Заочна мандрівка «Знай, люби і вивчай свій рідний край»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Заочна мандрівка

 

 «Знай, люби і вивчай свій рідний край»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                                              Підготувала

                                                       вихователь ГПД

Остап’ївської  ЗОШ І-Шст

                                                Довгань Г.С.

 

 

 

 

 

 План

 

 Вступ

1.Історичні відомості

2.Герої мого села

3.Видатні люди

4.Остап’ївські таланти

5.Святиня рідного села

6Традиції , звичаї , обряди

 Висновки

 Список використаних джерел

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ.

У кожної людини є своє улюблене місце на землі: рідна хата, кущик бузку, біля дому або верби біля річки, затишний куточок в лісі чи вершина гори. Моє улюблене місце – скеля Івана Франка, що на наших Медоборах.

 

 Тут приховане щось таємниче, привабливе. Адже тут відпочивав сам Великий Каменяр. Тому, мабуть, немає трави запашнішої, як над цією прадавньою горою. Піднімаюсь вверх – з вершини видно моє рідне село Остап’є.

 Навертаються думки про долю рідного краю, своїх земляків, бо бачу згори те, що внизу не видно. Приглядаюсь до закам’янілих відбитків в скелях, оглядаю місця, де були природні печери, і думаю, що на цій землі тисячоліттями відбувались різні події в житті людей.

Колись тут плескались води Сарматського моря, а потім мої предки облюбували собі місце для проживання під мальовничими скалами, мабуть, розуміючи красу довкілля. Багато років тому село Остап’є було маленьке, зі всіх сторін оточене непрохідними заростями, лісами. Дуби у лісах були такі, що п’ять чоловіків, узявшись за руки, не могли їх обійняти.

Ходять легенди, що в тих заростях жили люди, яких ніхто не бачив. У селі їх називали богинями і дуже боялися. Вони ж старалися не показуватися людям на очі. В тихі місячні ночі до поселення доносилися звуки хлюпання води, було чути сміх, крик, плач. Люди ніколи близько не підходили до тих місць. Але особливо пильнували своїх дітей, бо були випадки, що вони обмінювали гарних дітей на поганих. Поступово люди вирубали ліс, будували хати, а вирубані ділянки використовували під посіви. Село розбудувалося, дивні люди кудись зникли, болота висихали, залишилися тільки прекрасні поля та скали. Жили тоді люди без жорстокості, без війни, в гармонійній єдності з природою, з любов’ю один до одного. Та спокій маленького поселення був порушений татаро-монгольськими ордами, і з тих пір прошуміли над моїм селом вітри навали, війни, переворотів. З тих пір існує легенда і про походження назви села Остап’є.

Отримавши звістку про те, що на село сунуть полчища татарів, жителі поспіхом почали  збиратися і тікати у ліси,забираючи з собою домашню худобу, дітей, залишаючи на поталу чужинцям рідні домівки. Ворог кинувся на село, як вогонь на суху солому: нищили все вщент,але людей не було,і це викликало ще більшу лють нападників. Не знайшовши нікого, посунули далі. А люди, що  сховалися в лісі, дуже хвилювалися, що в поспіху забули про старого чоловіка Остапа, якого вони залишили в селі. Повернувшись, односельчани зразу ж кинулися шукати старого. Та він заховався в печі і залишився живий. Всі на радощах закричали: «Остап є! Остап є!». В пам’ять про цю подію село носить назву «Остап’є». І хто знає, легенда це, чи правдива історія, однак є точні історичні дані про те, що село Остап’є було дійсно зруйноване вщент турками у 1701 році. В ті часи воно було розташоване зовсім на іншому місці. Зараз там велике пасовище для худоби. І досі ця місцевість зветься Селиськом.

Ще одна легенда про ті давні часи, коли на нашу землю йшли полчища монголо-татар. Стогнала земля, лилася кров наших предків, які відстоювали рідну землю. Тисячі полонених йшли прокуреними шляхами, залишаючи рідний край, забирали з собою біль і тугу за ним.

Тоді і сталася ця подія, перекази про яку дійшли до нас у назві долини Кайдуб. Кажуть, що на цьому місці серед зелені дерев, пахощів польових квітів, стояв хутір. Там жив юнак на ім’я Кай і прізвисько Дуб. Про силу і красу цього юнака йшла слава краєм Дівчата закохувалися в нього, але серце своє він віддав бідній дівчині без роду-племені. Їхнє кохання було чистим і свіжим, як вранішня роса. Здавалося їм, що все живе навкруги радіє разом з ними. Квіти дарували їм свою красу і ніжні пахощі. Дуби наливали їх своєю силою, берізки ніжністю. Здавалося так буде завжди. Але горе кинуло тінь на їхню долю. Стогоном обізвалася земля. Сльозою скотилася роса зі зламаної квітки під копитом коня завойовника. Луною в Медоборах відізвався зойк коханої Кая. Вона кликала його на допомогу. Соколом кинувся він на своїх ворогів. Та сили були нерівні. Знесилений, об’юшений кров’ю похилився він до землі і накрив її своїм зраненим тілом. Поховали хлопця на тому місці де він загинув. На могилу поклали плиту і висікли напис: “Тут Кай Дуб”. Кажуть, що плита лежала на цьому місці донедавна. Легенда про кохання та вірність молодих людей дійшла до наших часів і збереглася у назві долини Кайдуб.

За селом зі східної сторони, видніється дорога, яка веде до лісу. По обидві сторони цієї дороги зеленіють поля. Поле, яке знаходиться ліворуч, жителі села умовно поділяють на дві частини, оскільки перша і друга мають свої назви і свою історію.

На території однієї частини жила на той час досить заможна сім’я господаря Макара Тарнавського. Навколо їхнього обійстя росли крислаті дуби, які нібито їм належали. Пізніше Макара забрали служити в Австрію. Там він і залишився. А згодом забрав і свого сина. З того часу вже господарство вела сама Макарова жінка або ж, як її прозивали, Макариха. І до сьогоднішніх днів ця частина поля має назву Макариха. Інша половина поля, яка знаходиться ближче до села, називається Шилиха. Така назва також пов’язана з конкретним уродженцем села Шилом. Батько і син пішли на Січ, а згодом загинули. На господарстві залишилась тільки жінка. З такої нагоди ця територія дістала назву Шилиха. В селі і досі живуть далекі родичі цих сімей. Саме вони подали такі відомості.

Якщо іти з Макарихи до Шилихи, то на шляху здіймалася  стрімка гора, яку в народі називали Коломийка. Старі люди розповідають, що через цю гору йшов шлях із Підволочиська на Теребовля. Там завжди був рух і їхали люди на базар, завжди було чути гамір, сміх. Через те цю стрімку гору назвали Коломийка. Від слова рухливий, галасливий танець. Зараз там тільки невелике підвищення. Гору зрівняли бульдозером, дорогу закрили і посіяли лан.

Перечислюючи визначні місця надзбручанського села, неможливо не згадати невелику територію біля лісу, де був вимурований великими полководцями Яном Суб’єцьким та Петром Сагайдачним міст, через який вони переправляли своє військо з боєприпасами, щоб урятувати село від турків. Пізніше на цьому місці поляки поставили пам’ятник мужньому захисникові, який походив з польської родини, Яну Суб’єцькому. Та, на жаль, до сьогоднішніх днів він не зберігся.

З північної сторони села простяглася ще одна дорога, яка спрямована на село Турівку. На цій польовій місцевості височіється скала Льоньчина.

 

 Старожил села Кісіль Петро 1924 р.н. переповідає, що на цій скалі жид Льонька мав свою корчму.

На третьому кілометрі в сторону сусіднього села Вікна видніються скелі Івана Франка. Історичні дані свідчать, що великий Каменяр, побувавши у цій місцевості, полюбив її назавжди. В давнину ця скеля була така висока, що в ясну сонячну погоду з неї було видно вежі тернопільського костела.

1.Історичні відомості

Мальовниче село Остап’є знаходиться за 37 км. від районного центру зі східної сторони та 42 км. від обласного центру. Хоча за історичними відомостями село Остап’є було відоме з 1581 року, однак у цій місцевості люди жили ще задовго до заснування села. Про це свідчать окремі археологічні знахідки – вироби із каменю і кості, знайдені в ХІХ і на початку ХХ століття. На околицях села розкопане підкурганне поховання доби ранньої бронзи та поховання Київської Русі, де були знайдені залишки золототканої парчі та ювелірні прикраси.

Річ Посполита, Австро-Угорщина… які чужі назви для України. Як і все Поділля, село Остап’є належало шляхетному польському панові. Тяжко доводилось працювати на панських полях простим людям. Чоловіки косили, жінки жали серпами «за сніп», щоб заробити на прожиття. Зароблені снопи обмолочували ціпами. Зерно віяли, сушили, мололи на жорнах. Мука робилась чорна і не всім вистачало до «передновку». Ввечері, в маленьких сільських хатах блимали в вікнах вогники від свічок і лампадок, лунала по сільських вулицях пісня про козака-невільника і його тяжку долю.

В першій чверті ХVІІ ст. в селі було вже декілька десятків дворів. В 1630році поміщиця Ганна Лагодовська, ворогуючи зі своїми сусідами-поміщиками, напала з своїми озброєними загонами на село Остап’є і сильно його зруйнувала.

Під час селянсько-визвольної війни в 1648–54рр. проти польської шляхти багато остапівців пішли в загони Богдана Хмельницького. За що після цим селянам завойовники українських земель жорстоко помстились.

Чимало горя також нанесли селу численні татарські набіги. Коли в 1649 році Богдан Хмельницький знову вирушив з своїми повстанцями проти шляхти то татари, що супроводжували війська Хмельницького, замість того, щоб допомагати своєму союзнику, займались грабежем і насиллям над населенням. Так, в селі Остап’є в 1649 р татари спалили 58 будинків. Стоптана кіньми завойовників земля, рясно полита кров’ю невинних людей, маленьких дітей, позначена кайданами неволі і визвольною війною моїх земляків проти завойовників. Без вини звинувачені, вони поклали голови за свою рідну землю.

Після повної руйнації села люди розпочали заново відбудовуватись. У 1723 році була споруджена дерев’яна церква, яка мала назву св. Покрови.

17 квітня 1848 року цісар Фердінанд  ввійшов в історію, підписавши патент про скасування панщини. Це було перед Великодніми святами. В селі скликали народ на площу, щоб зачитати цісарський патент. З великим торжеством зустріли це свято жителі села. З такої великої нагоди жителі спорудили в центрі села пам’ятник, датований 3-ім травням 1848 року. Уже вільний люд зібрався біля нього і співав пісню:

 

 

Утікала панщинонька,

Свобода їх гнала.

Загнала їх в ліси – дебри.

Там вона пропала.

Скасування панщини широко відчинило двері для галицьких селян – почалась еміграція на заробітки до Північної Америки, Канади, Бразилії, Німеччини. З села Остап’є емігрувало багато чоловіків, деякою мірою піднявши добробут своїх сімей.

В 1852 році в селі Остап’є була заснована школа, а в 1914 році – відкрита читальня Товариства “ Просвіта ”. Місцеві вчителі – українці популяризували між селянством твори Шевченка і Франка. В 1870 році в селі було 1776 жителів, а в 1880 році число їх зросло до 2043.

Радість скасування панщини, і, як грім з ясного неба – світова війна не виправдала надій. Сподівались, вірили юні січові стрільці, що свобода обов’язково прийде, Україна стане незалежною. Це були справжні патріоти свого краю. Жителі села висипали їм високу братську могилу. Та могилу зрівняли з землею за радянської влади. Лише у 1991 році могилу січових стрільців відновлено, поставлено хрест – як пам’ять про хресну дорогу наших земляків, які полягли в битвах за вільну Україну.

У нашому краї знову повернулася влада Польщі. Таємні польські органи почали переслідувати свідомих українців, велися обшуки, арешти. Першою на захист української культури, мови, школи стала інтелігенція. Неоціненний внесок в історію культури українського народу зробили представники “ Просвіти ”, навколо якої утворились численні українські організації, товариства, об’єднання, такі, як наукове товариство імені Т. Шевченка, українське педагогічне товариство “ Рідна школа ”, “ Союз українок ”, “ Сокіл ”, “ Луч ”, “ Січ ”, “ Пласт ”, “ Молода просвіта ” і інші. Не стояли осторонь і молоді активісти села Остап’є.

 

     Кн. «Просвіта» на Підволочищині. С.73.74.

 

2. Герої мого села

Неабиякий вплив на громадські організації мала ОУН. Її члени стали потім активними бійцями УПА. Джерело сили ОУН – УПА било перш за все із всенародної підтримки. Від найстаршого покоління симпатиків, до молодіжних підпільних сіток і навіть дітей – зв’язкових. Нехтували смертельною небезпекою, влаштовуючи на своїх обійстях криївки, надавали квартири, прали білизну, годували. До глибини душі зворушує розповідь про нашу односельчанку, зв’язкову УПА Ганну Крисовату –“Мрію”.

Крисовата Ганна Павлівна, 1921 року народження. Псевдо «Мрія», член ОУН, після УПА. Від 1943 року зв’язкова боївки «Явора». Багато доручень мала молода «Мрія». Від природи вона була досить врівноважена і ніби замріяна завжди. Тому і отримала таке псевдо. В сім’ї була єдиною дочкою. В її хаті не один раз бували хлопці-повстанці. Адже батько був гарний господар і порядний українець. Обійстя їхнє було на окраїні села, недалеко від лісу. Не тільки на зв’язок виходила «Мрія», а й носила повстанцям харчі та одяг. Мріяла про вільну Україну, про те, як вийде заміж за хлопця-повстанця, якого любила. Але так не сталося як гадалося. 30 січня 1945 року її заарештували. Спочатку тримали в Скалаті, потім провела шість місяців в Чортківській тюрмі. Кожен вечір проводили допити, били, катували – заставляли виказувати інших. Засудили на 20 років каторги, яку відбувала спочатку в Кемеровській області, а пізніше в Іркутській. Працювала на лісоповалі. В бараках жили по 70 чоловік. Постійно хотілося їсти, денна пайка була 400 г хліба і баланда (суп чистенький, без солі). Охорона розмовляла з в’язнями на російській мові і брутально лаялася. На роботу конвоїри вели колону по 5 чоловік в ряду. Якби хтось з немочі впав, то тоді командували всім лягли. Лежали на морозі чи в багнюці по 20-30 хвилин, а тоді мокрими йшли на роботу. Ніяких свят не дозволяли святкувати. Померлих кидали в яму і ставили табличку.

Після відбуття покарання повернулася додому. Не йшла, а бігла до рідної хати, до батька, до матері. Але навпроти вийшла чужа жінка. «Після мого арешту моїх батьків вислали на Сибір і ні вони, ні я не знали одне про одного. Писати мені було не можна, а потім я вже писала, але відповіді не отримувала і думала, що листи не доходять. До сьогодні не знаю куди виселили моїх батьків. Сліди загубилися. Свою хату я мусіла викупити, бо там жили переселенці з лемківщини» – так розповідала Ганна. Свідчила на неї Марія Шевчук, та Ганна не ображається, розуміє її, коли та каже, що не могла винести катувань в Чортківській тюрмі. Зараз самотньою доживає свого віку в будинку престарілих села Петрики біля Тернополя.

( Записано зі слів Ганни Крисоватої)         

Сьогодні ми вже знаємо, що стоїть за словом «репресовано». Це замордовані в Чорткові, Самборі, Львові, Тернополі, Умані та в інших місцях. Реабілітовані – це ті, що відмучились у більшовицьких таборах смерті, вижили,  повернулись додому,але тюрма вкоротила їм вік. Це наша історія, забута і страшна,але наша. І ми повинні її знати

Остап’ївчани, які загинули за волю України:

Славський Євстахій, Канюка Антін, Крисоватий Михайло, Гац Павло, Гац Андрій, Козак Данило, Пашківський Михайло, Куций Ярослав, Галоха Володимир,

Вовк Павло, Хміль Євстахій.

Загинули в тюрмах учасники УПА,ОУН:

Депутат Павло, Довгань Олекса, Крисоватий Йосиф Павлович, Козак Михайло, Крищук Михайло, Депутат Євстахій, Депутат Павло.

Загинули, репресовані в Сибіру:

Галоха Євдокія, Галоха Федір, Крисоватий Павло і його дружина,Куций Ілько.

Учасники УПА, які померли після повернення з тюрем, не дочекавшись вільної України:

Березовський Михайло, Стельмах Євстахій, Сарабун Євстахій, Стельмах Андрій, Козловський Євстахій, Стельмах Павло.

Репресовані сім’ї, вивезені до Сибіру

1.Сім’я Депутат:

Депутат Розалія,Депутат Кароліна Семенівна, Депутат Емілія Павлівна, Депутат Броніслава Павлівна, Стеблик Юстин Михайлович,Депутат Євстахій Павлович. У 1960 році повернулися всі, крім батька.

2.Сім’я Савіцьких:

Савіцький Іван Петрович, Савіцька Ганна Михайлівна, Савіцький Михайло Іванович.

Репресовані 22.10.1944 року, виселені на спецпоселення в Сибір, звідки не повернулися живими. Михайло, отримавши наказ про звільнення, від радості в той же день помер на подвір’ї тюрми.

3.Сім’я Гац:

Меланія Гац, Євдокія Гац, Богдан Гац.

Вивезені до Сибіру в 1946-47 році. Меланія два рази тікала з Сибіру – повернули, третій раз зловили, але у барак вже не повернулася. Євдокія з сином повернулися, реабілітована у 1995 році.

4.Сім’я Безпалько:

Безпалько Софія, Безпалько Йосифа.

5.Рудзік Марія Андріївна, 1925 року народження, дружина члена УПА. Чоловік , Рудзік Павло, явився з повинною, і після того невдовзі Марія повернулася додому. Померла в 1993 році. Реабілітована в 1994 році.

6.Кузнєцов Степан Терентійович, 1924 року народження, уродженець Тульської губернії. В 1945 році був засуджений за спробу дезертирства. Відбував покарання в Караганді, там його реабілітували, і він перебував на вільному поселенні, де і одружився з Вовк Ганною Семенівною, зв’язковою УПА, що відбувала там ув’язнення. Повернувся у 1956 році з сім’єю, що складалась із чотирьох чоловік, в рідне село дружини Остап’є, де і проживає. Працював у колгоспі. Зараз доживає свого віку в с.Остап’є. Дружина померла в 1998 році.

7.Сім’я Крисоватих:

Крисоватий Павло, Крисовата……., мати зв’язкової УПА Крисоватої Ганни «Мрії».

Репресовані в 1946 році і подальша їхня доля невідома.

8.Сім’я Галохів:

Галоха Теодор, Галоха Євдокія (Теодора).

Обоє репресовані і вивезені до Сибіру в 1946 році за сина Володимира. Повстанця УПА. Померли невідомо де. Реабілітовані в 1994 році,посмертно.

9.Козак Григорій, батько повстанця Козака Данила. Репресований у 1946 році. Помер невідомо де і коли.

10.Славська Кароліна, дружина члена ОУН і УПА Славського Євстахія. Виселена до Сибіру у 1946 році. Виїхала до Польщі. Дочка проживає в с.Остап’є.

11.Сім’я Куцих:

Куций Ілля Атанасович, Куца Марія Павлівна.

Репресовані у січні 1945 року за дочку Стефанію, зв’язкову УПА.

12.Шило Марія Андріївна. Засуджена у 1947 році на 25 років. В 1954 році звільнена. Реабілітована. Померла у 2000 році.

13.Канюка Марія Андріївна. В 1946 році репресована на 10 років за чоловіка, члена УПА, Канюку Антона (псевдо «Чайка», «Оріх»). Після закінчення строку, в 1956 році повернулася в рідне село. Померла в 1988 році.

14.Сарабун Андрій Захарович, за співпрацю з УПА переселений разом із дружиною Павліною у Кемеровську область. Повернулися. Вже померли.

Сьогодні ми вже знаємо, що стоїть за словом “ репресовано”. Це замордовані в Чорткові, Самборі, Львові, Тернополі, Умані та інших місцях. Реабілітовані – це ті, що відмучились у більшовицьких таборах смерті, вижили, повернулись додому, але тюрма вкоротила їм вік. Це наша історія, забута: страшна, але наша. І ми повинні її знати.

 

3. Видатні люди

Пройшов час. В силу нових історичних процесів подули і на нашу землю вітри свободи, несучи знедоленому народові кращі весни.

Сьогодні рідному селові приносить славу інше покоління. Це роботящі хлібороби, які оновлюють   село, учителі, що навчають дітей у новій трьохповерховій Остап’ївській ЗОШ І – ІІІ ступенів та інших школах держави.

 

Це священики, які несуть слово Боже до людей: о.Крицький П., о.Колта М., о.Козак В., о.Влох Є., о.Кремза В. та сестра – монахиня Бернадетта (Мудра Р.).

Лікарі: Журавель М., Мартинюк Г.О., Мелих О. Р., Сарабун М.П., Волошин І.В., , Галущак А. Ю..

Журналісти : Гуцалюк Т.І., Шило Г. Є..

Правники: Жданюк І. Б., Шпак І. Д., Антонюк Р. С., Швачук В., Савончак І.В..

Військові : Довгань П.М., Турчин М. С., Зварич І.М..

Працівники у галузі мистецтва та культури: Яценик В.М., Галоха П., Фучило О.М..

Викладачі та науковці вищих навчальних закладів України: Гук Б. І., Фучило Я. Д..

Ми пишаємося нашим випускником  1976 року,  науковцем, професором, доктором філологічних наук, ректором  Київського національного лінгвістичного університету, заслуженим працівником освіти України Васьком Романом Володимировичем.

Відомий в Україні як учений-лісівник, дослідник теоретичних та практичних аспектів плантаційного лісовирощування, лісової селекції, природного поновлення лісів Ярослав Дмитрович Фучило – академік Лісівничої академії наук України, доктор сільськогосподарських наук, старший науковий співробітник, професор кафедри лісовідновлення та лісорозведення Національного університету біоресурсів і природокористування України (м. Київ).

Неоціненний внесок у культуру рідного села зробив колишній наш односельчанин випускник Остап’ївської школи, а тепер житель Великих Бірок Тернопільського району Павло Галоха. Прекрасним архітектурним пам’ятникам, які є в Остап’ї, ми завдячуємо йому. Це відновлена статуя Матері Божої, яка була поставлена на честь скасування кріпацтва і знищена повністю за часів радянської влади. З 1995 року фігура Марії стоїть на високому постаменті, лагідно оглядає усіх нас, даруючи свій покров і милосердя.

 Це чудовий архітектурний ансамбль, присвячений борцям за волю України. Це скульптура Ісуса Христа, побудована в 1991 році, яка стоїть у центрі села на перехресті чотирьох доріг.

 

 

 Місце для своєї роботи Павло Галоха обрав дуже гарне. Кругом скульптури ростуть високі вічнозелені туї, зеленіє трава, ніколи не зникає різнобарв’я квітів. Постамент майстерно викладений із звичайного каменю. Статуя дуже красива, адже талановитий скульптор вклав у неї любов і віру. В Ісуса благородна посадка голови, високе гарне чоло, міцно стиснуті уста. Волосся трохи хвилясте, довге. Ліва рука на серці, а правою Спаситель ніби благословляє наше село і всіх його мешканців.

Традиційно кожного року сюди приходять випускники школи просити Ісусового благословення. Молодята, йдучи до шлюбу, благають Христа про щасливе сімейне життя. Люди вірять, що Ісус допоможе їм, саме тому на правому боці постаменту викарбовані слова:

«Спаси і сохрани, Господи,

Село це і людей Твоїх!»

Джерельна вода завжди рятувала від спраги подорожніх

 

 

 

 

 

Окрасою села є дві старовинні споруди: церква святого архистратига Михаїла та римо-католицький костел. Збудовані ще відповідно у 1900 і 1905роках, вони до сьогодні милують око своїми оздобленнями, прекрасним хоровим церковним співом, гучними дзвонами, які щоразу закликають парафіян до молитви.

Церква.

 

Костел.

 

Розповідь про ще одну талановиту людину. Яценик Володимир Михайлович, народився на Лемківщині, в селі Поляни, Краківської області, Кроснянського району, 1941 року, згадує: “ Лемківщина! Край моїх прадідів, дідів, батьків, мила моєму серцю сторона. Гори, ліси, полонини, потічки з чистою джерельною водою – це далеко неповний перелік цих чудових краєвидів, звідки походить мій рід. Я гордий за свій родовий корінь. Мій прадід, по батьковій лінії, був на той час освіченою людиною. Працював сільським вчителем. Він був наділений природою чудовим голосом, прекрасно співав.

Рідний брат татового батька працював дияконом при сільській церкві, де згодом навчався цієї премудрості і мій батько, який володів гарним голосом, добрим музичним слухом, грав на скрипці. 1945 рік. Закінчилась Велика Вітчизняна війна, яка принесла і в наші краї руїни, спалені хати і господарські будівлі. І саме в цьому році, внаслідок злочинної змови між урядами Польщі і Радянського Союзу, корінних жителів Лемківщини почали насильно виселяти з рідних земель на Радянську Україну. Цю трагічну сторінку пережила і наша родина. Нас, як і більшість інших сімей, було переселено в Тернопільську область, в село Остап’є. Це було одне із найбільших сіл району, як по території так і за кількістю населення. Приїхала наша сім’я, батько, мати і нас троє дітей, без засобів для існування. Поселили нас в старенькій глиняній хатині під соломою, в центрі села, біля церкви. Я часто згадую своє босоноге дитинство, основною місією якого було випасання як своєї так і сусідських корів. Мені важко вирвати з душі перші дитячі враження, вболівання, радощі. В сім років я поступив в перший клас Остап’ївської, тоді ще семирічної школи. До сьогодні наша школа залишилась в моїй пам’яті, як храм науки, як перший сільський університет. Добрим словом згадую своїх перших вчителів, які дали мені початкові знання, навчили мене бути чесною і порядною людиною. Ще в школі, крім навчання, мене захоплював спів. Вже тоді я володів хорошим голосом, яким наділила мене природа. Цей дар мені генетично передався від моїх прадіда і батька. Пам’ятаю, в недільні чи інші святкові вечори, збираються на вулиці старші парубки і обов’язково шукають мене, ще школяра, приводять до гурту і починаємо співати українські народні пісні, які слухало майже все село.

Після закінчення школи, по рекомендації вчителів, я поступив в Теребовлянський технікум підготовки культурно-освітніх працівників. Незабутні студентські роки. В технікумі я був основним виконавцем сольних вокальних номерів. Брав активну участь у всіх мистецьких заходах ройону і області.

Після закінчення технікуму я один із всіх випускників, отримую направлення в розпорядження обласного управління культури облвиконкому. По приїзду в Тернопіль мене направляють в обласну філармонію на посаду артиста хорової академічної капели. Чудові роки моєї артистичної діяльності. Гастрольні поїздки по Україні, Білорусії, Прибалтиці, Молдовії, Росії. Через два роки мене запрошують у відомий професійний ансамбль пісні і танцю “ Подолянка”, Хмельницької обласної філармонії, з яким я побував на гастролях в Польщі, Чехословаччині, Болгарії. Незабаром концерти на Далекому Сході Росії, від міста Владивостока до Москви, де термін наших гастролей тривав майже пів року. Враження залишилось на все життя.

Але все хороше має свій початок і свій кінець. Із-за сімейних обставин мені прийшлось закінчувати гастрольні поїздки. В Тернополі мене приймають на роботу інструктором культвідділу обласної ради профспілок, пізніше запрошують в управління освіти і науки м. Тернополя, на посаду заступника начальника управління з кадрових питань. В даний час я працюю ще в міському Палаці культури “ Березіль ” ім. Леся Курбаса на посаді головного адміністратора.

Минають роки. В 2008 році минуло 50 років, як я закінчив середню Остап’ївську школу.

Кожного року, випускникам школи одна за одною стеляться дороги у

широкий світ. Кому вчитися, кому на роботу, а хто взагалі знімається з гнізда батьківського і їде на довгі роки в Польщу, Італію, Грецію, Португалію, в пошуках кращого життя. І все ж, куди б не занесли вітри життя остап’ївців, вони залишаються остап’ївцями – як невгасиме тепло вогню отчого дому, бережуть у своїй пам’яті немеркнучі святині рідного села.

 

 

4.Остап’ївські таланти

Взагалі багато талановитих людей було і є у моєму селі. В ХІХ – ХХ століттях в Остап’ї досить розвинутими були такі народні промисли як ткацтво, килимарство, вишивання, різьблення по дереву, лозоплетіння, ковальство, розписи по стінах хат, печах, скринях, писанкарство. Найбільш розвиненими видами було ткацтво та килимарство. У селі було декілька ткацьких верстатів. Та до килимарства потрібно було мати талант. Кажуть старожили, що таким рідкісним талантом володів Крисоватий  Ілля. У нього що не килим – то нові візерунки. Вмів він застосовувати і рослинні орнаменти, зокрема з мотивами галузок чи листочків, що чергуються з площинно трактованими плодами. Ще до сьогодні зберігся його килим з великим букетом троянд на чорному тлі. Створював майстер і композиції з геометричним орнаментом.

Розповсюдженим в селі видом народної художньої творчості було плетіння з лози. Найвизначнішим майстром плетіння був Варшава Йосип. Від величезного розміру кошелів до кошичків для паски, від столів до невеличких кріселок – ось неповний перелік умінь майстра. А скільки малят виколихали його плетені колиски! Важливо, що секрети плетіння він багато років передавав гуртківцям школи.

Улюбленим видом народної творчості в Остап’ї була обробка дерева. Майстерно вирізьблені піддашшя, перила прикрашають будівлі селян; меблі, дитячі колиски ще до сьогодні зберігаються у деяких домах. Сьогодні ми можемо похвалитися молодим майстром цієї справи - це Куньо Віктор. Він уміє вирізьбити будь-чий портрет, образ Божої Матері чи Ісуса Христа, тарілку чи хлібничку, полицю чи шкатулку.

Але не можна опустити наймасовіший вид художньої творчості – вишивку. Нею прикрашали і прикрашають одяг, занавіски, доріжки, подушки, скатерті, килими тощо. Раніше переважали хрестикові вишивки з квітковими мотивами, зараз більшого поширення набули вишивки з геометричним орнаментом. Наприклад, рушник вишивається по обидві сторони від кінців широкими смугами. Кінці рушників мережать і пров’язують тороками з основи полотна, на якому вишивають, або з білих катушкових ниток. Скатерті оздоблюються по крайній лінії,по центру,по діагоналях, по сегментах. Вишивані скатерті часто доповнюються мережкою та торочками.

В останні роки поряд із скатертями широко розповсюдилися оздоблені вишивкою серветки. Найчастіше вони вишиваються у комплекті: одна велика і шість або дванадцять менших. Весь комплект гармонійно витримується в одному орнаментальному та композиційному рішенні. Вишивкою оздоблюють невеликі за розміром декоративні подушки та наволочки.

Найбільшою популярністю користуються жіночі блузки. Основною декоративною частиною блузки є рукав. Він вишивається особливо ретельно. Як і перед, рукав вишивають пишними квітами рослинного мотиву чи широким узором геометричного орнаменту. На рукавах вони розташовуються горизонтально або вертикально впродовж усього рукава від плеча донизу. Чоловічі вишивані сорочки оздоблюються меншою кількістю орнаменту, який розташовується в залежності від крою сорочки. В сорочках з довгим рукавом частіше замість комірця зустрічається стійка, яка разом з вузеньким манжетиком прикрашається вузькою орнаментальною смужкою. Такою ж смужкою прикрашається пазуха чоловічої сорочки від стійки донизу.

Сьогодні в селі вишивають майже в кожній сім’ї. Багато талановитих майстринь творять неповторну красу. Та серед них в першу чергу слід згадати Красу Стефанію та Волошинович Марію. Вони – активні учасниці районних виставок народної художньої творчості. Вишивають хрестиком і низкою. Майстриням характерне відчуття кольору, гармонії, висока техніка виконання.

Ще одна розповідь про скромну, талановиту людину. Козак Ярослав Михайлович народився 8 березня 1933 року в селі Остап’є, у простій сільській родині. Крім нього в сім’ї було ще два брати. Трагічна доля спіткала одного із них. Він загинув у 1945 році у своєму рідному селі під час знешкодження бомби, над якою працювала саперна група. Сім’я жила досить бідно. Мати була швея, і тим заробляла на хліб. Батько був авторитетною особою в селі. Ярослав ріс здібним хлопчиком. У нього ще змалечку батьки помітили талант до малювання. Після закінчення 6-ти класів Козак Ярослав працював у колгоспі, пізніше навчався у м. Скалаті на кіномеханіка. Працював мотористом. Потім служба в армії. Служив в Середній Азії. У воєнній частині працював кіномеханіком, там закінчив вечірню школу, де здобув повну середню освіту. Ще в армії зарекомендував себе людиною незвичайного таланту художника. Оформляв воєнні статути та стенди. Після демобілізації приїхав у своє рідне село. І вже решту свого життя присвятив художньому ремеслу. Спочатку копіював картини, а потім з-під його пензля виходили незрівнянні шедеври. Найбільшу перевагу надавав іконопису. До талановитого художника приїжджали люди з різних сіл робити замовлення. За все своє життя Козак Ярослав Михайлович намалював близько тисячі ікон. Тільки в його помешканні нараховується десь до п’ятдесяти витворів мистецтва. Деякі з них зафіксовані на плівку.

На жаль, доля до тієї великої людини не була поблажливою. У 1980 році у нього повністю паралізувало праву руку. Але з цього часу талант у художника не згас, навпаки, майстер кинув виклик долі і написав ще велику кількість картин та образів вже лівою рукою. І потрібно відмітити, що пізніші шедеври зовсім не поступаються попереднім.

Однак хвороба взяла своє. Козак Ярослав помер у 2005 році.

Він ще багато носив у своїй уяві картин, але задум реалізувати уже не вдалося.

Громадськість села Остап’є завдячує Козаку Ярославу Михайловичу за те, що у 1968 році він добровільно взяв участь у реставрації церкви незважаючи на погрози та заборону зі сторони районних властей, він своїми руками розмалював усю баню церкви. Кольори цих картин, освячені роками, і досі не поблідніли, вони ще довго будуть прикрашати верхню частину храму і милувати очі парафіян.

Крім великого таланту художника у пана Козака були неабиякі аматорські здібності. У 1960 році він організовує в селі драматичний гурток, згуртовує навколо себе обдаровану молодь села. Під його керівництвом демонструються різні вистави, зокрема: “ Шельменко – Денщик ”, “ Украдене щастя ”, “ Назар Стодоля ”, “ За двома зайцями ”, “ Сто тисяч ”, “ Фараони ”, “ Степовий гість ” і інші. Завдяки Ярославу Михайловичу, який завжди грав в головних ролях, гурток набував широкої популярності не тільки у своєму селі, а й у ближніх населених пунктах. Паралельно з мистецькою та аматорською працею Козак Ярослав ще мав хист до музики, добре грав на трубі, мав прекрасний голос. Він і став ініціатором відкриття сільського музичного ансамблю. Їх часто запрошували грати на весіллях.

Надзвичайно теплими словами згадував пан Ярослав свого батька Михайла Костянтиновича. У 1920 році останній був головою товариства “ Просвіта ”, він був і членом ОУН. Заарештований 17 березня 1941 року. Помер 28 червня 1942 року у тюрмі в місті Магнітогорськ, Челябінської області. Ярослав Михайлович мав багато друзів не тільки у селі, а й за кордоном. про нього теплими словами відзивається його польський приятель Бован у газеті “ Наше слово ”№ 51, 22 грудня 1991 рік. На жаль, праці Козака Я. М. ніколи не афішувалися на виставках. Він був скромним сільським художником і не намагався прославлятись. Та все ж його картини – шедеври художнього мистецтва, а сам художник – гордість свого села.

 

5. Святиня рідного села

В с.Остап’є є місце, яке особливо виділяється своєю величчю. Це наша святиня – церква св. Михаїла. Тут навертаються думки про долю рідного краю, моїх земляків. Бо бачила наша церква те, чого ми вже сьогодні не знаємо, вона ніколи не була байдужою до долі мого села, до його історії.

Сьогодні ми говоримо про стоп’ятилітній ювілей нашої святині і дякуємо Богові, що дав нам таку вірну супутницю на дорозі життя остап’ївчан, яка упродовж усіх років спільно з жителями села подорожувала серед трудів і страждань, у вірності і любові до нашого Господа, допомагала їм вистояти у важкі часи, не впасти у зневіру, а за всяких історичних обставин неухильно вірити і славити ім’я Боже.

У 1905 році новозбудовану церкву освятив Преосвященний Митрополит Андрей  Шептицький. Із розповідей старожилів відомо, що ця зустріч була підготовлена парафіянами села особливо урочисто. Це було незабутнє торжество в селі.

Церква св. Михаїла в Остап’ї з часу будівництва храму і до 8 березня 1946 року завжди була греко-католицькою. 8 березня 1946 року відбувся неканонічний організований КДБ Львівський собор, що скасував греко-католицтво в Галичині. З цього часу почали насильно закривати греко-католицькі церкви. І лише напередодні святкування 2000-тисячного ювілею Різдва Христового почалося відродження греко-католицької церкви. У 1989 році греко-католицька церква знову зайняла легальне становище.

Отож, після цієї історичної довідки повернімося знову до нашої святої церкви. Від часу побудови церкви у 1905 році до 1912 року парохом в Остап’ї був Іван Рейторовський. З 1913 року і по 1940р – отець-мітрат Теодор Пайкуш. Нелегкі це були роки, як і нелегкою доля самого отця. Всім парафіянам відомо, що родина Пайкушів похоронила зовсім молодого ще сина (у віці 19 років),який загинув у 1923 році. Похоронений на Остап’ївському цвинтарі, як і вся родина пізніше. Навіть молодий син, що проживав у Львові, заповів похоронити себе у родинному склепі поряд з батьками і братом в Остап’ї.

Після смерті о. Теодора Пайкуша в 1940 році став парохом о. Богдан Геврич. Про його долю хотілося б розповісти більш детальніше, бо ми не маємо права забути про те, що пережив у своєму житті він, як священик і як просто людина. Народився Геврич Богдан Антонович в с. Хлібичин Коломийського р-ну, там і похований. Прийшов в Остап’є, тішився з того, що міг донести слово Боже до людей, які його любили, вірили. І він навчав.

Та недовго це тривало. Після Львівського Собору 1946р. всіх священослужителів зобов’язували підписати московське православ’я. Непокірних арештовували і висилали в Сибір. Не скорився і отець Богдан Геврич. Забрали в тюрму. А в нього залишилась дружина з 5 малими дітьми. Далі записано зі слів самого о. Геврича: “У тюрмі мене мучили, вирізали хрест на спині і зняли шкіру, щоб записався в православ’я. Лякали, що більше ніколи не побачу своїх дітей. Та коли кат тюремний почув як я сказав, що Бога і церкву люблю найбільше, він перестав мене мучити. Ніби руки в нього опустилися.”. У тюрмі о. Геврич відкрив ще один свій талант. Якось він зробив операцію на апендицит хворому, який вже помирав. Без усяких для того умов, врятував життя людині. Знаючи, що після відбуття терміну покарання йому буде заборонено виконувати священослужіння, о.Геврич вирішив лікувати людей. Після виходу із тюрми навчався в медучилищі у Львові. Всі екзамени здавав на “відмінно”, крім історії партії, бо так і не навчився брехати. Підпільно відправляв богослужіння, хрестив дітей, сповідав.

Будучи студентом Київського медінституту, Ярославу Гевричу, синові нашого отця, згадали минуле його батька дуже швидко. Тай сам він був патріотом з великої літери. Одного разу зі студентами вивішали жовто-синій прапор. Арештували. У таборі здружився з В’ячеславом Чорноволом, який пізніше написав книжку про своїх 20 друзів, серед яких був і Ярослав Геврич. Після заслання Ярослав закінчив медінститут у Смоленську (допомогли поступити дисиденти Данієль і Синявський ), до виходу на пенсію працював в Турці на Львівщині. Дочки о. Геврича проживали у м. Івано-Франківську.

Ось така журна і трепетна розповідь про долю о.Богдана Геврича та його родини.

Окремо хочу наголосити на великій просвітницькій роботі нинішнього пароха с.Остап’є отця-декана Михайла Буртника,який є духівником остап’ївчан з 1992 року. Він – цікавий співбесідник, вміє зворушити і захопити людей. Кожному, хто б не звернувся, може дати добру пораду. Добрий оратор і проповідник, відзначається активністю в громадському житті села. Дякуючи йому, сьогодні церква і школа завжди поруч, а це надзвичайно важливо, бо у школі – майбутнє України. Так, в першу чергу заслуговує на увагу саме наполеглива праця о.Михайла по вихованню молодого покоління.

При церкві працює недільна катехитична школа для дітей молодшого шкільного віку, святково й урочисто маленькі християни приймають Перше святе Причастя. Назавжди залишаться в пам’яті односельчан піші ходи на прощі до святої галицької перлини – Зарваниці і щирі молитви там разом з нашим отцем.

Незабутніми є сторінки історії драмгуртківців. Здавалося, їм під силу зіграти усе: страшного Пилата і рицарів, блудного сина і Матір Божу. Ніколи не зітреться з пам’яті відтворення Хресної дороги,що пройшло вулицями села. А з якою цікавістю приймали наш Вертеп у навколишніх селах: Зарубинцях, Магдаліївці.

Та найбільше вражень, мабуть, у членів гуртка з вивчення Святого Письма. Зустрічі у теплому сімейному колі в домі священика спочатку дивували молодь, а потім так захопили, що інколи у великому залі не поміщалися всі бажаючі. І знов дивина: тут можна почувати себе вільно, можна про все запитати і почути відповідь. Як це важливо для молоді, адже не про все запитаєш у церкві. Молитовні вечори і розважальні вечорниці, репетиції вистав і бесіди та настанови. А отець – режисер гуртка і просто дотепна людина, актор і вдумливий, вимогливий до себе та інших, щирий, добрий і твердий та непохитний у своєму рішенні.

Досвід його роботи з молоддю заслуговує на увагу, особливо заняття у щотижневому гуртку, який відвідує багато юнаків та дівчат. А п’єси та інсценізації, поставлені драматичним гуртком, не залишають байдужими нікого. Жителі навколишніх сіл спішать до Остап’я,  щоб побачити прекрасне дійство.

 

3. Традиції, звичаї, обряди

Однією з найдавніших форм духовної культури народу є його звичаї, традиції, обряди. У моєму селі теж є свої повсякденні правила поведінки, символічні дійства, приурочені до відзначення найбільш важливих подій у житті села, родин, окремих осіб.

Надзвичайно урочисто в Остап’ї відзначають Різдвяні свята, до яких готуються заздалегідь. Уранці 6 січня починається готування Святої вечері. Традиційно це має бути 12 страв. До хати вносять необмолочений пшеничний сніп і ставлять на найпочесніше місце – під образами. Бабуся мені розповідала, що колись не було ялинки. Тепер же Різдво не обходиться без прикрашеної лісової красуні. На столі має бути сіно ( «баба»), під столом, або й по всій хаті солома ( «дідух»). На соломі діти «мекають», «квакають», «кудахкають», що має забезпечити щедрий приплід худоби у прийдешньому році. Після появи першої зірки на небі, яка сповіщає про народження Божого дитяти, родина сідає вечеряти. На столі у хлібі горить свічка. Перша страва, яку повинен покуштувати кожен, є кутя. На Святвечір приходять колядники (це діти, а дорослі приходять окремо на другий день Різдвяних свят). Цікаве дійство показують вертепники. Увесь цикл Різдвяних свят супроводжується своєрідними піснями – колядами.

Найпоширенішими забавами у великодні дні є хороводи у супроводі весняних обрядових пісень, що проводяться біля церкви. У нас такі пісні називаються ягілки. Переважна більшість ягілок нагадують драматизовану гру, своєрідний театралізований хоровий діалог.

Вже стало традицією на другий день Великодніх свят організованою процесією після церковного Богослужіння люди зі священиком йдуть на цвинтар, щоб пом’янути тих, хто там покоїться.

Цікавим є таке обрядове дійство, як замаювання хат і господарських будівель гілками зелені на Зелені свята. У нас закосичують також образи, вікна. Долівку встеляють пахучим, так званим, татарським зіллям.

Давнім і найбільш емоційним літнім торжеством було купальське свято, або Івана Купала. Зараз це свято трохи призабулося. А колись, мені розповідала бабуся, було дуже цікаво. Цього дня дівчата плели вінки, кидали їх на воду, передбачаючи свою долю. Увечері збиралися дівчата і хлопці, запалювали вогонь, вели навколо нього хороводи, співали пісень, перестрибували через нього. У цей день дуже важливо є назбирати лікарських рослин, бо це зілля буде мати цілющі властивості. Існувало повір’я про чародійну силу цвіту папороті, яка розцвітала єдиний раз на рік – у ніч на Івана Купала.

На свято Спаса ( 19серпня) люди святять яблука та груші, які старші люди ніколи не їдять, поки вони не освячені.

Є багато у селі цікавих традицій та обрядів, не пов’язаних з релігійними святами та календарем. Це хрещення дитини, шлюб, похорон людини.

 

 

Висновки

Спасибі тобі, колиско нашого дитинства. Село моє рідне, що викохало нас на своєму лоні.

Село любові й весни, дочки твої і сини,

завжди тебе пам’ятатимуть, де б не бували вони.

Неба - погляд блакитний,ліс, як страшно похитний,

скали мої, квіти р’ясні, все тут любе мені.

Часто, як весело чи гірко, галицьку чую говірку,

 крізь святу даль і сльоту, пісню пригадую ту.

Село любові весни,дочки твої і сини

завше тебе пам’ятатимуть, де б не бували вони.

Незабудь і ти села, рідної хати, і сім’ї, де виростав ти змалку.

Незабудь своєї ані матір, що дала тобі життя, домівку.

Знаю, що я, напевне, не зуміла зібрати докупи всього того, що буйні вітри століть порозкидали і кинули в забуття. Та я старалася, як могла, використати все доступне мені й цінне, що почула від старших людей, що бачила і мала можливість пережити сама.

 

Список використаних джерел:

І. Спогади:

1. Библюк Марії Богданівни

2.Кісіля Петра

3.Крисоватої Ганни

4.Лебідя Ярослава Васильовича

5.Сарабун Зеновії Євстахівни

6.Яценика Володимира Михайловича

ІІ.Використана література:

1. . Горислав Осінчук. «Просвіта» на Підволочищині (короткий іторичний нарис). – Тернопіль, 2002. – 156 с.

2.За Україну, за її волю… Книга Пам’яті Підволочиського району. Частина 2. – Тернопіль: «Збруч», 2009. – 600 с.

3.Підволочиська земля в спогадах емігрантів. Книжково-журнальне видавництво «Тернопіль», 2993. – 173 с.

4.Ярослав Депутат. Патріотизм і трагедія (участь воїнів УПА Скалатщини в національно-визвольній боротьбі українського народу). – Тернопіль: «Поліграфіст», 2002 – 104 с.