Збірник ,.Кольорові казки,,
КОЛЬОРОТЕРАПІЯ
КОЛЬОРОВІ КАЗКИ
2023р
ЧАРІВНІ ФАРБИ
(легенда)
Один раз на сто років найдобріший із найдобріших дідів – Дід Мороз –– у ніч під Новий рік приносить сім чарівних фарб. Цими фарбами можна намалювати все, що захочеш, і намальоване оживе. Хочеш - малюй череду корів і потім паси їх. Хочеш - малюй пароплав і пливи на ньому. Або зореліт – і лети аж до зірок. А якщо необхідно тобі намалювати щось простіше, наприклад, стілець, будь ласка . Намалюй і сідай на нього. Чарівними фарбами можна намалювати що завгодно, навіть мило, і воно буде милитися. Тому Дід Мороз приносить Чарівні фарби найдобрішому з усіх найдобріших дітей. І це зрозуміло . Якщо такі фарби потраплять у руки до злого хлопчика або злої дівчинки, вони можуть скоїти багато лиха. Прималюють людині другий ніс і буде людина двонога. Намалюють собаці роги, курці – вуса, а кішці – горб, і буде собака рогатою, курка – вусатою, а кішка – горбатою.
Тому Дід Мороз дуже довго перевіряє дітей, а потім уже вибирає, кому із них подарувати чарівні фарби. Цього разу Дід Мороз подарував їх одному дуже доброму хлопчику. Найдобрішому із найдобріших.
Хлопчик дуже зрадів фарбам і відразу ж узявся малювати. Малював для інших. Тому що він був найдобрішим із найдобріших хлопчиків. Він намалював бабусі теплу хустку, мамі – святкову сукню, а батькові – мисливську рушницю. Сліпому дідусеві хлопчик намалював очі, а своїм товаришам – велику-превелику школу.
Він малював, не розгинаючись, увесь день і весь вечір. Він малював і на другий, і на третій, і на четвертий день. Він малював, бажаючи людям добра. Малював до того часу, поки не закінчилися фарби. Але ніхто не міг скористатися намальованим. Хустка для бабусі була схожа на ганчірку для миття підлоги, а сукня, намальована для матері, виявилася такою кособокою, яскравою і мішкуватою, що вона її не захотіла навіть приміряти. Рушниця нічим не відрізнялася від палиці. Очі для сліпого нагадували дві голубі плями, та він і не міг ними бачити А школа, яку дуже ретельно малював хлопчик, вийшла такою потворною, що діти до неї боялися й близько підходити. На вулиці з'явилися дерева, схожі на мітли. З'явилися коні з ногами із дроту, машини з кривими колесами, будинки з падаючими стінами, дахами набакир, шуби і пальта, у яких один рукав був коротший від іншого . З'явилися тисячі речей, якими не можна було скористатися. І люди злякалися:
– Як ти міг створити стільки зла, найдобріший з усіх найдобріших хлопчиків?!
І хлопчик заплакав. йому захотілося зробити людей щасливими! Але він не вмів малювати і тільки дарма використав фарби.
Хлопчик плакав так голосно, що його почув найдобріший з усіх найдо6ріших дідусів – Дід Мороз. Почув і повернувся до нього, і поклав перед хлопчиком нову коробку з фарбами:
– Тільки це, мій друже, звичайні фарби. Але вони можуть теж стати чарівними, якщо ти цього захочеш.
Так сказав Дід Мороз і зник.
А хлопчик замислився: як же зробити, щоб звичайні фарби стали чарівними і щоб вони радували людей, а не приносили їм нещастя? Він дістав пензля і почав малювати.
Хлопчик малював, не розгинаючись, весь день і увесь вечір. Він малював і на другий, і на третій, і на четвертий день. Малював доти, доки не закінчилися фарби. Тоді він попросив нові.
Минув рік . Минуло два роки . Минуло багато-багато років. Хлопчик став дорослим, але, як і раніше, не розлучався з фарбами. Очі його стали зіркими, руки умілими, і тепер на його малюнках замість кривих будинків із падаючими стінами красувалися високі, світлі будівлі, а замість суконь, схожих на мішки, – яскравий, святковий одяг.
Хлопчик не помітив, як став справжнім художником. Він малював усе, що було навкруги, і те, чого ще ніхто ніколи не бачив: літаки, схожі на величезні стріли, і кораблі, схожі на літаки, повітряні мости і палаци зі скла.
Люди зі здивуванням дивилися на його малюнки, але ніхто не лякався. Навпаки, всі раділи й захоплювались.
– Які чудові картини! Які чарівні фарби! – говорили вони, хоч фарби були звичайнісінькі.
Картини і справді були такі гарні, що людям захотілося їх оживити. І ось настали щасливі дні, коли намальоване на папері стало переходити в життя: і палаци зі скла, і повітряні мости, і крилаті кораблі…
Так трапляється на білому світі. Так трапляється не тільки з фарбами, а й зі звичайною сокирою чи швейною голкою, і навіть з простою глиною. Так трапляється з усім, до чого доторкнуться руки найбільшого з найбільших чарівників – руки працелюбної, наполегливої людини.
– Діти, у вас удома у всіх є кольоровий телевізор. А хто бачив чорно – білий? Який цікавіше дивитися?
– А тепер уявіть собі, що всі кольори зникли з навколишнього світу і ми бачимо його тільки сіро – білим. Яка одноманітна, похмура і незвична картина виходить! Виявляється, дуже багато в нашому житті означає колір!
СОНЯЧНА ФАРБА
М.Скребцова
Одного ранку дівчинка виглянула з вікна і ахнула: небо було сліпучо блакитним, ніби його хтось розфарбував чарівною фарбою.
Побігла дівчинка до мами і запитує:
Мамо, хто небо так красиво розфарбував?
– Це зробило сонечко своїм золотавим пензликом. Вночі йшов дощик, але рано вранці, поки ти ще спала, розігнало сонечко хмаринки, і стало небо блакитним.
– Отже, без сонечка небо не може бути блакитним?
- Звичайно, не може. У сонечка за хмаринкою в золотом відерці великі запаси блакитної сонячної фарби. Як накопичиться її занадто багато, виливається вона через край і зафарбовує хмаринку.
– Як би я хотіла, щоб і на мене сонечко блакитною сонячною фарбою капнуло!
Засміялася мама і каже:
– Одного разу дві блакитні сонячні краплинки вже потрапили в твої очі, і стали вони тоді блакитними-блакитними, як маленькі небесні шматочки.
Поміркуємо, помалюємо, пограємо:
• Які ще фарби у сонечка за хмаринкою зберігаються, і що воно цими фарбами розфарбовує?
• Що ще на землі сонячним кольором розфарбовано?
• Що зміниться в різних фарбах, якщо вони стануть сонячними?
• Розкажіть про якийсь епізод зі свого життя, коли вам було сумно, а сонячний промінь розвеселив вас.
Гра «Кому потрібен жовтий колір»
Діти стають в коло. Одна людина – сонячний промінь. Він виходить за двері. Педагог роздає іншим дітям картки з різними предметами. Серед карток є три-чотири предмети, яким жовтий колір найбільш потрібний. Потім сонячний промінчик входить і доторкається до будь-кого з дітей. Той, до кого доторкнулися, показує свій предмет, не називаючи його. Сонячний промінчик повинен вирішити, чи потрібна йому жовта фарба. Завдання сонячного промінчика – якомога швидше знайти всі предмети, яким потрібна жовта фарба.
Малюнок «Коли сонечко сміється»
Обговоріть з дітьми, коли сонечко сміється, плаче, усміхається, мріє. Діти діляться на групи. Кожна група на великому аркуші ватману малює жовтим кольором і його відтінками портрет сонечка. За малюнками один одного діти відгадують, в якому настрої перебуває те чи інше сонечко.
Завдання додому
Діти повинні розпитати своїх рідних, які прикраси жовтого кольору їм подобаються, і чому. Потім діти повинні намалювати портрет свого близького в цій прикрасі. Зробіть виставку портретів. Попросіть дітей розповісти, коли їхні близькі носять прикраси, і що вони для них означають.
ЖОВТА ВЕСЕЛКА
Пролетіли сонячні промені крізь жовту дугу і впали на луки. Зацвіли у лузі золотаві кульбабки. Один жовтий промінь запримітив курку, яка в гнізді курчат висиджувала.Доторкнувся промінчик гострим кінцем до самого великого яйця, тріснуло воно, і з’явилося пухнасте курча. Хлюпнув на нього промінь золотою фарбою, і стало курча жовтим.
Розсміявся сонячний промінчик і каже курчаті:
– Ми з тобою друзі жовтого кольору. Ходімо зі мною гуляти!
– Йому не можна йти, поки інші дітки не вилупилися, – закудахкали мама-курка.
– Тоді я з вами залишусь, і допоможу вам яєчка зігріти, – запропонував промінчик.
Коли всі курчата вилупилися, і промінчик пофарбував їх жовтою фарбою, мама-курка повела дітей на прогулянку. Несподівано дорогу дружної компанії перегородив кіт.
– Які ви жовті, навіть в очах рябить! – занявкав він глузливо.
– Я їх жовтою фарбою розфарбував, і вони всі дітки сонечка і веселки, гордо відповів промінчик.
– Так ось хто жовту фарбу у веселки вкрав, – розсміявся кіт.
Подивилися всі на небо і побачили, що жовта дуга у веселки зникла.
– Пі-пі, – що робити, мамо? – Захвилювалися курчата.
– Не хвилюйтеся, діти, підростете і повернете жовту фарбу веселці, – відповіла курка.
– І ми повернемо жовту фарбу веселці, - закивали голівками кульбаби.
– А я віднесу її назад на небо, – додав промінчик.
Незабаром на зеленому лузі серед білих пухнастих кульбаб гуляли білі курчата, а у веселки знову з'явилася жовта дуга.
Запитання і завдання до казки:
• Як промінчик допомагав мамі-курці?
• Кому ще на землі жовті промені свою фарбу дарують?
Що б змінилося у твоєму житті:
• якби тобі подарували жовтий костюм;
• якби на підлогу тобі поклали жовтий килим;
• якби у тебе стало жовтим волосся;
• якби небо стало жовтим?
Гра «Кому потрібен жовтий колір»
Ти – жовтий сонячний промінь. Послухай опис різних предметів і тварин і вгадай, кому з них потрібен жовтий колір.
Опис предметів:
* Маленький, пухнастий, зернятка клює, «пі-пі» – маму кличе.
* Пухнасте, прохолодне, у височині літає, дощиком поливає.
* В пухнастої кульки на лузі, вітерець прилетів і пушинки забрав.
* Соковитий, кислий, вітаміни нам пропонує і хвороби проганяє.
*Хвостиком виляє, гав-гав, грати закликає.
*Вночі землю освітляє, солодкий сон навіває.
Творче завдання «Сонячний промінь»
Уяви, що ти – жовтий сонячний промінь. Кожному члену своєї сім'ї ти можеш подарувати що-небудь жовте. Наприклад, мамі – жовте намисто, татові – жовту сорочку. Розкажи що ти подаруєш всім членам своєї сім'ї.
Малюнок «Жовтий малюнок»
Намалюй жовтий малюнок. На твоєму малюнку повинно бути якомога більше жовтого кольору.
ЦІЛЮЩИЙ НАТЮРМОРТ
А.Лопатіна
Старенький автобус, важко буксуючи по засніженій дорозі, в'їхав у місто. На автобусі привезли дітей, врятованих з блокади. Ці діти не бігали, не пустували і не сміялися. Багато хто з них навіть ходити не міг. Під дитячий будинок віддали частину лікарні. Тим більше, що врятованим дітям в першу чергу потрібен медичний догляд.
У маленькому містечку майже не відчувалося війни. Звичайно, хліба не вистачало, але картоплю і капусту вирощували. Тому до лікарні потягнулися люди. Хто віз на санках мішок картоплі, хто ніс відерце солоних грибів, хто пучки цілющої трави для чаю. Дітлахи потроху почали одужувати.
Одного разу в лікарню зайшов дідусь, директор місцевого музею, і сказав:
– Хочу теж дітлахам вашим допомогти.
Медсестра засміялася:
– Так у вас і свого городу ніколи не було, самі впроголодь живете, чим же ви нам допоможете?!
– Це правда, – відповів дідусь, – городу завести не було в мене часу. Все своє життя провів у музеї, картини збирав. Але знаєте, картини іноді бувають потрібніше за хліб.
– Не думаю, – хмикнула у відповідь медсестра. Проте головний лікар лікарні був іншої думки, і незабаром низка закутаних дітлахів потяглася за дідусем до музею. Тільки найменша п'ятирічна Ганнуся залишилася в лікарні, тому що вона не вставала з ліжка.
У музеї було так холодно, що діти не стали роздягатися. Дідусь-директор підвів їх до портрета знаменитого вченого і захоплено почав розповідати, як ця відома всьому світу людина подарувала музею свій портрет. Раптом він помітив, як один хлопчик щось шепнув іншому, і обидва вони зникли. Потім ще кілька людей тихенько вийшли з кімнати. Коли директор закінчив свою розповідь, біля картини залишилося тільки кілька дітлахів.
– Не до картин зараз дітям, – зітхнув директор.
Яке ж було його здивування, коли він побачив, що в сусідній залі всі діти скупчилися біля великого натюрморту, на якому була зображена ваза з фруктами. Діти не відривали від натюрморту палаючих очей.
– Чому зелені ягідки світяться? – Тихо запитав маленький хлопчик.
– Це виноград, і ягідки його світяться від сонця. Вони від сонця солодше цукру бувають, – пошепки пояснила дівчинка.
– От би нашій Ганні таких, вона б відразу встала з ліжка, – мрійливо протягнув малюк.
– Мовчи, не заважай дивитися, – осмикнули його інші хлопці.
Діти ще хвилин десять постояли перед натюрмортом, а потім відразу стали прощатися.
Через годину директор музею з великим пакунком в руках зайшов до кімнати лікарні, де стояли ліжка дітлахів. Всі вони скупчилися біля ліжка Ганнусі і жваво розмовляли:
– А виноград від сонця солодше меду!
– Знаєте, а груші від сонця жовті. Я їх пробував до війни. Жах, які солодкі.
Лікар, побачивши дідуся- директора, з вдячністю сказав:
– Спасибі величезне, наших дітлахів не впізнати сьогодні. Розчервонілися, розбалакалися, ви просто чарівник.
– Я ось картину приніс, допоможіть повісити. Не можна дітлахам без фруктів, – відповів директор музею.
Величезний натюрморт повісили на найвиднішому місці. Наступного ранку лікар зайшов в кімнату до дітей і побачив, що Ганнуся разом з маленьким хлопчиком стоїть перед картиною і каже:
– Я знову лимон вибираю.
– Вибери краще сливу, вона знаєш яка солодка, а лимон кислий. Ти ж його вже вчора з'їла, – умовляв її малюк.
– Нічого, що кислий, зате найкорисніший, мені мама говорила. Я його вчора з'їла, і бачиш, у мене ніжки міцніше стали. Я тепер ходити можу. Тому я знову лимон вибираю ...
Лікар тихенько зачинив двері й подумав:
«Добре б у всіх лікарнях висіли картини».
Запитання і завдання до розповіді:
• Уявіть, що вам замовили написати натюрморт для дитячої лікарні. Що б ви на ньому зобразили?
• Опишіть натюрморт з оповідання: як виглядала ваза, де вона стояла, які на ній були фрукти.
• Чи є у вас вдома якась картина, яка допомагає вам в скрутну хвилину? Розкажіть про неї.
Сценка «Картина і реальність»
Діти діляться на пари і отримують картку з назвою якогось предмету. Одна людина з пари – намальований на натюрморті предмет, інший – той же предмет, але реальний. У сценці діти від імені намальованого і реального предметів розповідають про своє життя.
Гра «Вгадай натюрморт»
Діти діляться на групи. Педагог бере репродукцію натюрморту, на якому зображено не менше п'яти предметів. Не показуючи репродукції дітям, він називає три предмети. Вони повинні на листочках написати, які ще предмети, на їхню думку, зображені на натюрморті. Педагог збирає листочки і зачитує. За кожен вгаданий предмет, група отримує очко. Гра повторюється кілька разів. Перемагає група, що отримала найбільше балів.
Письмова робота
Запропонуйте дітям описати композицію натюрморту, на якому були б одночасно зображені предмети зі світу мінералів, рослин, тварин і людини. Потім діти повинні написати про те, як логічно пов'язані між собою предмети, з яких вони склали натюрморт.
Гра «Живий натюрморт»
Повісьте на дошці кілька репродукцій натюрмортів. Поділіть дітей на групи. Кожна група вибирає якийсь один натюрморт і зображує його мімікою і жестами.
Попередьте дітей, що вони можуть помінятися одягом, взяти що-небудь в руки, щоб мати більше схожості з зображуваними предметами. Решта вгадують, який натюрморт зображує та чи інша група.
Малюнок «Складаємо натюрморт»
Попросіть дітей принести з дому якісь незвичайні речі: компас, раковину, старовинний кухоль і т.д. Поділіть дітей на групи по чотири особи. Діти повинні розкласти на столі свої предмети і подумати, які з них краще всього поєднуються один з одним за формою, кольоровою гамою і характером. Потім діти вигадують, про що їх предмети можуть розповісти людям і малюють натюрморт з цих предметів.
Завдання додому
Намалюйте вдома натюрморт зі своїх улюблених предметів, не підписуючи його.
Робота по домашньому завданню
З дитячих робіт робиться виставка. Діти по натюрмортах один одного розповідають про характер автора того чи іншого малюнка, а потім автори називають себе.
БЛАКИТНА СУКНЯ
Прокинулося вранці небо і одягнулось в сліпучо блакитну сукню, прошиту золотими сонячними променями, а потім подумало: «Уже третій день я одягаю одні і ті ж шати, люди перестали звертати на мене увагу. Треба покликати кравця, щоб він зшив мені новий красивий одяг ».
Кравець-вітер почув думки неба і відразу ж огорнув його білою хмаркою. Небо помітило, що люди стали частіше поглядати вгору, і сказало кравцю: «Спасибі вітре, людям подобається моя пухнаста накидка, але поший мені ще нову елегантну спідничку».
Вітер взявся за роботу, і незабаром на небі з'явилася велика сіра хмара з довгими срібними нитками дощу, але люди замість того, щоб милуватися новим небесним вбранням, сховалися під парасольками.
«Темно-сірий колір не сподобався людям, поший мені,вітре, будь ласка, більш ефектний одяг», – попросило небо.
Вітер погодився і закрив небо темно-фіолетовими хмарами з золотими блискавками.
На подив неба люди, побачивши новий небесний одяг, сховалися в своїх будинках.
«Раз так, не буду більше вбиратися для людей, – засмутилося небо і знову надягло свою стару сліпучо-блакитну сукню із золотими променями.
Люди тут же вибігли на вулицю. «Яке чисте прекрасне, безмежне небо»! – радісно вигукували вони.
«Дивні люди, – знову подумало небо. – Я цілий день вбиралося, а вони не помічали! Але варто було мені надіти свою стару блакитну сукню, як всі почали нею захоплюватися ».
Поміркуємо, помалюємо, пограємо:
• Чому небу спочатку не сподобалося блакитне вбрання?
• Яке вбрання неба вам подобається найбільше?
• Як ви думаєте, який одяг найбільше до лиця морю, озеру, струмочку?
Придумайте і запишіть чарівний спосіб виготовлення синього кольору з природних матеріалів.
Діти діляться на групи по три особи. Кожна група отримує три кольори: синій і ще два інших. Кольори у різних груп не повторюються. На аркуші ватману діти малюють море або небо, використовуючи тільки свої кольори. Потім разом з педагогом діти обговорюють, в яких малюнках фарби дружать і підкреслюють красу неба або моря, а в яких – ні і чому.
Намалюйте синього птаха або синього звіра і придумайте про них казку. З робіт дітей робиться альбом: «Синя казка».
ТРИ БРАТИ
М. Скребцова
Жили-були на світі три кольори: чорний, білий і червоний.
Якось каже чорний колір білому:
– Ми з тобою, кольоре, брати. Від нас відтінки сірого кольору на землі з'являються.
– Нічого спільного у нас немає, – не погодився білий. Я під небесами на пухнастих білих хмарах літаю, а ти в землю зариваєшся. Якщо змішати білий колір з червоним, вийде ніжно-рожевий. Якщо чорний з червоним змішати, колір стане брудним. Так що, чорний, ти мені не брат.
Засмутився чорний колір, мало не плаче.
– Не плач, – став заспокоювати його червоний. Я з білим кольором не згоден. Якщо намалювати на червоному чорні горошинки, вийде гарний візерунок. До того ж, якщо змішати чорний і червоний, можна отримати коричневий.
Поки добрий червоний колір з чорним розмовляв, прибігла до фарб мишка і просить їх:
– Хутро моє зблідло. Розфарбуйте його, будь ласка, свіжою сірою фарбою.
Довелося білому кольору з чорним змішатися, щоб сіре платтячко мишки до ладу привести.
Слідом за мишкою прилетіла до фарб хмаринка і просить:
– Порвав сонячний промінчик мою сіру накидку. Соромно мені з діркою над землею літати. Зафарбуйте її, будь ласка, свіжою сірою фарбою.
Знову довелося чорному кольору з білим змішатися, щоб накидку хмаринці зашити.
Тут знову до фарб звернулися. На цей раз прийшов слон підфарбувати свіжою сірою фарбою свої обвислі вуха.
За слоном до фарб прибіг вовк – він зачепився за гостру гілку і обдер свою шубку. Цілий день білий з чорним працювали – і нарешті помирилися.
– Ми, кольоре, брати, нам сваритися не можна, – сказав мудрий червоний колір і попросив чорний колір вивести на червоній спинці сонечка круглі чорні горошинки.
Поміркуємо, помалюємо, пограємо:
• Який колір здається вам більш важливим: чорний, білий чи червоний і чому?
• Що сталося б, якби чорний колір не помирився з білим?
• Кому ще на землі і чим можуть допомогти чорний, червоний і білий кольори?
• Намалюйте предмет або істоту, в яких одночасно зустрічаються червоний, чорний і білий кольори.
• Намалюйте три листівки в подарунок червоному, чорному і білому кольорам.
• Діти стають в коло і протягом декількох хвилин уважно дивляться один на одного. Потім вибирається ведучий. Йому зав'язують очі. Ведучий доторкається до будь-кого в колі, і ця людина називає себе. Ведучий повинен розповісти про кольори одягу цієї людини.
КАЗКА ПРО ТЕ, ЯК ФАРБИ МАЛЮВАЛИ
Марія Шкуріна
Зібралися якось Синя і Жовта фарба малювати. Взяли свої пензлики, відерця з фарбою, папір і пішли на лужок.
– Я намалюю небо, – сказала Синя фарба і намалювала синє небо.
– А я намалюю сонце, - сказала Жовта фарба і намалювала яскраве жовте сонечко.
– Я намалюю озеро, - сказала Синя фарба і намалювала гарне озерце.
– А я намалюю маленьке каченятко, яке буде щипати травичку біля озера, – сказала Жовта фарба і намалювала каченятко.
Потім Жовта фарба подивилася на каченя, перевела очі на Синю фарбу і запитала:
– А травичка? Як же воно буде щипати травичку, якщо у нас немає зеленої фарби. Без неї ми не зможемо намалювати травичку.
– Так, - погодилася Синя фарба, – поганий малюнок виходить без Зеленої фарби. Шкода, що ми її не покликали з собою малювати. Що робити?
Думали, думали і не помітили, що на небі з'явилася хмарка, і став накрапати невеликий дощик. Схопили фарби свій малюнок і побігли в альтанку, щоб сховатися від дощу. В альтанці подивилися вони на малюнок і побачили, що дощ його намочив і фарби потекли. Змішалися між собою синя і жовта барви, і вийшов зелений колір. Зраділи Синя і Жовта фарби і стали малювати новий малюнок. Синя фарба намалювала небо і озеро. Жовта намалювала сонечко і маленьке каченятко біля ставка. Потім вони змішали фарби зі своїх відерець, і вийшов у них зелений колір. Намалювали вони зелену травичку, на якій сидів зелений коник. Гарний малюнок вийшов.
Тут повз них проходила Зелена фарба, побачила вона малюнок і здивувалася: «Як це ви без мене його намалювали?» А ви зрозуміли як?
ПЕНЗЛИК-БЕШКЕТНИК
Бушуєва Ірина
Як вам уже відомо, наша Іринка любила малювати. Вона малювала олівцями, авторучками, крейдою, фарбами, малювала в альбомах, на простих папірцях, в блокнотах, в зошитах. На вулиці вона могла малювати паличкою на землі, або, коли була зима, на білосніжних заметах.
Частенько я сідав біля неї і спостерігав як вона малює. Час від часу я так захоплювався, що наступав лапами на її малюнок. Тоді Іринка відштовхувала мене назад:
– Біллі, товстолапий, ну хіба ти не бачиш, що я малюю. Ти мені заважаєш, прибери свої лапи з мого малюнка зараз же!
Я охоче прибирав лапи, бо знав, що Іринці не можна заважати, коли вона працює. Іринка малювала природу, дерева, квіти, веселих принцес, їх принців з шаблями і вусами, сонечко, тварин, веселку ... Взагалі треба сказати, що малюнки у Іринки були завжди дуже веселі і теплі. І гріючись під світлом її настільної лампи, я розкошував, вдихаючи медовий запах фарби і свіжих малюнків.
У Іринки було багато олівців і пензликів. Одними вона воліла малювати тоненькі лінії. Пензлик був тонюсінький-претонюсінький, тому можна було вимальовувати все: гілочки на деревах або війки у принцес. Інші пензлики були товстішими. Ними Іринка малювала стовбури дерев, потужні гори, бурхливі ріки, польові доріжки. А були й такі, якими Іринка користувалася рідко. Вони були хорошими пензликами, просто дуже товстими. Важко було намалювати ними лице або квітку. Вони потрібні були лише тоді, коли треба було зафарбувати фон картини. Якщо, наприклад, зафарбувати весь листок темно-синім, то отримаєш фон для зимового вечора. Можна намалювати сірий фон, тоді всім буде відразу ясно, що сьогодні погана погода, ось-ось загуркоче грім, і блиснуть блискавки. І був серед цих пензликів один, який ніяк не міг малювати за правилами.
– Навіщо ти так робиш? Невже тобі не подобається, як Іринка малює. Як вона підбирає фарби?
– Подобається, – заявляв Пензлик, але ж це нудно, весь час малювати ялинки зеленими, волошки блакитними, сонце – жовтим. Можуть же кольори іноді помінятися місцями?
Пензлики і фарби завмерли на своїх місцях:
– Що ти маєш на увазі? Що ти хочеш сказати?
– Потерпіть трохи, – примружився пензлик, – скоро ви все дізнаєтеся.
Але не всі поділяли оптимізм пензлика. Хитали головою і ластик, і пляшечки з водичкою:
– Ох, і наробить же бід, цей Бешкетник!!
Ірочка була дуже охайною дівчинкою і після малювання вимила пензлі, висушила їх, прибрала олівці і фарби в пенал, альбом поклала в ящик, а щойно намальовані малюнки розставила на підлозі біля столу, щоб вони за ніч висохли. Нічого не віщувало біди. Але ось настала ніч!
Я довго не спав і все крутився. Мені не давали спокою слова пензлика і я, чесно кажучи, трохи хвилювався. Що він задумав? Адже він такий спритний, може таких бід натворити! Але, поступово, дрімота здолала мене, і я заснув. Спав я неспокійно, і, як потім з'ясувалося, не дарма так хвилювався!
Прокинувся я від тупоту лялькових ніг, дзвону стрибаючого м'ячика, шелесту паперу і взагалі у кімнаті відчувався дивний переполох. Усе ще не прокинувшись остаточно, я став озиратися навколо, намагаючись оцінити ситуацію. До мене підскочив М'ячик:
– Давай, Біллі, приєднуйся, треба всім підключатися.
– А що сталося?
– Пензлик накоїв лиха! Зіпсував всі картини Іринки, забруднив все навколо, змішав всі фарби так, що тепер вони й самі не розуміють, якого хто кольору.
У мене просто вуха встали дибки від таких звісток, але коли побачив масштаби катастрофи – просто жахнувся.
Фарби сперечалися між собою:
– Ви вже мене вибачте, але я не сіра, а біла фарба!
– Ой, ви тільки подивіться на себе, яка ж ви біла, коли ви майже чорна!
– Гей, помаранчева, не лізь малювати ромашку!
– Я не помаранчева, я жовта. В мене просто червона фарба капнула.
– І нічого я не капнула! Мене пензлик приніс сюди, отож так і треба.
Фарби сердились, сварились, штовхалися і через це змішувалися ще більше.
Біллі подивився на Іринчині картини. Пензлик набризкав на них води і тепер фарби на аркушах сповзали різнокольоровими краплями на підлогу, утворюючи брудні калюжі. Веселі принцеси плакали, сонечко в кутку потьмяніло, світлий літній дощик перетворився в ураган. Посмішки на намальованих обличчях перетворилися на страшні гримаси.
Я не вірив своїм очам. Як же вгамувати цього негідника, як навести лад, як врятувати Іринчині картини!?
Насамперед, треба було зупинити пензлика. Я розшукав мишеня:
– Біжи швидше, знайди Пензлика і вкуси його так, щоб він зойкнув, тоді я зможу впізнати його в натовпі і вгамувати.
Мишеня так і зробив. Воно знайшло пензлика і так хапнуло за дерев'яну ніжку, що він заверещав:
– Що це за манери? Що це ти робиш, нахабне Мишеня!! Що тобі тут потрібно?
Пензлик погнався за Мишеням, щоб вдарити того своєю дерев'яною ніжкою, але Мишеня було таким швидким, що Пензлик так його і не наздогнав. В цей час до пензлика підбігли ведмедики й ляльки і допомогли запхати неслухняного в коробку.
Після цього всі почали усувати наслідки катастрофи. Чисті ганчірочки витирали воду, чисті пензлики промивали фарби і домальовували зіпсовані картини. Робота кипіла і до ранку все було закінчено. Ми були дуже втомлені, але щасливі, що все було виправлено!
Іринка прокинулася вранці і відразу ж побігла показувати малюнки Бабусі. Як же вона зрадіє! Як похвалить Іринку Дідусь.
Я був щасливий, і тому вирішив трохи подрімати. Мені здається, що я на це сьогодні заслуговую.
Брунатна казка
Я таки його бачив. Маленький та брунатний, він заліз на сковорідку, вистрибував по смажених кришениках картоплі і вигукував: «Брунатний! Брунатний!» Коли я посипав смаження перцем, він пчихнув та й щез.
Деякі, кому довелося його бачити, говорять те ж саме: це маленький брунатний чоловічок, який скрізь, де щось вариться, смажиться, печеться, кричить: «Брунатний! Брунатний! Брунатний!»- і все одразу підрум’янюється, гнітиться.
Я знав, що боровики вилазять із землі білими і лише згодом, і невідомо в який спосіб, стають брунатними. Отам і є брунатний чоловічок.
Рано – вранці засів на грибовищі коло брунатної ялинки та й чекаю.
Ось – ось має показатися гриб. О – вибирається. Шапка біла. Тільки б не кліпнути – має ж брунатний з’ явитися. Чекаю, чекаю, ніхто не йде. Чекаю, чекаю…
Апчхи! Як налякався! Заєць чхнув.
Я тільки мигцем глянув у його бік, а боровик уже зробився брунатним. Брунатний чоловічок уже був, уже перехитрив мене.
Та нічого. Дивитимуся на інший гриб. Пильно – пильно вдивлятимусь.
Дивлюсь – дивлюсь, дивлюсь – дивлюсь, дивлюсь – дивлюсь, дивлюсь…
Хрусь!
Глянув – брунатна мурашка вивихнула ніжку. Шкутильгає, бідолаха, шкода мені її.
Та поки вправляв її ногу, боровик став брунатним. Брунатний чоловічок устиг устиг уже з’явитися і стати невидимцем.
Отак він усе й робить – поки інші не чують, не бачать. Фарбує зелені шишки в брунатне – готово! Зелені жолуді в брунатне – готово!
«Готово! Готово! Готово!» - тільки й чути.
Одного разу я поклав собі настигнути його в горішнику, коли достигають горіхи. Він їх фарбує. Та поки вишукував в одному гроні, він фарбує інше. Я в одному – він у другому.
Нарешті я присів біля одного грона. Отут чатуватиму. Як усі пофарбує, йому до останнього, до цього грона все одно треба навідатись. Чекаю годину, дві, три. Чекаю день, другий – скільки ж можна це гроно залишати не зафарбованим?
Раптом прилетіла брунатна лісова бджола, заплуталася в моєму волосі дзижчить так, що аж луна лісом іде. Нехай собі дзижчить!
Я тепер напевне знаю, що це все навмисне робиться, аби я перелякався й не помітив, як приходить брунатний чоловічок, тому не звертаю на те жодної уваги.
Дінь! Прилетіла мала брунатна комашка – дінь! – і просто в око. Поки вибирав її звідти, дивлюсь - а горіхи вже брунатні.
Тепер я збагнув – брунатний чоловічок не хоче, аби його помічали, і кинув йому набридати. Та коли минулого літа я вигрівався на пляжі, де навколо повнісінько люду, сонце, дивлюся – а в Яніса на плечах їх аж семеро.! Так – так, маленькі брунатні чоловічки брунатними пензликами фарбують йому спину. Сказав про це Янісу, а він сміється і каже, що таких чоловічків не буває.
Як це не буває, коли я сам їх бачив! А вгледіти їх годен не кожен. Потрібне Превелике Терпіння.
Ніхто не знає, де вони живуть. Одні кажуть: у ведмежому кожусі, інші – в брунатних жолудях, а ще інші – під корою ялин.
А знають ті чоловічки лише два слова: «брунатний» та «готово». Тільки промовляють їх – все бубнявіє й розпускається, каштани випадають зі своїх кожухів, а у брунатної корови народжується брунатне телятко.
Але ніхто не знає, як цих чоловічків називають насправді. Брунатулі? Брунатульки? Готовулі? Готовульчики? Ви не чули, га?
Сіра казка
Я – сірий. Я Сірий, мов ота мишка.
А ще я Сірий, як попіл і пташка, сірий – пресірий, як пилюка.
Я – Сірий. І тому, що є на світі я, так яскраво вирізняються інші кольори.
Де я? де можна мене помітити? Та скрізь.
Але почнемо з весни.
Пливуть сірі сніги, весніє сіра земля, пагіння – сіризна висіває сірим – сірим цей світ. Та ледве проклюнеться якась брунька, мов сіра долонька, як уже розквітає верба! Ну хіба була б верба такою гарною й білою, якби ото я – Сірий , сірої весни не був таким сірим – пресірим?
А ще сірої весни та з сірої землі вибивається зелена ружа, витикається із сірої землі ревінь. В сірих сутінках ранків вигулюються луками білі тумани. Ну хіба видався б таким білим туман, якби не я – Сірий? Та нізащо.
А як купається в сірому піднебессі червоню ще сонечко, як виграє ранок, ми оспівуємо цю красу лишень тому, я – Сірий і я скрізь.
На моїй сіризні вирізняється кожна барва, отже, я – найбарвистіший з – поміж кольорів, бо все стає привабливішим лише на моєму тлі.
Білий ангорський й кіт напрочуд гарний, бо поруч – Я.
Якби не сірі горобці, то з ким порівняти канарських пташок?
Різнобарвні пташки гарні, бо є сірі пташки.
Білі мишки гарні тому, що є сірі мишки, а білі піщинки тому, що є сірі.
Я – Сірий. Я допомагаю геть усім кольорам. Бува, вони не вміють самі себе показати, то я тут як тут – мовляв, дивіться, навіть із сірої дощової хмаринки плету барвисті веселки.
Мені ніколи того не жаль, що начебто плетуся позаду всіх, – я колір не заздрісний, не завидющий. Я той, що народжує інші фарби, як ота сіра мильна вода, що народжує яскраву бульбашку на кінчику соломинки.
Який я з себе? Я ж уже казав: дивіться на пташку, на попіл, на пилюку. А ще вкиньте оцей червоний ґудзик у попіл. Ну, бачите? Який чудовий, барвистий ґудзик, правда? А за ним? Що за ним?
Це ж бо я – Сірий.
Ряба казка
Є різні Рябі. Є великі Рябі й малі Рябі. Вони яскраві оті, хто все вишукує, робить рябим, а самих їх відшукати важко.
Рябі котяться світом, як розписані кульки в дитячій грі, де кожна половинка кульки має свою барву. А ще вони зовсім неждано – негадано зупиняються і притулюються до всього рябим боком.
Що, підкотився до квасолі? Отже, бути квасолі кольоровою: білою, брунатною, чорною, рябою.
А тепер до мухомора? Значить, цього разу повернувся до нього Рябий червоним боком з білими крапочками.
Підкотився до корови? Тоді бік у нього білий з чорними плямами або брунатний з білими.
Рябі песики, рябі коти, рябі свині, рябі сонечка, рябі гадюки – всі до одного обкатані рябим боком Рябого.
Але Рябий ще й плаває і цяткує в рябе риб’ячі спини.
Рябий випестив яйце чайці та й іншим птахам. Усі рябі метелики ним фарбовані. Та й птахи також. Тільки – но по гніздах починають виводитись пташата, аж Рябий тут, як уродився – розпочинає фарбувати.
Зранку Ізліта вдягла біле платтячко. Всі подалися до лісу веселитися, та Ізліта присіла й почала збирати чорниці… що тут казати: платтячко рябе стало…
Яніс узявся до писання і гадав на цей раз упоратися без бруду – куди там! Спочатку впала на зошит ляпка; стираючи, він від хвилювання угепав ще одну.
Яніс заплакав, на зошит впало три сльозинки, кожна розлилася на три літери – увесь зошит рябий.
Люди гомонять: рябе життя. Це значить, що бувають білі та чорні дні, жовті дні заздрощів, сині дні надій. Поспитайте в бабусі, вона розповість.
Що місяць рябий, те вже всі бачили місячної ночі. Вчені кажуть, що й Сонце рябе, є і там якісь плями.
І там встиг побувати Рябий.
Червона казка
«ЧЕРВОНІ ПОМІДОРЧИКИ ЧЕРРІ».
Жили собі на городі дружні, веселі червоні брати-помідорчики. Вони були схожими один на одного, бо були близнюками і звали їх Черрі. А також вони були маленькими копіями всіх інших помідорів і навіть старого буркотуна Чарлі, тільки маленькими. Братики завжди так галасували і сміялися, бо хотіли привернути до себе увагу Сонечка. Вони його дуже любили та хотіли колись його побачити та поговорити з ним. Вони чомусь вважали Сонечко своїм родичем, бо іноді сонце буває таким же червоним, як і помідори. Черрі завжди дуже хотіли спитати про це в нього, але Сонце так високо та далеко. Їх голосів було не чути, та і Чарлі завжди говорив, що Черрі просто мрійники і пустуни, та нічого в них ніколи не вийде.
Одного разу захід сонця осяяв весь город і яскраво-червоні промінці ніжно торкнулися червоних щічок маленьких помідорчиків, які вже майже поринули в солодкий сон. Сонце було так низенько і, здається, почуло важливе запитання маленьких Черрі.
Виявляється вони дійсно не чужі одне одному, бо Сонечко доглядає і піклується та щиро любить всіх, все, та всі на землі Сонячні сини і дочки.
ЖОВТА КАЗКА.
«ЖИРАФА І ЖИЛЕТ».
Жила–була в місті жовта Жирафа. Жанною звали жовту жирафу. Купила Жанна собі жовтий жилет, бо мріяла про подорож по морю. Щоночі бачила сон жовта жирафа, про те як жовтий жилет надягає вона, жовтий журнал дістає із шухляди у шафі, варить на кухні жовте желе, а потім мандрує на яхті із жовтою назвою. А плавати зовсім не вміє вона, та страху не має, бо має жовтий чудовий рятувальний жилет. Тож вільно читає Жанна журнал, споглядає на хвилі та скрізь виглядає чи є хтось там на бережку, щоб жовтою заздрістю їй він позаздрив, бо жовта жирафа купила жилет…
КОРИЧНЕВА КАЗКА.
«КРОЛЕНЯТКО».
В одному королівстві жило коричневе Кроленятко, яке зовсім не вміло ховатися. І коли гості королеви бачили Кроленятко, то обов’язково його брали на руки, погладжували, говорили комплементи – приємні слова. А коли королева йшла, щоб принести гостям коржики, то всі починали кепкувати з маленького кроленятка. Коричневий малюк не знав чому він не такий, як всі кролики та зовсім не міг сховатися від своїх кривдників . Бідненький бігав, підстрибував, шукав порятунку, та марно. Не було і друзів у Кроленяти, а королева його тримала тільки щоб хвалитися перед іншими.
От одного разу разом з постійними гостями королеви прийшла в гості на коржики дівчинка Каріна, яка принесла кекси в коробочці в подарунок. Після частування коржиками та кексами королева замріяно задивилася на квіти, і відразу почалося кепкування…
- Бідне коричневе кроленятко – подумала Каріна – треба його заховати! І посадила маленького в коробочку та поставила під дерево.
- Коричневий метелик! – закричала королева. Всі гості забули про кролика і побігли роздивлятися дивину.
Відтепер коричневе кроленятко завжди знаходило прилисток в коричневій коробочці. А Каріна приходила до нього в гості і вони весело гралися, бігали, стрибали.
ЗЕЛЕНА КАЗКА
«ЗАГУБЛЕНІ РЕЧІ»
Чи знаєте ви, що є країна загублених речей? Всі речі, які кудись поділися, завжди опиняються в цій країні. Там і загублені зошити школярів, і старі казки, і загублені шкарпетки, старий іграшковий зайчик, і зелена бабусина парасолька і маленькі ковзани, та ще багато різних речей.
Всі «Загублені», потрапивши в нове місце, зовсім не
розгублювались, знайомились один з одним, знаходили собі нових друзів та навіть господарів. Там всі речі, не залежно від того, якого кольору вони були - ставали зеленими! Це перетворення допомагало всім речам заспокоїтися, зменшити втому, яка з’явилася за час важкої праці – виконання свого призначення. І тепер речі можуть відпочити. А на місця загублених речей обов’язково прийдуть нові, тож не хвилюйтесь і не плачте за своїми
МИШЕНЯ І ОЛІВЕЦЬ
Жив на столі у Вови Олівець.
Одного разу, коли Вова спав, на стіл забралося Мишеня. Побачило Мишеня Олівець, схопило і потягнуло до себе в нірку.
– Відпусти мене, будь ласка! – заблагав Олівець. – Ну навіщо я тобі потрібен? Я дерев'яний, і мене не можна їсти.
– Я тебе буду гризти! – сказало Мишеня. – У мене чешуться зубки, і я весь час повинен щось гризти. Ось так! – і Мишеня боляче вкусило Олівець.
– Ой, - сказав Олівець. – Тоді дай мені в останній раз щось намалювати, а потім роби, що хочеш.
– Добре, - погодилось Мишеня, – малюй! Але потім я тебе все одно погризу на дрібні шматочки.
Зітхнув важко Олівець і намалював коло.
– Це сир? – запитало Мишеня.
– Може й сир, – сказав Олівець і намалював ще три маленьких кружечка.
– Ну, звичайно, сир, а це дірочки в ньому, – здогадалося Мишеня.
– Можливо, що й дірочки, – погодився Олівець і намалював ще одне велике коло.
– Це яблуко! – закричало Мишеня.
– Може бути і яблуко, – відповів Олівець і намалював кілька ось таких довгих кружечків.
– Я знаю, це сардельки! – закричало, облизуючись, Мишеня, – Ну, кінчай швидше, у мене жахливо чешуться зуби.
– Почекай хвилиночку, – сказав Олівець.
І коли він почав малювати ось ці куточки, Мишеня закричало:
– Це схоже на ко ... Не малюй більше!
А Олівець вже намалював великі вуса ...
– Так це справжня кішка! – пискнуло перелякане Мишеня. – Рятуйте! – і кинулося до себе в нірку.
З того часу Мишеня звідти носа не показує. А Олівець у Вови до цього часу живе, тільки він став ось який маленький.
І ти своїм олівцем спробуй намалювати таку кішку, на страх мишеняткові.
Срібний вірш «Зірочка та Квіточка»
Автор Локоткова Світлана,а казка створена донечками Маргаритою та Ірочкою-зірочкою
В небі Зіронька сходила
Й місяцю щоночі говорила,
Що самотньо в небі бути,
Коли звірі сплять та люди!
- Та і сяяти я хочу
Зовсім не у темні ночі!
Я б хотіла вдень блиснути,
А вночі, як всі заснути.
… Так і стало, як просила,
Якось так наворожила.
Спить щасливо – бачить сни.
Ще такої не бувало дивини!
Ну, а зранку що утнула?!
Боком срібним як крутнула
Та на землю враз упала,
І на Квіточку попала.
«Ти хто така?»- Вона спитала.
- Стебло мені ледь не зламала.
Тебе такої тут не було видко!
А я красуня Маргаритка.
- Та, що ти! Я була щоночі,
Сяяла для всіх охочих!
Хто в небо очі піднімав,
Того мій блиск і дивував.
- А я лише удень милую очі,
Та красуватися вночі на небі хочу!
Зеленим тілом квітка завертіла,
Голівкою махнула … і з вітром полетіла.
Але до неба так і не дістала,
Десь невідомо де у яр упала,
А зіронька в траві лежала
І як засяяти удень не знала!
Була б на небі, як годиться Зіронька,
Та розквітала в полі Квітонька,
Одна щоночі, інша ясним днем,
То не було б у них таких проблем.
Самим собою треба бути
Не заздрити і губ не дути.
На чуже місце не бажати,
Й життя власне поважати.
Опорна схема для складання разом з дітьми "кольорової казки"
Схему дитина може розмальовувати, малювати за зразком самостійно схему своєї казки.
1
про публікацію авторської розробки
Додати розробку