ЗАСОБИ ФОНОСТИЛІСТИКИ В ХУДОЖНІЙ ПРОЗІ

Міністерство освіти і науки України

Управління освіти і науки виконкому  Криворізької міської  ради

Відділ освіти виконкому Довгинцівської  районної у місті ради

Криворізька загальноосвітня школа І – ІІІ ступенів №109

  

 

 

 

 

 

ЗАСОБИ ФОНОСТИЛІСТИКИ В ХУДОЖНІЙ ПРОЗІ

 

 

 

 

Науково-дослідницька робота

вчителя української мови та

літератури                                             

                                   Бубели Лідії Іванівни

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП РОЗДІЛ 1. СПЕЦИФІКА ТВОРЕННЯ ЗВУКІВ І СЛІВ У ХУДОЖНІХ ТВОРАХ        Звук як одиниця мовлення        Особливості фонетичних засобів у художніх творах	3   5 5 9
РОЗДІЛ 2. ЗАСОБИ ТВОРЕННЯ СЛУХОВИХ ОБРАЗІВ У ТВОРАХ М. КОЦЮБИНСЬКОГО	16
ВИСНОВКИ   СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ	29   31

 

ВСТУП

 

Актуальність дослідження.

Звукова послідовність, що утворює тканину тексту, уможливлює утворення слів, фраз, речень. Естетичний ефект створюється, відповідно, за умови діалектичного поєднання звуків із ритмом та значенням (соматичними ланцюжками), й окремо від зазначених елементів фонетичного рівня впливати на читача, спрямовувати вектор його пізнання дійсності не може. Внутрішня форма змісту слова в поезії трактується сучасними літературознавцями й мовознавцями як естетична наповненість слова в певному контексті. Очевидно, що звуковий, образний і смисловий плани, значущі за своїм матеріально вираженим навантаженням, відбивають діалектично з’єднані паралелі, що є індикаторами чистої звукової мелодики емоційно забарвленої фонічної гами.

Літературно-художній твір становить мовленнєвий твір і тому представляє певну звукову послідовність, із якої складаються слова і речення. Музикальний естетичний ефект при цьому створюється за допомогою звуків і протиставлень на рівні висоти тону, інтенсивності тощо. Звуки мови поза значенням і контекстом не є фактом мистецтва. Звукова сторона творів художньої літератури складає єдність із ритмом та значенням й окремо від них на читача не впливає.

Звукова організація української мови утворює систему врівноваження вокалізму і консонантизму, сприяє плавності, мелодійності мовлення. Асимілятивні процеси представляють співвідносність між орфографією та звучанням, розширюючи при цьому діапазон використаних варіантів мовних одиниць у мовленнєвому потоці, породжуваному художньою діалектикою світосприйняття.

Експресивність мовлення, зумовлена образним уживанням елементів фонетико-орфоепічного рівня мовної системи, ґрунтується на звуковій матерії мовлення. Загальна фонетична забарвленість тексту уможливлюється умовою паралельного нагнітання – розташування звуків або звукових комплексів на певному звуковому відрізку.

Звукову будову української мови, вилив звукового ладу на вираження додаткових семантичних компонентів досліджували І. Білодід. М. Горелікова, М. Голянич, Н. Дащенко,  О. Снітко, В. Чабаненко та інші.

Мета роботи: дослідити засоби фоностилістики в художній прозі.

Реалізація поставленої мети передбачає розв’язання таких завдань:

• здійснити теоретичний аналіз наукової літератури;
• дослідити звук як одиницю мовлення;
• виявити особливості фонетичних засобів у художніх творах;
• проаналізувати засоби творення слухових образів у художній прозі.

Предмет дослідження – твори М. Коцюбинського.

Об’єкт дослідження- засоби фоностилістики у творах    М. Коцюбинського.

Матеріалом дослідження послужили тексти творів М. Коцюбинського.

Методи дослідження: аналіз і синтез, описовий, класифікаційний, метод зіставлення, спостереження.

Структура роботи. Науково-дослідницька робота складається зі вступу, двох розділів, висновків та списку використаних джерел. Загальний обсяг роботи становить 33 сторінки.

 

 

РОЗДІЛ 1

СПЕЦИФІКА ТВОРЕННЯ ЗВУКІВ І СЛІВ У ХУДОЖНІХ ТВОРАХ

 

1.        Звук як одиниця мовлення

 

Письмо є вторинним, додатковим щодо усного. Мовлення виникло як спосіб його фіксації. Комунікація в процесі розвитку проходить зовсім інакше, ніж у процесі письма. Говоримо зовсім не так, як пишемо, хоч і говоримо, і пишемо однією й тією ж мовою. До того ж. не кожний написаний текст добре сприймається, коли його озвучують, і, навпаки, є чимало прикладів, які засвідчують те, що навіть блискучі усні виступи у надрукованому вигляді втрачають свою «блискучість» [11, с. 23].

Усне мовлення на рівні прагматичному часто зіставляють з писемним, розглядаючи їх як певні різновиди мовленнєвої діяльності, але не завжди беруть до уваги, що мова на письмі ніколи не дорівнює усній ні своїм діапазоном, ні активністю сприймання й відтворення, ні гнучкістю думки. Можливості усного мовлення, яке живиться великою енергією духу, відтінюється тональним звучанням, збагачується «мовою тіла», є феноменальними [11, с. 24].

Усне мовлення супроводжують невербальні (несловесні) системи знаків. Саме невербальні знаки зумовлюють найбільшою мірою відмінність між усним і писемним мовленням. Якщо в писемному мовленні є лише один канал інформації (текст), то усне мовлення має два канали інформації: текст (висловлювані слова) та інтонація, міміка, жести тощо. Другий канал є надзвичайно вагомим при спілкуванні. Несловесну інформацію вивчають паралінгвістика та паракінесика. До паралінгвістики належать усі ті способи передачі інформації, які пов’язані з: звучанням мови: акустичні характеристики голосу (тембр, висота, гучність) паузи, інтонація тощо. До паракінесики належать жести і міміка [2, с. 180].

В усному мовленні надзвичайно різнобічно виявляється людська сутність – психічні особливості, інтелект, світосприймання, спосіб мислення, виховання здатність називати, оцінювати і – що дуже важливо – контактувати з іншими та впливати на них. Як своєрідний вокально-звуковий субкод, воно дає можливість максимально чітко висловлювати думку і точно, адекватно її сприймати.

Основою спілкування є усне мовлення. Воно нерозривно пов’язане з фонологічною організацією, властивою національній мові. Українська мова належить до милозвучних, тобто на слух вона наспівна, приємна, гучна. Це виявляється в акцентно-ритмічній структурі мови, а загалом – в інтонації слова й речення, у ритміці. Спостереження засвідчують: мелодичний малюнок українського слова зосереджений на другому переднаголошеному і кінцевому складах, що відзначаються найбільшою тривалістю, яка дає час, щоб, як висловлюється Н. Тоцька, «виспівати національну мелодію» [30, с. 15].

В. Чабаненко евфонією мови (милозвучністю) називає «здатність її фонетичної будови до мелодійного звучання і до створення звукозображання у висловлюванні відповідно до його змісту і художнього призначення» [33, с. 199].

Мелодійне звучання мови забезпечується ритмікою та інтонацією. Дослідженням цих стилістичних засобів художнього твору займалися такі відомі мовознавці, як: І. Білодід, Л. Булаховський, В. Шиприкевич, В.Мельничайко,  М.Пентилюк та ін.

Слово є засобом творення художнього образу в літературі. Усі мовні одиниці, взаємодіючи в системі художнього твору, створюють багатоплановий образ, який впливає на свідомість людини, її розум, почуття. Саме за допомогою слова ми змальовуємо навколишню дійсність в усіх її аспектах.

Велике значення в художній літературі мають слухові образи, через які передалося розмаїття звукового вияву життя. Це досить складний психічний процес, що протікає в людині на рівні підсвідомості. Творяться слухові образи на основі звуків: почутий колись органом слуху людини звук асоціюється з певним явищем чи предметом; коли людина його чує, у її уяві постає відповідний слуховий образ.

Питання про слухові образи, а саме засоби їх творення, у мовознавчій науці має складний і суперечливий характер. Це, насамперед, пов’язано з тим, ще кожен дослідник мас свій погляд.

Серед мовознавців, що приділили увагу вивченню слухових образів, були: О. Потебня [25], І. Франко [32], І. Білодід [29], В. Чабаненко [33], М. Гореликова [8], Д. Магомедова [8], Н. Тоцька [30], Н. Плющ [23] та ін.

О. Потебня вважав, що слово складається з трьох елементів: звукового набору, уявлення і значення. Саме другий компонент – це той образ, який виникає від почутого слова [25, с. 112].

І. Франко у своїй праці «із секретів поетичної майстерності» наголошує на тому, що звук вдало передає настрої і викликає їх у душі слухачів: література оперує словами, з котрих «...кожне має дане значення і більшість їх викликає в уяві певні конкретні образи, не надається до малювання таких настроїв, а коли й пробує робити це, то мусить уживати різних способів» [32, с. 122].

Слушною є думка Н. Плющ у праці «Звуковий живопис у поезії»: «Коріння поезії як словесного мистецтва тісно й нерозривно переплетене з мистецтвом музичним і танцювальним. У найдавніших формах поезії (історично доведено, що поезія набагато старша за прозу) ритм відігравав першорядну роль» [23, с. 13].

Так, у радянському мовознавстві трактували звук з позицій марксистсько-ленінської філософії і досить безапеляційним було твердження про те, що «...зв’язок між словом, звуковим комплексом і поняттям довільний». Взагалі, у мовознавчих працях радянського часу свідомо уникали розмов на тему звукового змісту тексту, значення звукової форми в мові і т. п. [16, с 29].

Останнім часом ситуація змінюється, і прикладом може бути увага до теорії звукосимволізму та фоносемантики, порушуються проблеми, які, на думку І. Качуровського, можуть об’єднати в спільних пошуках зусилля філологів і математиків, психологів і художників, поетів і кібернетиків. Йдеться про пошуки гармонії між звучанням та значенням слова, відповідності між зовнішньою, так званою «матеріальною» формою слова, і його значенням [12, с. 99].

Багато вчених велику увагу приділяли вивченню звуконаслідувальних слів як одного з основних засобів творення слухових образів, і найцікавіше те, що не всі відносили звуконаслідування до слова. Наприклад, О. Пєшковський вважав, що в них немає поділу на звуки і значення, що властиве слову, оскільки все значення  – у звуках [27, с. 32].

Л. Мацько розглядає звуконаслідування як різновид вигуків або як групу слів, яка прилягає до вигуків, але не зливається з ними повністю, оскільки не виражає ні емоцій, ні волевиявлень, а є лише відображенням навколишньої дійсності [17, с. 43].

Думка є слушною, оскільки ці явища мають свої особливості, які не дозволяють їх змішувати. Так, звуконаслідування відображають дійсність через відтворювання звуків, а фонетичний символізм – дещо інше. Сутність цього явища полягає у тому, що окремі звуки викликають певні асоціації. Наприклад, звук [і] у фоносимволістів асоціюється з ніжністю, світлом, коханням, спокоєм, високістю, захопленням, подивом; звук [і] позначає синій колір – колір чистого неба [33, с. 284].

Отже, усне мовлення, порівняно з письмовим, є всеохоплюючим, присутнім у всіх сферах людської діяльності. Воно постійно супроводжується невербальними засобами спілкування, які виконують допоміжну роль при передачі інформації взагалі, під час комунікації. Саме наявність міміки, жестів, інтонації надає змогу усному мовленню переважати над письмовим, у якого лише один канал інформації – текст.

 

 

2.        Особливості фонетичних засобів у художніх творах

 

Фонетика української мови вивчає звуки в акустичному, анатомо-артикуляційному та лінгвістичному аспектах. Фоностилістика, як розділ стилістики, спирається на фонетику, вивчає частоту вживання фонем у різних стилях, їх сполучуваність і співвідношення, вибирає з ряду акустико-артикуляційних і лінгвістичних ознак, досліджених фонетикою, ті, що здатні створювати звуковий ефект, вмотивований змістом і образністю тексту [29, с. 275].

Стилістична фонетика вивчає засоби звукової організації мовлення, виділяє найдоцільніші способи використання природних і функціональних ознак звуків для певного типу мовлення. Важливою ознакою тексту будь-якого стилю є його фонетична організація: сполучуваність звуків між собою, рівномірне чергування голосних і приголосних, правильне інтонування речень і всього тексту [29, с. 275].

До стилістичних прийомів відносяться фонетичні засоби або засоби фонетичної стилістики. Це різноманітні явища звукового оформлення прозового і віршованого мовлення: ритмічне членування, досягнення виразності рим, інтонація, алітерація і асонанс, звуконаслідування, звукові форми, що виконують важливі стилістичні функції та ін. Саме завдяки фонетичним засобам українська мова вважається милозвучною.

У словниках, наукових працях милозвучність здебільшого ототожнено з евфонією і витлумачено у двох значеннях: 1) добре, приємне з погляду фонетичних і лексико-стилістичних норм певної мови, звучання окремих мовних елементів – звукосполучень, слів і словосполучень; 2) звукові засоби підсилення виразності мови художнього твору внаслідок досягнення гармонійного добору звуків у тексті [29, с. 276].

Своєрідну інтерпретацію цього терміна подає І. Качуровський: «Іноді замість фоніка кажуть евфонія (милозвучність), що є прийняттям частини за цілісність, бо ж фоніка передбачає як евфонію, так і какофонію, обидва ці явища – підрядні супроти фоніки» [12, с. 18]. З погляду мовознавця, евфонія – сукупність позитивно-естетичних фонічних явищ, какофонія (гидкозвучання) – явищ негативно-естетичних. Як евфонія, так і какофонія досягаються двома шляхами: через накопичення певних звуків і звукосполук та шляхом їх уникнення [12, с. 19].

Милозвучність української мови досягається природним чергуванням окремих голосних і приголосних звуків, спрощенням у групах приголосних, використанням паралельних форм слів.

Евфонічність української мови, її приємне звукове оформлення служать засобом естетичності, краси; характерним є уникнення важкого для вимови нагромадження звуків.

Евфонія вважається галуззю фоностилістики. Вона вивчає здатність фонетичної організації мови до мелодійного звучання, створення звукозображання у висловленні відповідно до його змісту і художнього призначення. Важливу роль відіграють також інтонація та ритміка.

В енциклопедії інтонація характеризується як «сукупність звукових мовних засобів, завдяки яким передається смисловий, емоційно-експресивний і модальний характер висловлення, комунікативне значення та ситуативна зумовленість, стилістичне забарвлення тексту, індивідуальність виражальних прийомів мовця» [31, с. 387]. Це обов’язковий елемент і засіб мови під час її реалізації в усному мовленні.

У писемному мовленні, яке не прочитується вголос, інтонація тільки потенційна, побутує лише як можливість. Реальним фактом вона стає тільки тоді, коли написане вимовляють уголос. Інтонація завжди мовленнєва за своєю сутністю, бо виявляється у звуках, словах, реченнях, текстах.

У точному розумінні терміна, інтонація – це ритміко-мелодійний лад мови як особливої комунікативної системи. Вона формується з таких її внутрішньо та зовнішньо поєднаних елементів, якими витворяється фонетично-орфоепічна своєрідність мовлення окремої особи. Це такі якості індивідуального мовлення:

1.             мелодика мовлення. Вона полягає в підвищенні і зниженні тону
   голосу у фразі;
2.             сила (інтенсивність) мовлення і слабкість (не інтенсивність) мовлення;
3.             темп мовлення. Це швидкість або повільність перебігу мовлення, неоднакові паузи між мовленнєвими відрізками;

4.             тембр мовлення, голосу. Це його індивідуальне звукове забарвлення, якість звучання, завдяки якій голос однієї людини неповторно відрізняється від голосу іншої;
5.             ритм (ритміка) мовлення. Ця інтонаційна ознака мовлення полягає в чергуванні наголошуваних і не наголошуваних складів, довгих і коротких голосних, що найбільш чітко простежується в поетично-віршованому мовленні [15, с. 25].

Ритміко-інтонаційна будова мовлення, по-перше, допомагає передати красу емоцій та думок, по-друге, вона є естетичним явищем як фізична реальність і, по-третє, виступає джерелом естетичних відчуттів у сприймана твору [20, с. 90].

Лінгвістична інтерпретація ритму як універсального закону організації матерії передбачає два основні аспекти, перший із яких спонукає розглядати ритм як сукупність ритмоутворювальних чинників, що присутні на всіх мовних рівнях: фонетичному, граматичному, лексико-семантичному. Другий аспект вказує на вивчення ритму віршованого, художнього прозаїчного і розмовного різновидів мовлення, об’єктивне розмежування яких у кінцевому результаті призвело до необхідності дослідження ритму у функціонально-стильовому аспекті.

Ритм складає основу будь-якого віршованого твору, зумовлюючи реалізацію принципу повторення і тим самим виступаючи як чинник, що організовує зміст. Ритмічна побудова вірша визначає важливі особливості віршованої інтонації, шліфує звуковий матеріал, виокремлює естетичний аспект у самому поетичному мовленні, перетворюючи його у витвір мистецтва, завдяки чому вірш вкладає у свідомість читача предметну матерію мовлення.

Неабияку роль відіграє ритмомелодика тексту, в якій втілюється емоційний стан автора, його сприймання зображуваної ситуації. Найяскравіше, за словами В. Мельничайка, це відбивається в ліричній поезії. Наприклад, глибокі роздуми, переживання виливаються в довгі рядки, у повільні трискладові стопи, а порушення ритму в середині рядка надає висловлюванню напруженості [18, с. 12].

Як слушно зазначила М. Пентилюк, «ритміка – це звуковий засіб, який виявляється у фонетичній організації тексту, розташуванні наголошених і ненаголошених складів, пауз, інтонаційному оформленні речень. Сприйняття ритміки тексту залежить від його виразного читання» [19, с. 29].

Традиційним є розуміння ритму як організованої системи, у якій закономірно чергуються окремі вимірні сегменти і процеси залежно від рівня членування мовленнєвого потоку.

Окрім ритму й інтонації існує ціла низка фоностилістичних засобів. Вивченням та з’ясуванням їхніх функцій займається фоностилістика.

Фонетична стилістика відображає фоносемантичні зв’язки між словами в тексті. Вони можуть бути первинними (звуконаслідувальними) і вторинними (звукосимволічними). Наявність фонетичного значення спостерігається у словах, що позначають рух, звучання, якість, форму, колір, світло. Фонетичне значення таких слів може мати природну (фізичну) вмотивованість і психологічну, зумовлено синестезією значення, тобто поєднанням або транспозицією одних видів відчуттів у інші за асоціацією (наприклад, легке є приємним, а важке – неприємним) [12, с. 78].

Пряма фонетична мотивація може видозмінюватись або втрачатись, а натомість закріплюється мовна звичка сприймати певні звукосполучення саме так. Наприклад, з твердими звуками асоціюється щось велике, тверде, різке, неприємне, неласкаве, а з м’якими – м’яке, маленьке, легке, приємне. В основі звуконаслідування лежить відповідність (мотив) природних звучань, уявлень і акустико-артикуляторних ознак мовних звуків [12, с. 80].

Кожний стиль має свої фонетичні особливості, але найбільше вони проявляються в текстах художнього стилю. Головним елементом звукової організації художньої, переважно віршової мови є звуковий повтор. Це один із засобів емоційно-естетичного впливу на читача.

Звуковий повтор – основний принцип художньої фоніки, зумовлений евфонічною природою української мови та вимогами культури поетичного мовлення. Неабияке значення мають у звуковому повторі звуконаслідування та інші форми звукопису. Звуковий повтор використовували символісти, які намагалися створити звуковий образ, досягнувши якомога повнішого музично-смислового ефекту.

Виділяють постійні (регулярні) звукові повтори за співвідношенням голосних і приголосних звуків, серед них риму – співзвучання, звуковий повтор у віршах, здебільшого в кінці рядків. Є й непрості (нерегулярні) звукові повтори. Наприклад, звуковий паралелізм, форми якого розрізняють за акустико - артикулярними ознаками звуків.

У звуковому паралелізмі виділяють кілька фонетичних груп:

Алітерація – суголосся приголосних звуків, тобто повтор одного або кількох приголосних у суміжних чи розташованих недалеко одне від одного словах.

Монофони – слова, що починаються однаковими звуками.

Асонанс – суголосся голосних, тобто повтор однієї або кількох голосних у суміжних чи розташованих недалеко одне від одного словах.

Анафора – початковий (ініціальний) повтор однакових звуків (слів) на початку рядків, строф, речень, абзаців, розділів твору.

Епіфора – повтор однакових звуків, слів, словосполучень наприкінці суміжних віршованих рядків, строф, речень, абзаців, розділів твору. Ці повторення увиразнюють мову, підсилюють і підкреслюють певну думку. Це стилістична фігура, протилежна анафорі, особливого смислового значення набуває саме у поєднанні з нею.

Стик – зіткнення однакових звуків наприкінці одних слів, рядків і т. ін. і на початку наступних.

Кільце – повтор однакових звуків на початку одних слів, рядків і наприкінці наступних.

Такі явища, як звуконаслідування та звуковідтворення, є дуже своєрідними, фонетично суміжні та тісно пов’язані.

Звуковідтворення наявне тоді, коли текст (писаний чи усний) наповнений звуками певних об’єктів природи, криками тварин, птахів, шумом машин, механізмів тощо.

Звуконаслідування – це відображення звуків навколишньої дійсності через використання мовцем спеціально дібраних звуків. У художній мові один із способів звук описання, мета якого зближення звучання слова і його змісту.

Звуконаслідування відноситься до галузі так званої «неканонічної фонетики». Йдеться про явища, які не вкладаються у звичайні фонетичні норми – або через те, що містять звуки, котрі не співвідносяться з фонетичними реалізаціями «законних» фонем мови, або через те, що звуки зустрічаються в незвичайних поєднаннях або в незвичайних позиційних умовах [29, с. 100].

Множину звуконаслідувальних одиниць, які в сукупності формують лексико-семантичну категорію вигука, можна поділити на групу власне вигуків (звукозображальні слова, що мають яскраву суперсегментні організацію й мають своїм денотатом мимовільні звучання, створювані людиною) й групу ономатоепічних номенів (що мають своїм джерелом звучання, створювані тваринами й неживими предметами) [29, с. 102].

Існує декілька принципів класифікації звуконаслідувань. В основі універсальної класифікації ономатоепічних утворень С. В. Вороніна – акустичний ефект звучання. На матеріалі української мови подібний підхід застосовує академік Л. І. Мацько. Для дослідження фонетичної структури звуконаслідувань у діахронії оптимальною видається така класифікація, в якій акцент на джерелі звучання дає можливість спостерігати послідовність виникнення тих чи інших ономатоепічних феноменів, а відтак описати й науково інтерпретувати характер артикуляційної бази української мови [17, с. 54].

За допомогою фонетичних засобів стилістики суттєво формується краса й комунікативна принадність художнього тексту, слів у ньому. Вони вагомо впливають на довершеність, поглиблення змісту висловлюваного. За умов стилістично вмотивованого використання фонетично різноманітні і, водночас, близькі між собою слова виявляють свої функціональні можливості найповніше і найдоречніше.

Усі фонетичні засоби знаходяться в системі звукового інструментування, що має назву звукопис і спрямована на створення звукового образу.

Отже, фонетичні фігури – це система словесної інструментовки з уживанням однакових звуків, завдяки яким створюються певні звукові образи, дуже близькі до тих, що сприймаються на слух у реальному житті.

Засоби фонетичної стилістики існують у художньому творі не як зовнішня його окраса, а як прийоми оформлення певного змісту. Тому ні асонанс, ні алітерація, ні будь-який інший елемент фонетичного рівня мови не має постійного значення, незалежно від умов його реалізації в конкретному контексті. Як фарби на палітрі художника нічого не означають самі по собі, так само й жоден засіб фонетичної стилістики неспроможний відіграти свою роль і розкрити закладені в ньому можливості без доторку майстра слова [29, с. 98]

Фоностилістичні засоби є дуже важливими для художнього тексту, оскільки саме завдяки їм твір набуває естетичного навантаження, образності; вони допомагають авторові реалізувати творчі задуми.

 

 

 

РОЗДІЛ 2

ЗАСОБИ ТВОРЕННЯ СЛУХОВИХ ОБРАЗІВ

У ТВОРАХ М. КОЦЮБИНСЬКОГО

 

М. М. Коцюбинський на українському терені був представником імпресіонізму. Це напрям у мистецтві, який основним завданням вважав ушляхетнене, витончене відтворення особистісних вражень та спостережень, мінливих відчуттів та переживань. Представники імпресіонізму змальовували світ таким, яким він видавався в процесі перцепції через призму суб’єктивного сприйняття.

У новелах М. Коцюбинського естетична функція кольорів, світлотіней, звукових барв і тонів, передача різних станів автора домінують над іншими художніми засадами. Письменник-імпресіоніст виявив себе вправним майстром масових сцен, умів передати ритм рухливого людського натовпу, різноманітні ритми природи, що й творять слухові образи.

У мові художніх творів М. Коцюбинського широко використовується звукове інструментування (звукопис), суть якого полягає в закономірному розміщенні й повторюваності окремих звуків, у зв’язку з чим виокремлюють повтори.

Головним елементом звукової організації художньої мови новел «Intermezzo» та «Цвіт яблуні» є звуковий повтор. Його характеризують такі стилістичні процеси й фігури, як: алітерація, асонанс, епіфора, анафора, звуконаслідування, звуковідтворення та ін. Такі засоби, як епіфора, анафора, стик та кільце вживаються з метою увиразнення художнього мовлення.

Проаналізувавши тексти творів М. Коцюбинського, ми дійшли до висновку, що найчастіше письменник вдавався до використання алітерації та асонансу.

Алітерація – це повторення приголосних, яке зумовлює передовсім загальну музикальність твору.

Ну, що ж, стійте собі на місці, спочивайте спокійно (14, 129).

Звук [с], у даному випадку, вжито на позначення спокою, умиротворення, повільної дії; асоціюється з тихим сичанням вітру.

Ти не тільки йдеш поруч зо мною, ти влазиш всередину в мене (14, 122).

У цьому реченні повтор звука [в] означає повільний, але впевнений і спрямований рух.

Ніколи перше не почував я так ясно зв’язку з землею, як тут (14, 124 ).

Алітерація звука [з] і співзвучного йому [с] створює ефект шелестіння та свистіння.

Я не спав три ночі... Мене гризе горе, я втрачаю єдину й кохану дитину...(14, 89).

Всі ті, що складали у моє серце, як до власного сховку, свої надії, гнів і страждання, або криваву жорстокість звіра (14, 123 ).

Автор вдався до алітерації саме цього звуку, щоб підкреслити гнів, злість, негативність, небезпечність; звук [р] створює враження різкого руху, якоїсь невідомої сили, що лякає.

У фоносимволістів цей звук асоціюється з чимось грізним, суперечливим. Він присутній в гарчанні тигра, в рокотанні бурхливих вод, гуркоті грому [15, с. 19].

Раптом дикий крик, крик матері викидає мене з крісла (14, 93).

Письменник використовував також повтор голосних звуків (асонанс). Для створення сумних, похмурих картин М. Коцюбинський вживав голосні заднього ряду [а], [о], [у]. При ладом цього є наступні речення:

Щось грюкнуло дверима, й полопотіло босими ногами (14, 92).

Восьмиразовий повтор звука [о] створює ефект грубого звучання. Складається враження чогось громіздкого, значущого, гучного. Фоносимволісти вважають, що «все величне, хоч і темне, визначається через [о]».

... скачуть на задніх лапах і скаче на них довга кудлата вовна (14, 127).

Багаторазовий повтор звука [а] навіює відчуття страху, пригнічення, якоїсь невідомої великої і потужної сили, що повільно, але цілеспрямовано рухається. Фоносимволісти асоціюють звук [а] з «голосінням надмірного страждання».

Для відтворення світлих, радісних а також нейтральних мотивів М. Коцюбинський використовував голосні переднього ряду [є], [і].

Яке се нове для Христини, невидане (14, 90).

Асонанс звука [е] навіює відчуття невпевненості, невираженості, нейтральності, посередності.

Великі білі вівчарки, наче ведмеді (14, 127).

У фоносимволістиці цей звук асоціюється з ніжністю, коханням, спокоєм, молитовністю, високістю, захопленням, подивом. Якщо трактувати асонанс звука [і] з фоностилістичної позиції, то в даному випадку письменник використав повтор з метою показати незакінченість дії, яка вимагає продовження, наближення руху.

У текстах досліджуваних нами новел також наявні такі стилістичні прийоми, як епіфора та анафора. Вони вжиті з метою увиразнення мови, підкреслення і підсилення якоїсь думки. Наприклад:

Я щільно причинив двері до свого кабінету. Я не можу. Я рішуче не можу чути того здушеного, з присвистом віддиху, що, здається, сповняє собою весь дім (14, 89).

Я цікавлюся. Я нариваю цілі пучки цвіту яблуні, повні руки, і несу в хату. Я не знаю, де знайду свою дитину, де її поклали, — і в першій хаті, в яку вступаю, в гостиній, натикаюсь на стіл, а на ньому... (14, 98).

Повторення звука [я] акцентує увагу на ліричному героєві, на його внутрішніх переживаннях.

Годиннику столовій пробив другу. Голосно, різко (14, 96 ).

Анафора звуків [г] та [о] є підкресленням розпачу, очікування горя, нагромадження сумних мотивів, негативізму, чогось недоброго. Цей засіб М. Коцюбинський вжив з метою показу внутрішнього стану героя новели «Цвіт яблуні», у якого помирає донька і кожна хвилина є вирішальною, останньою. Анафора використана майстерно: нагромадження двох «важких» звуків, з яких починаються слова «горе», «голосіння», викликають скорботу.

Хіба я що знаю? Хіба я знаю... Хіба я можу впевненим бути, що не відхиляться двері... отак трошки, з легким скрипінням, і з невідомої темряви, такої глибокої та безконечної, не почнуть виходити люди... (14, 97)

Тихо пливе блакитними річками льон. Так тихо, спокійно в зелених берегах, що хочеться сісти на човен і поплисти (14, 125).

Ти хочеш бути моїм паном, хочеш взяти мене... мої руки, мій розум, мою волю і моє серце... Ти хочеш виссать мене, всю мою кров, як той вампір (14, 130).

Се жайворонки. Се вони, невидимі, кидають з неба на поле свою свердлячу пісню (14, 129).

За допомогою анафори М. Коцюбинський акцентує увагу на внутрішньому стані головного героя новели, а також зображує явища навколишнього середовища (тишу, пташок).

Прикладом епіфори є наступні речення:

То Катерина внесла щось у хату. Я бачу сю стурбовану й заспану жінку; вона покірливо товчеться по ночах, вона теж: любить нашу Оленку (14, 87).

Все се я бачу. Я все бачу (14, 90).

Речення закінчуються звуком [у], що навіює відчуття жаху, грубості, трауру, втрати, самотності. У фоносимволістів цей звук позначає «музику шумів». У другому прикладі відбувається повтор звуків [б], [а], [ч], який додає висловлюванню твердості, страху, глобальності.

Окрім епіфори, М. Коцюбинський використовує алітерацію шиплячих [с], [ч], які створюють ефект суму, задумливості, розпачу.

Город знову простяг до мене свою залізну руку на зелені ниви. Покірливо дав я себе забрати, і поки залізо тряслось та лящало, я ще не раз, востаннє, вбирав у себе спокій рівнини, синю дрімоту далеких просторів. Прощайте, ниви (14, 134).

Над всім панує тільки ритмічний, стриманий шум, спокійний, певний у собі, як живчик вічності. Як крипа тих вітряків, що чорніють над полем: байдужно і безупинно роблять в повітрі круг, немов говорять: так буде вічно... (14, 130).

Тепер пішла пшениця. Йду далі – усе пшениця й пшениця (14, 123).

На поданих прикладах ми можемо переконатися в тому, що епіфора використовується з метою увиразнення художнього мовлення.

М. Коцюбинський використовував звуконаслідування, що, на нашу думку, є найоптимальнішим для змалювання навколишнього середовища. У новелі «Intermezzo» автор відтворює звуки природи, зокрема пташиний спів:

Я знаю, завтра, з ранішнім сонцем влетить до мене в хату твоє жіноче контральто: ку-ку!... ку-ку!... (14, 127).

Повторення звуків [к] та [у] навіює урочистість, бадьорий настрій.

Вночі прокидаюсь, сідаю на ліжку й напружено слухаю, як щось свердлить мій мозок, лоскоче серце і тремтить біля вуха чимось невловимим. Тью-і, тью-і, ті-і-і... Ні, зовсім не так (14, 129).

Письменник використав м’який знак для пом’якшення, плавності звучання; звук [і] – для надання витонченості, спокою, захоплення, мелодійності. В результаті виходить імітація співу жайворонка.

... Одна знайома дама п’ятнадцять літ слабувала на серце... трах-тарах-тах... трах-тарах-тах... дивізія паша стояла тоді... трах-тарах-тах...Ви куди їдете?.. Прошу білети... трах-тарах-тах... трах-тарах-тах...(14, 123).

У даному випадку звуковідтворення виражене звуками [т], [р], [а], [х], що навіює враження якоїсь гучної, постійної дії, За рахунок вживання звуку [р] автор наголошує на швидкості дії та її різкості, звук [а] надає виразності, підкреслюючи великий розмір предмету, від якої надходить гуркотіння. Читаючи твір, ми розуміємо, що мова йде про потяг, що рухається.

Серед засобів звукової організації тексту, які письменник використовував у своїх творах, є також стик і кільце. Вони вживаються з метою увиразнення художнього мовлення або для акцентування уваги на важливих моментах. Наприклад:

Ах, яка се дрібниця! Яка се дрібниця, коли б ти знав... (14, 126).

Рівним, розміреним кроком, через усю хату, з кутка в куток. З кутка в куток (14, 96).

Спочивай тихо під сонцем, ти така ж втомлена, земле, як я. Я теж: пустив свою душу лід чорний пар...(14, 130).

Про що я думаю? Я думаю про щось чуже, стороннє, неважне, а проте тямлю, що я не забув свого горя(14, 92).

У наведених реченнях автор використав стик з метою підкреслення важливих моментів, які переживає ліричний герой.

Ще недавно – просто, здається, вчора було – стоят ми з нею під нашою любимою вишнею. Вишня була вся в цвіту, як букет (14, 99).

Нема рятунку? – Нема, – кажуть його чесні очі (14, 91).

Говори, говори... Що говорити? (14, 129)

Кільце, в порівнянні з іншими засобами звукової організації тексту, вживається письменником рідко для увиразнення.

Отже, як бачимо, М. Коцюбинський як представник імпресіонізму вмів майстерно використовувати фоностилістичні засоби. Найчастіше він використовував алітерацію і асонанс, бо саме вони створюють загальну музикальність і настрій твору:

– акцентування уваги читача на певній проблемі;

– настрій оповідання;

– опис навколишнього середовища;

– вираження ставлення героя до проблеми і його настрій;

– увиразнення мовлення.

Окрім фоностилістичних засобів, різні частини мови також можуть створювати різний стилістичний колорит мовлення, який здебільшого є дуже витончений і, на перший погляд, малопомітний. Зрозуміло, що навіть у відмінних за стилістичними настановами контекстах вживаються всі частини мови і вибір їх зумовлюється логіко-семантичними обставинами мовлення. Тому частини мови, перебуваючи у певному взаємозв’язку, виконують насамперед комунікативну функцію. Але з погляду виражальних можливостей вони не байдужі і до стилістичного спрямування тексту, бо кожна з них більшою чи меншою мірою осмислена.

Стилістичні функції частин мови випливають як із самої значеннєвої природи кожної частини мови, своєрідної та відмінної від інших, так і способів її використання у відповідному контексті. Найбільш яскраво виявляються їхні стилістичні властивості у художній літературі.

Дієслова, наприклад, яскравіше передають динамічні картини реальної дійсності, іменники увиразнюють самі явища, а прикметники наголошують на якісній характеристиці цих явищ. Особливе місце займають займенники, які здатні створювати цілий вузол цікавих стилістичних засобів, метафоризуючись та варіюючи різними відтінками художнього значення.

Проаналізувавши тексти творів М. Коцюбинського, ми дійшли висновку, що серед частин мови найбільше дієслів, які виступають засобом творення слухових образів. Ця частина мови позначає дію, а кожен звук у природі – це також дія, яка поширюється в просторі. Наприклад:

Все частіше краплі стікали з дахів, з ринь, з стін. Вони грали, співали, дзвеніли, міняли темп, силу і голос. Гудуть голоси, дзвенить посуда, сиплеться сміх, булька вино, грає радісно море (14, 318).

М. Коцюбинський не просто описує навколишнє середовище, використовуючи дієслова дзвенить, сиплеться, булькає, а й підсилює зображуване. Перед читачем постає жива картина якогось гуляння.

Вони реготілись, мов діти (14, 137).

Дієслово вжито автором для акцентуалізації уваги читачів на тому, що це веселий, гучний сміх.

Зіставлення дієслів у позиції однорідних членів речення дає відчутний стилістичний ефект, увиразнюючи художнє змалювання динамічних явищ дійсності. Цей засіб створює враження плавності оповіді. Наприклад:

... плаче, голосить і сіє регіт на дрібне сито. І знову усе затихло, коли б не той свист здушеного горла, не те сичання чигаючої смерті (14, 196).

Метафоризуючись, дієслова часто посилюють цим свої динамічні властивості й використовуються як художньо-образний засіб. Наприклад:

Ти брудниш святу тишу землі скреготом фабрик, громом коліс, брудниш повітря пилом та димом, ревеш від болю, з радості, злості (14, 274).

Вороги й друзі, близькі й сторонні – і всі кричать у мої вуха криком свого життя або своєї смерті, і всі лишають на душі моїй сліди своїх підошов (14, 277).

Окрім дієслів, для творення слухових образів використовуються і прикметники. Найбільше позначився на їхньому художньому осмисленні процес метафоризації. Особливо чутливі до цього якісні прикметники, які виявляють велику функціональну активність та створюють витончені та художньо-яскраві видозміни у своїх стилістичних якостях.

Майже кожний прикметник (дієприкметник) з найрізноманітнішою семантикою може виступати у функції епітета, якщо він потрапляє у відповідне контекстуальне оточення:

Десь здалеку чутно втомлену пісню (14, 319).

У різних жанрах літератури досить часто вживаються прикметники-епітети індивідуального авторського творення.

Виражальна сила прикметників у контексті збільшується при синонімічному зіставленні їх парами або навіть більшими рядами. Так вони зміцнюють і підкреслюють один одного, взаємопосилюючись. Наприклад:

Блискають тільки гострі, колючі згуки (14, 282).

Але се ніскільки не вадить, а помагає навіть взяти одразу теплий, сердечний тон (14, 394).

У прикметникових формах, що служать для називання міри якості, закладені також певні стилістично-виражальні можливості. Найвищий ступінь порівняння, утворений за допомогою префікса най-, використовується в текстах різного стилістичного спрямування. Його значеннєва природа часто пов’язується із відповідним експресивним забарвленням речення [22, с. 109]. Наприклад:

Діти сторожили шлях за селом, найменший голос будив тривогу (14, 269).

Щодо іменників, то вони, хоч і є насамперед логізованими назвами, також можуть живописати, якщо потрапляють у певні контексти. Зі стилістичного погляду іменники характеризуються тим, що формують основу так званих чи співвідносних з ними речень і творять статичні описи [22, с. 111].

Іменникові побудови стають виразнішими та набувають більше художніх ознак, виступаючи у контрастних позиціях до побудов дієслівних.

Існування іменникових конструкцій, які мають свій колорит та створюють певний виразовий ефект, засвідчується іменниковими порівняльними зворотами, що відзначаються лаконічною карбованою формою та стисненим, згущеним змістом. Притаманні народній творчості та усному мовленню: «голосочок як дзвіночок».

Стилістично-виражальні можливості іменників розкриваються в текстах, побудованих або на іменниковій основі (нанизування іменників), або на протиставленні, зіткненні іменникових і дієслівних конструкцій. Наприклад:

А навкруги лунали музики, дудніли бубни, полонили нічну тишу п’яні пісні (14, 203).

І знову усе затихло, коли б не той свист здушеного горла, не те сичання чигаючої смерті (14, 196).

Прислівники характеризуються значною семантико-стилістичною гнучкістю, активним функціонуванням в галузі стилістичних явищ та здатністю збагачувати виразові засоби мови. Виконуючи в процесі мовлення свої власні семантико-стилістичні функції, вони разом/з тим значною мірою розвивають певні якості інших слів, словосполучень та речень, вносять нові відтінкові елементи, увиразнюють їх функціональні можливості.

Прислівники виявляють свої стилістичні функції насамперед у тому, що служать своєрідними означеннями у прикметників, дієслів та інших прислівників.

Прилягаючи до інших слів, вони конкретизують їх значення, диференціюють, вказують на певні деталі, виділяють окреме із загального тощо. Наприклад:

Люди говорили потиху, пошепки (14, 150).

Разом з тим, прислівники ще й підсилюють назви ознак, утворюють, підкреслюють,  перетворюють їх на експресивні факти мовлення:

На дні міжгір’я тихо, похмуро (14, 420).

При дієсловах вони посилюють вираження певної діяльності, а прикметниках створюють відтінок епітетного типу, виносячи іноді на поверхню їх метафоризовані ознаки.

Виступаючи у функції означень до прикметників, прислівники підкреслюють, увиразнюють ступінь ознаки.

Вигуки виявлені досить рельєфно серед інших мовних категорій як своєю формою, так і стилістичною вагою. Найчастіше вони є складовими елементами усного мовлення. Саме тому в художній літературі вигуки звучать найбільш природно з уст дійових осіб, у конструкціях з прямою мовою тощо [27, с. 105].

Вигуки – важливий засіб звуковідтворення і звуконаслідування. У літературному мовленні, зокрема в художньому, вигуки є важливими компонентами, а іноді й емоційно-експресивними центрами діалогів та конструкцій з прямою мовою. Наприклад:

З криком «Ох, боже мій!.., ох, боже!» вона шарпнулась із останніх сил і наосліп кинулась в очерети.,,(14, 173).

Тьху! Пек тобі, цур!.. – одітхнув він нарешті (14, 480).

Одним із виразних, хоча й рідко вживаних засобів мовлення є звуковідтворення, що виступає у двох різновидах: власне відтворення (коли в текст включається передані фонетичними засобами мови крики тварин та птахів, звуки машин і механізмів тощо) і звуконаслідування (відображення звуків навколишньої дійсності за допомогою спеціально дібраних слів, у складі яких повторюються фонеми, які нагадують відповідні звуки) [11, с. 12].

Звуковідтворення виявляються не в повнозначних словах, а у звукових комплексах, які не належать до мовної системи, а творяться автором принагідно.

На відміну від звуконаслідування, звуковідтворення допомагає більш безпосередньо передавати звукові враження. Але ці враження позбавлені того багатства асоціацій, яке може забезпечити злиття наслідування звуків із значеннями відповідних слів [27, с. 108].

Звуконаслідування використовується в художньому творі як додатковий до понятійного та предметного значення тексту засіб звукової виразності, що конкретизує для акустичного сприймання якесь одне явище або його ознаку, вже описану за допомогою інших мовних одиниць, і таким чином актуалізує її. Це добре простежується на прикладі новели «Intermezzo», на початку якої майстерний опис співу жайворонків за допомогою словосполучень і виразів: пісня дзвінка, металева, капризна; гострі, колючі згуки; дрібно сиплеться регіт на металеву дошку, як шріт. Далі цей опис увиразнюється варіантами звуконаслідувань: тью-і, тью-і, ті-і-і, трійю-тіх-тіх; створюється звукова конкретизація опису співу жайворонків, що формує в нашій уяві відповідний звуковий образ. Наприклад:

Се жайворонки... Се вони, невидимі, кидають з неба на поле свою свердлячу пісню. Дзвінку, металеву й капризну, так що вухо ловить і не може зловити її переливів. Блискають тільки гострі, колючі згуки, і дрібно сиплеться регіт на металеву? дошку, як шріт. Хочу спіймати, записати у пам’яті – і не виходить. От-от здається... Трійю-тіх-тіх... І не подібно (14, 282).

Можливе відображення солов’їного співу у наведеному прикладі, хоча пряма номінація «соловей», «солов’їний» відсутня.

М. Коцюбинський досить широко використовував звуконаслідувальні слова – лексичні одиниці, що відтворюють засобами мови природні, нечленороздільні звуки людей, тварин, предметів. Наприклад:

– імітація пташиних криків, звукових сигналів:

Кує зозуля. Б’є молоточком у кришталевий великий дзвін – ку-ку! ку-ку! – і сіє тишу по травах (14, 277);

– звук дії різноманітних механізмів:

Трах-тарах-тах... Трах-тарах-тах... Ви куди їдете? Прошу білет... Трах-тарах-тах... (14, 275);

– нечленороздільні звуки людей:

Кахи-кахи! – скрипів Калиник (14, 338).

Ох-хо! – вирвалось із чиїхось грудей і тихою скаргою загинуло в темному проваллі (14, 165).

Повторювальне звуконаслідування шу-шу, завдяки зображальній базовій функції приголосного шумного щілинного шиплячого [ш] традиційно використовується для створення звука образу шуму, шепоту тощо. В повісті «Дорогою ціною» воно кілька разів вводиться в уявну пряму мову – шепіт мороку – для зображення картини суцільної темряви і гнітючого страху, в якому перебувала Соломія:

Він жив, той морок, рухався, дихав, шептав щось тисячними вустами, безперестанно, уперто, з посвистом, як стара баба. Шу... шу... шу... – починав він здалека, шу... шу... шу... – шепотіло все разом — а пощо було клясти... шу-шу... а тепер умре... шу... шу... шу... Соломії ставало моторошно (14, 148).

Звуконаслідування є одним з найоптимальніших засобів зображення навколишньої дійсності. Наприклад:

Тільки й чути серед тиші: цок! цок!.. цок! цок!... (14, 98).

Раптом – гар-р-р... (14, 110).

Трах-тах-тах-тах... – сиплють волоські горіхи свій дзвінкий голос на твердий камінь, але де — спереду, ззаду чи наді мною — не знаю (14, 496).

Дз... – тонко співає він в обколоту спалку, докучно бринить, як муха. Дз... – обзивається грубо друге вбриння, наводячи сум (14, 428).

Хрусь – хрусть... хрум – хрум... Треться вовна об вовну, біла об чорну, хвилюють хребти, як в озері хвильки... Бе-е... Ме-е..., а собаки усе тримають отару у берегах (14, 429).

Бах-бах-бах... – загриміли з рушниць верхи. Бах-бах-бах... – озвались дальші, і все німіє. Тиша (14, 429).

Трембіта!.. Туру-рай-ра... Туру-рай-ра... (14, 421).

Отже, можемо зазначити, що морфологічне вираження засобів творення слухових образів у творах М. Коцюбинського досить різноманітне і стилістично різнотипне. Найбільш частотними у досліджених творах є дієслова із семантикою звукового сприйняття. Окрім дієслів, для творення слухових образів використовуються також Іменники та прикметники. Дієслова, наприклад, яскравіше передають динамічні картини реальної дійсності, іменники увиразнюють самі явища, а прикметники наголошують на якісній характеристиці цих явищ.

Вагоме місце посідають звуконаслідування – лексичні одиниці, що відтворюють засобами мови природні, нечленороздільні звуки людей, тварин, предметів.

ВИСНОВКИ

 

Отже, закінчивши роботу над дослідженням засобів фоностилістики у художній прозі, можу зробити наступні висновки.

Дослідженням фонетичних засобів, які створюють звуковий ефект, займається фоностилістика. Це розділ стилістики, який вивчає фонетичну організацію тексту: сполучуваність звуків між собою, рівномірне чергування голосних і приголосних, їх співвідношення, правильне інтонування речень і всього тексту.

Велике значення в художній літературі мають слухові образи, через які, за допомогою слова, передається звукове розмаїття вияву життя. Творяться слухові образи на основі звуків: почутий звук співвідноситься з тим чи іншим словом, викликаючи образ «у звучанні».

Оскільки М. Коцюбинський був представником імпресіонізму, то для його творів характерні змалювання явищ навколишнього середовища через звукові, зорові та дотикові аналізатори. Звук влучно використаний тоді, коли він викликає такі асоціації у читача чи слухача, які були задумані автором. Письменник за допомогою алітерації, асонансу, анафори, епіфори, звуконаслідувань та інших фоностилістичних засобів зумів майстерно відобразити дійсність у повному її обсязі. Найчастіше М. Коцюбинський використовував алітерацію і асонанс, оскільки саме ці явища створюють загальну мелодику і настрій твору. Епіфора, анафора, стик та кільце слугують для підвищення виразності художнього мовлення, а звуконаслідування та звуковідтворення – найоптимальніші у зображенні явищ навколишньої дійсності.

У плані морфологічного вираження переважають дієслова, оскільки вони вміло передають динамічні картини реальної дійсності. Це частина мови, яка позначає дію, а звук є певна дія, рух, що поширюється в просторі.

Окрім дієслів, для творення слухових образів використовуються також іменники та прикметники. Дієслова, наприклад, яскравіше передають динамічні картини реальної дійсності, іменники увиразнюють самі явища, а прикметники наголошують на якісній характеристиці цих явищ.

Вагоме місце посідають звуконаслідування – лексичні одиниці, що відтворюють засобами мови природні, нечленороздільні звуки людей, тварин, предметів.

Звукові образи підкреслюють реалістичність зображуваного, допомагають відчути його на рівні індивідуально-суб’єктивного сприйняття. Саме за допомогою звуків, на нашу думку, можна найефективніше описати будь-які вияви життя.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

 

1. Арешенков Ю. О. Основи лінгвістичних досліджень: [матеріали до спецкурсу для студентів філологічних спеціальностей] / Ю. О. Арешенков. – Кривий Ріг: КрДПУ, 2004. – 26 с.
2. Арнольд И. В. Стилистика современного английского языка (стилистика декодирования) / И. В. Арнольд. – М.: Просвещение, 1990. – 300 с.
3. Бабич Н. Д. Основи культури мовлення: [навч. посіб. для ун-тів] / Н. Д. Бабич. – Львів: Світ, 1990. – 232 с.
4. Бандура О. М. Теорія літератури / О. М. Бандура. – К.: Рад. шк., 1969. – 286 с.
5. Барлас Л. Г. Русский язык. Стилістика / Л. Г. Барлас. – М.: Просвещение, 1978. – 255 с.
6. Ганич Д. І. Словник лінгвістичних термінів / Д. І. Ганич, І. С. Олійник. – К.: Вища шк., 1985. – 360 с.
7. Голянич М. Л. Внутрішня форма слова і художній текст / М. Л. Голянич. – Коломия: ВІК, 1977. – 180 с.
8. Гореликова М. И. Лингвистический анализ художественного текста / М. И. Гореликова, Д.И. Магомедова. – М.: Русский язык, 1983. – 124 с.
9. Григорьев В. П. Паронимия / В. П. Григорьев // Языковые процессы современной русской художественной литературы. Поэзия. – М.: Наука, 1977. – С. 186-240.
10. Домашнев А. И. Интерпретация художественного текста / А. И. Домашнєв и др. – 2-е изд. – М., 1989.
11. Качуровський І. Поетична гра звуком / І. Качуровський // Урок української. – 2000. – №5-6. – С. 22-25.
12. Качуровськнй І. Фоніка / І. Качуровський. – К.: Либідь, 1994. – 168 с.
13. Кожевникова Н. А. О способах звуковой организации стихотворного текста / Н. А. Кожевникова // Проблемы структурной лингвистики. – М., 1988. – С. 183-211.
14. Коцюбинський М. Вибране / М. Коцюбинський. – К.: Дніпро, 1986. – 436 с.
15. Левицький В. В. Звуковий символізм: основні поняття, ідеї, результати / В. В. Левицький // Мовознавство. – 1993. – №1. – С. 16-25.
16. Лотман Ю. М. Анализ поэтического текста: Структура стиха / Ю. М. Лотман. – Л., 1972.
17. Мацько Л.І. Стилістика української мови: [підручник] / Мацько Л.І., Сидоренко О.М., Мацько О.М.; за ред. Л.І. Мацько. – К.: Вища школа, 2003. – 462 с.
18. Мельничайко В. Аспекти лінгвістичного аналізу художнього тексту / В. Мельничайко // Дивослово. – 1999. – №9. – С. 11-12.
19. Методика навчання української мови в середніх освітніх закладах [підручник] / [Пентилюк М. І., Бакум З. П. та ін.]; за ред. М. І. Пентилюк. – К.: Ленвіт, 2004. – 400 с.
20. Мішеніна Т. М. Авторські фонетичні стилістичні засоби в поетичному мовленні Миколи Вінграновського / Т. М. Мішеніна // Актуальні проблеми філології і методики викладання мов: Зб. наук. праць. – Вип. 5. – Кривий Ріг, 2007. – С. 88-96.
21. Мойсієнко А. Віршований текст як динамічна структура / А. Мойсієнко // Мовознавство. – 2000. – №2-3. – С. 3-10.
22. Новиков Л. А. Художественный текст и его аналіз / Л. А. Новиков. – М., 1988.
23. Плющ Н. Звуковий живопис у поезії / Н. Плющ. – К.: Вища шк., 1993. – 64 с.
24. Пономарів О. Д. Стилістика сучасної української мови / О. Д. Пономарів. – К.: Либідь, 1992. – 248 с.
25. Потебня А. А. Теоретическая поэтика / А. А. Потебня. – М.: Высшая шк., 1990. – 244 с.
26. Снітко О. С. Внутрішня форма і зміст номінативної одиниці / О. С. Снітко // Мовознавство. – 1989. – №2-3. – С. 9-13.
27. Сучасна українська літературна мова / [А. П. Грищенко, Л. І. Мацько, М. Я. Плющ та ін.]. – [3-тє вид., допов.]. – К.: Вища шк., 2002. – 439 с.
28. Сучасна українська літературна мова: Стилістика / [За ред. І. К. Білодіда]. – К.: Наук. думка, 1973. – 582 с.
29. Сучасна українська літературна мова: Фонетика / [За заг. ред. І. К. Білодіда]. – К.: Наук, думка, 1969. – 435 с.
30. Тоцька Н. Сучасна українська літературна мова: Фонетика: [навч. посіб.] / Н. Тоцька. – К., 1996. – 178 с.
31. Українська мова: [енциклопедія] / [Редкол.: В. М. Русанівський (співголова), О. О. Тараненко (співголова), М. П. Зяблюк та ін.]. – [2-ге вид., випр. і доп.] – К.: Вид-во „Укр. енцикл.” ім. М. П. Бажана, 2004. – 824 с.: іл.
32. Франко І. Із секретів поетичної майстерності / І. Франко. – К.: Рад. шк., 1979. – 318 с.
33. Чабаненко В. О. Стилістика експресивних засобів української мови / В. О. Стилістика. – Запоріжжя, 2002. – 352 с.
34. Чижевський Д. І. Історія української літератури (від початків до доби реалізму): Фонологічна структура поезій Шевченка / Д. І. Чижевський. – Тернопіль, 1994. – С. 404-408.