культури, розпочали нове українське національне відродження.

    В Україні на повний голос зазвучали вірші Василя Симоненка, Ліни Костенко, Василя Стуса, Миколи Вінграновського, Дмитра Павличка, Івана Драча. У прозі заявили про себе Євген Гуцало, Григір Тютюнник, Валерій Шевчук, Володимир Дрозд. У літературній критиці – Іван Дзюба, Іван Світличний, Євген Сверстюк. У малярстві — Опанас  Заливаха, Алла Горська, Віктор Зарецький, Галина Севрюк. У кінематографі — Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, Леонід Осика.

 

5. Повідомлення теми та мети заняття.

 

    Яскравим метеором промайнув небосхилом рідної літератури В.Симоненко. Народився 8 січня 1935 року в селі Бiївцях на Полтавщині — помер 14 грудня 1963 року в Черкасах. 28 земних літ вмістили так багато доброго i злого. Дитинство припало на роки війни, було трудним, голодним.

 Зрос¬тав Василь без батька, який залишив сім’ю. Мати все життя тяжко працю¬вала, заробляючи на шматок хліба. Допомагали дідусь і бабуся.

   В мене була лиш мати,

           Та був іще сивий дід, -

           Нікому не мовив "тату"

           I вірив, що так i слід.

                        («3 дитинства»)

  Гіркі слова сказав Василь, коли до нього, відомого поета, через багато років заявився батько. Василь прийняв - привітав його, щедро пригостив, великодушно запросив переночувати, а вранці сказав так:

   «А тепер батьку, будьте здорові. Ви пізно прийшли до мене. Я в дитинстві виглядав вас кожної днини...»

Бабуся й дідусь дуже любили свого кмітливого внука. їхнє тепло та турботу пам’ятав Василь до останніх днів свого корот¬кого життя. Може й не дивно, що дідова смерть глибоко потрясла тодішнього восьмикласника, викликала роздуми про суть життя, які згодом вилилися у вірші «Дід умер» та оповідання «Дума про діда».

         Василько дуже любив учитися.

                  Дев,ять кiлометрiв було до школи.

                     Як на мої чотирнадцять років,

                     То це не так вже й мало.

                                        («Дума про діда»)                                                                                                                        

    1952 року Василь Симоненко вступив на факультет журналістики Київського університету, де водночас із ним навчався Ю. Мушкетик, В. Шевчук, Т. Коломієць.

     Студентське життя було багате на дружбу, на цікаві особис¬тості, творчі суперечки, мрії про майбутнє. Щоб якось полегшити своє матеріальне становище, набути газетяр¬ського досвіду, практики журналістської роботи, В. Симоненко працює секретарем в університетській багатотиражці. Продовжує писати, але з друком своїх тво¬рів не поспішає.

    По закінченні університету Василь працює в газеті «Черкаська правда», потім — у «Молоді Черкащини», власним кореспонден¬том «Робітничої газети». У цей час, як і до кожної молодої людини, до нього завітало кохання. Хто ж вона, обраниця, муза поета? Ще зі студентських літ приятелював Василь зі Станіславом Буряченком, потім разом працювали у «Черкаській правді»  і... обом сподобалась молода дівчина Люся.

 Хочеш — хмари для тебе розвію?

          Хочеш —  землю в дощах утоплю?

          Тільки дай мені крихту надії,

          Тільки тихо шепни — люблю...

                     («Суперники»)

     Василь Симоненко був дуже вродливим. Дівчата самі йому освідчувались у  коханні. Та, крім краси зовнішньої, хлопець завжди хотів бачити в обраниці дотепність, розум, оригінальну романтичність і природну щирість. І знайшов таку!

     Дружину Людмилу Василь постійно називав чарівною, любив її вірно, одну-єдину на цілий світ.

         Нехай слова ці скучні і бездарні,

         Та як мені не написати їх —

         Я в них прийду до скромної друкарні

         І буду знову втоптувати сніг.

  I буду знов у вікна заглядати,

          Брехати, що не холодно мені,

         Твої нечутні кроки впізнавати

         В морозній монотонній тишині.

                          («Люсі»)

    Як і кожен батько, був щасливий. Почуття переповнювали його душу. Того вечора — в переддень свята Радянської Армії, виступаючи в міському Будинку офіцерів, Василь не втримав своєї радості і сповістив присутніх: «Сьогодні народився ще один захисник Вітчизни, а я його тато». Слова ці були тепло зустрінуті оплесками.

   До сина ставився надзвичайно трепетно, дуже любив його. Коли ж батька не стало, хлопчик ще й до школи не ходив. У перший клас малого Олеся споряджали Василеві друзі. Вони ж тоді ще раз нагадали батькові слова:

  «Можна все на свiтi вибирати, сину,

    Вибрати не можна тільки Батьківщину».

               («Лебеді материнства»)

    Як журналіст, Симоненко теплим словом відгукувався про добрих людей,сміливо вторгався в різні сфери життя, різко критикував вияви бюрократизму, неуваги до трудівників.

   Напровесні 1960 року в Києві був заснований Клуб творчої молоді. Хоча на той час Симо¬ненко жив і працював у Черкасах, проте товаришував з Аллою Горською й Іва¬ном Драчем, Ліною Костенко й Іваном Світличним, Євгеном Сверстюком і Василем Стусом, Миколою Вінграновським і Михайлом Брайчевським. Охоче роз’їжджав по Україні, як загальновизнаний поет брав участь у літературних вечорах і творчих дискусіях, виступав перед робіт¬ничою та сільською молоддю, прагнучи пробудити в душах ровес¬ників жагу до національного відродження.

    Випоєний соками рідної землі, духовно багатий, сповнений почуття національної гідності, Симоненко вважає себе повністю відповідальним за долю України, і тому беззастережно віриш кожному слову його натхненних поетичних присяг:

  Я живу тобою і для тебе.

    Вийшов з тебе, в тебе перейду,

    Під твоїм високочолим небом

    Гартував я душу молоду.

               («Земле рідна!  Мозок мій світліє...»)

   Саме за участю В. Симоненка на основі незаперечних речо¬вих доказів для людства були відкриті братські могили жертв сталінізму на Лук’янівському й Васильківському кладовищах, у хащах Биковнянського лісу. Був написа¬ний і відправлений до Київської міськради Меморандум із вимо¬гою оприлюднити ці місця печалі й перетворити їх у національні меморіали.

    Перша збірка поезій «Тиша і грім» з'явилася у 1962 році й одразу стала подією у літературно-мистецькому житті України. У 1963 вийшла казка «Цар Плаксій і Лоскотон».

  Художня палітра поета багатюща. Він сміливо випробовував себе в різних жанрах. У його творчому доробку є і громадянська лірика, й інтимні поезії. Його вірші – звернення до вічних цінностей людства: кохання, дружби, подружньої вірності.

 Із-під пера поета вийшли і дошкульні сатиричні епітафії, і твори такого улюбленого народом жанру, як байка. Він також писав віршовані жарти і казки для дітей. Творчий діапазон В. Симоненка досить широкий, про що свідчить і поезія, і художня проза.

    Були слава i визнання, після яких чомусь почастішали погрози i наклепи, напади i побої. Так звані «товариші» відвернулися, поруч лишилися тільки справжні друзі i сім’я.

  Я не вмирав. На прив’язі міцному

              Мене, мов пса, покiрнi холуї

             Тримали в закутку холодному, тісному,

             Закинувши в вiддаленi краї.

             Та, не піддавшись зарiбку легкому,

             Я не прислужував ніколи і нікому.

                                                                      («Поет»)

   Улітку 1962 року поета жорстоко побили працiвники мiлiцiï залiзничноï станцiï iм. Т. Шевченка (м. Смiла). Пізніше В. Онойко згадував, що коли Василь «сів на переднє сидіння поруч з шофером, повернувся до нас і закотив рукава сорочки:

 —   Ось, подивіться…

Ми жахнулися: усі руки були в синцях.

—   А на тілі, здається, ніяких слідів. Хоча били. Чим били, не знаю. Якісь товсті палиці, шкіряні і з піском, чи що. Обробили професійно. І цілили не по м’якому місцю, а по спині, попереку. Коли везли туди (до камери), погрожували: ну, почекай, ти ще будеш проситися, на колінах повзатимеш».

Біль мучив Симоненка до самої смерті.

           Не докорю ніколи і нікому,

           Хіба на себе інколи позлюсь,

           Що в двадцять літ в моєму серці втома,

           Що в тридцять — смерті в очі подивлюсь".

                           («Не докорю ніколи і нікому», 08.01.1955)

   Він передбачав свою смерть i від того ще жагучіше прагнув жити!

«А жити... хочеться страшно, бо ще ж мозок у мене світлий, i дещо зробив би ще, аби тільки хоч трохи сил вернулося», -

Писав у листі до брата 22 листопада 1963 року.

       А 13 грудня його не стало. Офіційною версією смерті 28-річного поета так і зали¬шилося повідомлення про рак нирок.

     Збірка  «Земне тяжіння» вийшла  в 1964 році через кілька місяців по смерті. У 1965 році надрукували збірку новел «Вино з троянд». Через три роки по смерті – «Поезії», де вміщено вірші з попередніх збірок і ще 20 неопублікованих творів. Згодом щоденник «Окрайці думок», вірші, які не могли бути надруковані за того часу, з’явились у мюнхенському журналі «Свобода». Зчинився політичний скандал з усіма наслідками... На видання й перевидання творів В. Симоненка було накладено заборону.

    Навіть клопотання Олеся Гончара, його передмова «Витязь молодої української поезії» до нової книжки не могли зрушити справу. «Лебеді материнства» побачили світ через 15 років.

   У другій половині 1980 — на початку 1990 років у журналах опу-бліковано невідомі твори поета. Він прийшов до нас провісником нової доби України.

   У 1995 році Василя Симоненка було посмертно удостоєно Національної премії ім. Тараса Шевченка.

   Є в творчім доробку Симоненка речі, які сьогодні справедливо можемо назвати класичними. Його поезія живе, їй відкритий шлях до юнацьких сердець, до народу, до України.

   Зараз ми маємо можливість познайомитися з патріотичною лірикою, яка посідає визна¬чальне місце у творчості митця. І не даремно. Поет знайшов надзвичайно проникливі, яскраві слова, образи, щоб передати силу любові до Батьківщини, до рідної української землі. А от які саме, ми з’ясуємо, проаналізувавши поезії.

Нагадаю вам орієнтовний план аналізу поетичних творів.

1. Назва поезії.

2. Жанр твору (Громадянська, інтимна, релігійна, пейзажна, по¬літична, філософська лірика тощо. Це може бути гімн, пісня, послання, ідилія, елегія, етюд, думка, монолог, сатира, епігра¬ма тощо).

3. Тема твору. (Людське почуття, взаємини між людиною і природою, роздумипоета про сутність людського бут¬тя, про місце мистецтва в житті людини, спогад про кохання; ліричний етюд, лірико-психологічний етюд тощо).

4. Ідея поезії.

5. Сюжетна основа твору (Якщо вірш сюжетний).

6 Композиція твору. (Варто пам'ятати, що в ліричному творі сю¬жет відсутній, натомість увага зосереджується на певному по¬чутті, виділяють такі композиційні етапи почуття: а) вихідний момент у розвитку почуття; б) розвиток почуття; в) кульмінація (можлива); резюме, або авторський висновок).

7. Ключові образи твору (Звернімо увагу, що найчастіше виз¬начальним у ліриці є образ ліричного героя — це умовна дійова особа, думки й почуття якої розкриваються у лірич¬ному творі).

8. Який образ є внутрішнім стрижнем твору?

9. Чи є в даній поезії символи? Їхнє значення і зміст.

10. Які мовні засоби сприяють емоційному наснаженню твору? (Йдеться про лексику, тропи, фігури, використання звукозапису, асонансу, алітерації) Як саме?

11. Яке почуття домінує у вірші? (Сповідь, зізнання, щирість тощо).

                   «ЗАДИВЛЯЮСЬ У ТВОЇ ЗІНИЦІ…»

    У поетичній спадщині В. Симоненка чимало віршів адресовано Батьківщині («Україні», «Задивляюсь у твої зіниці…», «О земле з переораним чолом…», «Земле рідна» та ін.). Національна само¬свідомість, діалог з народом, поставленим у злиденні, варварські ¬ умови буття, звертання до джерел козацького минулого — то визначальне підґрунтя майже всієї громадянської лірики.

Тема: звеличення рідної землі, її історії.

Ідея: звернення до земляків - любити рідну землю і дбати про її майбутнє.

Жанр: патріотична лірика.

Віршований розмір: п’ятистопний хорей із жіночою та чоловічою перехресною римою.

Художні засоби:

- епітети: червоні блискавиці, мама, горда і вродлива,святе синівське право,

- метафори: пливе за роком рік,перли в душі сію,мовчать Америки й Росії, дні занадто куці та малі,чорти живуть на небі,

- порівняння: зіниці, голубі, тривожні, ніби рань.

- звертання: Україно! недруги лукаві! Друзі, нене.

- образи-символи: мати, чорти.

- гіпербола: битви споконвічний грюк.

- риторичне запитання: Як же я без друзів обійдуся, без лобів їх, без очей і рук?

    Поезія написана у формі монологу ліричного героя, зверне¬ного до матері-України, у вирі буденної суєти, ліричний герой наче на хвилину зупинився, щоб звести подих, щоб подивитися в материні очі. Побачити все, що приховане в них тільки для сина. Набратися натхнення й сили для подальших битв. Вируюче життя земної кулі постійно перебиває тихий діалог сина-патріота й матері.

  5.Підведення підсумків.

   Ось таким було життя В.Симоненка. За свій короткий вік він зробив вагомий внесок в українську літературу.

   Отже, світ шiстдесятникiв — парадоксальний, контрастний: крик i супротив, бунт i втеча, крик i мовчання, спопеляючий біль i непохитна віра в прийдешню свободу. Свята віра в те, що пропри все є i буде жива Україна, бо тримають її надiйнi руки, бо «вожді її  — поети»!        

  6. Домашнє завдання: вивчити біографію і вірш В. Симоненка.