Засоби невербальної комунікації вчителя

Засоби невербальної комунікації вчителя

Розглянуті вище вербальні (словесні) засоби комунікації логічно доповнюють невербальні/безсловесні) комунікації педагога. Саме "зчитуючи" їх (міміка, жести, інтонації та ін.), учні можуть бачити ступінь правильності, щирості його мовної інформації. Звідси – необхідність досконалого володіння вчителем невербальними засобами, оскільки вони або підсилюють, або нейтралізують його слова

Наприклад:

• 1. Учитель: "Я тобою дуже задоволений". При цьому – стверджувальний, енергійний помах руки в бік учня.
• 2. Учитель: "Я тобою дуже задоволений". Жест руками на знак заперечення.

У першому випадку жест руками робить слова педагога ще більш переконливими, у другому – інформація сприймається не словами, а жестом.

Засобів зовнішнього вираження людиною своїх реакцій, насамперед у процесі спілкування, дуже багато. Назвемо найголовніші з них:

Пантоміміка – це виражальні рухи всього тіла або його частини. Вони дають змогу вчителеві чіткіше виділити той чи інший елемент у його розповіді – гарна, виразна постава (пряма хода, зібраність), манера правильно стояти перед учнями на уроці (ноги на ширині 12-15 см, одна нога трохи попереду), рухи витончені й прості, хода гармонійна, плавна пряма і залежить від статі, жести невимушені, органічні й стримані, поза відкрита (не схрещуються руки, завжди обличчям до класу), рухи вздовж класу вперед і назад, а не вбік (наприклад, крок уперед підсилює увагу аудиторії).

Дуже корисно спостерігати за вчителями-майстрами, коли вони пояснюють новий матеріал. У них високий ступінь злиття рухів голови, шиї, рук, усього тіла: усе вивірено, нічого зайвого, усе раціональне й працює на головне – на навчання та виховання класу. Вони ніби випромінюють упевненість, гідність, доброзичливе ставлення до учнів.

Які ж елементи пантоміміки заважають педагогові працювати?

Це похитування, тупцювання, різкі помахи рук і під гострим кутом, сутулість, бурхливе жестикулювання, метушливість, вертіння в руках сторонніх предметів, опущена голова й мляві рухи рук, переступання з ноги на йогу, почісування та ін.

Важливу роль відіграють жести. Вони бувають описові й психологічні. Перші (показ розміру, форми, швидкості та ін.) ілюструють, підкріплюють хід думок учителя, другі висловлюють почуття (подив – розведені в сторони руки, застереження – притиснутий до губів палець руки й ін.). Вони, зазвичай, випереджають думку, а не йдуть за нею.

Міміка – це виражальні рухи м'язів обличчя. Вираз обличчя та погляд нерідко впливають на учнів більше, ніж слово вчителя. Педагогічно вивірені жести й міміка підвищують емоційну значимість інформації, а отже – сприяють кращому її засвоєнню.

Водночас обличчя вчителя повинно також приховувати деякі почуття: зайшовши в клас, потрібно залишити за дверима свій негатив (якщо він є). На обличчі має бути лише те, що сприяє забезпеченню навчально-виховного процесу: упевненість, схвалення, осуд, невдоволення, радість, зацікавленість, захоплення. Велику гаму почуттів відтворюють усмішки. Слід уникати надмірної динамічності м'язів обличчя та очей ("бігаючі очі") чи надмірної непорушності обличчя ("кам'яне обличчя"). Значними є виразні можливості брів: підняті брови – здивування, непорушні – спокій, рухливі – радість, зсунуті – зосередженість.

Найбільш виразні на обличчі людини – це очі. Погляд учителя повинен бути спрямований, передусім, на клас. Потрібно сформувати в себе вміння бачити одночасно весь клас і кожного учня в ньому,

Отже, візуальний контакт – важливий елемент педагогічної техніки, що виконує функцію емоційного живлення. Відкритий, доброзичливий погляд в очі учня важливий, передусім, для встановлення взаємодії. Школяр більш уважний тоді, коли дивляться на нього, краще запам'ятовує матеріал у такі хвилини. Водночас прямий погляд педагога на учня варто дозувати, дотримуватися міри, оскільки це викликає в нього тривожність, невпевненість у собі, а отже гальмує пізнавальні процеси дитини.

Потрібно формувати в школярів здатність дивитися співрозмовникові прямо у вічі, тому що діти, які опускають або відвертають очі, зазвичай, самотні, невпевнені в собі, із ними важко спілкуватися, їм необхідні ласкавий погляд, доброзичливий дотик дорослого. Це знімає страх, породжує віру в сили й можливості.

Візуальний контакт тісно пов'язаний із дистанцією спілкування (міжособистісний простір). Відстань у цьому випадку показує характер взаємодії; дистанція до 45 см – інтимна, 45 см – 1,5 м – персональна і, 2-4 м – соціальна, 4-7 м – публічна. Скорочення дистанції в класі між учителем й учнями збільшує силу його виливу на клас і навпаки.

Удосконалення зовнішньої виразності досягається за рахунок:

• • здатності адекватно інтерпретувати невербальну поведінку інших людей, уміння "читати" їхні обличчя, розуміти мову їхнього тіла, простоту в спілкуванні;
• • розширення діапазону своєї невербальної комунікації за допомогою систематичних тренувань (розвиток постави, удосконалення ходи, міміки, організації простору, емоційного контакту).
• • досягнення органічної єдності своєї зовнішньої техніки з внутрішнім переживанням як логічного продовження педагогічного задуму та почуттів, тобто зовнішністю виявляти зміст своїх педагогічних дій [3, с. 425-429].

Зовнішній вигляд учителя – це складник, що дуже активно впливає на його професійну діяльність. Педагог повинен формувати морально-етичні смаки своїх вихованців. А. С. Макаренко писав із цього приводу: "Я повинен бути естетично виразним, тому я ні разу не вийшов з непочищеними чобітьми або без пояса... Я не допускав у клас вчителя, якщо він був неохайно одягнений" [8, с. 201-202].

Отже, педагог повинен постійно дбати про свій зовнішній вигляд, оскільки він підпорядкований головному – ефективному формуванню особистості учня.

Одяг має бути елегантним і скромним, підібраним зі смаком відповідно до постави й віку педагога, неяскравих тонів, за сезоном, із мінімумом фактури (гудзики, пряжки та ін.). Це ж стосується взуття, зачіски, розумної міри у прикрасах і косметиці.

У його зовнішності повинні чітко простежуватися наявність хорошого смаку, сучасних тенденцій в одязі й естетична виразність. Усе це має доповнюватися привітним виразом обличчя в поєднанні зі спокійною та впевненою поведінкою.

Такий учитель найбільш позитивно сприймається класом. Неприпустимо, коли він з'являється перед учнями в невипрасуваному, несвіжому одязі "крикливих" фасонів і кольорів, у взутті з надмірно високими підборами, із химерною зачіскою, часто змінює колір волосся, занадто обвішаний прикрасами (намиста, персні, кліпси тощо), має довгі пофарбовані нігті та ін. Усе це відволікає увагу учнів (у старших класах нерідко відбувається "професійний" розбір зовнішності їхнього вчителя), не сприяє його авторитету серед них, а також головному – ефективності навчально-виховного процесу.

Ці та інші елементи цілком стосуються і педагогів-чоловіків, На них повинен бути одягнений традиційного покрою, добре підігнаний по статурі, спокійного тону костюм. Уміло пов'язана краватка за кольором гармонує з костюмом або сорочкою, або костюм і сорочка між собою. Така ж поміркованість, академічність стосуються взуття й зачіски.

Недбало одягнений, неголений, із довгим скуйовдженим волоссям та в брудному взутті педагог не сприймається учнями. При цьому нерідко такі вчителі-чоловіки або надмірно метушливі й неприродні, або кволі та невиразні. Становища не рятує навіть глибоке знання свого предмету.

Педагогу, крім обізнаності з головними вимогами до свого зовнішнього вигляду, потрібно володіти й певними правилами його організації. Найголовніші з них такі:

• а) режим дня повинен передбачати і час для догляду за собою;
• б) виходячи з квартири, ще раз оглянути себе в дзеркалі;
• в) по дорозі, до школи намагатися не забруднити взуття, не пом'яти одяг;
• г) перед уроком ще раз зробити необхідні корективи у своїй зовнішності.

Зовнішній стан учителя нерідко визначається і його внутрішнім (психологічним) станом, що одночасно впливає і на сам педагогічний процес, який він забезпечує. Тому педагог повинен уміти керувати в будь-яких умовах своїм емоційним самопочуттям.

Емоційна стабільність. Потрібно знати свою емоційно-регулятивну сферу, уміти працювати над зниженням рівня тривожності керувати своїм емоційним станом.

Низька емоційна стабільність, тобто висока тривожність (підвищена тривога перед тим чи іншим заходом або подією: виступ на педагогічній раді школи, на уроці буде присутній представник, наприклад, дирекції школи та ін.) є для педагога серйозною проблемою, оскільки заважає йому в професійній діяльності.

Особливо це характерно для молодих учителів. Перед спілкуванням із класом у них нерідко з'являються почуття страху й невпевненості. Вони скуті, хвилюються, говорять і рухаються невпевнено, мислення не має чіткого та логічного характеру, бояться "забути" сценарій підготовленого уроку й сам навчальний матеріал.

Тому дуже важливо вміти зняти цей психічний і фізичний стан, заспокоїтись та оволодіти собою. При цьому І. П. Павлов рекомендував культивувати позитивні емоції й уникати негативних, тому що лише такий підхід продовжує життя.

Серед ефективних способів психофізичної саморегуляції сьогодні виділяють самовиховання доброзичливості й оптимізму, контроль свого організму (регуляція мускульної напруги, темпу рухів, мови, дихання), переключення на іншу діяльність (фізична праця, музикотерапія, бібліотерапія, ігрова діяльність), самонавіювання [13, с. 83].

Не менш важливі сеанси релаксації (стан розслаблення), наприклад, перед відповідальним педагогічним заходом (батьківські збори, відкритий урок та ін.)• Вони дають змогу психологічно налаштувати себе на необхідну діяльність, знімають фізичну напругу, покращують настрій і загальне самопочуття.

Водночас разові сеанси помітного ефекту не дають. Потрібна систематична робота над собою. Лише в таких випадках тренінг психофізичного апарату стає внутрішньою потребою, необхідністю в педагогічній діяльності, набирає рефлексивного характеру. Зрозуміло, він особливо потрібний у перший період становлення молодого педагога як професіонала й особистості.