Збірка казок для роботи з дітьми дошкільного навчального закладу до інтегрованого курсу «Дошкільнятам — освіта для сталого розвитку»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Збірка казок

для роботи з дітьми

 дошкільного навчального закладу

до інтегрованого курсу «Дошкільнятам — освіта для сталого розвитку»

 

 

      

            Підготувала

                                    вихователь «вищої категорії»

                                      Сумського ДНЗ № 14 «Золотий півник»

                                      Гончарова Світлана Миколаївна

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Справжні друзі (Тема. Спілкування. Допомога та підтримка)

 

Жили собі в одного господаря собака Гавчик і кіт Пушок. Вони були дуже великі приятелі.

День і ніч гралися, гасали наввипередки один поперед одного, полохаючи малих курчат. Го­сподар їх за це не сварив, бо за ними було дуже цікаво спостерігати. Та й він сам любив інколи з ними побавитися.

Одного ранку Гавчик прокинувся й не знайшов на подвір’ї Пушка. Занепокоївся він: «Що ж могло статися?». Вирішив песик обов’язково знайти свого товариша.

Довго шукав друга по всіх закутках, заглядав під кожний кущик. Ніде Пушка не було.

Засумував Гавчик. Не йде ні їсти, ні пити. Занепокоївся й сам господар: «Де подівся котик?!».

Коли настав вечір, пропав і Гавчик. «От лихо!», — подумав хазяїн і вирішив уранці їх пошукати.

А Гавчик бігав-бігав, шукаючи Пушка, та прибіг аж до самого лісу. Страшно йому стало.

У лісі щось шуміло, шаруділо, дерева хиталися й скрипіли. Та, переборовши свій страх заради товариша, він побіг далі. Гавчик голосно гавкав, щоб його міг почути Пушок. Він дуже втомив­ся і вирішив перепочити: ліг під деревом і задрімав. Проснувся песик від того, що йому щось упало прямо на голову. Це був Пушок! Котик із переляку ще довго не міг отямитися: «Де ж тут узявся Гавчик?». Як же зраділи друзі, коли зустрілися!

Але як Пушок опинився в лісі?

Котик ще вранці побачив мишку та вирішив її спіймати. Хоч довго за нею бігав, та не впіймав. Але незчувся Пушок, як забіг далеко від дому, а дороги назад знайти не може. Заблукав Пушок, опинився в самій гущавині лісу. Там було все незнайоме, чуже. «Навіщо я вибіг із подвір’я? Що мені тепер робити? Як мені не вистачає мого вірного друга Гавчика!» — так думав котик. Йому дуже потрібна була дружня підтримка й допомога песика.

Несподівано щось сіреньке пробігло по траві, і котик із переляку вискочив на дерево. Це була маленька мишка, але Пушок уже побоявся злізти з дерева.

Просидів Пушок на дереві до самого вечора, нез­чувся, як заснув. І наснився йому друг Гавчик, як їм було добре разом, як весело вони бігали по подвір’ї. Уві сні Пушок так розмахував лапа­ми, що впав прямо на Гавчика, який у пошу­ку Друга також забіг до лісу. Зраділи друзі один одному! Веселі й щасливі повернулися вони додому. Пушок був щиро вдячний своєму другові Гавчику за підтримку та до­помогу.

 

 

 

 

Чемні чоловічки (Тема. Подарунок. Слово в подарунок)

 

У далекій казковій країні проживали добрі, ввічливі, чемні та працьо­виті чоловічки. Несли вони людям щастя й радість, мир і злагоду. Де з’яв­лялися ці веселі чоловічки, на обличчях людей виникали теплі усмішки, не було зла, бійок, сварок, непорозумінь.

І ніхто навіть не міг уявити своє життя без маленьких дру- зів. А звали їх Дякую, Спасибі, Будь Ласка, Привіт, Добрий Ранок, Добрий День, Добрий Вечір, До Побачення. Вони були завжди разом, підтримували одне одного.

Одного сонячного дня вийшли чоловічки на вулицю, підста­вили свої обличчя під ласкаве сонячне проміння, відчули на собі подих теплого вітерця.

Навкруги було дуже гарно, скрізь панувала тиша. Тільки де-не-де було чутно щебет пташок і шелест листя. Та раптом почулися крики.

Чоловічки підійшли ближче й побачили, що неподалік два хлопчики не можуть поділитися іграшками. — Це мої! — говорив один і перетягував іграшки до себе. — Ні, мої! — кричав інший і також хотів заволодіти всіма іграшками.

Між хлопчиками виникла бійка. Чоловічки підійшли ближче. — Добрий день! — привітався до хлопчиків чоловічок на ім’я Добрий день. — Привіт! — привітався до хлопчиків чоловічок на ім’я Привіт.

Та хлопчики навіть не почули привітань. Вони продовжували сперечатися. — Зачекайте, зупиніться, будь ласка, так не можна! — сказав чоловічок на ім’я Будь Ла­ска. — Іграшками потрібно ділитися, дружно гратися, адже ви зламаєте їх, і тоді вони не при­несуть користі й задоволення нікому.

Та з уст хлопчиків знову і знову злітали злі й образливі слова.

Зрозуміли тут чемні чоловічки, у чому справа, — хлопчиків потрібно навчити ввічливості!

І вони вирішили їм допомогти. — А ти скажи своєму товаришеві: «Дай мені, будь ласка, іграшку, я тріш­ки пограюся й віддам тобі», — промовив чоловічок на ім’я Будь Ласка. — Скажи йому у відповідь: «Дякую!», — порадили Спасибі та Дя­кую іншому хлопчикові.

Задумались тут діти: «А й справді, чого це ми сварилися?! Для чого ж тоді іграшки, якщо ними не ділитися? Самому сумно та нецікаво гратися». — Давай ніколи не ображати один одного! — сказав один хлопчик. — І завжди гратися разом! — запропонував інший. — Дякуємо! До побачення! — промовили діти чоловічкам.

Діти зрозуміли, що іграшки приносять втіху й задоволення лише тоді, коли ними обмінюватися з друзями й бережно гратися.

Вони допомагають цікаво проводити час, знаходити нових друзів, ож цікаво не тоді, коли тобі купують багато нових іграшок, а тоді, коли є з ким ними поділитися й погратися разом.

Чоловічки залишилися задоволеними. Добру справу вони зробили — друзів помирили, навчили їх іграшками ділитися, радість іншим приносити.

Ніколи не забувайте, діти, про чемних чоловічків! Не лінуйтеся бути ввічливими та працьовитими, добрими та веселими

Байдужий хлопчик І (Тема. Подарунок. Подарунки від природи)

 

Жив собі з мамою і татом хлопчик. Звали його Андрійко. І все було б добре, якби цей хлоп­чина хоча б трішечки був ощадливим.

Усі книжки в нього були порвані, олівці зламані, альбоми в чорнильних плямах. Діти в сад­ку не хотіли дружити з таким марнотратом. Та Андрійкові було байдуже, адже в магазинах безліч тих зошитів, альбомів, книжок, олівців! Навіть по дорозі з дитячого садка додому він міг зламати деревце, вирвати й викинути геть квітку, накидати каміння в річку.

І ось одного разу, коли на вулиці вже настав вечір, Андрійко, як і зазвичай, порозкидав свої речі. Мама попросила хлопчика навести лад у кімнаті, але він не послухав її та ліг спати.

І сниться йому сон. Ніби, прокинувшись уранці, він не знайшов ані книжок, ані зошитів, ані олівців. — Ну, і нехай! — подумав хлопчик, махнув рукою та вибіг на вулицю.

Та там він не побачив жодного дерева, не почув пташиного співу! Кудись пропали всі квіти, не було видно жодної бджілки. Де пробігала річка — залишилась тільки суха земля. Сонечко не усміхалося як завжди яскраво й лагідно, а сховалося за хмари. Стало Андрійкові якось ураз сумно. Та ще й усі перехожі з осудом дивилися на нього і казали: — Ось це той хлопчина, через якого все зникло. Не буде нам тепер ніякої радості!

Злякався Андрійко і чимдуж побіг далеко-далеко під поглядів людей. Аж ось назустріч хлопчикові вийшов старенький дідусь. Сива борода його сягала аж до самої землі. Андрійко так швидко мчав, що зачепив старенького, і той ледве втримався на ногах, щоб не впасти.

Хлопчик зупинився. — Дідусю, а куди ви йдете? — запитав він у старенького. — Та йду шукати того байдужого хлопчика, який образив Природу, і вона пішла геть від нас, забравши із собою всі свої багатства.

Соромно було зізнатися Андрійкові, що він і є той хлопчик. Але, глянувши на старенького, йому стало шкода його. І, набравшись сміливості, він сказав: — Дідусю, я і є той хлопчина! Але я тепер усе зрозумів! І більше ніколи не буду так робити.

Я буду любити дерева й квіти, ніколи не бруднитиму річку. Що я маю зробити, щоб її земні багатства повернулися? посади та вирости деревце, адже олівці. А з паперу роблять книж- альбоми. Тоді повернуться до нас і пташки. Викохай квітку, щоб на неї сідали бджілки, — мати­мемо запашний мед. І все потріб­но полити чистою водою, адже без води немає життя на Землі.

Дідусь говорив ще щось, та Андрійко його вже не чув! Він швидко мчав додому. — Я все зрозумів, я все зро­блю...

І враз прокинувся. Згадав свій сон. Подивився у вікно, за­думався й усміхнувся: «Так, при­роду потрібно любити і берегти!».

 

 

Пригоди Краплинки (Тема. Ресурси. Вода — наше спільне багатство)

 

За високими горами, за дрімучими лісами у країні Крапляндія проживали король із коро­левою. Жили вони дружно, мудро піклувалися про свої володіння. Часто їх оглядали, адже від порядку в їхньому королівстві залежало життя на планеті Земля. Саме з їхньої країни потрап­ляла вода до всіх морів та океанів, річок та озер, поливала рясними дощами з хмар землю та рослинки, що на ній росли.

Одного чудового дня народилася в них донечка-красуня, яку король із королевою назвали Краплинкою. Подружжя було дуже задоволене, адже довго в їхній сім’ї не було дітей. Мама- королева вкладала всю душу у виховання своєї Краплинки, а тато-король у вільний час часто грався з донечкою на подвір’ї замку. Принцеса Краплинка була улюбленицею, тому інколи зловживала любов’ю батьків. Вона не розуміла, чому повинна бути слухняною, гуляти тільки в певні години й тільки на території замку. їй хотілося чогось надзвичайного — вона ж прин­цеса, що могло їй загрожувати?

Якось уранці, коли король із королевою знову оглядали свої володіння, мала Краплинка вирішила податися в мандри на пошуки пригод. Нишком вона покинула замок і весело по­стрибала вперед. Стало припікати сонечко, і Краплинка швидко стомилася. Вона стала змен­шуватися та зрозуміла, що ось-ось висохне. Дівчинка пригадала слова матусі, яка постійно уберігала її від сонячних променів, адже вода під час нагрівання випаровується!

Краплинка зробила собі з маленького листочка капелюшок і продовжила свою подорож. Вона з цікавістю розглядала все навколо. Після перебування на сонці їй дуже захотілося пити. Неда­лечко протікала річка. Краплинка, не довго думаючи, стрибнула туди. Спочатку їй сподобалося, але тоді вона зрозуміла, що річка може віднести її далеко-далеко від дому. Тільки тепер вона зрозуміла, що означали слова матусі про текучість води, про те, що вона не має форми.

Пані Річка відчула переляк Краплинки і своєю течією підштовхнула її до берега. Подяку­вала дівчинка Річці і запитала: — Шановна Річко, чи вся вода, як ми з вами, прозора? — Так, — відповіла та, — чиста вода — прозора. Тому крізь воду можна бачити різні відо­браження.

Ще цікавіше стало Краплинці, ще більше пильності втратила вона. І навіть не помітила, коли з кущів вийшов страшний і волохатий Вовк. — Ти хто така? Я дуже хочу їсти, тому зараз з’їм тебе, моя солоденька! — Я — Краплинка, королівська донька, мене не можна їсти, я не солоденька!

І Краплинка знову пригадала повчання матері про те, що чиста вода не має смаку й запаху, що вона може розчиняти деякі речовини.

Поки Вовк міркував, що йому робити далі, дівчинка швидко помчала вперед, щоб він не здогадався, що її можна не з’їсти, а випити.

Тим часом у королівстві Крапляндія виявили втечу Краплинки. «Вода у небезпеці!» — луна­ло на кожному кроці. Адже Краплинка ще не готова до самостійного життя. У навколишньому середовищі на неї чатує багато небезпек!

Засумували король із королевою. Занедбали свої водні багатства. Вони завжди розповідали всім мешканцям планети про бережне й економне ставлення до води, а тепер навіть у них стали забруднюватися водойми, витікало занадто багато води.

Уже не так весело мандрувалося Краплинці. Дедалі більше їй хотілося до рідної домівки, до люблячих батьків. А тим часом повітря ставало дедалі холоднішим. — Тільки не це! — подумала мала принцеса. — Я ж можу замерзнути. Адже в разі знижен­ня температури вода перетворюється на лід.

Краплинці стало соромно за свою поведінку. Вона повернулася й чимдуж помчала назад, їй так захотілося опинитися у своєму затишному замку, в обіймах матінки й татуся!

Подув сильний вітер, який уже облітав чимало земель за дорученням короля в пошуках його доньки. Він підхопив Краплинку на свої крила й швидко відніс її до Крапляндії. Дуже зраділи поверненню доньки король із королевою. Краплинка попросила пробачення в батьків і пообіцяла більше так ніколи не робити.

Знову настав порядок і лад у Крапляндії. І всі пам’ятали, що вода — найцінніше багатство, без якого життя на Землі неможливе. Запаси чистої води на Землі катастрофічно виснаже­ні. Кожна людина на планеті повинна навчитися берегти воду, економно її витрачати, знати її властивості.

Нечемне вовченя.  (Тема : спілкування. Допомога та підтримка)

 

Сьогодні Вовчик-Сіроманець перший раз ішов до дитячого садка.

Він із нетерпінням чекав цього дня. Йому дуже хотілося знайти нових друзів, погратися з ними у веселі ігри, дізнатися про щось цікаве на занятті.

По дорозі до дитячого садка Вовчик побачив велику блискучу бурульку. Вона була схожа на смачне морозиво. Тільки Сіроманець хотів спробувати її на смак, як це помітила Вовчиця. Вона не дозволила Вовчику цього зробити. Як же розсердився Вовчик! Де й дівся його піднесений настрій! Прийшов Вовчик до дитячого садка похнюплений.

Вихователька Білка Рудківна лагідно зустріла хлопчика в садку, показала йому шафу, куди Сірома­нець міг скласти свій одяг.

Вовченятко зняло з лапок чобітки, повісило пальто на гачечок, поклало шапочку на верхню поличку шафи.

Сіроманець зайшов до групи. Тут було, як у вулику! Он за столиком Лисенятко й Зайченятко розгля­дають яскраву книжечку, за іншим столиком Борсучок складає мозаїку.

А на килимку розгорнулося справжнє будівництво! Єнотики-водп привозять на вантажних машинах кубики, цеглинки, пластини, призми, інші ж будують із них високі житлові будинки, низькі будівлі для перукарні, аптеки, магазину. А он їжачок-садівничок висаджує на клумбах барвисті квіти. Як цікаво й захопливо в садку! — Діти, — сказала Білка Рудківна, — сьогодні до нас прийшов Вовчик-Сіроманець. Відтепер він буде ходити до нашої групи. Давайте привітаємося з ним і познайомимося.

Усі вихованці підійшли до Вовчика і привіталися. Та Сіроманець насупився. Він стояв, похнюпивши голову, й навіть на привітання не відповів. Діти почали запрошувати його до гри, але Вовчик стояв тихо й навіть вихователька Білка Рудківна не змогла захопити його грою. — Я хочу й буду гратися сам, — сказав Вовчик.

Діти почали запрошувати нового товариша до гри, але той відмовився. Він стояв і тільки спостерігав за іншими.

Аж ось очі Сіроманця заблищали! Посеред іграшкового будівельного майданчика він побачив піра­мідку, яка дуже була схожа на бурульку. Вовчик підійшов і хотів забрати іграшку: — Я буду з вами гратися! Це моя пірамідка! — сказав він.

Дітям не сподобався такий учинок нового товариша, але вони нічого йому сказали, лише ображено подивилися й продовжили свою гру. Ніхто вже не хотів гратися з Вовчиком. — Ось так треба гратися, ось так! — Сіроманець почав повчати дітей. — Почекай, Вовченятко. Не поспішай. Наші діти звикли гратися разом, дружно, вони діляться іграш­ками одне з одним. Не можна забирати іграшки в інших, навіть якщо тобі дуже хочеться ними погратися. — Але ж я хочу саме цю іграшку! — заперечило Вовченя. — Ти можеш її попросити, — відповіла вихователька.

Вовченятко нахилило голову, опустило очі та промовило: — Дай мені пірамідку!

Та ніхто з дітей не захотів ділитися із Сіроманцем. — Так просити не можна, — повчала Білка Рудківна. — Коли ти просиш, то повинен подивитися в очі тому, до кого звертаєшся, назвати його на ім’я. — Снотику, дай мені пірамідку! — Вовченя підняло очі, але голос його був ще насупленим і сердитим.

Новий товариш не поспішав ділитися іграшкою. — А ти попроси спокійним, лагідним голосом. І обов’язково скажи чарівне слово «будь ласка», — повчала далі вихователька.

Не хотіло Вовченя слухати порад виховательки, але дуже хотіло погратися пірамідкою. — Снотику, дай мені пірамідку, будь ласка! — нарешті сказало Вовченятко.

Єнотик із радістю простягнув новому товаришеві іграшку й навіть дозволив йому привезти її на ван­тажівці на будівництво.

Нарешті Вовченя зрозуміло свою помилку. Тож увесь день воно дружно гралося, ділилося іграшками та й не забувало корисних порад Білки Рудківни.

Коли Сіроманець повернувся додому, він дістав великий аркуш паперу й почав писати на ньому великими буквами «Поради щодо того, як потрібно просити про допомогу». Коли він завершив свою роботу, на аркуші було написано: 1. Коли звертаєшся з проханням до товариша, дивися йому в очі. 2. Звертайся до людини на ім’я. 3. Проси спокійним, лагідним голосом. 4. Вживай ввічливі слова.

Пригоди Фантика  (Тема. Ресурси. Папір — наше спільне багатство)

 

Наближався день народження Миколчиної мами. «Що їй подарувати?» — міркував хлопчик. — «Що вона любить? Що їй подобається? О, найкращий подарунок — подарунок, зроблений своїми руками!».

Хлопчик завзято дістав кольоровий папір і почав майструвати. Тільки зроблені подарунки йому не подобалися. І він один за одним викидав їх у кошик для сміття.

Та враз на вулиці щось зашуміло, здійнявся сильний вітер. Миколка виглянув із вікна й побачив жінку. Вона була не така, як усі люди, незвичайна — паперова, одяг у неї був паперовий, білосніжний.

Хлопчик швидко вийшов на вулицю. Паперова жінка підійшла ближче. — Хто ти така? — запитав Миколка. — Я — Паперова Фея! Я прилетіла сюди, щоб урятувати папір, адже ти марно витратив сьогодні так багато паперу! Чи знаєш ти, що за папір ми сплачуємо високу ціну, адже його виробляють із дерев, ви­рубуючи цілі ліси?! — Ні, не знаю, та мені байдуже! — відповів хлопчик. — Якщо так, то я перетворю тебе на паперового хлопчика. Буде тебе звати Фантик, а не Миколка.

І поки ти не зрозумієш своїх помилок, будеш паперовим!

Фея махнула чарівною паличкою, і звичайний хлопчик перетворився на паперового. Вітер його під­хопив, закружляв і поніс далеко в ліс.

Довго вітер грався з Фантиком, гнув його в різні боки — адже папір гнеться! — Ой, лишенько! — викрикнув хлопчик і впав на лісовій галявині. — Де я? Що зі мною? — сказав він, ледь розгинаючись. — Треба швидко повертатися додому!

І тільки він звівся на свої паперові ніжки, як почув розмову дідуся й онука, які гуляли неподалік.

Онук вигукнув: — Дідусю, я щось знайшов! — він підбіг і вхопив Фантика.

Хлопчик уважно роздивився його та промовив: — Це звичайний папірець! — сказав він, зім’яв Фантика, кинув його у траву й побіг наздоганяти ді­дуся. Фантик залишався лежати на траві. Йому було так незручно, але що він міг удіяти — адже папір мнеться!

Тут з’явився легенький вітерець, той самий, який приніс паперового хлопчика до лісу. Він трішки по­грався Фантиком і полетів собі геть. Паперовий хлопчик за цей час зміг розправити свої паперові ручки, ніжки. Та він зрозумів, що тепер будь-хто зможе його образити, навіть знищити. Але робити нічого, треба далі йти, шукати свою домівку.

Ідучи, Фантик побачив на дереві двох сорок, які сиділи й голосно скрекотали. Очі хлопчика заблища­ли на сонці, і він привернув увагу лісових розбійниць. За мить вони були вже біля хлопчика. — Він мій, — заскрекотала одна сорока, схопивши його за край паперової сорочки. — Ні, він мій, — заскрекотала інша та вхопила за інший край.

Фантик закричав, сороки злякалися і враз знялися високо на дерево. Хлопчик сів на землю. Нарешті ці скрекотухи залишили його! Але що це? Його сорочка була розірвана! І шматочок сорочки залишився у дзьобі однієї з пташок — адже папір рветься! — Віддайте! — вигукнув хлопчик. Він хотів розгледіти розбійниць, підняв голову й побачив, що небо вкрилося темними хмарами.

Сороки знялись і полетіли. А паперовий шматок сорочки повільно опускався до землі.

На небі загуркотіло й блиснуло. Блискавка влучила в дерево, біля якого стояв Фантик. Дерево за­палало, вогонь швидко поширювався по ньому. Хлопчик вирішив утікати, але що це — його паперові штанці палають! Від розпачу він не знав, що робити, — адже папір горить!

Раптом пішов дощ, і краплинки дощу почали крапати на Фантика. Вони загасили вогонь на штанцях хлопчика. Фантик від радощів хотів стрибати. Але він не міг зрушити з місця, він увесь намок — адже папір намокає у воді! — Що зі мною? — ледь чутно вимовив Фантик.

Він не міг піднятися. У хлопчика промайнуло безліч думок: «Чому я себе так повів із Паперовою Феєю? Чому не беріг папір? Адже я можу загинути. Паперовим хлопчиком бути дуже важко й небезпеч­но, тому що папір гнеться, мнеться, рветься, горить, намокає у воді! Я все зрозумів, папір треба вико­ристовувати економно. Вибач мене, Паперова Феє!».

Цієї ж миті вона з’явилася перед хлопчиком. — Я дуже рада, що ти зрозумів цінність паперу, — промовила Фея і враз змахнула чарівною паличкою.

Паперовий хлопчик Фантик враз став звичайним хлопчиком Миколкою. А Паперова Фея зникла, ніби її й не було. Раптом він почув стурбований голос мами, яка його кликала. Миколка швидко побіг їй на зустріч.

Пригоди на лісовій галявині (Тема. Спілкування. Вітаюся з усіма)

На одній лісовій галявині росли квіти.

Кожного ранку вони розкривали свої пелюсточки, привітно усміхалися, віталися й бажали одна одній доброго ранку. А ранки влітку були теплими, лагідними, як сонечко, що з’являлося на небі.

Сонечко також завжди віталося з квітами: — Доброго ранку! Раде я бачити всіх! — Доброго ранку! — шепотіли квіти.

Це привітання підхоплював вітерець. Він весело розносив його між квітами, кущами, дере­вами — між усіма рослинами лісу. Ранок обов’язково буде добрим, коли ти слова привітання промовляєш щиро, з усмішкою на обличчі.

Та сонечко поступово рухається по небу й піднімається високо-високо. Його теплі проме­ні гріють землю. У цей час квіти з нетерпінням чекають своїх гостей — невтомних бджілок- трудівниць. — Дзу-дзу-дзу! Добрий день, я тобі кажу! — привітно вітаються бджілки з кожною квіткою. — Добрий день! — відповідають квіти й похитують своїми кольоровими, яскравими го­лівками, даючи бджілкам напитися солодкого квіткового нектару. І так стає шумно й весело на галявині, мовби грає цілий оркестр.

Але хто це? Хто це? Хто це такий незграбний, непривітний? Із здивуванням квіти почали переглядатися одна з одною. «Хто це такий?» — запитували вони.

І справді, між усіма привітними бджілками з’явився перший раз на галявині молодий, гор­дівливий Джміль. Він нещодавно з’явився на світ. Джміль сідав із квітки на квітку, не віта­ючись. — Що за неподобство? — зашепотіли квіти. — Що це за виховання? — підхопили бджілки. — Чому це я повинен із вами вітатися? Я вас не знаю! — озирнувся Джміль. — Давай будемо знайомитися! — запропонували всі хором Джмелику. — Не хочу я знайомитися. Я прилетів сюди не для того. Я прилетів пити солодкий нектар. — Але чому ти не вітаєшся? — здивовано загомоніли квіти та бджоли. — А як це вітатися? Які потрібно знати слова? — запитав Джміль. — Ой! — загомоніли квіти. — Слів-привітань є багато. Ось послухай: «Доброго ранку», «Добрий день», «Добрий вечір», «Привіт», «Вітаю», «Здрастуйте», «Радий вас бачити».

Джмелику так сподобалося спілкуватися з квітами та бджілками, що він незчувся, як на­став вечір і сонечко почало сідати. Бджоли почали прощатися й повертатися до свого дому. — Ой, лишенько! — озирнувся Джмелик. — Мені також час повертатися до свого будиночка. — Давай будемо прощатися! — прогомоніли квіти. — До побачення, вам, квіти, Був я радий вас зустріти!

Час прощання наступив, Я незчувся, як час сплив.

То був ранок, а то день, А тепер і вечір тихий.

Час вже спати вам усім, На добраніч і солодких снів!

До побачення, бувайте, На все добре, прощавайте!

Джмелик здійнявся й полетів. А за ним чулося: «На добраніч! Солодких снів!». Адже після вечора настає ніч, усі лягають спати й бажають «Добраніч! Солодких снів!». І ніч буде спокій­на, тиха й обов’язково з кольоровим сном!