ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ ДЛЯ ТЕМАТИЧНОГО КОНТРОЛЮ

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ ДЛЯ ТЕМАТИЧНОГО КОНТРОЛЮ

1.     Назви найдавніший смичковий інструмент, що побутував на теренах Ук­раїни.

Інформація-відповідь

Басоля, або басоль — український народний струнний смичковий інструмент басового регістру. Формою він схожий на віолончель і також має чотири струни.

Ще й зараз в ансамблях українських троїстих музик, особливо з централь­них районів України, використовують цей стародавній смичковий інструмент.

Проте ще давнішим смичковим інструментом, що побутував на території України, був гудок або смик.

Гудці, тобто музиканти, які виконували пісні, акомпануючи собі на гудку, були популярні за часів Київської Русі. Гудок називають руською народною скрипкою.

2.     Хто такі кобзарі, бандуристи, лірники? Що ми знаємо про спеціальну мову, якою спілкувались між собою кобзарі та лірники?

Інформація-відповідь

Улюбленим інструментом українського народу була кобза. Найдавніша кобза мала три струни. Із часом інс­трумент ускладнювався: на ньому збільшилась кількість струн до 40—50, і він вже став називатися бандурою. На­родних співців — музик, що грали на цих інструментах,— називали кобзарями і бандуристами. З XI—XVI ст. в Ук­раїні була поширена і ліра (інші назви — рила, риля).            

Про ліру і лірників трапляється менше відомостей, ніж бандурист про кобзарів. Царський уряд добре розумів силу кобзарського співу, в якому бу­ли відтворені страждання і мрії про волю українського народу. Кобзарі та лірни­ки жорстоко переслідувались у всі часи, а особливо у XIX та на початку XX ст. Тому, щоб мати можливість безпечно спілкуватись між собою, кобзарі та лірники мали свою особливу таємну мову, яку вживали з метою конспірації.

Наприклад, зустрілися два кобзарі та й завели розмову:

—  Кудень клевий, либідю!

—  Аби тобі кудень клевитий!

Цей діалог перекладається так: -«Доброго дня, діду!», «Нехай тобі буде цей день іще кращим!»

На цю мову кобзарі та лірники переходили, коли поряд нікого стороннього не було, щоб не привертати зайвої уваги.

3.    Хто з відомих українських художників приділив найбільше уваги дослід­женню та зображенню кобзарства?

Інформація-відповідь

Українське кобзарство завжди приваблювало увагу митців. Зображували його у своїх творах Т. Шевченко, Л. Жемчужников, П. Мартинович, І. Рєпін, М. Лисенко, Г. Хоткевич та ін.

Опанас Сластьон.               Опанас Сластьон.

Портрет кобзаря                 Портрет кобзаря

Ф, Д. Куіпнерика                Самійла Яшного

Але найбільше уваги дослідженню та зображенню кобзарства приділив ві­домий український художник і збирач народних творів Опанас Сластьон. Своїм пензлем він увічнив у портретах образи кобзарів Петра Сіроштана, Самійла Яшного, Степана Зозулі, Михайла Кравченка, Федора Кушнерика. Зустрічався він із кобзарями Опанасом Баром, Остапом Вересаєм, Іваном Кравченко-Крюковським, вивчав їхню творчість, записував думи, історичні пісні, що виконували ці кобзарі, організовував їхні виступи на мистецьких зібраннях.

Особлива дружба пов'язала О. Сластьона з кобзарем Михайлом Кравчен­ком. Про цього народного співця Опанас Сластьон написав книгу «Кобзар Ми­хайло Кравченко та його думи», яка побачила світ у Києві у 1902 р.

4.    Як називались цехи у XVIII—XIX ст., які об'єднували кобзарів та лірників?

Інформація-відповідь

Скрутне матеріальне становище, соціальна незахищенність кобзарів та лір­ників змусили їх об'єднуватись в організації, які б захищали їхні інтереси. Уже наприкінці XVII ст. на зразок міських ремісних цехів почали виникати братства (гурти) кобзарів та лірників. Організацію братств, їхню діяльність народні спів-ці-музики тримали в таємниці. У кобзарсько-лірницьких братствах, як і в цехах

ремісників, були керівники — «цехмайстри», «майстри», вчителі та учні (під­майстри). Вони мали свої статут, касу, хоругву, таємну мову, свій суд.

Братства регламентували діяльність кобзарів та лірників, піклувалися про підготовку молодих співців тощо. Кобзарям та лірникам відводилась певна те­риторія, на якій кожний із них мав право грати та співати. Виконувати ду­ми, пісні, грати на бандурі та лірі, як правило, братство надавало право тому, хто пройшов повний курс навчання у свого вчителя. Правом брати учнів во­лодів не кожний співець-музика, а лише той, хто мав відповідний стаж — де­сять років. Вищим органом братства були збори, на які повноправні члени, що мали «визвілку» — дозвіл на кобзарювання — сходилися раз чи кілька разів на рік. Досвідчені братчики, чи, як їх називали, «діди», приводили з собою і «хлопців»-учнів.

Учень повинен був заробити на вступний внесок до братства. Коли випро­бування скінчалися, «хлопець» поставав перед гуртом. Були спеціальні цере­монії посвяти в лірники. Наприклад, у Подільській губернії після екзамену один із «дідів» подавав «учневі» хліб. Той відрізав від нього три окрайці, посипав їх сіллю і клав за пазуху. Це й називалося «взяти визвілку» і було найважливішим актом, що надавало право носити ліру.

5.    Який інструмент оспіваний Лесею Українкою в «Лісовій пісні»?

Флояра Інформація -відповідь

«Як солодко грає, Як глибоко крає, Розтинає білі груди, Серденько виймає...»

Ці хвилюючі рядки «Лісової пісні» Леся Українка присвятила сопілці. Чарівними звуками цього інструменту Лукаш розбудив почуття Мавки, її кохання. Дослідженнями вчених встановлено, що сопілку наші предки знали понад 20 тисяч років тому.

Про сопілку створено безліч легенд, переказів, пісень, частівок. А в за­хідних областях України ще й нині старі люди переказують цікаве повір'я: «Якщо знайти в бору зелену вербу, котра не чула шуму води і крику півня, та зробити з того дерева сопілку, то буде така чарівна дудка, що під неї всі тан­цюватимуть, і навіть мертві повставають із могил...». Сопілку можна зроби­ти з калини, черешні, а найлегше — з бузини, в якої м'яка серцевина, а також із верби, очерету та липи. Найкраще гілочку зрізувати близько до кореня, де деревина твердіша. Різновиди сопілок: гуцульська теленка, денцівка, зубівка та флояра (флоєра).

6.    Який інструмент і чому називається «флейтою Пана»?

Інформація-відповідь

«Флейта Пана» — дерев'яний музичний інструмент стародавнього поход­ження. Це — багатоствольна флейта. Вона складається з кількох з'єднаних між собою очеретяних чи дерев'яних трубочок різної довжини. Інструмент цей ві­домий у різних країнах. Греки називають його «сірінга», грузини — «ларгеми», «соннари», литовці -- «скудучай», молдовани — «мускал», «най». В Україні-Русі його називали цівниця, кугикли.

Козлоногий Пан, син Гермеса та Пенелопи,— божество у грецькій міфології. Спочатку він вважався богом лісів, отар, пастухів, пізніше — покровителем усієї природи. Пан мав лагідну та веселу вдачу. Одного разу він побачив німфу Сірішу і покохав її. Він наблизився до неї, але та, побачивши козлоногого Пана, зі страху втекла. Пан почав наздоганяти німфу, дорогу якій перетнула річка. Сірінга ста­ла благати бога ріки, щоб той врятував її, і той перетворив її на очеретину. Пан у смутку зрізав кілька очеретин, скріпив їхні нерівні колінця воском і заграв. На честь німфи Пан назвав цей інструмент сірінгою. З того часу Пан полюбляє грати на своїй флейті-сірінзі, а німфи, що завжди оточують Пана, пускаються в танок... В Українській міфології також є аналог Пана — Чугайстер. Він живе у Карпатах, серед місцевих жителів вважається добрим духом лісів, помічником пастухів. Чу­гайстер грає свої прекрасні мелодії на своїй флейті — свирілі.

7.    Як називається гуцульський ритуальний інструмент?

Інформація -відповідь

Трембіта — гуцульський ритуальний інструмент. Нею користувались у дав­нину, сповіщаючи про народження, смерть людей, а також про весілля.

Це духовий інструмент, особливістю якого є те, що він буває завдовжки до трьох метрів. За гуцульським повір'ям для виготовлення трембіти найкраще брати ялину, в яку поцілив грім. Дві половини вижолобленого стовбурця слід склеїти й оповити корою берізки, що росте над водоспадом. Тоді трембіта гра­тиме сильно, а коли треба,— то і ніжно.

Звук трембіти надзвичайно гучний. У Закарпатті гуцули, « трембітаючи», скликають до гурту худобу, подають умовні сигнали сусіднім селам, сповіщають про своє місцезнаходження в горах.

8.    На якому духовому інструменті виконавець може акомпанувати власному співу?

Інформація-відповідь

З усіх духових інструментів тільки на одному виконавець може акомпану­вати власному співу. Це коза, або дуда — надзвичайно поширений свого часу український народний інструмент.

Його різновиди в багатьох народів ще й зараз у великій пошані: у бол­гар — «гайда», в англійців — «багпайп», французів — «корнемюз», німців — «закпфейфе», а в шотландців, як основний національний музичний інстру­мент,— «волинка». Доречі, в Шотландії існують навіть військові оркестри з музикантів-волинщиків.

Інструмент являє собою зроблений зі шкіри або міхура повітряний резервуар (під час гри виконавець тримає його під пахвою, натискуючи), в який вмонто­вано трубки для вдування повітря і отримування звуків. Із двох металевих тру­бок одна призначена для виконання мелодії, а друга дає витриманий звук, що становить своєрідний органний пункт (витриманий бас).

Якщо виконавець — співець, він може використовувати інструмент для суп­роводу.