29 липня о 18:00Вебінар: Формування та розвиток лідерських якостей сучасних учнів

Жінки в долі Тараса Шевченка

Про матеріал
Захід про життя видатного поета українського народу - Т.Г.Шевченка допоможе доторкнутися до його душевних струн – особистого життя, виховує любов і повагу до славного сина нашої країни.
Перегляд файлу

ТЕМА: ЖІНКИ В ДОЛІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Мета: поглибити знання студентів про життя видатного поета українського народу - Т.Г.Шевченка, доторкнутися до його душевних струн – особистого життя; розвивати творчі здібності студентів, спонукати їх до власної творчості; виховувати любов і повагу до славного сина нашої країни.

Обладнання: виставка книг Т. Шевченка, портрети жінок з якими перетиналися долі, сердечка з іменами жінок, Т. Шевченка, звукозапис пісні Наталії Май «Нічкою темною».

      Хід свята

Звучить запис пісні «Нічкою темною», поступово затихаючи.

Вступне слово викладача

Тарас Шевченко... Такий великий, що бути більшим уже не можна. Як Україна. Як світ. Він безсмертний, як саме життя, тому став нашою долею і заповітом. На сторожі правди, любові й честі стоїть його слово. Його власна доля – це частка історії Батьківщини.

Важко нам сказати, коли нам потрібний був Шевченко, чи в минулому столітті, коли в мороці пробивали українці стежку, чи тепер, коли відроджується так нелегко наша Україна? Мабуть, зараз – таки більше.

Доля переслідувала його в житті скільки лише могла, та вона не зуміла перетворити золото його душі в іржу, його любов до людей у ненависть, а віру в

Бога – у зневіру.

Найкращий і найцінніший скарб дала йому доля лише після смерті – невмирущу славу.

Завжди ми перегортаємо сторінки творчого доробку геніального поета, а сьогодні спробуємо доторкнутися до його душевних струн, особистого життя поета.

Слова хлопця. Кохав, але не був коханий.

Мріяв про сім`ю і домашній затишок,

Але залишався самотнім і бездомним…

Ведучий.

У тисячах літературних творів, фільмів, спогадів постать жінки чи дівчини зображена як об'єкт кохання, захоплення, романтичних історій, боротьби, а часом і трагічних ситуацій, що призводили людей до нещастя, до загибелі. Велику роль відіграли жінки в житті видатних мужів, зокрема у житті творців літератури. Жінка може стати щасливим поворотом у житті творця мистецьких вартостей, вдихнути в нього нові ідеї, запалити до праці його душу, стати окрасою і життя і творчості, а часом і навпаки.

Ведуча.

Цікаво проаналізувати роль жінок у житті нашого найбільшого генія Тараса Шевченка. Його життя і творчість добре опрацьовані і висвітлені в численних працях, але ділянка його інтимного життя, тема жінок на його життьовому і творчому шляху рідко згадувані.

Ведучий.

Ті перші чисті пориви дитячих чи напівдитячих інтимних почувань, які видатні шевченкознавці називають першим коханням, у Шевченка бачимо до дівчинки Оксани, з якою були пов'язані його спогади про дитячі й молодечі роки на тлі безрадісного кріпацького життя. А що вони були дуже сильні, це бачимо з того, як ім'я його Оксаночки відбивалося з найніжнішим співчуттям в його творах.

Виходить Оксана

Я тебе чекала роки й роки.
Райдугу снувала з рукава
На твої задумані мороки, і
На твої огрознені слова.
Я тебе в Закревській поманила,
Я душею билась в Рєпніній.
А в засланні крила розкрилила
В Забаржаді смілій і тонкій.
Ні мотиль - актриса Піунова,
Ні Ликери голуба мана
Цвітом не зронилася в грозову
Душу вільну, збурену до дна.
Я б тобі схилилася на груди,
Замість терну розсівала мак,
Та мені зв'язали руки люди
"Хай страждає. - кажуть, - треба так".
Хай у ньому сльози доспівають
В ненависть, в покару, у вогні
І мене, знеславлену, пускають,
Щоб ридали вірші по мені.
Я - Оксана, вічна твоя рана.
Журна вишня в золотих роях,
Я твоя надія і омана.
Зоря нероздмухана твоя. (Квітку ставить у вазу).

Пісня «Зоре моя вечірняя»

Ведуча.

Постать тієї Оксаночки перевтілювалась у його творах і в черницю Мар'яну, і в Катерину, та приязнь до Оксани не погасла в його серці і через 15 років, коли він повернувся до рідної Кирилівки. Найперше він запитав про долю його приятельки і був тяжко пригнічений, коли почув, що через москалів пропало її життя.

Студент.

Вітер в гаї нагинає

Лозу і тополю,

Лама дуба, котить полем

Перекотиполе.

Так і доля: того лама,

Того нагинає;

Мене котить, а де спинить,

І сама не знає —

У якому краю мене заховають,

Де я прихилюся, навіки засну.

Коли нема щастя, нема талану,

Нема кого й кинуть, ніхто не згадає,

Не скаже хоть на сміх: «Нехай спочиває,

Тільки його й долі, що рано заснув».

Чи правда, Оксано? чужа чорнобрива!

І ти не згадаєш того сироту,

Що в сірій свитині, бувало, щасливий,

Як побачить диво — твою красоту.

Кого ти без мови, без слова навчила

Очима, душею, серцем розмовлять.

З ким ти усміхалась, плакала, журилась,

Кому ти любила Петруся співать.

І ти не згадаєш. Оксано! Оксано!

А я й досі плачу, і досі журюсь,

Виливаю сльози на мою Мар’яну,

На тебе дивлюся, за тебе молюсь.

Згадай же, Оксано, чужа чорнобрива,

І сестру Мар’яну рястом уквітчай,

Часом на Петруся усміхнись, щаслива,

І хоч так, як жарти, колишнє згадай.

Ведучий.

Почуття до Оксани, як уособлення нещасної скривдженої дівчини, не покинули нашого співця й на засланні і в подальші роки. їх ми бачимо і в «Гайдамаках», і в вірші «Мені тринадцятий минало»

Студент.

Мені тринадцятий минало.

Я пас ягнята за селом.

Чи то так сонечко сіяло,

Чи так мені чого було?

Мені так любо, любо стало,

Неначе в Бога......

Уже покликали до паю,

А я собі у бур’яні

Молюся Богу... І не знаю,

Чого маленькому мені

Тоді так приязно молилось,

Чого так весело було.

Господнє небо, і село,

Ягня, здається, веселилось!

І сонце гріло, не пекло!

Та недовго сонце гріло,

Недовго молилось...

Запекло, почервоніло

І рай запалило.

Мов прокинувся, дивлюся:

Село почорніло,

Боже небо голубеє

І те помарніло.

Поглянув я на ягнята —

Не мої ягнята!

Обернувся я на хати —

Нема в мене хати!

Не дав мені Бог нічого!..

І хлинули сльози,

Тяжкі сльози!.. А дівчина

При самій дорозі

Недалеко коло мене

Плоскінь вибирала,

Та й почула, що я плачу

Прийшла, привітала,

Утирала мої сльози

І поцілувала...

Неначе сонце засіяло,

Неначе все на світі стало

Моє... лани, гаї, сади!..

І ми, жартуючи, погнали

Чужі ягнята до води.

Ведуча.

У 1829-му році, приїхавши з Тарасом до Варшави, поміщик Енґельгардт, віддає свого 16-річного козачка Тараса до відомого там маляра Франца Лямпі, щоб мати свого власного маляра. Його одягли, як панича, бо туди ходили більше вчитися панські діти. Отже у Варшаві відчув Тарас себе людиною. Тут він і закохався в гарненьку прачку польку Дуню Гусаківську, яка прала йому білизну, прасувала краватки. Але за цю любов чи прихильність Дуні Тарас теж мав платити данину: він мусів, на її вимогу, розмовляти з нею ТІЛЬКИ ПОЛЬСЬКОЮ МОВОЮ. Тарас швидко опанував її. Зрозуміло, що це кохання не могло не блиснути ясним промінням у його чутливому серці. Ця приязнь, як він признавався пізніше своєму приятелеві маляреві Сошенкові, облагородила його душу, піднісши його самого у власних очах. «Я вперше тоді подумав, — казав Тарас, — чому і нам, кріпакам, не бути такими ж людьми, як інші вільні люди».

Ведучий.

Та це захоплення Дунею тривало недовго: 20-го листопада 1830 року у Варшаві вибухнуло повстання проти російського окупанта, і пан швидко виїхав до Петербургу, а через якийсь час і вся челядь разом з Тарасом помандрувала туди ж. Тарас іще мав нагоду побачити з горища бій польських повстанців проти московського війська.

Євдокія Гусіковська.

Я польська швачка Гусинська, схожа на Оксану, теж «чорнобрива» — друге юнацьке кохання Шевченка, овіяне чарівністю великого міста Вільно, чужого народу й чужої мови. Я навчила дворового козачка пана Енгельгарда польської мови, по-сестринськи жаліла й його, допомогла йому відчути різницю між долями хоч і бідної, але вільної людини і раба (ставить квітку у вазу)

Ведуча.

З різних спогадів бачимо, що Шевченко до заслання не збирався одружуватись, хоч любив жіноче товариство і жартома казав, що любить таких жінок, щоб під ними земля на три сажні горіла. Проте, після викупу з кріпацтва у 1838-му році Шевченко, мешкаючи в маляра Сошенка, захопився молодою й дуже милою німкенею Машею.

Марія Європеус.

Студентом Академії мистецтв у Петербурзі Шевченко переживає своє захоплення мною -  натурницею, яку він вивів під іменем Паші в повісті «Художниця». П’ятнадцятирічною я входжу у його академічну мансарду , а тридцятирічною, я відвідую його майстерню. 1839 року студент Шевченко малює портрет мене молодої натурниці - з розпущеним волоссям, напівдитячим ротом і великими очима. На цій акварелі художник вперше і востаннє підписався не Шевченко, а Чевченко (ставить квітку у вазу).

Ведучий.

Шевченко їде в 1843 році в рідну Україну. І саме в ці роки 1843–1847 переживає він справжнє, своє єдине велике кохання до Ганни Закревської. До цього він зовсім не думав про шлюб. Але після подорожі в Україну у поета з’являється те характерне для нього і вже незмінне упродовж усього життя бажання мати свою родину, свій дім, дружину, тихий і надійний захисток. Це бажання невдовзі переросло в гостру душевну потребу. Він намалював її портрет, присвятив вірш «Немає гірше як в неволі…» та кілька віршів-спогадів про Україну.

Ганна Закревська

Я 21-річна Ганна Закревська - пані полковникова пробудила у Тарасові чуттєві порухи серця. І коли полковник Закревський запросив молодого художника до свого помістя в Березову Рудку, щоб той намалював портрети нашого сімейства, Шевченко з охотою погодився. Тарас малював родину Закревських неквапливо, щоб довше бути поруч із мною "Ганною вродливою", як згодом він назвав мене  в одному із віршів.

Тарас
Вірш

Ти, моя єдиная,

Встаєш із-за моря,

З-за туману, слухняная

Рожевая зоре!

І ти, моя єдиная,

Ведеш за собою

Літа мої молодії,

І передо мною

Ніби море заступають

Широкії села

З вишневими садочками

І люде веселі.

І ті люде, і село те,

Де колись, мов брата,

Привітали мене. Мати!

Старесенька мати!

Чи збираються ще й досі

Веселії гості

Погуляти у старої,

Погуляти просто,

По-давньому, по-старому,

Од світу до світу

А ви, мої молодії

Чорнявії діти,

Веселії дівчаточка,

І досі в старої

Танцюєте? А ти, доле!

А ти, мій покою!

Моє свято чорнобриве,

І досі меж ними

Тихо, пишно походжаєш?

І тими очима,

Аж чорними — голубими,

І досі чаруєш

Людські душі? Чи ще й досі

Дивуються всує

На стан гнучкий? Свято моє!

Єдинеє свято!

Як оступлять тебе, доле,

Діточки-дівчата

Й защебечуть по своєму

Доброму звичаю,

Може, й мене ненароком

Діточки згадають.

Може, яка і про мене

Скаже яке лихо.

Усміхнися, моє серце,

Тихесенько-тихо,

Щоб ніхто і не побачив...

Та й більше нічого.

А я, доленько, в неволі

Помолюся Богу.

Ведучий.

Дворянка, нащадок таких відомих родів, як Волконські, Розумовські, Шереметьєви, Рєпніни. Княжна була романтичною, натхненною натурою. Народилася княжна Варвара в Москві 19 липня 1808 року. Тоді родина Рєпніних мала великий будинок із садом у центрі міста. До семи років разом з родиною жила за кордоном. Її батько, Микола Григорович, був послом від Росії в Саксонії, Чехії, Франції, Італії. З дитинства княжна спілкувалася з вельможними особами, з представниками царської родини. Ім’я Варвари Рєпніної було занесено до офіційного списку фрейлін імператорського двору.

Варвара отримала прекрасну домашню освіту: досконало знала кілька іноземних мов, зналася на живописі, музиці, мала літературний хист.

Ще в молоді роки почала друкуватися під псевдонімом Лізверська.

Ведуча.

Правнучка останнього гетьмана України добре знала своє родове коріння і пишалася українським походженням. Вона часто відвідувала Батурин, столицю українських гетьманів. А на той час Батурин був власністю Варвариного дядька Андрія Розумовського.

Коли ж звела доля Шевченка з Варварою? Влітку 1843 року. Романтично описує княжна їх першу зустріч в Яготині. З літнього дощу з’явився перед Варварою, наче Провидіння. З цього часу ім’я Тараса Шевченка супроводжуватиме її до останніх днів життя.

Ведучий.

Їх стосунки укладаються у слово «кохання», вона – чи не одна з перших – назвала його генієм. Зробила його ідеальним у своїх думках, у своїй уяві. А він був живий, схильний захоплюватися, любив жартувати. Княжна вважала своїм святим обов’язком нагадати поетові про його високе покликання. Шевченко був зворушений, розчулений, він сприймав княжну як друга, називав її святим янголом -хоронителем.

Ведуча.

Залишивши Яготин, Шевченко відчував турботу княгині. Вони листувалися, влітку 1846 року бачилися в Києві.

Шевченко.

 А на засланні я Шевченко чекав листів...

 Оце нагадую. Ніколи

 Ти не здавалася мені

 Такою свіжо-молодою

 І прехорошою такою

 Так, як тепер на чужині,

 Та ще й в неволі.

Варвара Рєпніна.

Шевченко зайняв місце в моєму серці. Я часто думала про нього, бажала йому добра, прагнула сама творити добро для нього… Побачивши його раз великим, я хотіла, щоб великим він був завжди, хотіла бачити його незмінно святим, променистим. Щоб він поширював істину силою свого незрівнянного таланту. Я бажала, щоб все це робилось через мене. Що саме: соціальна нерівність, чи відсутність справжнього почуття з боку Шевченка стали на шляху до поєднання нашої долі. Ця таємниця назавжди схована в наших серцях. Але той факт, що Шевченко подарував мені свій автопортрет, присвятив поему російською мовою «Тризна», є переконливим свідченням глибокої симпатії до мене неординарної жінки (ставить квітку у вазу).

Шевченко.

Я — поет,

Я — Шевченко.

Є пісня у серці моєму,

Недоспівана пісня,

Що ляже у наші серця.

Що на гімн обернеться,

Стане рядками в поеми,

Що ніколи не згине

Ніколи не дійде кінця...

Ведучий.

Наступне почуття  загорілось до Феодосії Кошиць.

Я Феодосія Кошиць – попівна з села Кирилівка, до мене сватався поет, але батько йому відмовив. Саме в цей час з'являються “Єретик”,

«Сліпий», «Наймичка».

Ведуча.

Несподівано у життя Шевченка увійшла ще одна жінка Агата Ускова.

Агата Ускова.

Взимку 1854–1855 років Шевченку знову з’явилося кохання — і обірвалося. Це була я дружина коменданта Новопетровської фортеці — Агата Ускова, яка здалася йому уособленням досконалості. Але тверезий розум Тараса Григоровича, на хвилину затьмарений почуттям, побачив мене такою, якою я була насправді: звичайною манірною провінційною дамою з міщанськими інтересами.

Агафія в «Матросе, или Прогулке с удовольствием и не без морали» і Агафія Ємельянівна в «Художнике» — це я, Агата Ускова (ставить квітку у вазу).

Ведучий.

У Нижньому Новгороді Шевченка застало чергова поетично-любовне захоплення: Катерина Піунова -  молоденька 16-річна акторка.

Катерина Піунова

1847 рік на святвечір Шевченко чекає приїзду актора Щепкіна. Але приїзд Щепкіна мав для поета ще один несподіваний наслідок. Партнеркою славетного артиста в «Москалі – чарівнику» в ролі Тетяни виступила  - я молоденька 16-річна акторка Катя Піунова. Я мала неабиякий сценічний талант. А поет створив у своїй уяві нову поему «Надхмарний замок». У мріях він бачив мене великою артисткою. Розпочав влаштування до Харківського театру. Нарешті 30 січня він мені освідчився та зробив формальну пропозицію моїм батькам. Написав листа і мені. Але ні батьки, ні я не дали схвальної відповіді. Бо я не збиралася виходити за Шевченка заміж: велика різниця у віці 15 і 44 роки У цей час я отримала  пропозиції з Харкова та Нижнього Новгорода. Це розв’язало справу (ставить квітку у вазу).

 Шевченко

            А ти, доле?

 А ти, мій покою,

 Моє свято чорнобриве,

 І досі меж нами

 Тихо, пишно походжаєш?

 І тими очима.

 Аж чорними-голубими,

 І досі чаруєш Людські душі?

 Але його не залишили думки про подружнє життя.

 Посаджу коло хатини

 На вспомин дружині

 І яблуньку, і грушеньку,

 На вспомин єдиній.

Ведучий.

в 44 роки у Петербурзі на вечорах у своїх друзів, поміщиків Карташевських. В українському національному костюмі, Шевченко закохався в Ликеру Полусмак -  рум’яна, чорнобрива, щебетлива і чепурненька, а ще талановита і грамотна, що у ті часи було рідкістю, вона працювала прислугою. 19-річна “дівчинка до чаю”, як називали її дами, була сиротою – і від цього ще більше защеміло серце поета. Він згадав власну долю і кохав її уже не просто як жінку, а з теплотою, з якою ставляться до найдорожчої і найочікуванішої дитини. А ще він, мов за соломинку, чіплявся за кожну, навіть гіпотетичну, можливість здобути сімейний затишок.
Ликера.

Проте у  мене  були зовсім інші плани: хочеться бути панією, а він шукає простоти й рідного слова; мене мучить оте, що його сестра ходить в національному одязі. Освідчення Шевченка прийняла холодно. Ім’я його вимовляла без усякої пошани. Мене цікавили лише подарунки, які надсилав Шевченко. Він мав намір займатися моєю освітою. Але знову все марно. Не судилося долею бути йому одруженим.

Студент.

 Барвінок цвів і зеленів.

 Слався, розстилався;

 Та недосвіт перед світом

 В садочок укрався

 Потоптав веселі квіти,

 Побив... Поморозив...

 Шкода того барвінка

            Й недосвіта шкода
Ведуча.

Щоденники і спогади сучасників діаметрально протилежно трактують поетові стосунки з Ликерою Полусмаківною. Але ж яка може бути об’єктивність щодо сердечних справ?... Можливо, вона й дійсно викидала на смітник оригінальні букетики польових квітів, які дарував їй поет, бо хотіла дорогих і фальшиво-пишних троянд. Він казав: “Збудую тобі хатину, сидітимеш у ній, як панночка, нічого не робитимеш. Хіба що борщу зварити чи сорочку випрати.” А вона прагнула чогось звичнішого і зрозумілішого. Може, й справді чорну справу зробило оточення. Може, не зрозуміла, побоялась... Скоріше за все, Ликера таки була занадто молодою.
Ведучий.

Тарас Шевченко виклопотав їй звільнення з кріпацтва, навіть винайняв квартиру, в якій наречена мала готуватися до весілля…
Ведуча.

Заміж Ликера вийшла за перукаря Яковлєва, безпробудного пияка. Вона народила багато дітей, але після смерті чоловіка покинула столицю і приїхала до Канева. Саме Шевченко “привів” Ликеру до Канева, - вважає провідний науковий співробітник Шевченківського національного заповідника у Каневі Зінаїда Тарахан-Береза. – Вона зрозуміла, ким насправді була ця людина, тільки пройшовши довгий і важкий життєвий шлях
Ведучий.

Те, що у Каневі за яких кілька кілометрів від могили великого Шевченка спочиває його наречена, його останнє і найбільше кохання, виявили зовсім недавно. Дослідила це невтомний шевченкознавець Зінаїда Тарахан-Береза, проштудіювавши гору метричних книг. Але як знайти безіменну могилку, яку викопав гробар із богодільні? Перепитано десятки старожилів – все марно. Допоміг випадок. Виявляється, не всім у Каневі старенька Ликера була чужою. А одному з мешканців – Івану Бондаренкові – вона навіть врятувала життя. Із вдячності він врятував від забуття її могилу.
Ведуча.

Ликера Яковлєва (Полусмак) була столичною мешканкою, зналася на ліках і травах, і буквально витягнула із могили сина Аврама Бондаренка, у якого винаймала житло. Від жару і болю у грудях хлопця лікували натиранням грудей керосином. “Якби не втручання цієї жінки, я помер би в п’ятирічному віці”, – казав він. З нині покійним Іваном Аврамовичем дослідники розмовляли сім років тому, він показував обпечені керосином груди і водив нас на могилку своєї рятівниці. “Я не вірю в те, що така чудова жінка могла бути причиною смерті великого поета”, - казав Бондаренко.
Ведучий.

Тараса Шевченка у Каневі не пам’ятають, а от Ликера у спогадах залишилась. Пригадують як культурну, освічену жінку, дуже умілу майстриню. Вишивала лиштвом – білим по білому, що зуміє далеко не кожна рукодільниця. У музеї зберігається вишитий нею рушник з півнями, Ликера принесла його на могилу Тараса Шевченка. Кажуть, він хотів, аби на їх весіллі неодмінно був рушник з півнями.
Ликера

 Мене закутану з ніг до голови у все чорне, у Каневі знали всі,  приїхала сюди у травні 1904 року, винайняла найдешевше у місті помешкання і цілі дні проводила на Чернечій горі – біля могили Тараса Шевченка.

До смеркання проходжувалася стежками поблизу могили, ні з ким не розмовляла. Із прочанами, що ватагами йшли на могилу Шевченка,  не бажала ділитися своєю таємницею. І лише у книзі відгуків одного разу залишила запис: “13 травня 1905 року приїхала твоя Ликера, твоя люба, мій друже. Подивись, подивись на мене, як я каюсь…” (ставить квітка у вазу).

Шевченко.

Бере квіти.

Покохайте її,

Ту, що я покохати не зміг,

Поцілуйте її,

Ту, яку я не зміг цілувати.

Я повіюся прахом,

Щоб впасти коханій до ніг,

Я совою злечу,

Аби пісню про біль проспівати.

Я не мав того часу,

У котрий кохають жінок,

Я не вмів цілувати,

Розмазавши вірші губами...

І немає коханої —

Десь вона там, межи тьми...

на там, межи тьми...

Я не маю дружини...

У мене немає синів...

А нащадки мої —

То пісні мої, тужні та дужі...

Ведуча.

Минають роки і століття, відходять у небуття людські покоління. Та генії не вмирають, бо доки житиме народ, доти житиме в народі муза Шевченка.

 Ти заповів нам розірвать кайдани,

 Іти вперед і не дивитися назад,

 Не думати про голод, біль і рани,

 А прагнути свободи зорепад.

 Ти радив ближнього любить, як брата,

 Не гроші мати – віру у душі,

 Жаліти ворога свого і ката,

 Не заздрити на радості чужі.

 Ти нас прохав плекати Україну

Заключне слово викладача.

Ось і перегорнута остання сторінка нашого усного журналу. З неї ми

дізнались про непросту історію стосунків Т. Шевченка та жінок.

Визначна поетеса ХХ ст. Ліна Костенко так

оспівала ці романтичні стосунки 

Ця казка днів — вона була недовгою,

Цей світлий сон — пішов без вороття.

Це тихе сяйво над моєю долею —

Воно лишилось на усе життя.

Мені хотілося б, щоб сьогоднішня бесіда залишила у ваших душах світлий

спомин, посіяла зерно зацікавленості постаттю Т. Шевченка, як особистістю…

1

 

doc
Додано
18 лютого
Переглядів
227
Оцінка розробки
Відгуки відсутні
Безкоштовний сертифікат
про публікацію авторської розробки
Щоб отримати, додайте розробку

Додати розробку