Згадай мене, коли шумлять дерева.

Згадай мене, коли шумлять дерева

Градоначальник Бердянська Петро Шмідт, гуляючи містом, зустрів молодого і дуже гарного хлопця. Юнак назвав своє ім’я, і між чоловіками зав’язалася цікава розмова. Раптом юнак зупинився і запропонував Шмідту побудувати на цьому місці красивий парк з розлогими деревами й затишними алеями. Щоб кожен  міг у парку відпочити, тому що це місце має чудову енергетику. Шмідт послухав юнака і сказав: ­

— Дивний ти, юначе, віриш у містицизм, у вплив енергетики на місце.

• Я не дивний, – відповів юнак, – я просто знаю одну цікаву місцеву легенду.

В одному селищі жив собі козак Іван. Мав високий гнучкий стан, дуже спритний був до роботи, завжди захищав слабких.

Якось забарився Іван, повертаючись із походу, і вирішив не поспішати додому, а заночувати в лісі. Старі дерева гостинно простелили ковдру із зеленого моху і вкрили його своїм пахучим листям.

Втомлений хлопець швидко заснув. І якийсь дивний сон йому привидівся. Ніби біля нього сидить дівчина. Вона вся в жовтому вбранні, очі в неї жовті й довга коса. Вона лагідно й сумно дивиться на козака, тихенько гладить його волосся. Щось стиха наспівує. Іван ніяк не може надивитися на  красуню. Та коли простягнув руку, щоб доторкнутися до неї, дівчина щезла.

Прокинувся Іван. Тихо-тихо. Тільки зірки виблискують у далекому небі. Раптово, наче з-під землі, з’явилася дівчина. Вона присіла біля дерева і засумувала. Іван міцно схопив її й пригорнув до себе. Довга жовта коса змією кохання обвила їх.

Дівчина виявилася зоряною царівною. Хлопець дуже закохався в неї, але потроху перша радість кохання стала затуманюватися. Царівна не мала можливості залишатися поряд із козаком, а тому попросила його про допомогу. «Відведи мене додому, козаче,– благала дівчина, – та тільки нам треба поспішати, бо якщо не встигнемо, то я перетворюся на енергію й назавжди залишусь у цьому світі». Козак вирішив допомогти, але вони не встигли. Дівчина, помираючи, просить хлопця створити на цьому місці парк, щоб до нього приходили люди. «Так я ніколи не буду почувати себе самотньою, – говорила дівчина, – бо на небі, на жаль, я завжди одна. Тепер наше кохання буде вічним. Не сумуй за мною, ти завжди знайдеш мене на цьому місці, бо воно матиме мою енергію. Гуляючи затишним парком, згадуй мене. Згадуй, коли шумлять дерева, то я шепочу про своє кохання». За допомогу і кохання царівна подарувала юнаку безсмертя.

Згодом Шмідт не міг пригадати обличчя та ім’я юнака. Та бажання про створення прекрасного парку, яке горіло в його очах,  дивним чином передалося градоначальнику. Парк створили.

Гуляючи по парку, прислухайтеся до шепоту вікових дерев. Вони розкажуть вам про щасливі й сумні, романтичні й трагічні таємниці цього куточка нашого міста. Можливо, і ви зустрічали того юнака і прекрасну царівну. Бо для справжнього кохання не існує часу і перешкод.